 Після представлення наших досліджень у Мюнхені ми з Віктором Моренцем виїхали в рідні нам Подєбради У Подєбрадах я не був від 2007 року, але думкою подорожував вулицями цього міста сотні разів. Тоді поїздку організував Олег Зайнуллін. Ми зустрілися з Радомиром Сімянцевим, сином козака Богданівського полку Валентина Сімянцева, про звитяжний шлях якого я писав у своїх книжках “Багряні жнива Української революції” та “За волю і честь”.
Зустріч із паном Радомиром я описав у нарисі “До українських могил у Чехії”, опублікував його у “Незборимій нації” та у книжці “Сто історій Визвольної війни”. Оприлюднив і світлини нашої зустрічі. Вони й стали ключем до сердець подєбрадців. Виявилося, що пан Радомир 2011 року помер. Господиня пансіону, де ми зупинилися, пані Гелена сказала, що товаришувала з його дружиною Ольгою. Ольга теж померла, а двоє їхніх синів – Іван та Радомир – загинули. Відтак Радомир Валентинович, не маючи рідні, оформив спадок на людей, з якими товаришував.
Покрова в Подєбрадах була дощовою. Незважаючи на це, ми пішли на міське кладовище та запалили свічки на українських могилах. За 8 років, що я тут не був, їх стало ще менше. Вклонилися ми й родинному похованню Сімянцевих із тризубом на обеліску. Тут спочивають Валентинова дружина Ярміла, його невістка Ольга, онуки Іван та Радомир, а від 24 березня 2011 р. і син Радомир.
Тим часом наша господиня пані Гелена домовилася про дуже важливу зустріч...
Зузанна та Іржі поставилися до нас приязно. І дали нам коробку з архівом Валентина Сімянцева. Наші почуття не передати: десятки фотографій, документів, усі його нагороди, включно із Залізним хрестом за Перший зимовий похід і Хрестом Симона Петлюри з відповідними грамотами, спогади його брата Олекси Сім’янціва (поручник Армії УНР) про скитальство таборами для переміщених осіб у 1945 – 1946 рр. на території Німеччини!
Зузанна та Іржі розуміли, що ці реліквії мають бути повернені в Україну…
Велика їм за це подяка та уклін!.. 
А перед тим ми зустрілися зі старостою Подєбрад (по-нашому міським головою) доктором філософії Ладиславом Лангром, автором книжки про Подєбради. Подякували йому від імені українського народу за добре ставлення чехів у 1920-х до наших емігрантів – студентів і викладачів Української господарської академії в Подєбрадах, згадали щирим словом президента ЧСР Томаша Масарика. На знак вдячності подарували старості книжки про українських вояків, які опинилися в Подєбрадах, – “Сто історій Визвольної війни” та “Подєбрадський полк” Армії УНР”. Перша книжка відкривалася епіграфом Валентина Сімянціва та його світлиною. Я звернув увагу, що це батько пана Радомира. Ладислав Лангр одразу покликав секретарку.
– Дивіться, це батько Радомира Сімянцева!
Обоє зраділи, бо вони знали й шанували пана Радомира – після Оксамитової революції він був заступником старости Подєбрад і залишив по собі гарну пам’ять.
Пан Ладислав пообіцяв сприяти у проведенні майбутньої презентації у стінах УГА, де нині навчаються студенти Карлового університету. Запропонував також провести презентації в подєбрадських школах, де викладають російську мову.
Уранці 15 жовтня ми зустрілися з ректором Подєбрадської філії Карлового університету пані Данієлою Влковою. Вона пройшлася з нами коридорами та аудиторіями, де колись навчалися герої наших книжок. Домовилися з нею про презентацію дослідження “Подєбрадський полк” Армії УНР” у стінах колишньої Української господарської академії та про відкриття постійно діючої фотовиставки про студентів УГА. З розмови з українським студентом із Сум ми із жалем з’ясували, що він навіть не чув про господарську академію, нічого не знає про своїх попередників.
Звичайно примірник книжки про студентів УГА ми також подарували пані ректорці.
Передали примірник і Полабському музею, а Віктор Моренець устиг коротко ще й попрацювати в його архіві. І знайшов там унікальні документи, фотографії й невідому п’єсу Олекси Карманюка про Світлану Харченко, героїню Визвольних змагань. Повна її назва: “Світлана Харченко. Драма на 3 дії з Української визвольної боротьби 1918 – 1919 рр.). Видрукувана вона типографським способом у таборі Щипйорно на початку 1920-х рр. Олекса Карманюк – це один із псевдонімів Антонія Коршнівського, сотника Армії УНР. На 1-й сторінці – його дарчий підпис: “Коханому приятелеві та компаньонові на еміграції Володимирові Шевченкові дарую на спомин цю маленьку працю мою. Автор. 24.07.23., Каліш”.
Далі шлях лежав на Прагу. В українському посольстві нас гостинно зустрів посол Борис Зайчук: нагодував, обдарував, замовив і оплатив номер у готелі “Дипломат”. Під час ділової розмови виявив бажання взяти під патронат відкриття фотовиставки в Подєбрадах. Я йому нагадав, що 1997 р. в Подєбрадах відбулася академія з нагоди 85-ліття УГА, а незабаром, 12 травня 2017 р., подєбрадській академії виповниться 95 років, тож варто організувати конференцію з цього приводу. У розмові взяли участь консул Павло Ковтун та 2-й секретар посольства Юлія Клочко.
Увечері в Домі національних меншостей у Празі ми представили книжку “Подєбрадський полк” Армії УНР”. А потім наші друзі Олег Зайнуллін та Михайло Топоров повели нас на чеське пиво…
16 жовтня через Австрію вирушили до угорського міста Комаром, де на нас чекав Юрко Кравченко. Він розмістив нас у відпочинковому комплексі з термальними водами “Аква”. Вперше в житті я відчув, що це таке. Кожне купання – це сеанс омолодження! З’являються призабуті легкість і бадьорість. Дякую, друже Юрію!
Наступного ранку Юрко Кравченко влаштував нам екскурсію автомобілем у Словаччину, в місто Комарно. Фактично це одне й те ж місто, розділене Дунаєм та непомітним кордоном на мосту.
Українці Угорщини святкували Покрову 17 жовтня в Будапешті. Тут я зустрівся зі своїми давніми друзями – подругою дитинства Наталкою Запоточною (тепер Шайтош) та її чоловіком Петером (обоє постійно жертвують кошти на українську армію), Ігорем Шипайлом, Ярославою Хортяні, Олегом Туриком та його дружиною. Олег, як завжди, пожертвував на діяльність Історичного клубу “Холодний Яр”. Щиро дякую!
Був присутній Надзвичайний повірений України в Угорщині Михайло Юнгер, бібліотека якого поповнилася кількома книжками Історичного клубу “Холодний Яр”.
У рамках свята ми й провели презентації книжок про славне українське козацтво. Був і виступ козаків Школи бойового гопака. Її представляли українські студенти з Варшави. Чудово виступив й хор дитячої недільної школи під керівництвом Вікторії Бернат.
Як член журі я взяв участь у дитячому конкурсі декламації українських віршів. Діти декламували поезії Тараса Шевченка (“Гамалія”, “Думка”, “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”, “За байраком байрак”), Степана Руданського (“Козак і король”), Марії Пригари (“Прадід”), Миколи Обезюка (“А ми козачки, козаки – слобожанські вояки”), Яніни Мельник (“Козацтво – слава України”), Анатолія Матвійчука (“Слава Україні”), Ольги та Андрія Будугаїв (“Козацька епоха”), народну пісню “Смутний вечір”, а найчастіше лунали бадьорі, навіть агресивні, козацькі вірші Яніни Яковенко (“Козацька мирилка” та “Вірш про козаків”).
Разом з Юдіт Софілканич і Лідією Грексою визначили переможців. У віковій групі 3 – 5 років ними стали Вівієн Рішко, Софія Теліженко, Вікторія Маргітич. У віковій групі 6 – 10 років перемогли Патріція Сіпеа, Вікторія Сапіна, Софійка Шипайло і Владислав Довженко, а в категорії 11 – 17 років – Василь Маргітич, Ілля Овчар й етнічний угорець Данієл Борковці. Окрім дипломів і цукерок, переможці дістали від Державного самоврядування українців Угорщини ще й книжку “Таємниця отамана Зеленого”. А оскільки мені найбільше сподобався 4-літній Сергійко Спірін, який серйозно, повагом і виразно прочитав два вірші, та ще й розумів, про що читав, то я і йому подарував книжку про розвідників отамана Зеленого – як приз авторської симпатії. Будуть із нього люди!
Слід сказати, що цю подію висвітлювало державне угорське телебачення. Три камери працювали до самого кінця події. І після неї – брали інтерв’ю в його учасників. До такого в Україні ми не звикли. Загалом ставлення угорської держави до української меншини надзвичайно добре. Потреби українців задовольняються з державного бюджету.
Загалом поїздка залишила незабутнє враження.
Щиро дякую всім, хто опікувався нами, – насамперед сестрам і отцям парафії УГКЦ в Мюнхені, голові Державного самоврядування українців Угорщини Юркові Кравченку, послові України в Чехії Борисові Зайчуку, Олегові Турику, Наталці й Петерові Шайтошам з Будапешта, Наталці Зубенко і Катерині Проскурі з Мюнхена!
Роман КОВАЛЬ
Мюнхен – Будапешт На світлинах
Віктор Моренець, Ладислав Лангр і Роман Коваль. Подєбради, 15 жовтня 2015 р.
Віктор Моренець, Борис Зайчук і Роман Коваль. Прага, 16 жовтня 2015 р.
Українські діти Угорщини. Будапешт, 17 жовтня 2015 р. |
