27 липня виповнюється 100 р. від дня загибелі Матвія Григор’єва
Проти кого тільки не спрямовував свою зброю Матвій Григор’єв! На початку ХХ ст. воював у Маньчжурії проти японців, у роки Світової війни бився з німцями та австрійцями, 1919-го скинув у Чорне море греків і французів, які у складі десанту Антанти окупували Південь України. Того ж року бив білогвардійців і Красну армію. Воював Григор’єв і проти Гетьмана України Павла Скоропадського та Армії УНР…
Справжнє його ім’я Никифор Серветник. Народився він 9 лютого 1884 р. в передмісті Дунаївців Новоушицького повіту Подільської губернії (тепер Хмельницької обл.). З дитинства захоплювався історією Запорозької Січі та Гайдамаччини. Любив слухати перекази дідів про славні походи запорожців і думи кобзарів про турецьку неволю. Вони тривожили юне серце, запалювали іскри протесту. Ці іскри в 1917 році роздмухала Лютнева революція. І вогонь козацького серця запалив пожежу Національної революції на чорноморських ланах.
На кінець 1918 р. штабс-капітан Григор’єв об’єднав навколо себе грізну силу – лише Верблюжка дала понад 4000 козаків… Матвій Григор’єв повідомляє Головного отамана Симона Петлюру про створення 117 повстанських загонів загальною чисельністю до 15000 козаків. Ці відділи об’єднались у Херсонську дивізію, яка стала основою Південного фронту Армії УНР. Григор’єв опановує величезну Херсонську губернію та частину Катеринославщини. Скрізь проголошував владу УНР.
А до Одеси вже прибували пароплави Антанти. До окупаційного війська увійшли французькі, грецькі, румунські, польські відділи та російські загони Андрія Гришина-Алмазова. Разом 70000 вояків. У січні 1919 р. командувач французьким десантом генерал Д’Ансельм ультимативно зажадав, щоб Директорія відвела українські війська на лінію Бірзула – Вознесенськ – Миколаїв – Херсон. Директорія слухняно погодилася, залишивши своїх громадян на “ласку” окупантові. Але Григор’єв не погодився. Він вирішив провчити зарозумілих “хранцузів” і скинути їх у море – “як єдину належну відповідь на цю ганебну пропозицію”. “Треба бити Антанту, бити більшовиків, бити білих і червоних ворогів”, – вважав безкомпромісний і повний сил отаман Григор’єв.
Ганебна відмова Директорії почати боротьбу проти окупантів глибоко вразила Григор’єва. Капітулянтська політика стала однією із причин розриву з українським урядом. Останньою краплею став безпідставний арешт Петра Болбочана, який здійснив огидний петлюрівський фаворит Омелян Волох. “Після арешту полковника Болбочана, – сказав Григор’єв, – я вже не вірю в добро для нашої Батьківщини”. Розправа над видатним полководцем відвернула від Петлюри багатьох військових…
Матвій Григор’єв розпочав похід проти Антанти вже під червоними прапорами. 10 березня після тяжких боїв він звільнив Херсон, а 12 березня – Миколаїв. 6 квітня Григор’єв був уже в Одесі! “Непереможну” і бундючну Антанту селяни Херсонщини таки скинули в море!
Олександр Вишнівський у книзі “Повстанський рух і отаманія” зазначав, що перемога Григор’єва ствердила, що він “мав рацію, коли вимагав від Директорії переговорювати з Антантою з позиції сили, а не з позиції бідного родича”.
Більшовики, хоч і прославляли на всі боки “червоного командира” Григор’єва, не довіряли йому. Вже наприкінці лютого 1919 р. совєтський командарм Анатолій Скачко дійшов висновку, що Григор’єва необхідно знищити. Такої ж думки був і Центральний комітет ВКП(б), тільки уточнював, що ліквідувати його треба “якомога швидше”.
Тим часом в очах селян Півдня України отаман Григор’єв набував божественних рис. Слава про його перемоги та особистий героїзм розходилася межи людьми. Для них саме він уособлював верховну владу. Григор’єв ставав диктатором Півдня України, диктатором доброзичливим і щедрим – передусім до українського селянства, яке вірило, що Григор’єв силою свого війська захистить від грабунку московських продзагонів та кривавої вакханалії чрезвичайки.
Почався погром совєтських органів влади та масові вбивства членів військових продовольчих комісій. Більшовик Н. Бобрищев так описував передгрозову ауру: “25 апреля со ст. Помошная в Елисаветград пришли оставшиеся части войск Григорьева... 1 мая с утра началась демонстрация, в которой принимал участие весь город... Войска Григорьева также принимали участие в демонстрации и на приветствия отвечали: «Слава Украине!»”.
Розв’язка наближалася. Не зустрічаючи опору, григор’євці перебирали владу. 7 травня 1919 р. в Єлисаветграді було проголошено універсал Головного отамана Херсонщини і Таврії “До українського народу”.
“Народе український! Народе змучений!.. – звертався Матвій Григор’єв. – Тобі насильницьки нав’язують комуну, чрезвичайку й комісарів з Московської «обжорки» і тої землі, де розіп’яли Христа. Народе український! Бери владу в свої руки... Геть ЧК! Вся влада Радам, але не партіям. Хай живе влада народу України! Борітеся – поборете!..”
Найважливішим пунктом універсалу було забезпечення провідного становища українців у своїй державі: їм мало належати в радах 80 % місць – згідно з пропорційним складом населення.
Український народ з ентузіазмом відгукнувся на заклик скинути ненависне ярмо московської комуни. За короткий час Григор’єв вимів “радімих” з Катеринослава, Миколаєва, Херсона, Кременчука, Черкас, Чигирина, станцій Бобринської і Знам’янки, багатьох інших станцій та населених пунктів. Більшовицькі гарнізони й полки, які Москва посилала проти “мятєжніка” Григор’єва, переходили на його бік – настільки сяяло ім’я Григор’єва, настільки люди ненавиділи ЧК. Повстання охопило Херсонську, Катеринославську, Подільську, частини Київської та Полтавської губерній…
А що ж Нестор Махно? Його армія (до повстання) разом з військом Григор’єва становила ударну силу соввлади. Це визнавав московський командарм Володимир Антонов-Овсєєнко. Саме від Махна залежало, чи продовжуватиме Красна армія ґвалтувати Україну, чи спільними зусиллями отамани її розчавлять. Григор’єв простягнув руку Махнові – давай об’єднаємось. Але патлатий “батько” виявив злочинну короткозорість. Фатальну роль відіграла його низька національна свідомість.
Махно не тільки не підтримав повстання, а й допоміг московському війську відбити у григор’євців Катеринослав… А 27 липня 1919 р. в с. Сентовому гуляйпільський “батько” та майбутній чекіст Чубенко розрядили магазини своїх револьверів у Головного отамана Херсонщини і Таврії. Останніми словами Матвія Григор’єва були:
– Ой батьку, батьку...
Ось так загинув Матвій Григор’єв – харизматичний воєначальник, який не зумів захистити своєї Батьківщини.
Роман КОВАЛЬ
Дж.: Коваль Р. Повернення отаманів гайдамацького краю. – Київ: Діокор, 2001. – С. 33 – 37.
|
