“До історії 2-ї Світової війни”
17 лютого 1944 р. в районі м. Звенигородки совєтські війська 1-го і 2-го українських фронтів зімкнулися, взявши в оточення 10 німецьких дивізій групи армій “Південь” генерала-фельдмаршала Манштейна.
До завершення Корсунь-Шевченківської операції залишався тиждень.
10 лютого 1944 р. на подвір’ї корсунського землеміра Георгія Ткаченка з’явився миршавий німецький солдат. Йому було років 19. Він сором’язливо звернувся до дочки землеміра з проханням дати щось їсти. Віра завела його на кухню, де коло вічно гарячої плити порядкувала матір.
– О Боже мій! Гітлер уже дітей бере на війну! – сплеснула долонями Ірина Іванівна, побачивши нового їдака.
Німець був не з їхнього кутка. І прийшов він чомусь не до своїх – пекарів дивізії “Вікінг”, які оселилися неподалік будинку Ткаченків, що колись належав петербурзькому чиновнику Бєловєзькому, товаришу Софії Русової.
Ірина Ткаченко насипала німцеві вареної картоплі, налила олії, якою її обдарували німецькі офіцери.
Прощаючись, Ганс глянув на Вірині ноги – вони були в коротеньких чунях зі шматків ватяної ковдри. Калоші, натягнуті на них, не рятували від грязі, в якій буквально потопав Корсунь: несподівана відлига посеред зими перетворила колишнє полкове козацьке містечко, яке лежало в долині мальовничої Росі, в суцільне багно. Лише тут, на пагорбі було більш-менш сухо.
– Хочеш, я принесу тоді солдатські черевики? – запитав німець. – Будеш носити?
– Буду, принось, – Віра на побутовому рівні володіла німецькою.
На другий день німець прийшов знову. Покликавши Віру, пішов за ріг будинку, в сад, де нікого не було.
Тримаючи в руках черевики, Ганс сказав:
– Завтра ми будемо пробиватися на Стеблів. Я знаю: мене вб’ють. У мене до тебе прохання… Я ніколи не цілував дівчини. Можна, я тебе поцілую?
Юнак підняв вказівний палець і додав:
– Айн кюсс (один поцілунок).
Віра засміялася:
– Можна…
Він однією рукою рвучко обійняв українську дівчину за плечі. Сказати, що цілував дуже довго, так ні, але голова у Віри запаморочилася…
А схвильований Ганс, вручивши черевики, вже йшов з гори – назустріч багну, яке ось-ось мало проковтнути його.
“Мені було його дуже шкода, – закінчувала розповідь Віра Георгіївна. – Бо він жодного стосунку до цієї війни не мав”.
Роман КОВАЛЬ
Київ, 2002 р. |
