Першу свою статтю про родину отаманів Соколовських я закінчив словами: “Де, ви, Соколовські?! Відгукніться!!!”
І вони відгукнулися. Допомогла нам відшукати один одного землячка отаманів Антоніна Вербовецька, багатолітня співачка хору “Гомін”. За її сприяння було встановлено телефонний і листовний контакт із родиною отамана Василя Соколовського, його сином Євгеном та онучкою Лізою. А невдовзі разом з добродієм Олександром Ткачуком та кобзарем Віктором Лісоволом ми відвідали Горбулів – родинне гніздо отаманів Соколовських. Зустріч була тепла!
Віктор Лісовол, проспівавши кілька пісень Євгену Васильовичу Соколовському (1917 року народження!), поцікавився:
– А була колись пісня про Соколовських?
– Була.
І проспівав:
Роман жовтий, цвіт ружовський,
Десь поїхав Соколовський,
Десь поїхав, та й немає.
З козаками п’є-гуляє.
Роман – тобто ромен (ромашка), а жовтий його колір – то колір печалі. А “цвіт ружовський” – то колір крові. Отож не про гульню і забаву йшлося в пісні. “Десь поїхав” – інакше кажучи, пропав, згинув...
На жаль, більше слів Євген Васильович не пам’ятав, але він дав імпульс, і Віктор Лісовол довершив пісню (повний її текст із нотами опубліковано у книзі “50 пісень Віктора Лісовола”).
Потім Ліза Євгенівна повезла нас у сусіднє село Корчівку до могили Дмитра Соколовського. І Віктор Лісовол грав отаманові. Згодом отаманові співав і кобзар з Переяслава Микола Товкайло, з яким ми торік приїхали у Горбулів, щоб взяти участь у вечорі пам’яті шістнадцятилітньої отаманши Марусі Соколовської.
Ліза Євгенівна стверджувала, що в їхньому роду не тільки Маруся мала дар (чи чар) підкоряти чоловіків. Підпорядковувались хлопці також сестрі Лізи Ніні, яка, до слова, була як дві краплі води схожа на свою бабусю Олександру (отаманшу Марусю). Підкорялись парубки і чоловіки й самій Лізі та її дочці Вікторії...
І ось 13 жовтня Лізі Соколовській виповнилося 55 років. Як не привітати дорогу людину! І побажати не тільки здоров’я та особистого щастя, але й визнання заслуг її родини перед нашою державою!
Пригадую, як світилася щастям Ліза Євгенівна 3 грудня 2007 р. у Київському будинку вчителя під час вечора пам’яті Марусі Соколовської, який організував Історичний клуб “Холодний Яр”! Це був, напевно, один із найщасливіших днів у її гіркому житті – ми ж то знаємо як за російської окупації жилося родинам борців за Українську державу, а тут нарешті було вшановано її рід-родину.
У Соколовських – характери вигартовані, тверді. І за привітністю та добросердечністю Лізи Соколовської вгадується залізо. Тільки до своїх воно тепле і не гостре... До інших же воно шпичакувате, або й розпечене. Так і має бути. Доброта до всіх – це злочин. Адже серед цих “всіх” є й кати нашого народу та їхні нащадки, вигодовані на живодайному хлібі, відібраному у наших дідів...
Полковник КҐБ, що вивчав свого часу творчу біографію отаманши Марусі, якось сказав Лізі, що вона – точна копія отаманші за характером. А як же ще має бути!
Ліза Соколовська, як і її бабуся Олександра, знає, що щастя маємо кувати собі самі. Знає і про наш обов’язок гідно вшанувати козацтво, яке, за влучним висловом Уласа Самчука, писало історію нашого народу “тривкою барвою – кров’ю кращих з найкращих”. Слава Їм та Їхнім славним нащадкам!
Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ |
