Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2020 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   


Кинджал, кінь і жінка


У маєтку бабусі колись бувало багато гостей. Між ними був офіцер Терського козачого війська. Він носив черкеску з кинджалом. Спочатку він відмовився від верхової їзди, але потім привіз своє козацьке сідло. Виявився хорошим наїзником.
– Чому ж ви раніше не хотіли їздити?
– Не хотів сідати в цивільне сідло.
Це “гражданское” було вимовлено з таким презирством, хоч це було гарне англійське сідло.
– Дикун, напіврозбійник,– говорили чоловіки, зрозуміло, позаочі.
– Лицар без страху і докору, – стверджували дами.
– Джигіт, – казали конюхи, і їхня думка була для мене вирішальною, оскільки мені було всього сім років.
Він зауважив моє обожнювання.
– Покажіть ваш кинджал, – попросив я.
Мене попередили не говорити, що кинджал мені подобається, тому що за кавказьким звичаєм він повинен буде мені його подарувати. Красива традиція, яка загубилася, тому що люди нею зловживали.
Дорослим він говорив:
– Це не іграшка і не забава, а зброя. Оголювати її можна лише для удару.
Люди поспішно відходили.
А мені він посміхнувся, витягнув кинджал з піхов і сказав:
– Подивися гарненько. Ти нечасто побачиш подібний клинок. Це Кара-Табан, старий і рідкісний клинок.
Сталь була темна, немов у хвилях.
– Де ви його купили?
Він блиснув очима і вклав кинджал у піхви.
– Я не вірменин, щоб купувати зброю.
Я зрозумів, що бовкнув щось нетактовне, і почервонів. Він це помітив, взяв мене за руки і сказав:
– Запам’ятай на все життя: зброю не купують, а дістають.
– Як?
– Отримують у спадок, у подарунок, крадуть, беруть у ворога в бою, але ніколи не купують. Це було б ганьбою.
– А хіба красти не соромно?
– Ні. Вкрасти коня, зброю або жінку не ганебно. Навпаки... але ти дуже малий ще. Іди гратись і дай мені спокій, – він встав, щоб піти.
– А коня, як дістати коня?
Він знову сів.
– Коня?.. Його можна отримати від батька в подарунок. Можна навіть купити. Так, купити... Як купують дружину. Трапляється таке часто. Але його і крадуть або обмінюють. За гарного коня можна віддати справжній перський килим або навіть пристойну шашку. Але найкращий спосіб дістати коня – це, звичайно, взяти його в бою... Я взяв одного кабардинського жеребця, красеня, каракового (гнідого. – Ред.). Звали його Шайтан, він ним і був. Коли я на нього сідав, відчував, що крила виростають...
Він замовк, занурився у спогади, впершись очима в горизонт.
– А що ж із ним сталось? Він у вас ще?
Джигіт не ворухнувся. Я думав, що він мене не чув. Але, помовчавши, з поглядом, утопленим у просторі, він знехотя зронив:
– Немає його в мене... Я його обміняв.
– На що? – здивувався я.
– На жінку.
Козак встав і пішов. Раптом повернувся, взяв мене за руки і сказав, обпікаючи очима:
– Якщо тобі коли-небудь доведеться вибирати між жінкою і конем, – візьми коня.
Він пішов, залишивши мене як зачарованого.
Я ні словом не обмовився батькам про цю розмову. Інстинктом зрозумів, що це важлива розмова, яку запам’ятаю на все життя.
Під час “громадянської” війни, у Ніжині, ввечері, я приїхав на побачення на своїй дивовижній вороній Дурі (кобилі).
Утрьох слухаємо солов’їв. Вона, Дура і я. Вона наблизила свої очі, в яких відбивалися зірки, до моїх.
– Якщо ви мене любите, віддайте мені Дуру.
Вона знала, що я Дуру люблю. Я здригнувся.
– Ви мовчите?
Я мовчав, думаючи про козачого терського офіцера...
Погладив Дуру і подумав: “Не бійся, Дуро, ні за які пряники тебе не віддам”.

Сергій МАМОНТОВ, “Походи і коні”



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ