Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!» для Українського радіо Чикаго
51 передача Роман Коваля
для Українського радіо Чикаго
Запис 15 вересня 2010 р.
“Вони не скажуть...”
Вітаю вас, шановні українці Чикаго!
Сьогодні хочу ознайомити з драматичною історією, яку я 6 років тому висвітлив у книзі “Багряні жнива Української революції”.
Палало літо 1919 року. З півдня на Україну сунули полки Добровольчої армії генерала Антона Денікіна. Червоні москалі, не вступаючи в серйозні бої, тікали в свою Совдепію. Та на їхньому шляху опинились частини Армії Української Народної Республіки. Щоб пробитись на північ, москалі мусили ставати до бою з “петлюрівцями”.
“Червоні хотіли продертись на Бершадь – Христинівку і далі ген на Московщину”. Ось тут, у районі сіл Попелюхи, Городища і Торканівки, загуркотіла і закривавилась жорстока битва.
Під вечір у бою між селами Павлівкою та Городищем полягло декілька юнаків, щойно мобілізованих до української армії.
Після бою валка однієї з частин 2-ї пішої дивізії Запорозького корпусу зупинилася в Городищі. До підводи, де спали працівники культурно-освітнього відділу, підійшов командант обозу й звернувся до одного з них, Мочарного, який ще не лягав:
– Завтра о 10-й годині маємо поховати побитих сьогодні козаків. Треба приготуватися. Утворіть маленький хор, але щоб співали по-нашому, українському.
Наказ є наказ, і Мочарний взявся будити товаришів.
І ось четверо військових урядовців у хатині при каганці, озброївшись російсько-українським словником, взялися за переклад з церковнослов’янської мови заупокійної молитви – “щоб... не було чути отих ятів”.
Підливаючи в черепок олії, працювали до світанку. Нарешті впоралися.
Хоч на сон вже майже не лишалось часу, все ж вирішили трохи передрімати, а там і до діла. Але так задрімали, що прокинулися вже перед десятою.
Їх заспокоїли, сказавши, що спішити нема чого, бо командант звечора перехилив зайву чарку гіркої і досі спить, домовини неготові, селяни тільки почали зносити дошки, а селянки ще одягають покійників.
Отож Мочарний з товаришами встигли ще раз наспівати заупокійну. Нарешті імпровізований хор був готовий. Але їм повідомили, що домовини так і не збили, бо нема цвяхів...
Панахида почалась зі смерком. До церкви ледь проштовхалися – така сила людей зібралася там. Посеред церкви на ряднах лежало “чотири мерці в білих штанях, вмиті, причесані, руки складені на грудях”. Несподівано Мочарний побачив ще одного. П’ята жертва вчорашнього бою лежала трохи осторонь.
Майже хлопчик... Мочарний наблизився і побачив, що сорочка покійника, пошита із зелених обмоток, залита кров’ю, що місцями запеклась і висіла шматками. А він – як немовлятко: обличчя таке лагідне, ніби посміхається й каже: “Вибачте, я тут скраєчку... Я не такий чистий, як ви, але я не винен, що мене принесено сюди таким”.
Зайвий...
“Для чотирьох знайшлась у селян чиста білизна, а для п’ятого вже не спромоглись”.
Панотець запитав імена покійників, йому кивнули на аналойчик, де лежав папірець. Почалась панахида. Урядовці заспівали заупокійну українською. Дещо здивований священик почав їм наслідувати.
Селяни тяжко зітхали і побожно хрестились.
Поминальні співи завжди наводять на душу смуток, а тут якийсь особливий смуток огорнув Мочарного, та й переляк увійшов до його серця – ніби боявся він колись опинитися на місці отого, “зайвого”...
Мочарний сам собі дивувався, адже за чотири роки війни він “і не таких мерців бачив, бачив, як люди гнили по ярах, без усякого похорону, бачив розкидані кістки людські, й не так боліло серце”.
А тепер, правду казати, дуже боліло... Чому п’ятий не у білій чистій сорочці?!
– Ще молимось про упокоїння рабів Божих воїнів, за Вітчизну життя своє поклавших: латона, Пилипа... Платона, Пилипа...
Панотець здивовано оглянувся, шукаючи допомоги, – адже він п’ятьох козаків проводжав в останній путь. А в записці, яку він взяв з аналойчика, було записано тільки два імені...
“Невже не знаєте?” – казали очі священика.
– Господь знає їхні імена, – підповів Мочарний.
Служба продовжувалася...
Скінчили Євангеліє. Після паузи панотець несподівано щемно запитав:
– Козаки, звідки ви?.. Пощо прийшли ви в наше бідне село й облили своєю кровію наші поля?.. Вони не скажуть, не можуть... а ми... ми не знаємо... Але ми бачимо, що вони зробили, бачимо, як вони любили нас і неньку-Україну!..
“З яким жалем, з якою розпукою сказані були ці слова!”
І враз вся церква заридала вголос.
Такого плачу Мочарний ще не чув – ні до, ні після цього випадку. І сам панотець “так розплакався, що й промови не кінчив, а лише махнув рукою, щоб ми співали...”
Коли вийшли з церкви, було вже темно. Домовин так і не зробили – нема цвяхів, і все. Тож покійників поклали на вози в солому. Процесія рушила до цвинтаря. Хоч пора була пізня, людей зібралося неймовірно багато – здавалося, що все Городище тут: і старі, і малі, і жінки, і дядьки.
Люди тримали в руках свічки. Було тихо-тихо. Тільки деколи клацне ярмо.
Ось і цвинтар. Зупинилися біля широкої й неглибокої могили, вимощеної дошками. Покійники вже лежали на траві.
Урядовець Романченко почав прощальну промову. Його слова викрешували з очей селян сльози розпуки. На цвинтарі Городища воістину було “надгробне ридання”.
Не втримавшись, промовець зачепив когось із командирів – адже хтось мусив відповісти за таку недбалість: хлопці віддали свої життя за Україну, а через чиюсь безвідповідальність імена козаків не були навіть занесені до реєстру особового складу частини…
Останнім у могилу поклали хлопця в зеленій сорочці. В поспіху поклали абияк, обличчям до стіни.
– І ти, брате, свідчитимеш там більш усіх про ту неправду, що робиться на землі, – звернувся до нього Романченко...
З другого кінця покійників вже прикривали дошками. Залишилося покласти ще дві дошки – над неприкаяним козаком у зеленій сорочці.
Нараз у могилу зіскочив якийсь дядько і мовчки повернув отого п’ятого обличчям до його товариша. Так ліпше їм буде лежати.
Спасибі тобі, дядьку!
“Звідки ж вони?” – ця думка не давала спокою Мочарному.
Скільки не перепитували, нічого не дізнались.
Лише Івасюк сказав:
– А ще видають ріжні накази і балакають про пенсії вдовам... Ой припечуть їм на тім світі за таку недбалість...
За тиждень Мочарному довелося знову бути в Городищі. Його потягнуло ще раз глянути на могилу невідомих лицарів.
Дивиться – а гріб запався... Навкруги жовтіє притоптана глина, й тільки. Інші могили вквітчані, на них дерев’яні чи камінні хрести. А тут...
“Ніщо не свідчить, що тут спочивають найкращі діти свого народу, які з великої любові до нього віддали все, що мали! – написав у спогаді 5 грудня 1922 р. урядовець 2-ї пішої дивізії (колишньої Запорозької Січі Юхима Божка) Мочарний. – Простіть, брати! Пером вам земля! Може, навесні сердобольний селянин підправить ваш гріб, селянка посадить корч любистку або червону калину, а старенький панотець, певно, не омине козачої могили, могили невідомих лицарів”.
Шановні українці Чикаго, ви слухали передачу Романа Коваля з радіоциклу “За Україну, за її волю”.
Попередні радіопередачі радіоциклу можна послухати в Інтернеті на сайті газети “Незборима нація” в рубриці “За Україну, за її волю”.
|
