 Хто хоч раз призадумався над ролею ближчого оточення начальника більшої військової частини чи армії, той зрозуміє його радість, коли йому пощастить здобути для свого оточення шляхотну постать довіреного старшини, і який великий його біль, коли смерть, що не оминає й штабних схоронищ, таку постать відриває від його боку.
Не всі розуміють завдання тих двох-трьох старшин – часто зовсім молодих, – які мають нагоду бачити свого шефа “і в чорному, і в білому”, мусять зносити його нерви, примхи, та які мусять стати на височині вимог і вміти пристосуватись у всьому до постаті, способу думання свого команданта.
У споминах одного зі старшин Головної кватири французького маршала Жорфа, обов’язком якого було складати пресові звідомлення, знаходимо дуже влучно схоплені малюнки на оцю тему. У своїй праці “Українсько-польська війна” я писав, скільки турбот мені коштувало формування штабу взагалі, а зокрема мого ближчого оточення. Moї побажання були аж занадто скромні; не ходило мені ані про штаб-старшину для доручень, а тим більше про генерала, – хотілося б мати бодай одного молодого старшину, що свої інтереси сполучив би на час із моїми, – зрозумів би той невимовний тягар, який лежить на раменах коменданта армії, зрозумів би ту, – якої не можна ні з чим порівняти, – відповідальність за перебіг подій, й віддав би всього себе йому – не з мотивів відслужництва, борони Боже, а з інших, вищих, шляхетних.
Багато є молодих старшин – і добрих, і хоробрих, але здібних виконувати належно службу старшини для доручень – мало, дуже мало.
Не пам’ятаю точної дати. Знаю тільки, що це було вже по кульмінаційних подіях на галицько-польському фронті, бо ми ще посідали свої найбільші територіальні осягнення. Тоді начальник штабу вперше представив мені четаря Кочержука. Невеличкий, мініятюрніший за свого майбутнього шефа, з вигляду ще хлопчина, з іскристими сірими очима, акуратний аж до однострою – він відразу настроював до себе симпатично. Мені чомусь здавалося навіть, що Кочержука я десь уже й перед тим бачив. Рапорт... два-три більше з формальности поставлені службові запити... і справа вирішена. Не знаю, що подумав собі Кочержук і які в нього остали вражіння від нашої першої зустрічі – в мене були вони приємні.
Перші дні контакту з Кочержуком не лишили в моїй пам’яті майже ніяких слідів, бо тоді, як знаємо, було багато іншого, що носило характер фатальности, перед чим зовсім губилися справи персональні. Картина тодішніх весняних подій загальновідома – під натиском противників обидві Українські армії (те було на початку квітня) збилися на невеличкому просторі кількох десятків кільометрів здовж долішнього бігу Збруча.
У своїх спогадах подав я, серед яких саме обставин розпочалася 7-го травня наша “друга офензива”, – як група генерала (тоді полковника) Вольфа знову відібрала була Чортків… далі наступ… пізніше – моя димісія.
Ці всі події були надто сильні, затягували у свою орбіту все наше персональне, фізичне й духове життя, і я зовсім не пам’ятаю, чи навіть був тоді при мені четар Кочержук. Але його постать – мов жива виринає вже по моїй демісії. Кочержук переживав її куди тяжче за мене. Він усе кудись бігав, про щось клопотався, завжди приходив з купою всіляких відомостей про те, що діялося в армії.
Іноді я бачив, як він, увесь червоний, очевидно від внутрішнього хвилювання, приходив засмучений додому, і тоді від нього тяжко було щось видобути…
Так минали тижні, сірі, бідні на вражіння, – контраст надто сильний, убивчий. Від ріжних предложень, що їх робили мені у той час, я відмовлявся – вони не відповідали моїм інтенціям, і цей стан “безробітного” генерала найбільше відбивався на моїм оточенні, яке тоді звелося на четаря Кочержука та стрільця-джуру. Я відчував, що вони вже почали негодувати на адресу моєї незговорливчости. Але все має свій кінець.
Моє призначення спочатку чільною особою делєгації для переговорів з денікінцями, а трохи пізніше згодом на Запоріжжя – уводять і мене, й Кочержука знов у заворіт нових подій, які швидко затушовують минуле. Події знову несуться, як у калейдоскопі. Але я вже не самий – біля мене група вірних, відданих до самозабуття людей; поруч з Кочержуком стає друга постать – сотн. Миколаєнко, потім старшина конвою. Де кінчався я, де починалися вони – було вже сказати тяжко: мої успіхи стають їхніми, а негоди переживаємо разом.
Мій четар у цій групі близьких мені людей, а може, й на все Запоріжжя, був один Галичанин поміж наддніпрянцями, але дуже швидко знайшов свою позицію. Був як у себе. Властиво в той час і повстав мій майбутній так званий “Конвой Коменданта Армії”.
Не буду пригадувати всіх тих обставин, за яких почався Зимовий похід Армії УНР – вони записані теж і в моїй праці, що виходить за тим самим заголовком. Там саме я на свойому місці докладно зазначив, що ввесь штаб моєї Запорізької групи був на зал.[ізничній] станції X захоплений Поляками, через що я був позбавлений і апарату команди, і навіть найпотрібніших річей – ситуація не до завидування.
І ось, коли ми вже вийшли з того зачарованого кола, яким оточили нас наші противники, та ми вмаршували до Липовця, – я ломив собі голову над тим, як то я здобудусь бодай на найважніше.
Аж раз мені доклали – що хтось у кольоні бачив уже четаря Кочержука. Справді, незабаром він став передо мною зі своєю характерною галицькою виправкою для рапорту, – зголосився, що прибув з моїм екипажом і всіма річами. Сотник Миколаєнко, четар Кочержук, джура та візник з возом і парою коней – властиво й започаткували нову штабову організацію.
Нема сумніву, що Кочержук мав усі формальні підстави залишитися при захопленому поляками штабі Запорожців – однак бачимо, що він уважав за свій обов’язок зробити спробу й видістатись із полону та відшукати свого командира. Це йому пощастило, але заплатив він за це надто дорого – він перестудився.
Час був такий, що властиво здорових тоді між нами й не було, – безпереривні марші серед крайнє неприязних атмосферичних обставин були нестерпні. Зверха – мокро, сніг, під ногами – глибоке Волинське болото, в якому глибоко сідали коні, люде, а вози аж по саму вісь. Найсильніші натури не встоювали. Наш табор нагадував собою скорше мішанину тіней, а не справжнє військо. Чуйність у такому положенні якось притуплюється, кожний потопає в самому собі. Тому хоробу Кочержука завважили пізно, а сам він, певно, соромливо “бадьорився”, як казали козаки. Одне, що ми могли в тому випадку зробити, – це лишити його тимчасом у якогось панотця.
Умовити Кочержука залишитись не було таке легке діло. Ввесь уже в гарячці – він усе доводив, що це, мовляв, перейде, що він добре загорнеться ковдрою, вилежиться на мойому возі... все буде гаразд. Я тут, як на добре, й батюшці, й матушці, в яких я ночував, він дуже подобався й вони обіцяли за ним добре доглядати.
Довелося непросто, [мусив] дати йому приказ. Я бачив, як мій гострий і безапеляційний наказ його і сконфузив, і одночасно обезкуражив. Він йому підчинився, але з докором в очах. При ньому залишили козака для догляду та в нагороду панотцеві за турботи – мішок цукру.
Кольона потягнулася дальше... Коли ми в березні з Полтавщини знову вертали на Уманьщину, а звід там на Гайворонщину, й коли до нас багато прилучалося видужалих-відсталих, – повернувся до нас і козак, що його були залишили з Кочержуком.
– Я де ж четар? – питаю.
Сумна була відповідь. Як тільки останні вози нашої кольони покинули місце постою, четар Кочержук не міг собі знайти місця – він усе доводив панотцеві, що мусить обов’язково їхати, бо, мовляв, ніхто, крім нього, не зуміє так докладно виконувати приписані йому функції, зрештою ж, можуть надійти й поляки. Кордон не був так далеко. Розпалений мозок Кочержука малював йому картину дальшого польського наступу на Україну. Ні резони пан-отця, ні благання попаді не мали на нього впливу. Він хвилювався й казав, що коли не буде возу, то він піде пішки, а кольну все ж дожене. Зрештою всі разом – і джура, і пан-отець – заспокоювали його, запевнювали, що тут йому буде добре, ніхто його в них не знайде, що піде він у них за їх сина, а там, глянь, надійде й весна, прийдуть знову козаки, й він прилучиться знову до них… Все було даремно. Джура мусів піти на село й дістати якогось воза, бо все добре пішло вже з армією. Дуже нерадо загорнули господарі старшину в ковдри, обв’язали соломою – бо було люто. Прив’язали до возу мішок з цукром і виправили з добрим словом у дорогу.
Недовга була ця подорож. Четар усе підганяв візника, намовляв його дігнати кольону, але нас відділяв уже південний шлях. Заморена коняка… бездоріжжя... Кочержук сердився на все і вся. Тим часом помалу став тратити свідомість, джура зрозумів, що старшина дуже хорий.
Близько було невеличке село з маленькою церковцею. Куди з хорим, як не до панотця? І знову візок опинився на подвір’ї священика. Бідненька ще була парафія. Панотець прийняв...
Джура був добрий козак. І не міг спокійно оповідати, як молодий, сильний організм боровся з лютою конечністю. Хвилі свідомости рідко западали. Ввесь час у передсмертельному вогні Кочержук боровся з ворогами України, переплітаючи образи теперішности з минулим Італійського фронту, про який так часто й радо мені оповідав.
Коли надходили світлі проблески, джуру закидував хорий питаннями: де армія, що чути про генерала, де деникінці, поляки. Джура не міг задовольнити усіх його запитань. Вже знервований Кочержук знову тратив притомність і уявляв сам собі фантастичні відповіді. Часом схоплювався, кидався одягатись. Тяжко було знову покласти його до ліжка.
Двадцять день, двадцять довгих день ішла страшна боротьба... Прокинувся він якось, і це було востаннє. Проблесками останньої свідомости четар Кочержук наказав джурі, щоб той його перебрав у чисту сорочку, та щоб він витав усіх нас, бо ми йому такі близькі, як і його рідний дядько з Надвірної, дуже поважаний у Галичині гімназіяльний професор.
З тяжким серцем вислухали ми трагічне оповідання. Сумно було, дуже сумно, але – це була жертва на вівтар високої національної ідеї.
Четаря Кочержука поховали добрі руки. Його могила – одна з тих шляхотних могил, що довго будуть свідчити та вказувати на шлях Зимового походу.
У штабі його не забували й довго згадували, й коли учасники Зимового походу одержували “Залізний Хрест”, то не забули й четаря Кочержука з Надвірної...
Кінчу тим, з чого й почав. Щасливий той начальник, який має навколо себе відповідне оточення. Михайло ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО,
генерал-поручник Армії УНР
Париж
Неділя. – 1931. – Ч. 22 (142). – 21 червня. – С. 14.
Особливості мови в основному збережено.
Публікація Юрка Юзича. 
|
