 20 – 21 квітня 2013 р. на Чигиринщині відбулися вшанування борців за волю України. Приїхали вклонитися козакам Холодного Яру й полтавці. Понад 200 юнаків і дівчат привіз автобусами з Полтави народний депутат України Юрій Бублик. “Щоб молоді українці на прикладі героїв-холодноярців вчилися бути справжніми патріотами й захисниками України”, – так він.
Так і сталося. Багато хто з учасників вшанування в Холодному Яру вже наступного року взяв участь у війні з Росією.
Серед полтавців був і Антон Цедік. У Мельниках він підійшов до мене підписати книжку. Я одразу відреагував:
– Цедик – та це ж повстанське прізвище! У Трипіллі всі Цедики були в отамана Зеленого.
Антона це дуже зацікавило. Я пообіцяв йому дати телефон Славка Цедика, онука повстанця із Трипілля Івана Цедика, зятя отамана Зеленого. Хто знає, а може, вони рідня!
Це була єдина наша зустріч…
29 серпня 2014 р. Антон Цедік загинув під час виходу з Іловайського казана.
Було йому 27 років.
За своє коротке життя Антон здобув дві вищі освіти – гуманітарну і фінансову (закінчив Київський національний університет ім. Тараса Шевченка та Київський національний економічний університет ім. Вадима Гетьмана).
Коли почався Майдан, взяв на роботі безстрокову відпустку і поринув у боротьбу за волю України. На Майдані повстанець Цедік був у найнебезпечніших місцях. 18 лютого всю ніч із товаришами відбивав атаки спецназу і внутрішніх військ. Хлопцям дісталася найважча ділянка оборони – під стелою Незалежності. Згори беркутівці жбурляли гранати і пляшки із запалювальною сумішшю. Антон намагався захиститися червоним лицарським щитом. Горіли намети й барикади, але Антон із хлопцями не відступили. Його сотня запекло боронилася й 19 лютого, разом з іншими йшла в атаку печального ранку 20 лютого.
У Київраді Антон ще місяць був комендантом одного з поверхів. Як почалася війна на Донбасі, вирішив іти у добровольчий батальйон. Із батальйоном “Донбас” узяв участь у боях за Артемівськ (тепер Бахмут), Лисичанськ, Попасну…
20 серпня Антон мав йти у відпустку. Вже й документи оформив, здав зброю. У цей час частина його батальйону потрапила в оточення під Іловайськом.
– Хто хоче, може помогти своїм побратимам…
Почувши таке, Антон вирішив відкласти відпустку.
Обов’язок перед товаришами кликав його у смертельну дорогу…
Із мамою Антон востаннє розмовляв за день до смерті.
– З часу Майдану я бачила його лише двічі… – розповіла Ольга Цедік в інтерв’ю Тамілі Михеєвій. – Я просила, щоб він хоча б 23 серпня приїхав – на мій день народження. Антон сказав: не можу, треба виручати хлопців.
– Коли дзвонив до нього, було чути, як стріляють, – долучився до розмови батько Ігор. – Хлопці не хотіли виходити з Іловайська. Антон говорив, що вони добре укріпилися, зброї вистачає. Могли й далі тримати оборону. Але їм наказали... З оточення їх вивозили на відкритому КрАЗі. Коли бойовики зробили коридор, ні командира взводу, ні командира роти вже не було. Хлопців кинули... На опізнання сина їздив у Дніпропетровськ 6 вересня. Ходив сам, жінку не пустив. Картина була жахлива – всі обгорілі, понівечені. Тільки чотири тіла цілих, серед них і Антонове. Решта 90 – частинами. Коли їх везли з Донецька в Дніпропетровськ, із машини випадали шматки тіл... Антона опізнали за зліпком зубів – незадовго до війни він робив капу для захисту зубів.
Загинув Антон у т. зв. коридорі безпеки між селами Многопілля та Червоносільське. Цієї ж миті з ним відлетіли й душі друзів. Звали їх “Браво” і “Броня”.
Поховали повстанця на Алеї Слави Боженківського кладовища Полтави 8 вересня, а вже 27 листопада Президент України посмертно нагородив його орденом “За мужність” III ст. На честь Антона і Святослава Горбенка, який поліг 3 жовтня 2014 р., захищаючи Донецький аеропорт, в Полтавському ліцеї №1 на честь Антона назвали аудиторію.
“Воля або смерть!” – такі рядки викарбовано на меморіальній дошці Антонові Цедіку і Святославові Горбенку-“Скельду”, встановленій на будівлі Полтавського міського багатопрофільного ліцею ім. Івана Котляревського, де вони навчалися. “У обох хлопців було загострене відчуття несправедливості”. Так сказали їхні вчителі.
“Воля України або смерть!” – вишили мельничанські козачки на прапорі полку гайдамаків Холодного Яру. Цю ідею сповідували й козаки отамана Зеленого, в тому числі й Дмитро та Іван Цедики із Трипілля. Холодноярській ідеї залишився вірним і Антон Цедік та його побратими, які продовжили традицію жертовного служіння Батьківщині.
Вічна слава борцям за волю України! Роман КОВАЛЬ 
|
