Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2020 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   


Свідчення моїх батьків


Випадок цей стався десь у 2010 році. Тато захворів і 9 травня перебував у районній лікарні на лікуванні. Я запропонував своїй, на той час шестирічній, доньці поїхати провідати дідуся у лікарні і заодно привітати його зі святом перемоги.
І ось донька забігає в палату з квітами, чіпляється йому на шию і каже: “Дідусю, вітаю тебе зі святом!” Тато дивиться на неї і перепитує її: “А яке сьогодні свято?” Донька відповідає: “День перемоги!” Тато відвернув голову до вікна і, байдуже махнувши рукою, кинув: “Та… це таке свято…” Я оторопів. Декількома словами тато виразив все своє ставлення до “праздніка побєди”… 
У червневому числі “Незборимої нації” прочитав спогад Олени Артюшенко про свого батька Василя Криворота, учасника війни, яку московські пропагандисти назвали вітчизняною. Почалася вона 75 р. тому і стала трагедією для мільйонів українців, які змушені були захищати своїх катів, організаторів Голодомору 1932 – 1933 років.
Мій тато, Василь Михайлович Фастовець, народився 15 лютого 1926 р. в с. Шубівці Кагарлицького району. Він пройшов два останні роки війни, мав бойові нагороди. Війну закінчив у Берліні 1945-го, потім іще 7 років продовжував службу. З дитинства пам’ятаю, що тато принципово ніколи не ходив на святкування “дня пабєди”. Я, бувши ще школярем, просив його прийти зі мною до братської могили. Мені дуже хотілося, щоб і моєму татові дарували квіти, як і іншим ветеранам. На мої прохання тато відповідав, що не піде туди, бо там одні брехуни.
Про німців тато ніколи не відгукувався погано, говорив про них з повагою. Завжди стверджував, що німецький солдат був дуже достойним противником. І якщо треба було стояти на смерть, то німець стояв. Пригадую, розповідав таку фронтову історію. Вони деякий час перебували на позиціях без особливих подій. На смузі між позиціями був колодязь, до якого і вони, і німці ходили по воду. Одного разу сталося так, що вони біля колодязя зустрілися з німцями. Каже, спокійно разом набрали води, й обидві групи розійшлися кожна у свій бік. Потім про цю історію дізналися в “особотдєлє”. Тягали на допити, звинувачували у “дружбі з фашистами”. Після цього особісти зробили біля колодязя засідку і, коли німці знову прийшли по воду, розстріляли їх.
Якось тато розповів історію із солдатського побуту, коли йому та іншим українцям цукор до чаю не давали, глузуючи при цьому, мовляв, “ви, хахли, ізмєннікі родіни, абайдьотєсь без сахара”.
Знайшов представлення до нагородження тата орденом “Отєчєствєнной войни 2 ст.” з описанням подвигу. Виявляється, він уплав – з автоматом і боєкомплектом – під обстрілом переплив на протилежний бік р. Шпрее, де вступив у бій, знищив 5 німецьких вояків, захопив два човни і з ними під обстрілом переправився на свій бік. Це ж якою треба було бути мерзотою-командиром, щоб віддати такий наказ, тобто фактично послати людину на явну смерть, а самому спостерігати з укріпленого бліндажа! Дивуюся, як тато вижив. Мабуть, тому, що виріс біля ставка й умів надзвичайно добре плавати і пірнати. Він ніколи про цю історію мені не розповідав, як і взагалі про війну. Трохи почав говорити лише наприкінці свого життя. Коли я знайшов і показав йому копію цього представлення, то він так, скоса, подивився на це і лише сказав: “Було таке”. І на цьому розмова закінчилася. Ордена йому так і не дали.
 Згадую мамині розповіді. Звали її Катерина Трохимівна Фастовець (у дівоцтві Дідковська), народилася вона 14 березня 1928 р. в с. Ліщинці. У її родині було 8 дітей (вона найменша). Батька заарештували як “ворога народу”. Зник безслідно. У 1933-му вижили моя баба і троє її дітей (серед них і моя мама). Завжди, коли вона згадувала про своє дитинство, то дуже плакала.
Якось під час однієї з розповідей, коли вона, ридаючи, оповідала про жахіття 1933-го, прозвучали такі цікаві слова: “А потім уже стало значно легше. У нас уже був коник, віз, корівка тільна була, пшениця була. А Вася (її старший брат) коником їздив у сусіднє село і молов пшеницю на борошно, крупи робив”. Я сиджу і не можу зрозуміти, про що вона говорить. Який коник? Яка корівка? Яка пшениця?! Перепитую, коли це таке було. Вона відповідає: “А при німецькій власті”.
У селі німецьких бойових частин не було. Була частина господарська, вирощувала тютюн. Фронт далеко, стратегічних об’єктів у селі й поблизу не було. Незрозуміло, з якою метою, але на село здійснили наліт радянські літаки. Одна бомба попала в сусідську хату, у якій, окрім батьків, було 9 дітей. Глиняна хата завалилася. Найперші прибігли німці, вони розкопали лопатами руїни і витягли усіх, хто був під завалами. З 9 осіб врятували 8. Загинула одна дитина – осколок бомби влучив їй у голову. 
Мама розповідала, що з боку німців грабунків не було. Так, справді, заходили до хати, просили “яйко, млеко”. Коли баба казала, що немає, німець ішов геть. Коли прийшли “наші”, відповідь “немає” вже не рятувала. Все перекидали догори ногами. І коника забрали, і корівку.
Не хочу зараз нічого говорити про “наших” і “не наших”, бо це тема окремої розмови. Проте факт залишається фактом: за московської репресивної влади родина моєї мами втратила 6 осіб, а за німців мама вперше вдосталь наїлася хліба.

Віктор ФАСТОВЕЦЬ



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ