З книжки Романа Коваля “Сто облич Самостійної України”
Розділ “Друзі України”
Інтерв’ю з Мар’яном Голембієвським, комендантом Армії Крайової на Грубешівщині та у Володимир-Волинській окрузі
Р. К. Які, на Вашу думку, перспективи українсько-польських взаємин?
М. Г. Вважаю, що наші суспільства більш, ніж уряди, усвідомлюють необхідність польсько-української співпраці. Переконаний: не може бути жодної перешкоди, яка б могла заборонити нашим народам дружити. Свідома частина польського суспільства розуміє, що без польсько-української співпраці наші народи не стануть вільними.
Ще 50 років тому я розумів це. Ми, обидва народи, були в досить складній ситуації, бо не мали власного керівництва. Управління було окупаційне. Отже, й прагнення правителів-чужинців спрямовувалися на те, щоб наші народи ворогували. Маємо багато доказів того, що все робилося, аби не було порозуміння між поляками й українцями. Особливо старалися совєти. Вони чимало доклали зусиль, щоб налаштувати українців проти поляків, а поляків проти українців.
Р. К. А як німці?
М. Г. Німці теж хотіли, щоб поляки й українці перебили одне одного. Наприклад, виселяли з деяких сіл українців, а поселяли їх у селах, з яких перед тим виселяли поляків. Тобто забирали поляків до таборів чи ще кудись, а на їхнє місце селили українців. У зв’язку з тим були навіть дії Армії Крайової проти таких поселених німцями українців у польських селах. Німеччина і Росія все чинили, щоб наші обидва народи не співпрацювали між собою.
Німецький губернатор Франк під час обговорення польсько-українських стосунків у Кракові на засіданні свого уряду сказав: ми повинні зробити все, щоб ці два народи не жили в дружбі, бо це було б нещастям для Німеччини.
Р. К. Пане Мар’яне, чи були конкретні приклади співпраці польського й українського народу в часи Другої світової війни?
М. Г. Насамперед, українці – не як організація, а як громадяни – давали інформацію про плани німців. По-друге, були такі села, в яких українці і поляки створили спільну самооборону. Наприклад, у районі Казимирівки і Тешовець і в Грубешівському районі. Між поляками й українцями не було постійної конфронтації.
Зрозуміло, що польська й українська громадськість не монолітна у поглядах на українсько-польські взаємини. Але постійне прагнення до співпраці, до якогось порозуміння було. Ми не можемо постійно конфронтувати між собою.
Коли більшовики прийшли зі Сходу на Люблінщину (Любешів, Томашів, Холм), то я скликав нараду під Дубенкою. Були виготовлені листівки до українців, у яких говорилося, що наші народи вічно житимуть поруч. І тому замість боротьби потрібно шукати порозуміння. І простягаємо тепер українцям руку. Забудемо про те, що було, і борімося спільно за незалежність проти російського окупанта.
Я, тоді комендант (командувач. – Ред.) Армії Крайової на Грубешівщині, взявся організувати зустріч українців і поляків. На жаль, був сильний сніг і представник Української головної визвольної ради зі Львова на переговори не прибув – загинув у дорозі. Його видали сліди на снігу – а совєти пильно за тим стежили.
Р. К. А з ким Ви контактували в УПА? З яким командиром?
М. Г. З Юрієм Лопатинським (він мав псевдо “Шейк”) та з [Сергієм] Мартинюком-“Грабом”. З ними вирішили зустрітися, коли можна буде пройти через поля, не лишаючи слідів. Тому змушені були почекати до весни. Нарешті зустріч між представниками УГВР, УПА й АК відбулася. На ній з українського боку були три представники. Нас захищали чота УПА і чота АК.
Р. К. Хто був на цій зустрічі?
М. Г. Лопатинський і “Граб”. Був ще один, якого я не знаю, він мав псевдо “Зір”. З нашого боку був я і ще декілька моїх колег, між ними Мар’ян Варда, Норберт, чи Ян Туровський, і Юзеф, прізвище не можу згадати, 50 років минуло.
Згодилися говорити по-польськи, бо українську я розумів погано. Лопатинський виголосив декларацію, що українці визнають єдиним ворогом українського і польського народів совєтську Росію і Росію взагалі. Ми погодилися з цим.
Р. К. Декларація була написана чи виголошена усно?
М. Г. Було сказано усно, не писали тоді. Ми постановили розпочати співпрацю. Ствердили, що обидва народи перебували під німецькою окупацією, а тепер під російською. Постановили спільно організувати самооборону, спільно інформувати українську і польську громадськість, разом боротися проти спільного ворога – росіян. Якщо буде потреба, то і взаємно допомагати. Якщо буде українець битися – поляк допоможе. Якщо поляк буде бити російського окупанта, українець має прийти на поміч. Якщо українець буде поранений або не матиме їжі, то поляки повинні йому допомогти. Так само мусили чинити й українці. І до тієї зустрічі були випадки, коли медикам віддавали поранених українців і поляків. Наприклад, українця Штендеру лікував польський лікар. Мартинюк теж був поранений, і його лікували польські лікарі. Ми взаємно інформували одне одного. Стверджую напевне: від околиць Бреста і аж до Перемишля наша співпраця засіяла.
Р. К. Розкажіть, будь ласка, про акцію в Грубешові.
М. Г. У цій місцевості польська УБ (Служба безпеки. – Ред.) і російське НКВД арештували 50 воїнів Армії Крайової. Вони мали бути страчені енкаведистами.
У Грубешові квартирував батальйон НКВД. Поляки звернулися по допомогу до УПА. УПА атакувала гарнізон, а ми ? в’язницю. В’язнів звільнили. Було розгромлено батальйон НКВД і відділ УБ, що допомагав енкаведистам. Тоді був поранений [Євген] Штендера (“Прірва”). Зараз він живе в Канаді (з 1975 р. ? головний редактор “Літопису УПА”. – Ред.).
Р. К. А після цієї операції були контакти, спільні дії?
М. Г. Так, були. І дуже тісні. У таких населених пунктах, як Біла-Підляська, Влодава, Грубешів, Томашів, Ярослав, Перемишль.
Р. К. До якого року підтримувалися контакти?
М. Г. Щонайменше до 1948 року.
Р.К. Як польський еміграційний уряд у Лондоні ставився до співпраці між УПА й АК?
М. Г. Спочатку вони в Лондоні про це нічого не знали. А як довідалися, то оскаженіли і різко засудили нашу співпрацю. Коли ж дізналися, що саме я був активним творцем того порозуміння, то наказали провести слідство. Били мене добре під час цього слідства...
Ця наша співпраця, отже, була смертельна для всіх, бо і совєти, і польська Служба безпеки, і обидві компартії вкрай негативно ставилися до цієї співпраці. Про позицію німців я вже говорив.
У 1947-му в січні мене допитував сам генеральний прокурор – жид холерний – він сказав: “А для Стера (це моє псевдо) вимагаю найвищу кару – кару смерті, тому що Стер і з чортом уклав би спілку проти Совєтського Союзу і Народної Польщі”. Так що я людина, яку за співпрацю з українцями засудили до смертної кари. Кару смерті, щоправда, замінили на довічне ув’язнення.
Совєтська влада в Польщі скаженіла, що нам вдалося об’єднати всіх, хто був в опозиції до комуністів: УПА, АК, Народову організацію войскову, Народові сили збройні і Батальйони хлопські.
Р. К. Скільки років загалом Ви відбули у в’язниці?
М. Г. Першого разу ? 10 років і 5 місяців без перерви. Били, кидали в карцер, мав обморожені руки. Це поляки мене засудили. Вдруге також поляки мене засудили на чотири з половиною роки. Це ув’язнення почалося в 1971-му. А пізніше, після відбуття і цього строку, мене багато разів ув’язнювали на 48 годин – у Кракові, Катовіцах, Радомі, Лодзі, Гданську, Варшаві.
Р. К. Якою все ж таки Ви бачите перспективу українсько-польських взаємин?
М. Г. Я вважаю, що не слід розраховувати на протекцію Америки, Великобританії чи якоїсь іншої держави. Єдиний вихід ? це найтісніший контакт українського і польського народів у господарській, військовій, політичній та інших сферах.
Від редакції
Поділяємо життєве кредо Мар’яна Голембієвського: українці та поляки мусять ? якщо хочуть бути переможцями ? порозумітися між собою!
Незборима нація (Київ). – 1995. – Серпень. – Ч. 15 ? 16 (80 ? 81). – С. 3.
Біографічна довідка
Мар’ян ГОЛЕМБІЄВСЬКИЙ (Golebiewski) (“Ірка”, “Кораб”, “Лотка”, “Стер”, “Свобода”) (16.04.1911, Пльонськ – 18.10.1996, Варшава) – окружний командант Армії Крайової, член польської антикомуністичної організації “Свобода і Незалежність” (WIN). Закінчив учительську семінарію. Працював репортером “Тижневика Куявського”, вчителем географії, історії та фізичного виховання, директором бурси в Коломиї. Внаслідок нападу Німеччини і СССР на Польщу перейшов у складі 45-го піхотного полку кордон з Румунією, де й був інтернований. 9 листопада 1939 р. прибув до Франції, де закінчив школу підхорунжих. Служив чотовим у 1-й гренадерській дивізії. Брав участь у боях проти німців в Ельзасі й Лотарингії, командував сотнею. Підвищений до звання сержанта. 21 червня 1940 р. потрапив у полон, з якого втік проти ночі на 5 жовтня 1940 року. Через Францію, Іспанію і Гібралтар 11 липня 1941 р. дістався Великої Британії. Служив чотовим в автомобільно-панцерному відділі 1-ї стрілецької бригади. До Польщі повернувся 2 жовтня 1942 р. (авіаційна операція “Гімлет”, екіпаж XIV). Від середини листопада 1942 р. – шеф штабу диверсій Головної команди Армії Крайової). Організатор акцій проти німецьких колоністів. У квітні 1943 р. організував звільнення з німецького полону дружини і дев’ятилітнього сина коменданта АК “Другака”. Після загибелі А. Ричела в жовтні 1943 р. очолив Грубешівський обласний штаб АК.
1943 року нагороджений Хрестом Хоробрих V класу.
Був прихильником наступальних дій проти сил УПА. Учасник інтенсивних українсько-польських боїв (03.06.1944). Будучи командиром АК на Грубешівщині, у травні 1944 р. очолив також АК у Володимир-Волинській окрузі. Організував квартири, харчування та медичну допомогу для вояків 27-ї Волинської дивізії піхоти АК. Під час німецької облави в червні 1944 р. в Пущі-Сольській двічі поранений. Вирвався з оточення у складі загону Конрада Бартошевського – “Віра”.
Після приходу Червоної армії продовжував діяльність як комендант АК Грубешівщини. 19 серпня 1944 р. його відділ (100 осіб) звільнив кільканадцять вояків АК з в’язниці в Грубешові. У Грубешові здійснив і напад на комунальну ощадну касу, щоб здобути гроші для організації. Одне з розпоряджень “Стера” звучало так: “Усіх підозрілих, які не зуміють чітко пояснити своє перебування на теренах Люблінщини, потрібно ліквідувати”.
Голембієвський відверто визнавав, що під час німецької окупації мав умову з Народовими силами збройними, які вели боротьбу проти німців і комуністів. Щоб не мати клопотів з керівництвом АК, яка забороняла збройні антикомуністичні акції, Голембієвський боровся з комуністами під маркою Народових сил збройних.
Після окупації Польщі військами СССР став рішучим прибічником порозуміння з українцями. Концепцію співпраці представив на нараді керівників з округ Грубешів, Холм та Замостя у вересні 1944 р. Після наради видано звернення до українців із закликом припинити бої та об’єднатися проти спільного ворога. Розмови на вищому рівні відбулися тільки в травні 1945 року.
За свідченням Голембієвського, який брав участь у переговорах, обидві сторони визнали необхідність продовження боротьби за незалежність своїх країв і задекларували взаємну підтримку одне одного. Польська сторона зобов’язалася надавати УПА допомогу харчами, розселенням і медичною опікою. Українська сторона взяла на себе зобов’язання передавати в розпорядження АК дані, зібрані своєю розвідкою (від Грузії через Україну і Білорусь до Чехії), й обіцяла в разі потреби брати участь у збройних діях, які вестимуть поляки.
Крім того, представник Української головної визвольної ради Юрій Лопатинський, що брав участь у цій нараді, висловив бажання, щоб польський еміграційний уряд репрезентував й українські інтереси. На жаль, комендант Ян Мазуркевич-“Радослав” заборонив подальші переговори. Все ж до весни 1947 року на території Люблінщини і Підляшшя припинено збройні сутички між УПА і польським підпіллям. Доходило й до співпраці (спільний напад УПА і польської антикомуністичної організації “Свобода і Незалежність” на Грубешів 28 травня 1946 року).
У березні – червні 1945 р. Голембієвський – інспектор DSZ (військова антикомуністична формація, створена генералом Андерсом для боротьби з російськими окупантами), в червні – шеф штабу і заступником коменданта округу Люблін цієї організації.
Був одним з організаторів нереалізованого плану нападу на Мокотовську тюрму у Варшаві. 21 січня 1946 р. арештований. Під час слідства був битий і катований. Засуджений у справі Головного управління антикомуністичної організації “Свобода і Незалежність”. Крім нього, на лаві підсудних опинилися Ян Ржепецький, Антін Санойца, Ян Щурек-Церговський, Тадеуш Яхімек, Генрик Жук, Казимир Леський, Юзеф Рибіцький, Людвик Музичка, Емілія Малесса.
Голембієвського обвинуватили в належності до нелегальних організацій, “антидержавній діяльності”, зокрема у співпраці “з бандами УПА”, співучасті в ліквідації постів міліції у Грабовці, Дембіні, Наленчові й Грубешеві, в убивствах секретаря Польської робітничої партії у Франкополі Станіслава Грухецького, працівників Служби безпеки Юзефа Хмажинського, Олександра Гродка, Владислава Гумбера, старости Яцента Вілька, а також в інших збройних нападах. 3 лютого 1947 р. Мар’яна Голембієвського, єдиного серед учасників процесу, засуджено до смертної кари. Через три дні президент Болеслав Берут замінив смертну кару на довічне ув’язнення. 22 лютого, завдяки амністії, кару зменшено до 15 років (з утратою прав і конфіскацією майна).
За любов до Польщі карався в тюрмах Варшави, Равіча, Вронок і Серадза, звідки 3 грудня 1946 р. разом з іншими в’язнями здійснив невдалу спробу втечі. Відтак знову був засуджений на довічне ув’язнення, однак унаслідок амністії з 1 травня 1956 р. вирок зменшено до 10 років. Вийшов на волю 21 червня 1956 року. Після звільнення мав труднощі з працевлаштуванням.
1959 року Голембієвський – один з ініціаторів (поруч з Ігнацієм Чумою) невдалої спроби створення таємної антикомуністичної організації з колишніх членів Армії Крайової. У 1962 р. одружився зі Станіславою Косінською, з якою мав двоє дітей. У 1956 – 1970 рр. працював у кооперативі “Спільна справа”, об’єднанні “Інко”, на підприємстві спальних вагонів “Варс”.
1965 року разом з діячами молодшого покоління, зокрема з синами І. Чуми, творить конспіративну групу, знану пізніше як Рух. Участі в акціях організації не брав, але був учасником всіх п’яти з’їздів. Здійснював зв’язок між молодшим середовищем діячів Руху і побратимами з Армії Крайової, WIN.
Разом з іншими членами організації арештований 21 червня 1970 р. у зв’язку із запланованим підпалом музею Леніна в Пороніні. І хоч не брав особисто участі в підготовці до цієї акції (але знав про неї), в останньому з процесів Руху (21.09 – 23.10.1971), був засуджений як один з керівників Руху на 4 з половиною роки ув’язнення. Як і Анджей Чума, Бенедикт Чума, Стефан Несьоловський, Болеслав Столяж і Еміль Магевич, засуджений за статтею “приготування до повалення в майбутньому соціалістичного ладу в Польщі”.
Вийшов на волю 28 серпня 1974 року. У другій половині 1970-х рр. – учасник Руху оборони прав людини і громадянина. Разом з Петром Кравчуком організував сітку розповсюдження газети “Опінія”. У 1974 – 1978 рр. Голембієвський – працівник телевізійних закладів, у 1975 – 1978 рр. – кустар кооперативу “Центральна хімічна лабораторія” у Варшаві.
У січні – квітні 1979 р. Голембієвський очолював пресове бюро. Взяв участь у страйку голодуючих, що відбувся 7 – 12 травня 1980 р. в костелі Святого Кшиштофа, щоб засвідчити підтримку Мирославові Хоєцькому та Даріушу Кобздею, які оголосили в ув’язненні голодування протесту, та висловити солідарність з іншими політичними в’язнями.
Після вибуху страйків на узбережжі Голембієвський намагається зав’язати контакти з робітниками в Гданській верфі. Після підписання договору взяв участь в організації “Солідарності”. 13 грудня 1981 р. був на кілька годин затриманий.
У травні 1982 р. виїхав до США, де співпрацював з виданнями “Голос Польський”, “Новий щоденник”, “Життя Полонії. Налагодив співпрацю з президентом Польської Республіки в екзилі Юліушем Новіною-Сокольницьким, був призначений ним державним міністром.
У 1980-х рр. в Нью-Йорку Голембієвський підтримував зв’язки з міністром закордонних справ Костянтином Зігфридом Ганфором, творцем Бойової організації “Вільна Польща”. Голембієвський також створив комітет побудови катинського пам’ятника. Співпрацював із Комітетом пам’яті жертв сталінської системи. Завдяки Голембієвському президент Юліуш Новіна-Сокольницький 19 березня 1984 р. видав декрет, у якому посмертно відзначив закатованих Срібним хрестом хоробрих (Virtuti Militari).
Повернувся до Польщі 1990 року. У середині 1990-х у Познані налагодив контакти з правимвидавництвом “WERS”, яке опублікувало його тексти про теорію змов. Голембієвський гостро критикував масонів, лібералів і посткомуністів, які, на його переконання, загрожували Польщі. У 1996 році став свідком у процесі Адама Гумера – офіцера польської безпеки, який діставав свідчення, калічачи в’язнів. Гумер, 1996 року маючи вже 79 років, був засуджений до 9 років (потім вирок зменшено до семи з половиною років; помер він під час перерви у відбуванні покарання).
Під кінець життя Мар’ян Голембієвський дочекався зняття вироку 1971 року.
29 липня 1994 р. нагороджений Командорським хрестом Відродження Польщі.
Похований на Повонзках на Алеї Заслужених.
Переклад Любові Болюк
На світлині – М. Голембієвський (ліворуч). Київ, 1995 р. |
