ТАНЦЮРА Леонтій (Левко) Якович (23.05.1899, с. Мала Мочулка Гайсинського пов. Подільської губ., нині Теплицького р-ну Вінницької обл. – 4.03.1928, Подєбради, ЧСР). Військовий; звання – козак, хорунжий Армії УНР.
Народився від батьків Якова Івановича Танцюри та Євдокії Римар. Закінчивши 1914 року Гайсинську однокласну міністерську школу, “витримав іспит на однорічника ІІ розряду в 1917 р. при Гайсинській гімназії. В жовтні 1917 р. добровільно вступив до Української Армії. 15 січня 1919 р. був відправлений до Київської Інструкторської Школи Старшин, в якій перебував до 25 квітня 1919 р. В 1920 р. 21 листопаду інтернований в таборі Каліш ч. 10 в Польщі. В 1921 р. 20 квітня скінчив Школу Старшин при 3 Залізній Стрілецькій Дивізії. 1 червня 1922 р. вступив до гімназії ім. Т. Г. Шевченка, яку і скінчив 6 червня 1924 р.” (“Curriculum vitae”). Хорунжий 20-го куреня 3-ї Залізної дивізії. Парубок. Студент консульського відділу екон. ф-ту УГА в Подєбрадах.
У Подєбрадах написав про страшний день, який міг стати останнім у його житті. Ось уривок з “Моїх спогадів з визвольної боротьби”: “…У двері вагону влазить людина малого росту, чорний, в шкіряній тужурці, з наганом в руці. За ним слідував червоноармієць, який називав його «товаріщ-камендант». Коли він влазив до вагону, я подивився йому в вічі; в мене все захололо, я побачив, що помилування не буде. Тільки він вліз у вагон, зразу ж в упор вистрілив між очі раненому, що лежав по середині; голова цього нещасного була нарівні з моєю, – наші голови майже торкалися. Я бачив, як густа кров полинула йому з рани й заллила йому очі, лице. Він конвульсивно здер з моєї голови шапку і змяв її. (…) Пристріливши середнього, цей комендант направив свого нагана на мене майже в упор, але очі відвів у бік. Я побачив перед своїми очима чорну діру дула нагана, в голові промайнула думка «кінець...». Я зажмурив очі, серце перестало битися, я зімлів... В той самий мент, коли він вистрілив, набудь зажмуривши очі, я інстинктовно мотнув головою, бо куля голови не заділа. Порохом трохи опалило мене, а барабанна перепонка правого уха лопнула... Моє щастя, що в мент стрілу, я зімлів та лежав нерухомий, мов мертвий. Це сталося 23-го травня 1919 року о годині 5-ій ранку, в день мого янгола. (…) До вагону ввійшла доктор, три жінки в білих фартушках з червоними хрестами на них та санітар, який відтягнув від мене вбитих. Доктор і сестри почали робити мені перев’язку, розрізали чобіт. Нога була в страшному стані роздроблена кістка, кілька великих, рваних ран, – очевидячки, я був ранений кулеметною чергою. Я хотів подивитися на свою ногу, але сестри мені не дали. Одна присіла, положила мою голову собі на коліна. Друга схилилась наді мною так, щоб я не міг бачити, що там мені роблять з ногою. Моя голова лежала на колінах сестри, вона мені щось говорила, нахилилася наді мною, дивилася мені до очей... Того погляду я ніколи не забуду... Її очі дивилися на мене з таким жалем, з такою ласкою, з якою дивиться тільки мати, коли гине її дорога дитина... Мені так гарно стало на серці... Пригоди минулого дня були такі тяжкі, я не бачив ні одного співчуваючого погляду, і зараз – стільки ласки... Я сильно розплакався, а вона мене голубила і заспокоювала... Цей образ жінки в білім фартусі з червоним хрестом назавше лишився в моїй памяти. Тоді я зрозумів, скільки щастя й радости мали ранені, бачучи біля себе цих білих, світлих янголів. Ще й тепер, коли я зустрічаю жінку в білому з червоним хрестом, моє серце переповнюється до неї повагою, любов’ю, вдячністю...”
Смерть знайшла його в Подєбрадах. “Самогубство сталося коло 7-ої години вечора на луках села Клук біля Подєбрад: перший стріл поцілив собі в серце, але, мабуть, зістав в живих, – тоді вистрілив собі ще по-друге. (…) Покійний не залишив жадного допису, але з переглянутої переписки та з тих балачок, що він вів перед смертю, можна догадуватися, що він розчарувався в житті на ґрунті тяжких, ненормальних умовин емігрантського життя та пережитих страхіть останньої московсько-української війни. (…) Містимо його спогади, де читач побачить, як він вже раз дивився у вічі смерті та як душа його була скалічена московськими окупантами... Непевність положення його після скінчення високої школи – це була остання крапля, що переповнила келих терпіння: він часто застановлявся над тією думкою, що станеться з ним, коли закінчить Академію. Покійний був студентом 8 семестру, пильно вчився, та, здавалося, ніщо не віщало сумного кінця! За кілька місяців мав одержати дипльом інженера. Не судилося!..”
Роман КОВАЛЬ, Віктор МОРЕНЕЦЬ, Юрій ЮЗИЧ
Енциклопедія Визвольної боротьби “«Подєбрадський полк» Армії УНР”, т. 3 |
