 У “Легіоні Свободи” зі зброєю в руках боронять українську землю й жінки. Ірина Цвіла разом зі своїм чоловіком уже майже рік у батальйоні “Січ”. За цей час навчилася стріляти, чистити зброю, бігати в бронежилеті у спеку,
прикривати побратимів Розпитую, чому вона зважилася на таке нежіноче рішення.
– Це було логічно, зважаючи на мою попередню діяльність, – каже Ірина. – До війни я була активним учасником громадсько-політичного життя. Все моє середовище – це люди, які не чекають, а наближають зміни. Спочатку думала, що знайду себе в волонтерській діяльності, але коли ми з чоловіком дізналися, що створюється батальйон “Січ”, вирішили долучитися. 1 вересня 2014 р. почалася моя перша ротація на схід… Я рядовий боєць. Ходжу в наряди, виконую інші бойові завдання, не цураюсь роботи в коморі, на кухні та по господарству… А ще веду у Фейсбуці сторінку “Ворогу відСІЧ” (про діяльність нашого батальйону) та фотодокументую все для історії.
– Як ваші діти сприйняли таке рішення батьків?
– Вони нас завжди підтримували. Врешті, всю революцію ми фактично прожили на Майдані. Звісно, діти тривожилися, застерігали і просили ще раз добре поміркувати, але не відмовляли.
– Хочеться повернутися до мирного життя?
– Так, але з надбанням... За майже рік на війні я фактично не плакала – не можу, хоча дуже ранима. Раніше сльози текти і через фільми. Чи то людина на війні стає сильнішою, чи не хочеться показувати свою слабкість – не знаю. Та й розумію, що сльозами не зарадиш, треба зціпити зуби. А поплачемо, коли буде перемога. Тоді поплачемо за всіх, кого знали й любили: за Небесну сотню, за хлопців, дівчат і славних мужів України, які загинули на цій війні.
– Чи змінилося Ваше ставлення до мешканців Донбасу?
– Я не дуже багато знала про наш схід, майже там не бувала. Люди з того краю, з якими я спілкувалася, були переважно свободівцями. А вони, самі розумієте, – не показник, бо більшість на сході – нащадки росіян-переселенців. Вони чекають приходу Росії. І все ж на Донбасі чимало патріотів, гідних і мужніх людей – я з ними особисто знайома. Бути патріотом на Донбасі важче, ніж у Львові чи Києві. На них чинять шалений тиск – і в будинку, і на роботі, трощать їхні машини, зводять наклепи, доноси. Саме за людей, які не боялися висловлювати й обстоювати українську позицію, варто боротися. Їм треба допомогти, а не створювати комфортні умови тим, хто ненавидить нашу державу.
– Як ставитесь до цивільного життя, до людей, що поза війною?
– Перші мої приїзди оберталися на депресію – я потрапляла в інший світ. Музика, дискотеки, нічні клуби, пиво рікою… Ще й питають: “Ну як, там ще стріляють?” Кажу, що там не тільки стріляють, там ще й убивають. Одна з причин байдужості – неправильна інформаційна політика. Та вся країна має жити війною! А бачимо інше: телевізор забитий розважальними передачами, фільмами, серіалами, футболами… Все це відвертає людську увагу від основної проблеми. Ганьба всім, хто не вважає цю війну нашою спільною, хто досі не долучився!
– Як відновлюєте сили? Жінці ж так важливо втримати енергетичний баланс…
– Це завдання стосується не тільки жінок. Цей синдром, притаманний усім, хто повертається з війни. Дуже важко влитися в соціум і залишитися в гармонії із собою. В мене спочатку з цим було складно. Я навіть не могла дозволити собі піти на масаж, бо думала: то ж гроші, за які можна хлопцям чи телефон поповнити, чи чогось купити! Було соромно витрачати на себе. Дійшло до того, що я мусила звернутися до психолога. Якщо не наповнювати енергетичну склянку, сказала психолог, вона спорожніє, енергії не стане. Тоді ти вже нікому не зможеш бути корисною. Коли зрозуміла це, мені легше приїздити додому, знаходити можливості підняти свій дух, свою енергію, піти на масаж, до косметолога, піти з донькою в кіно.
Дякувати Богу, в мене є сад. Він, щоправда, занедбаний за останній рік, але там є квіти, і я ними тепер живу. Щодня ставлю в кімнату якийсь букетик, виходжу з чашкою чаю в сад, можу собі просто посидіти й послухати спів птахів. Подається зі скороченнями Спілкувалася Юлія ДЕМБОВСЬКА Від редакції “НН”
Ірина Цвіла повернулася на фронт. 
|
