Такий лейтмотив книги спогадів учасника Визвольної боротьби українського народу, краєзнавця Володимира Юрійовича Близнюка “Пімста і сльози”, що побачила світ 2006 року в с. Кути Косівського району Івано-Франківської області.
Словами “Батькам на славу, синам на науку” розпочинаються спогади Володимира Близнюка про героїчну боротьбу УПА та підпільників – членів ОУН, односельців автора, мешканців с. Старі Кути. У вступі автор ніби звертається до свого покоління, яке прийняло на себе страшний удар більшовицької окупації. Він закликає не мовчати, а розповідати й записувати свої спогади. “Всі ми підемо в засвіти, за нами прийде наступне покоління, – пише Володимир Близнюк. – І вони або впишуть наші імена золотими буквами в історію України за нашу працю і боротьбу, або проклянуть нас за те, що ми не записали в спогадах Визвольну боротьбу українського народу середини XX століття. Тому потрібно нам досліджувати всі події цих років, поки є живі свідки борців за волю України”.
На початку книги автор подає кілька невигаданих історій. Одна з них – про те як літній чоловік мститься за зґвалтовану невістку, а тоді ще й розстріляну разом з мамою. Коли кати вдиралися до його оселі, він з горища кинув на них рійницю з бджолами. Бджоли так покусали москалів, що вони не змогли дати відсічі українським повстанцям, які напали на них із засідки. У результаті без втрат з нашого боку було знищено енкаведистський відділ разом зі штабом.
Досить промовистою є назва іншого оповідання – “Як Федусь убив чекіста”. З нього читач дізнається про хлопця, який помстився за смерть вуйка, повстанця “Вихора”. Не маючи де роздобути зброю, Федусь її виготовляє самотужки – із грабчука вигинає лук, перетягує його тятивою з виправленої коров’ячої жили і вчиться стріляти. А добряче натренувавшись, виконує задумане – знищує ката, офіцера-чекіста, і його коханку – розпусницю Нусю. Завершуючи оповідь, Володимир Близнюк звертається до молоді: “Так знайте, юнаки і юначки, що за (вбивство) ворога нема гріха, а ще за большевицького червоного чекіста”.
Про участь підлітків у збройній боротьбі – ще одна історія, яку краєзнавець почув на Болехівщині. Ось вона. Навчивши сина стріляти, батько йде в УПА. 12-літній Омелько залишається з мамою. Невдовзі до їхньої оселі приходять енкаведисти і, не виявивши батька, жорстоко б’ють на очах у Омелька його матір. Хлопець вирішує помститися кривдникам. У лісі він зустрічається з повстанцями, яких очолює його батько, чотовий “Ярий“. Отримавши від нього наган з набоями, повертається до хворої мами. Невдовзі хлопцеві вдається вистежити кривдника – капітана-гебіста. Омелько відправляє його у пекло двома пострілами, а сам зникає.
Повстанці здійснювали успішні засідки на малі енкаведистські загони, знищуючи їх. Те саме намагались робити й енкаведисти. В одну з них потрапив і чотовий “Ярий“. І хоча відділ відбився, але його, пораненого, полонили москалі. Вони різали бранця на шматки на очах дружини. Закатувавши чотового, розстріляли і її.
Втративши обох батьків, Омелько вже не сходить із стежки помсти. Він знищує офіцера НКВД разом з охоронцем, ліквідовує прямо на ярмарку командира “стрибків”. Після цього йде до партизанського загону, який раніше очолював батько, а тепер – батьків брат, чотовий “Ясмін”, і під псевдом “Шрам“ продовжує боротьбу...
Як і в попередніх книгах Володимир Близнюк прослідковує долі односельців та родичів, які вели завзяту боротьбу з ворогом. Подає спогади свого дядька Василя Близнюка, а також партизанки Марії Савчук. Окрему розповідь присвятив улюбленому вчителю Михайлу Мартиновичу Ґоцку, старшині Українських січових стрільців. За доносом сексота його було заарештовано 5 жовтня 1945 р. та засуджено до 10 років ув’язнення з конфіскацією майна.
Важливо, що краєзнавець називає імена зрадників. “Три “кордуби” із с. Старі Кути” – так назвав пан Володимир оповідання про трьох зрадників-односельців, які мали псевдо “Кордуб”. Перший з них, Петро Іванович Кузьменко, був таємним агентом НКВД і водночас провідником СБ ОУН Кутського району (!). Видавав українських підпільників і особисто знищував їх. Автор не подає, чи був він покараний повстанцями. А ось другий, Володимир Миколайович Близнюк, спочатку воював в УПА в сотні Крука. Легалізувавшись, пішов у “стрибки” і став воювати проти своїх, тепер уже колишніх, друзів. Спійманий стрільцями СБ, зрадник намагався втекти та куля наздогнала його. Третій “Кордуб”, Василь Петрович Глібчук, прийшов з повинною в МҐБ. Згодом він був засуджений на 25 років позбавлення волі як колишній вояк УПА та за допомогу повстанцям продуктами. Реабілітований 1992 року.
Праця “Пімста і сльози” написана народною мовою і читається легко. У назві імен автор по-староукраїнському подає по батькові. Наприклад, Ґоцко Михайло, син Мартина, скорочуючи часом слово “син” літерою “с.”, що читач часом може сприймати як скорочене слово “село”.
Твір проілюстровано документами, світлинами героїв та зрадників. Увійшли до книги також відгуки, листи і виступи.
Книга невтомного збирача інформації про УПА Володимира Близнюка, сина Юрія, “Пімста і сльози” написана справді батькам на славу, синам на науку.
Вадим ШАПОШНИК
м. Бориспіль Київської обл. |
