• Головна сторінка
• Архів
• Розширений пошук
• Редакція
• Клуб "Холодний Яр"
• Книги - поштою
• Гостьова книга
• Стежками холодноярських отаманів

• Січень
• Лютий
• Березень
• Квітень

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділенні пошти:
Наш індекс – 33545
Індекс 87415 – для передплатників Донецької та Луганської областей.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.
Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.

7 липня близько 5-ї години ранку сепаратисти, переодягнені у форму українських військових, скоїли збройний напад на комендатуру м. Щастя на Луганщині, під час якого загинув командир групи розвідки “Холодний Яр” батальйону “Айдар” Євген Войцехівський (“Чех”). До свого 35-ліття не дожив він 9 днів.
Євген Войцехівський народився у Владивостоці 16 липня 1979 р. проживав у Смілі на Черкащині. З дружиною Веронікою пустив у світ синів Валерія і Руслана. Він був командиром підрозділу “Холодний Яр”, бійці якого весь час билися на передовій. Євген з іронією дивився в очі смерті, з посмішкою ходив у розвідку. Вороги зазнали від нього лиха: чи не кожна новина про знищення російської колони або табору терористів на Луганщині – це його рук справа. Він вказував координати, й артилерія накривала вогнем ворогів. “Язиків” брав чи не щодня. Тому за його голову сепаратисти оголосили нагороду в 50000 доларів. Надя Савченко (“Куля”) з його групи. Терористи хотіли обміняти її та ще чотирьох полонених на нього. І Євген погодився. Та обмін зірвався.
Дістали ми снайперський костюм – його практично не бачить тепловізор. Товариш Родіон Шовкошитний сказав, що ще не перевірив цього. А Євген: “Ось зараз і перевірю”. І пішов у ніч до ворожого блокпоста. Непомітно підібрався до вогневої позиції і кинув дві гранати, але вони не спрацювали. У відповідь Євген отримав зі всіх стволів, що там були. Як вибрався живий, незрозуміло. А ввечері випив компот і сказав: “За мій 4-й день народження”.
Батько героя – Віктор Войцехівський – очолював Спілку української молоді в Україні. Членом СУМу був свого часу і Євген. Він відбув весь Майдан у Києві, виявив себе як організатор Черкаської самооборони, творив блокпости у Кам’янці та Смілі. А у травні зібрався і поїхав на схід України, вважаючи, що там він потрібний більше.
9 липня слова “герої не вмирають” вигукували в Смілі, коли несли труну Євгена Войцехівського. Несли на руках до кладовища декілька кілометрів, хоч поруч їхав катафалк… Прощаючись, хлопці з його загону розповідали, що він брав на себе найважчі завдання і часто виконував їх сам, жаліючи молодих і необстріляних.
На похороні мати Люба нікого не проклинала, лише шепотіла коло трупи: “Я пишаюсь тобою, синочок…”
Іменем Євгена Войцехівського у Смілі планують назвати вулицю та спорудити пам’ятник.
Євген завжди був за справедливість. Він мріяв зайти у Чорне море по саме серце у звільненому Криму. Не судилося. Напевно, це здійснять його сини.