Володимир Демчук народився 4 березня 1891 р. в м. Тернополі в родині ремісника.
Закінчивши гімназію у Перемишлі, студіював у Краківському університеті медицину.
Навчання не закінчив, бо поляки всіх українців повиганяли. Повернувшись до Перемишля,
закінчив греко-католицьку духовну семінарію. В цьому княжому місті 1917 року
він побрався з Марією Крук.
Після висвячення о. Володимира (яке приймав разом з Йосипом Сліпим) родина переїхала
до першої парохії в с. Вигнанку біля Львова. Тут їх застала українсько-польська
війна. В січні 1919 р. Володимир Демчук добровольцем вступив до Галицької армії.
Був зачислений капеланом у 10-ту Янівську бригаду 1-го корпусу. Брав участь
у Вовчухівській, Чортківській та інших операціях УГА. У дослідженні “Українсько-Польська
війна. 1918 – 1919 рр.” Микола Литвин, розповідаючи про “капеланів, які виявили
мужність в часи воєнних випробувань і мали великий вплив на стрілецтво,“ згадав
і о. Володимира Демчука. Є кілька згадок про нього і у праці о. Івана Лебедовича
“Полеві духовники УГА”.
Після переходу УГА за Збруч о. Володимир брав участь у визволенні Києва, а потім
у відступі на Вінницю, де, як і тисячі інших, захворів на тиф. “Сотками звозили
санітарні поїзди та підводи хорих стріль¬ців у шпиталі в запілля, головно до
Винниці та Жмеринки, – згадував він згодом. – Усі хорі надіялися знайти тут
поміч, та ждало їх тут розчарування. Брак відповідного приміщення, брак ліжок,
білля, опалу, а головно, конечних ліків був причиною, що, незважаючи на жертвенну
працю нашого санітарного перзоналу, невблагана смерть забирала більше жертв
у шпиталях, як на фронтах. Всіх огорнув якийсь панічний страх. Чимало хорих
стрільців воліло залишитися при частинах, на возах, як іти у шпиталь. Думали,
що при ча¬стині скорше знайдеться для них і ліків, і харчу. Знали, що запаси
санітарного матеріалу по шпи¬талях уже на вичерпанні”.
І раптом серед медичного персоналу і хворих зі швидкістю блискавки поширилася
радісна вістка – з Відня їде Санітарна місія з великим санітарним матеріалом,
лікарями та шпи¬тальним персоналом і харчами. У хворих в очах заблищала надія
на врятування. “О коби це була правда, – говорили вони, – о коби якнайскорше
та щасливо приїхали”.
15 листопада 1919 р. на двірець у Вінниці прибув очікуваний потяг. Складався
він із 72 вагонів, повних медикаментів та санітарного придання. Багато хворих
було врятовано, серед них і Володимир Демчук.
Коли о. Володимиру стало легше, його приділили до Санітарної місії для поборювання
пошестей в Україні. Як колишній студент-медик він очолив лабораторію дослідження
крові, а до того ще й канцелярію. Зусилля Санітарної місії не пропали марно
– смертність серед старшин і стрільців різко впала, багато знову стали до лав,
але вже не української армії, а денікінської – внаслідок угоди між командуванням
Галицька армія увійшла до складу Добровольчої. Власне, через це Антанта і пропустила
Санітарну місію в Україну, яку тримала у стані облозі.
Спогади про свої поневіряння у складі Добровольчої армії о. Володимир опублікував
у 1939 р. у “Літописі Червоної Калини” під назвою “Санітарна місія для покорення
пошестей на Україні” (спогади заплановано опублікувати в 4-му томі серії “Українська
воєнна мемуаристика” Історичного клубу “Холодний Яр”).
Після розпуску Санітарної місії о. Володимир повернувся додому. Оскільки він
брав участь в українсько-польській війні, церковна влада направила його у глухе
бойківське село Побук. Тут він створив осередок товариства “Просвіта”, а його
дружина Марія – осередок Союзу українок. Організував отець і побудову нової
церкви (за проектом архітектора Нагірного). Була вона з дерева, на п’ять бань
(після 2-ї Світової війни церкву знищила совєтська влада).
1930 року о. Демчук отримав парохію в с. Галичанів біля м. Городок, де він активно
включився у просвітницьку роботу. Виявляючи довіру, громада неодноразово обирала
його головою товариства “Просвіта”, а Марію Демчук – головою Союзу українок.
30 червня 1941 р. у Львові було проголошено відновлення Української держави
Українці взялися організовувати місцеве самоврядування. Жителі м. Городка звернулися
до о. Демчука із проханням стати старостою. Інший кандидат був поляк, тож люди
побоювались, що за його головування повторяться репресії періоду пацифікації.
Володимир Демчук послухав поради митрополита Андрея Шептицького і погодився.
1943 року в Городку його старанням було відкрито пам’ятник Січовим стрільцям.
Автор та будівничий – архітектор Роман Степаняк, зять о. Володимира. Перед вступом
Красної армії о. Володимир отримав від митрополита Шептицького направлення на
парафію до Баварії, але не скористався шансом врятуватися й залишився з паствою.
Москалі довго не зволікали – за відмову перейти у православну віру військовий
трибунал 16 березня 1945 р. засудив його за ст. 54-1а КК УССР на 20 років каторги
та 5 років заслання. Карався він у Казахстані, пізніше у Воркуті. 31 жовтня
1955 р. згідно з указом про амністію Володимир Демчук вийшов “на волю”. Судимість
було знято. Вирушив у м. Анжеро-Судженськ Кемеровської області, де перебували
на засланні його дружина з дітьми. Через рік родина повернулася в Україну. Поселилися
в с. Брюховичі біля Львова.
Помер Володимир Демчук 8 лютого 1971 року. Поховано його на Янівському цвинтарі
м. Львова.
3 січня 1994 р. на адресу його онука надійшов лист від Львівського обласного
суду за підписом заступника голови суду І. Ю. Хомюк, де було зазначено: “Постановою
президії Львівського обласного суду від 29.12.1993 р. вирок військового трибуналу
Львівського військового суду змінено, перекваліфіковано його дії зі ст.54-1“а”
КК України на ст.54-3 КК України і обрано міру покарання – п’ять років позбавлення
волі”. Виходить, що окупанти засудили отця Демчука за “зраду батьківщини” (ст.
54-1 а), а українська влада – за “зносини з контрреволюційною (?! – Ред.) метою
з іноземною державою, а також за сприяння іноземній державі, що воювала з СССР
(ст. 54-3)”. В основі цього велемудрого рішення української влади лежить Кримінальний
кодекс 1940 року, тобто закони чужої, ворожої держави, якої вже не існує.
Отака правда життя!
Володимир ДЕМЧУК,
Історичний клуб “Холодний Яр”
Львівська обл. |
