Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!» для Українського радіо Чикаго
52 передача Роман Коваля
для Незалежного радіо Чикаго
Запис 27 вересня 2010 р.
Добрі новини
Вітаю вас, шановні українці Чикаго!
Вийшло у світ жовтневе число газети “Незборима нація”, яку я редагую в Києві.
Дозвольте ознайомити Вас з деякими матеріали з цього номера.
У школі села Зміївка, що в Бериславському районі Херсонської області, відкрито документальну виставку “УПА: історія нескорених”. На виставці представлено листівки повстанців, підпільну літературу, архівні документи про розгортання повстанської боротьби, структуру УПА, Українську Головну Визвольну Раду, Романа Шухевича, Український Червоний Хрест, щоденне життя повстанців, повстанські свята, однострої та нагороди вояків УПА, видавничу діяльність підпілля, закордонні рейди УПА та документи про боротьбу совєтських спецслужб проти українських повстанців.
Мешканці Зміївки могли відвідати виставку безкоштовно. Лише в перший день на виставці побувало понад 90 школярів.
“Зазвичай знання херсонців про УПА обмежуються совєтськими штампами. Неупереджену інформацію ніде взяти, тим більше в селі. Ми ж пропонуємо факти без оціночних характеристик. Сподіваюся, що вкладені у виставку зусилля та кошти конвертуються в зацікавленість молоді своєю історією”, – зазначив Олександр Шумков, координатор експозиції на Херсонщині.
Коли активісти Херсонської міської організації СУМу в Україні довідалися про наміри проросійських сил знищити виставку та військовий меморіал “Борцям за волю України”, мешканці села організували постійну варту біля меморіалу та довкола школи, адже саме в ній розміщено виставку. Чергувала й міліція.
Студент Микола Завалькевич, уродженець Зміївки, зазначив: “Всі односельці, з якими мені доводилось розмовляти, позитивно ставляться і до меморіалу “Борцям за волю України”, і до відкриття виставки. У нас поважають тих, хто воював за Україну. Протестувала лише єдина на все село комуністка. Колись вона вилазила на Леніна, щоб його не демонтували. Таки демонтували. І комуністичні назви вулиць перейменували”.
Підвів риску мешканець Зміївки Михайло Голуб: “Наше село гостинне. Якщо до нас їдуть гості, ми завжди раді. Якщо ж хтось полізе нищити наші святині, кривдити пам’ять про героїв, повірте: і молоді хлопці, і старші чоловіки вміють не лише народних пісень співати. Честь села відстоїмо по-козацьки”.
Газета “Незборима нація” опублікувала замітку голова Лохвицької районної організації ВО “Свобода” Володимира Панченка “Вандалізм у Лохвиці”.
Ще на початку травня в центрі Лохвиці нащадки червоних катів пошкодили пам’ятний знак жертвам голодоморів та політичних репресій, встановлений активістами Лохвицької районної організації ВО “Свобода” в жовтні минулого року.
Зусиллями місцевих свободівців знак було відновлено, а 16 травня його освятив благочинний Лохвицького району УПЦ Київського Патріархату о. Георгій Лобачевський. Однак бузувіри не зупинились: новий акт вандалізму вчинено 8 вересня – фігурку скорботного ангела збито з постаменту й повідбивано крильця.
Василь Симоненко писав:
Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його волячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!
Не знищити покидькам пам’ять народну про українські жертви московсько-більшовицького режиму, бо пам’ять ця живе не лише в монументах, а й у людських душах.
Лохвицька організація “Свободи” має намір знову відновити пам’ятний знак.
Газета “Незборима нація” опублікувала відгук на вихід у світ спогадів командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР Петра Дяченка “Чорні запорожці”.
“Чорні вершники з ясними очима” – так назвала свою рецензію Наталка Міняйло, студентка історичного факультету Національного університету ім. Тараса Шевченка.
“По війні, на еміграції, командир Чорних запорожців Петро Дяченко із сумом спостерігав, як ворог знеславлював його рідну землю, – пише Наталка Міняйло. – Тож взяв до рук перо і воскресив події славного минулого. Так, славного, адже він не зазнав жодної поразки на полі бою! Лише за наказом нездалого командування він мусив відступати, постійно шукаючи відповідь на запитання “чому?!”. Чому ми відступали, коли козацтво сповнене снаги воювати?!
Перо Дяченка створює неповторний ефект присутності в гущавині подій. І здається, що не 90 літ розділяють нас, а все відбувається тут і зараз. І не хочеться повертатися до буденної реальності, відчувши дух боротьби, запах пороху, почувши іржання коней, побачивши чорні шлики, якими грається вітер. І радісно йдеш переможним шляхом молодих ветеранів з ясними очима…
Переможно проминули чорні запорожці майже всю Україну, але мусили йти на еміграцію. Як боляче читати про відступ української армії за Збруч! А сцени прощання козаків зі зброєю та вірними товаришами – кіньми! До кісток пробирає! А опис загибелі Петра Болбочана!.. Здається, що стоїш поруч і мовчки спостерігаєш, а в серці щем, а на щоці сльоза.
Завдяки Дяченкові дивишся на історію іншими очима, з’являється блиск в очах і віра, що можна перемогти навіть тоді, коли все проти тебе. Його спогади – невичерпне джерело наснаги для продовження боротьби. І хоч тривожні вітри віють в Україні, однак є віра, що ми таки виборемо кращу долю, бо в наших жилах тече кров Чорних запорожців”.
А ось ще один відгук – журналіста Ростислава Мартинюка під назвою “Як болить та УНР кожному з нас!”
Сидів із хлопцями в офісі “Свободи” на вулиці Пушкінській у Києві: Андрій Іллєнко, Юрко Сиротюк, Андрій Мохник, ще хтось. Гомоніли про акції, поточні справи... І тут я згадав історію розстрілу полковника Петра Болбочана – кажу, що у книзі Романа Коваля недавно прочитав. І тут усіх як зірвало: “А ти читав спогади Петра Дяченка? А про Оскілка? А як Тульчин взяли наскоком?” З коридору прибігає голова якоїсь обласної організації. Кричить: “Та вони в УНР штаби роздували!”. Другий кричить: “Читай уважно: в москалів і поляків так само було!”
Страшне! Всі розпашіли, руки як млини, де і втома ділася.
Господи! Як болить та УНР і та війна кожному з нас! Наче це вчора було, наче наші родичі там воювали. І програли. Гірко! І солодко якось…
Видані Історичним клубом “Холодний Яр” – конспекти НЕЗАКІНЧЕНИХ воєн.
Я ж ніби побував у колі отих чорношличників та сірожупанників, ніби сам виліз з окопу і потрапив за Збруч – а України нема.
Таке от пережив. Завдяки книжкам Історичного клубу “Холодний Яр”.
Газета “Незборима нація” опублікувала замітку “Радіє серце від таких новин!”. Ось її зміст: “Мешканцям села Горбулів, що на Житомирщині, повертається історична пам’ять. Благодатну роль відіграли радіопередачі на радіо “Культура” та 1-му каналі Українського радіо, нариси про повстанців-соколовців у газеті “Незборима нація” та книгах Історичного клубу “Холодний Яр”, зокрема і в новій книзі Костя Завальнюка “Українська амазонка Олександра Соколовська (отаманша Маруся)”, вечір пам’яті Марусі Соколовської у Києві та в горбулівській школі, де вона колись працювала вчителькою. Потужним імпульсом у пробудженні національної свідомості стало і відкриття пам’ятника горбулівцям, які під проводом отаманів Соколовських воювали за Самостійну Україну.
Все більше горбулівців починає пишатися своїми дідами і прадідами. В селі вже не чути отого осоружного – “мужик!” Діти в горбулівській школі почали звертатися один до одного – “Козак, козаче”. Радіє серце від таких новин!
Невдовзі має відбутися ще одна радісна подія: 17 жовтня о 12.00 на кладовищі у селі Корчівка Черняхівського району Житомирської області буде відкрито пам’ятник отаманові Дмитрові Соколовському, який підняв на боротьбу за волю України тисячі земляків.
Українці Чикаго, жертвуйте кошти на діяльність Історичного клубу “Холодний Яр”, і ви відчуєте причетність до добрих справ, які ми творимо всупереч владі російських націоналістів, які прагнуть знову перервати історичну пам’ять нашого народу.
Шановні українці Чикаго, ви слухали передачу Романа Коваля з радіоциклу “За Україну, за її волю”.
Попередні радіопередачі радіоциклу можна послухати в Інтернеті на сайті газети “Незборима нація” в рубриці “За Україну, за її волю”.
Бажаю вам добрих новин з України. |
