, с. Крульова-Руська, Лемківщина – 15.02.2016, Львів)
“Ми Його нащадки!” – так називається нарис Ярослава Абрагамовича про свого діда, опублікований у додатках до моєї книжки “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”. Власне, Гаврилко і “познайомив” нас.
“Майбутня дружина Михайла Гаврилка, Олена, була дочкою о. Порфирія Гордієвського, греко-католицького пароха села Шманьківці (повіт Чортків), рід якого походив від козацького полковника Гордієнка... – так почав Ярослав свою розповідь. Прізвище потім змінили на галицький кшталт – Гордієвський”.
23 вересня 1917 р. Михайло Гаврилко та Олена Гордієвська взяли шлюб у с. Пісочна. Від цього шлюбу й народилася Надія-Оксана, яка 4 січня 1945 р. привела у світ Михайла-Ярослава. Чого сина назвала Михайлом, зрозуміло, – на честь свого батька, якого так і не мала щастя пізнати.
Хоч родина в час більшовицької навали й змогла отримати за домомогою митрополита Шептицького дозвіл на еміграцію в США, але Олена Гаврилко відмовилася залишати Батьківщину, бо мала надію після війни віднайти свого коханого Михайлика або, хоча б, його могилу.
Коли Олена Гаврилко з дочкою Надією та онуком Ярославом-Михайлом повернулися з Лемківщини до Львова, вчителька-комсомолка зі сходу України, яку Олена Гаврилко залишила стерегти хату, вигнала своїх благодійників, які колись врятували її від німецького арешту.
– Пашла атсюда вон, бандєровка, – сказала, – пака я тєбя в НКВД не сдала!
Три дні жили на вокзалі. Виручила Дарця Мирович, вона на два роки дала родині притулок у своїй квартирі.
Дивовижне повернення влітку 1945 р. Ярославового батька Остапа, якого вважали “безвісти пропавшим”, ствердило надії Олени Гаврилко на повернення свого Михайлика. А він пішов з родини 1918-го! Вона продовжувала його чекати…
Бабця Олена любила всіх онуків – і Ореста, і Любомира, – та все ж особливо, “свого Михайлика”. Біля її ліжка, на тумбочці, стояли фотокартка Михайла Гаврилка та фотографії Ярослава – “Михайлика”.
Завершував свій спогад Ярослав так: “Свого діда Михайла Гаврилка я ніколи не бачив, але ніколи духовно з ним не розставався. Дякую Богові, що його дочка, а наша Мама, передала нам козацький генетичний код, який дозволив нам вистояти, зберегти і примножити те, що було його суттю. Дякую Богові за те, що можемо сьогодні вголос сказати: “Ми – Його нащадки! Ми сповідуємо його світогляд і передамо козацький дух і таланти нашим дітям та онукам”.
І ось прийшов час писати спогад – посмертний – про Ярослава-Михайла Абрагамовича: закінчив музичну школу та Львівський державний медичний інститут, працював травматологом у Турківській ЦРЛ, а в 1981 – 1983 рр. – молодшим науковим співробітником Київського НДІ ортопедії і травматології та водночас лікарем у відділенні травматології Залізничної лікарні м. Києва. У тій лікарні 1981 року стажувався і я. Але тоді наші стежки не пересіклися.
У 1984 – 1990 рр. Ярослав – лікар відділення ургентної травматології 2-ї лікарні Львова, а у 1991 – 1997 рр. – головний лікар Львівського протезного-ортезного заводу. За час роботи запровадив в Україні новітні німецькі технолоґії протезування кінцівок з Німеччини.
Ярослав заснував та керував ортопедичним центром “Хребет – всьому голова” (1997), став співзасновником Львівського обласного благодійного фонду “Надії нації”. Протезував кінцівки та лікував хворих з вадами хребта та суглобів. За майже 40 років проконсультував понад 4000 пацієнтів, пролікував понад 1000 пацієнтів, серед них і письменника Василя Шкляра.
“Мав успадковані, зокрема по лінії діда Михайла Гаврилка – козака кармазинного роду з Козацьких хуторів Полтавщини – любов до України, до життя, енергійний характер, завзяття у досягненні мети, був вірний державницьким ідеалам, рідним та близьким”, – так написав про нього молодший брат Орест.
А ще Ярослав був добрим, щирим козаком, готовим завжди прийти на допомогу.
Він нічим не зганьбив честі свого роду.
Вічна пам’ять!
Роман КОВАЛЬ |
