 “Історія в історії” Участь у Другому всеукраїнському з’їзді військових, що відбувся на початку червня 1917 р. в Києві, взяло 2308 делегатів, серед них і звенигородські козаки на чолі з кошовим Семеном Гризлом та козачанським курінним Панасом Шаповалом.
Вони з’явилися на з’їзд у старокозацьких строях: жупанах, шапках зі шликами, із шаблюками, зрозуміло, з чубами. У виступі курінного Козацької волості Панаса Шаповала пролунали вікопомні слова про право сили і гаряче бажання творити власну державу, не озираючись на Москву. “Вільне козацтво, – говорив “дід Шаповал”, – не просило дозволу [в Тимчасового уряду] організовуватися, він нам не потрібний... Ми тільки відберемо наше”.
Нинішні мешканці с. Козацького не забули “діда Шаповала”. Борис Борисович Дяченко та його дружина Меланія Семенівна 31 липня 2016 р. розповіли історію про курінного Шаповала та його сотенного Прокопа Лисенка, діда Меланії.
Прокіп Артемович Лисенко народився в с. Козацькому 21 липня 1890 року. На Першій світовій здобув не тільки бойовий досвід, а й нагороди. Хіба дивуватися, що 1918-го Панас Шаповал призначив його сотенним Козачанського куреня Вільного козацтва. Охороняли від грабіжників маєток княгині Тетяни Куракіної (двоюрідної сестри барона Петра Врангеля), боронили від розвалу млин у с. Лозоватці. На початку березня 1918 р. взяли участь у розгромі армії полковника Муравйова під ст. Бобринською, гнали німців зі Шполи. Взяв Прокіп участь і в останньому бою козачанських вільних козаків з росіянами під Мокрою Калигіркою. Тривав той бій більше доби. Завершився зі смертю отамана – легендарного “діда Шаповала”.
Після бою Прокіп Артемович повернувся в Козацьке, та й не сам, а з трьома кіньми – власним, отамановим і ще одним. Недавно скінчилися жнива, комори були повні збіжжя, тож вівса коникам не пошкодував. Отой третій об’ївся вівсом і пропав. А сам Прокіп дістав 25 шомполів “за перебування в козаках”. Так сказала Меланія, але не знає, хто катував – кайзерівці чи гетьманські каральні загони. Після шомполів Прокіп ледве вижив, місяць не вставав. Мав проблеми зі здоров’ям і надалі.
Отаманів кінь ще майже 10 років вірно служив своєму новому господарю. Возив крам аж до Криму. 1929 року Прокіп, щоб не потрапити під “розкуркулення”, здав у колгосп молотарку й отаманового коня. Коняка мала норовистий характер, навіть відкусила півщоки Вірі – п’ятилітній Прокоповій доньці.
Ставши бідняком, Прокіп під “розкуркулення” вже не потрапив – сторожував у колгоспі. Під час Голодомору 1933 року втратив дружину Марію Філатівну і двох старших доньок – Ганну і Веклу.
Пізніше одружився з Оляною Савівною (по-вуличному Шолох). Вона в Голодомор утратила чоловіка і всіх дітей. І повернулася із Шевченкового, де жила, до батьків у Козацьке. З Прокопом побралися 1935 року. 1950 року, коли Прокопу вже було 60 років, він подарував життя Ліді – найменшій своїй доньці.
Усе життя намагався вголос не згадувати про Вільне козацтво – росіяни ж, проти яких бився, перемогли, тож краще про старе мовчати.
Лише перед кончиною розповів дітям “по секрету” свою історію.
Помер Прокіп Лисенко 3 липня 1960 року. Похований у с. Козацькому біля першої дружини та дітей Ганни і Векли, що загинули під час Голодомору. А Оляна Савівна померла в Казахстані, куди її забрала дочка. Там і похована.
Пізнала батькову таємницю і Прокопова донька Віра, 1921 року народження. Тоді ж і довідалася, що кінь, який покалічив її в дитинстві, належав колись козачанському курінному “дідові Шаповалу”. І був з отаманом до кінця, до останнього його подиху.
Прийшов час, і Віра переповіла історію отаманового коня та двох його господарів своїй дочці Меланії, яку привела у світ 1957-го. А Меланія та її чоловік Борис Дяченко зберегли цю історію для нас. Олег ГОЛУБ, Роман КОВАЛЬ
Село Козацьке – Київ 
На фото – Прокіп Лисенко стоїть у куфайці зліва за односельцями. |
