Живемо у Первомайську на Півдні України. Батько працює бухгалтером на молочному заводі. Зарплата в нього 500 рублів, а на базарі формова хлібина коштує 200. Діє карткова система – 250 грамів хліба на людину, що працює. А нас у батьків четверо. Як нагодували вічно голодних дітей?
Батько підробляє, де тільки може. Пізньої осені 1946-го привезли нам один з його підробітків – підводу мерзлого цукрового буряку. Вигрузили у дворі на купу, накрили сухим бур’яном. Цей буряк став нашою головною їжею на всю зиму.
Настала весняна відлига. Буряк став розмерзатися і гнити, а інших продуктів у нас не було. Хіба одного разу мама на горищі знайшла жменьку позаторішньої квасолі…
Мій брат Юрко вчився в 5-му класі Первомайської середньої школи № 4, а я – в 7-му класі залізничної школи на станції Голта. Ця школа єдина в місті, де в 1947-му школярам на великій перерві давали шматочок чорного хліба розміром з долоньку і чайну ложечку цукру.
Я з Юрком після шкільних занять сиділи в кухні. Раптом відчинилися двері й зайшов незнайомий дядько – років під 30. Привітавшись із мамою, яка поралась біля плити, сів поряд з нами. Пізніше ми дізналися, що це був Храбро. На початку 1930-х він жив по сусідству з моїми дідусем і бабусею – Степаном і Марією Здоровецькими (батьками Олексія Здоровецького – козака 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР. – Ред.).
Мама, перекинувшись із гостем кількома словами, вийшла з хати за вугіллям. Храбро одразу кинувся до плити, заглянув у каструлю і ложкою швидко набрав те, що варилося. Покуштував. Коли мама повернулася, Храбро відскочив від плити.
Через мить попросив:
– Марусю, налий мені того варива.
– Воно ще не готове…
– Нічого… Наливай!
Мама налила повну тарілку і дала скибочку хліба. Ще гаряче, Храбро почав пожадливо ковтати. На нього було боляче дивитися. Який же він голодний!
Через декілька днів батько повернувся з роботи пізніше, ніж зазвичай.
Пояснив коротко:
– Ховали Храбра…
Тоді й мама розповіла нам страшну історію: у 33-му сусідка Храбриха, збожеволівши від голоду, зарізала маленьку доню. З’їла і померла в муках. А її син Храбро, який став свідком цього жахіття, від страху втік із дому…
І ось тепер він повернувся.
Юрко додав і своїх сумних новин: помер його учитель історії. З перших днів війни він був на фронті. Залишився живим, а після “перемоги” загинув від голоду... Загинув від голоду й учитель математики. Учні любили його. Знали, що в нього четверо малих дітей. Тільки старшенький ходив до школи. Учні пропонували вчителеві хто шматок хліба, хто сірого коржика, невідомо з чого спеченого, але він усе відмовлявся. Та через деякий час почав брати, але не їв, хоч і був голодний, а клав до кишені – для своїх дітлахів. Школярі бачили, як згасає улюблений учитель, давали йому навіть шматочки макухи.
Одного дня він сидів за учительським столиком. У кулаці тримав грудку макухи. Час від часу клав її до рота і смоктав. Нічого не говорив, тільки спостерігав за дітьми, які тихо ковзалися в класі на льоду, що утворився за ніч, бо лопнула батарея і з неї вилилася вода. Це був останній його день у школі.
З такими спогадами я зустрічаю кожну весну.
Тамара ЗДОРОВЕЦЬКА
Київ, 24 лютого 2019 р. |
