20 січня у Донецькому аеропорту загинув Ігор Зінич-“Псих”, 1989 р. нар., лікар, 80-та аеромобільна бригада. До останньої хвилини рятував товаришів, зокрема 19 січня в терміналі вийняв осколки з голови Ігоря Гуля, чим врятував йому життя.
22 січня під Горлівкою загинув старший лейтенант 17-го Окремого мотопіхотного батальйону 57-ї бригади Андрій Миколайович Ільїн, 1985 р. нар., зі Світловодська. Похований 10 лютого у Світловодську.
29 січня у бою під Дебальцевим загинув Іван Ступак-“Мажор”, 1977 р. нар., капітан 25-го батальйону територіальної оборони “Київська Русь”, герой військового циклу матеріалів KV “Щоденник солдата”. Він спонукав людей до добрих справ. На фронт пішов в липні добровільно. 29 січня поранений, але продовжував тримати оборону. Загинув від пострілу снайпера. Залишив у скорботі дружину і двох неповнолітніх дітей. Похований на військовому кладовищі м. Фастів. Картка ПриватБанку 5168742300688805, Людмила Ступак (дружина).
1 лютого загинув доброволець батальйону “Донбас” із м. Суми Андрій Реута-“Медок”, людина широкої души і доброго серця.
6 лютого біля Дебальцевого загинув 24-літній Олександр Орляк з Тернопільщини. Артилерист 128-ї гірсько-піхотної бригади.
6 лютого загинули Анатолій Володимирович Слонський, 1975 р. нар., з Уманщини; Віталій Миколайович Вергай, 1969 р. нар., з Черкас; Василь Антонович Ткаченко з Городищини. Проти ночі на 8 лютого загинув 24-річний жашківчанин Віталій Кравченко.
18 лютого під с. Широкиним загинув Сергій Сергійович Амброс (16.05.1990), черкаський ультрас, молодший лейтенант полку “Азов”. Картка ПриватБанка 4405 8823 0062 3968, Сергій Васильович Амброс (батько).
Громадянин Росії, етнічний німець Кирило Гейнц до батальйону “Свята Марія” вступив у вересні. 10 лютого “Німець” заводив першу розвідгрупу Нацгвардії до Павлополя. Цей день став останнім у його житті. Його запам’ятали як доброго друга й відважного бійця. 12 лютого з Кирилом Гейцем попрощалися на Софійській площі, біля пам’ятника Богдану Хмельницькому, звідки він вирушив воювати за Україну. Поховали героя на Софіївсько-Борщагівському кладовищі.
Аллу Хоцянівську вразив своєю щирістю, вірністю, справжністю Ігор Гольченко-“Ернест”. Він поклав свою голову за Україну в бою під с. Широкиним. “Він один із безстрашних азовців. Розповідав як змінились його цінності. Ультрас, який пішов на фронт, казав, що футбол для нього вже не цікавий. Мовляв, це минуле. “Зараз головне – Україна, допомога людям”. Згадував маму. Постійно жартував. Був вимазаний у багнюці після бою, а коли ми фотографувалися, зняв шолом і взявся поправляти волосся – щоб гарно виглядати. У нього така гарна посмішка! Йому було 19-ть...”, – написала журналіст Алла Хоцянівська.
Михайло Рачок
26 січня в Донецькому аеропорту загинув 30-річний прапорщик Житомирської 95-ї десантної бригади Михайло Рачок, 1984 р. нар., із с. Лозової Хмільницького району – добрий душею та серцем козак.
Михайло навчався в Житомирському військовому інституті ім. Корольова, здобув вищу освіту у Хмельницькому інституті економіки і підприємництва. Пройшов Слов’янськ та Іловайський котел. Тричі приїжджав додому у короткі відпустки, але про війну взагалі нічого не казав. Лише мріяв, як повернеться до мирного життя, допомагатиме батькові, бабусі. Згодом ми дізнались, що у Михайла були чотири бойові медалі.
У Слов’янську він познайомився і потоваришував з родинами українських патріотів. Вони завжди допомагали десантникам. Питали чи не треба щось. А Михайло скромно відмовлявся. Дізнавшись про його загибель, ці люди приїхали за тисячу кілометрів на похорон.
– Вислів “ніхто, крім нас” саме про Мішу, – коротко сказали на прощанні з побратимом легендарні кіборги з 95-ї.
По суворих обличчях вигартуваних зі сталі текли сльози.
– Міша загинув поблизу села Спартак біля шахти – укріплення бандитів. Ми наступали, а він забирав з поля бою поранених. Але наш бронетранспортер із 11 бійцями потрапив під мінометний обстріл. Міша та ще четверо хлопців загинули від прямого влучання. Ми таки взяли ту шахту.
Анатолій Мазур згадує, що напередодні останнього бою, 25 січня, Михайло Рачок зателефонував улюбленій бабусі. Запевняв, що все гаразд, а попереду бойове завдання. Вже наступного дня його телефон замовк. Навіки.
Рідна Лозова зустрічала героя навколішки. Старі та малі стали на коліна перед жалобною процесією людського моря. Краяв сотні людських душ та сердець дзвін старої дерев’яної церкви св. Антонія під час панахиди.
Михайла Рачка поховали у центрі села поруч з монументом землякам, які загинули на фронтах 2-ї Світової війни. Такий був останній заповіт Героя з Лозової та бажання його батьків.
Анатолій МЕЛЬНИК
|
