 До 125-ліття від дня народження У лавах борців за українську державу проливали кров українці різних земель. Були серед них і бессарабці. Найвідомішим посланцем Бессарабії став полковник Петро Болбочан. Він мав шанс стати українським Бісмарком, здобувачем і об’єднувачем рідних земель, творцем козацької армії, з якою мусили б рахуватися всі держави світу. Невідомо, чи готував себе до цієї ролі Болбочан, чи мріяв про таке, але цього боялись інші – цивільні, негероїчні, заздрісні... Саме вони першими розгледіли в ньому реального кандидата на командувача українського війська, а в разі перемог – і гетьмана Української держави. А цього допустити не хотіли ті, хто вже подумки приміряв на себе тогу верховного вождя. Не гордість переповнювала серця отих неприкаяних “сугубо штатскіх”, що в нашому війську є люди, готові взяти на себе відповідальність за визволення Батьківщини, а острах перед ними, навіть страх. Саме у воєначальниках, яких любило військо, цівілі у френчах і бачили чи не найбільшу загрозу для себе особисто, тож і поборювали – звичайно, не у чесному герці, а підступно, підло, “ізподтішка”, з переступом моральних норм і законів, які самі й творили.
Нова епоха була готова подарувати нашій нації українського Бісмарка, нового Богдана Хмельницького, засновника української держави...
Петро Федорович Болбочан народився 5 жовтня 1883 р. в с. Гіждеу Хотинського повіту Бессарабської губернії в національно свідомій сім’ї. Батько його був священиком. Провчившись два роки в Кишинівській духовній семінарії, юний Болбочан різко змінив свою долю, вступивши до Чугуївського піхотного училища.
За час служби в російському війську він опанував різні військові спеціальності – завідувача мобілізаційної частини, полкового ад’ютанта, завідувача школи прапорщиків, командира команди розвідників, кулеметної частини та інші, а під час Світової війни набув неоціненний бойовий досвід. Лише протягом першого року війни він узяв участь у 37 бойових операціях. Був поранений і контужений. За хоробрість на лацкани його френча впали ордени Святого Станіслава 2-го і 3-го ступенів, Святої Анни 2-го і 3-го ступенів.
Після Лютневої революції Петро Болбочан – активний учасник українізації частин російської армії. У січні 1918 р. він взяв участь у придушенні більшовицького повстання у Києві. Хоч і склали зброю під ударами української зброї заколотники, все ж столицю під гарматним натиском Муравйова довелося залишити...
У ніч проти 9 лютого 1918 р. Центральна Рада покинула Київ. По Житомирському шосе на захід тихо посувалися рештки частин київської залоги. “Позаду всіх, прикриваючи відступ, йшов підполковник Болбочан зі своїм відділом”.
На постій стали в жидівському містечку Гнатівці, що над річкою Ірпінь. Ситуація була апокаліптична: деморалізоване військо розкладалося.... Але тримали порядок богданівці, гордієнківці, республіканці Болбочана...
На нараді старшин було вирішено відпустити всіх, хто не хоче продовжувати боротьбу, залишити тільки добровольців, зібрати їх під єдине командування в Окремий запорозький загін. Очолив його генерал російської служби Костянтин Прісовський.
Рішенню підкорилися всі. Лише Симон Петлюра, не бажаючи нікому підпорядковуватися, відмовився включити нечисленний Гайдамацький кіш Слобідської України до Запорозького загону. Петро Болбочан, людина щира і відверта, різко дорікнув Петлюрі, що той через свої “персональні дрібні мотиви став на перешкоді такому об’єднанню”. Саме цей епізод заклав передумови подальшої драми. Біографи Болбочана зазначали, що саме у Гнатівці Петлюра затаїв ненависть до Болбочана.
*Дивний чоловік Симон Васильович! Та роби, що вмієш: веди бухгалтерію Запорозького загону, пиши про його бойовий шлях, читай лекції з історії України. Ні, якісь бісики штовхали його, людину, яка ні дня не служила в армії, яка не знала, що таке армійські статути, до керівництва військом. Так війна ж йде, не можна легковажити долею Батьківщини! Ні, мушу керувати, і все! А інакше мілітаризм розпаношиться, потім не зупиниш. Ще регулярну армію створять ці “реакціонери”...
Не могло сподобатися Петлюрі й ухвалене у Гнатівці рішення: “Військо є аполітичне і всякі комітети й комісарі, які дезорганізували і розпалювали до цього часу армію, не повинні мати в ній місця”. А як же політичний контроль соціалістичних партій?! Це так і проти Росії почнуть воювати?! Ще гетьмана приведуть на багнетах! Як так можна, щоб генерал Прісовський, нікого не питаючи, одноосібно призначив собі заступника, начальника штабу, командирів куренів і сотень?! Це ж недемократично! А нащо тоді комісари?! Хіба не їх уповноважив уряд допомагати командирам ухвалювати рішення?
Десь отак міг думати Петлюра, людина, кожна клітина тіла якої волала про пацифізм і кликала до мирного цивільного життя. Принаймні такий був тоді рівень мислення “провідників народних мас”.
“Дуже не подобалося Урядові, що на чолі війська став “генерал”, значить, “реакціонер”, – згадував Борис Монкевич. От якби “хвершал” чи бухгалтер, то б інше діло було! А оскільки владу в Запорозькому загоні “захопив реакціонер”, значить формація ця “контрреволюційна і шовіністична”! Довіри до такої частини просто не може бути у справжнього демократа. Ви тільки послухайте: 5 лютого в Сарнах 2-й Запорозький курінь Петра Болбочана обеззброїв ешелони збільшовиченого війська, зокрема і 2-ї Фінської дивізії, посадив у вагони, замкнув і відправив бідолашних у Совдепію. Та це ж недемократично! Це ж бузувірщина! Адже серед обеззброєних, напевно, були прості російські робітники і селяни. А вони ж хіба нам вороги?!
Вороги!
І ще які!
5 лютого, у Сарнах, Петро Болбочан отримав наказ відновити українську владу в Житомирі. Одночасно його призначили військовим комендантом Волинської губернії. Почесно? Ні, це був хід з метою відлучити його, успішного командира, від війська.
11 лютого Болбочан наказ сумлінно виконав, більшовиків із Житомира виставив. І оголосив мобілізацію старшин і підстаршин. Це викликало обурення уряду, який повертався з небуття в німецькому обозі. Уряд, який щойно вигнали в шию з Києва муравйовці, виявляється, не хотів мобілізації, бо це ж, бачте, шлях для створення регулярної армії! А хіба ж може бути більше зло? Хіба в демократичній республіці треба військо, та ще й набране з “контрреволюційних елементів”?
Дико!
Попри невдоволення уряду, мобілізація пройшла успішно. Запорозький загін поповнився новими людьми. З інших новобранців було створено відділи для охорони Житомирського повіту і міста. Болбочан виявився першим комендантом з часу революції, який не мітинги організовував, а твердою рукою творив лад і спокійне життя. Авторитет його серед житомирян і війська неухильно зростав. “Популярність полковника Болбочана занепокоїла Вищу Владу... – згадував Борис Монкевич. – Військове Міністерство прислало наказ Болбочанові здати курінь... прапорщикові Мацюкові...”
Що з того, що Мацюк чоловік нездібний? Головне, що він “справжній демократ”, та і контролювати його можна як чоловіка партійного. Тоді, справді, довіру міг викликати лише член урядової партії. Безпартійні ж викликали підозру. Як таких можна допускати до війська? Вони ж не пов’язані партійною дисципліною. Набере ще офіцерів у свою частину...
Уряд Голубовича вперто, навіть у час війни, протидіяв створенню боєздатного українського війська. Повторювалась ситуація 1917 року, коли центральнорадівські соціалісти поборювали Миколу Міхновського і Павла Скоропадського – людей, навколо яких об’єднувалося українське військо...
Призначення Мацюка стало службовим злочином. У першому ж бою (під Бердичевом) він продемонстрував нездатність до військової справи. Завівши дурними командами курінь у грізну безвихідь, сів в ешелон і втік до Житомира. А вояків залишив умирати під страшним гарматним обстрілом. Від повного розгрому курінь врятувала “шалена відвага” командира батареї Савінського і його гармашів, які залишившись без підтримки піхоти, під страшним вогнем більшовиків, практично в оточенні, хоробро продовжували бій. Сотник Савінський та козаки його півбатареї потрапили у полон і прийняли мученицьку смерть. Савінському москалі обрубали пальці на руках, зняли з голови скальп, зірвали на руках шкіру.
Довідавшись, що Мацюк ганебно втік із поля бою, Болбочан залишиває пост губерніального коменданта Волині та вертається до свого куреня. Завдавши спустошень частинам колишньої 7-ї російської армії на чолі з Кіквідзе, Петро Болбочан звільняє Бердичів. Центральнорадівці змушені були змиритися із самочинним поверненням Болбочана до своєї частини: переможців не судять. Але злобу “справжні демократи” затаїли...
Болбочан тим часом разом з іншими українськими частинами майже церемоніальним маршем пройшов через Коростень, розбив більшовиків над річкою Ірпінь і вночі 2 березня (за новим стилем) 1918 р. увійшов до Святошина, київської околиці.
“О 10 годині ранку, з великим синьо-жовтим прапором, добре одягнуті, з палаючими очима, з високо піднесеними головами, входили запоріжці стрункими рядами в золотоверхий Київ, після місячної розлуки з ним... – розповідав Борис Монкевич. – З величезним ентузіазмом зустрічало їх населення Київа. Люди плакали...” Вони сподівалися, що влада, навчена гірким досвідом, почне налагоджувати життя, зруйноване Муравйовим.
Та не так сталося, як гадалося.
Непорозуміння почалися в перший же день. З балкону Міської думи, удекорованого двома великими червоними прапорами і малим українським прапорцем, військо від імені киян вітав член Центральної Ради жид Рафес, чоловік крайньолівих і антиукраїнських поглядів.
“Це зробило на запоріжцях гнітюче вражіння і в декого показалися на очах сльози, – писав Борис Монкевич. – В рядах розпочався крик, щоб скинули червоні прапори – емблему ворога. Зчинилася велика колотнеча, ряди захиталися. Полковник Болбочан, який прибув на місце цього випадку і встановив лад у частинах, післав сказати в Думу, щоб зняли червоні прапори і залишили тільки жовто-блакитний, а від Рафеса зажадав пояснення, що мають значити ці червоні прапори. В Думі якраз йшло засідання і Рафес від імені всіх членів Думи відмовився дати пояснення на вимогу Болбочана. Натомість перед юрбою народу вони почали кричати, що Болбочан - реакціонер, закликали “народ” захищати їх перед самоволею військових. Бажаючи уникнути скандалу в перший день вступу до Київа, запоріжці рушили далі...
На другий день 1-ша сотня 2-го Запорозького куреня під командою Зелінського йшла зміняти варту коло мосту. Проходячи біля Думи, побачив сотн. Зелінський, що червоні прапори, як висіли, так і висять. Із трьома старшинами зайшов він в Думу і запропонував скинути червоні прапори, а коли правління знову відмовилось, сам зірвав прапори, пошматував і кинув у салю засідань. Цей інцидент викликав цілу бурю. Якась партія внесла запит у Центральну Раду й вимагала віддання під суд винних старшин. Кричали, що це нечувана зневага емблеми революції, вимагали вислати з Києва цю реакційну частину, як загрозу революції. Преса так само заговорила.
Військове Міністерство зажадало від Болбочана вияснення справи і віддання судові винних. Для Запоріжців було це громом з ясного неба. Але Болбочан відмовився виконати цей наказ і заявив, що він цілком поділяє погляди своїх підлеглих і не бачить в їх вчинку нічого поганого.
Тоді на Запоріжців почали робити натиск з іншого боку. Одежі і грошей для укомплектування нових добровольців не давали. В наборі добровольців перешкоджали і з дня на день збиралися випхнути з Київа... Охорону міста Уряд доручив російській організації, яка складалася з офіцерів, що тут залишилися... Вона... заборонювала відкривати (запорожцям) бюра для прийому добровольців, покликаючись на накази Уряду. Висміювали як Український Уряд... так і саму українську ідею... Запідозрюючи в неблагонадійності ген. Прісовського, Військове Міністерство... запропонувало йому бути губерніяльним комендантом Київщини, а Запоріжський загін здати тому, кого призначить уряд”.
Отака була правда життя! 
(продовження у наступному номері) На світлині Петро БОЛБОЧАН |
