Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2017 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   


Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!» для Українського радіо Чикаго

42 передача Роман Коваля
для Українського радіо Чикаго
Запис 13 липня 2010 р.

Романтик Валентин Сімянців

Вітаю вас, шановні українці Чикаго!
Сьогодні розповім Ваш про людину, яка народилася у Великому Бурлуку на Харківщині, а скінчила свій земний шлях в Америці, на цвинтарі у Бавнд-Брук.
Мова про Валентина Сім’янціва, козака кінної сотні Богданівського полку, пізніше – 3-ї кінної сотні полку Чорних запорожців, на еміграції – скульптора.

“Коли в кого серце тужить за людиною, – нехай іде на війну: там він скоріше, як деінде, знайде людей...” – так починаються спогади Валентина Сімянціва.
“Наша сотня, – розповідав він – це була велика родина, і коли говорити про побратимство, то в нашій сотні це почуття знайшло майже завершення”.
3-тя сотня ділилася на “квартири” – по 4 – 6 чоловік. Кожна з них мала свої особливості: в одній гуртувалися невтомні співаки, в іншій – ті, що “занадто не цуралися” прекрасної статі, а у третій – ті, що завжди лізли вперед...
Звичайно “квартира” мала старшого. Його ніхто не обирав, він ставав лідером само собою – без голосувань та інтриг. Ці люди були моральними авторитетами і “загальним сумлінням сотні”.
Такою совістю в “квартирі” Валентина Сімянціва був Іван Пасько. Коли після бою чи переходу вечеряли, він завжди головував за столом. Був Іван талановитим промовцем, тож і до кожної чарки вмів приговорювати. Пасько завжди пропонував випити першу чарку герою дня – тому, хто першим врізався у ворожу лаву, здобув кулемет чи влучно збив кількох ворогів.
Герою кричали “Слава!”, а він мусив у деталях розповісти, “як воно було”. Товариші щиро раділи успіхові один одного. Якщо за день ніхто особливо не відзначився, то першу чарку випивав Іван Пасько.
Траплялося, що він когось обносив. “Це була кара, страшна кара”. Її мало хто чекав – своєчасно “змивався із квартири”. З’являвся лише тоді, коли подвигом відновлював свою репутацію. А тоді вже отримував від старшого першу чарку – і все забувалося.
Одного разу двоє хлопців із “квартири” Сімянціва під час атаки сотні затрималися за кущами. Товариші помітили це. На вечерю хлопці не прийшли...
Невдовзі штаб послав їх із донесенням. Під час виконання завдання вони втрапили в халепу, з якої вийшли героями: розігнали близько 20 червоних, які були їх оточили. Під час короткого бою вбили чотирьох напасників. До сотні повернулися з трофеями: чотири шаблі, чотири рушниці, два револьвери, двоє коней із сідлами та розбитий бінокль. Один із хлопців, Яків, все бідкався, що під час сутички прострелив бінокль, “але перша чарка загоїла цей жаль” і помирила їх із товаришами. Лише тепер вони пояснили, чому спізнилися до тієї злощасної атаки: не потрапили одразу на брід. Тепер їм охоче повірили.
Першу чарку часто пив Андрій Переведенець. Він уславився тим, що ніколи не кидав на полі бою пораненого чи вбитого товариша, а завжди виносив його, та ще й сердився, коли хтось мішався до того, намагаючись допомогти йому. Це була його,  Переведенця, робота.
Щоб заробити першу чарку, відчайдухи йшли на різноманітні ризики, які називали забавками. Так, під час відходу частини, дочекавшись, коли відступить і ар’єргард, вони маскувались (звичайно за останньою хатою) і чекали, коли червоні вилізуть на цей край села. Несподіваний наскок на більшовицький роз’їзд, черга з кулемета, іноді кілька гранат – і дужі коні виносять їх на безпечну відстань.
“Чи повірив би я тоді (та й тепер), – писав на еміграції Василь Сімянців, – що може бути на світі краще, як у нашій сотні?”
Справді, кожний Чорношличник готовий був усе віддати, аби тільки лишитися серед товаришів. Козакування в 3-й сотні Чорного полку багатьом дало “на решту життя радість прожитого”…

1948 року Сімянців часто зустрічався з Михайлом Омеляновичем-Павленком, командармом Першого зимового походу. На його прохання і почав писати спогади про той похід.
Писав – і перед ним оживали побратими. Встав із могили Андрій Звоник, який під час звільнення Тульчина на початку травня 1920 року отримав чотири кулі – “за всіх нас дістав” – писав Сім’янців. Встали богданівці Расич, Гриць Українець, Шапар, Терешко, Балакшій, Ярмак, хорунжий Бубон, поручник Шенгур, встали й інші товариші, обтрушуючи землю... І сотенний 4-ї сотні полку Чорних запорожців Гриць Бурба, який водив козаків в атаку легко і бравурно.
Згадав Валентин і медсестру Анет із відділу поворотного тифу, яка сховала його зброю і одяг – щоб більшовикам не дісталися. І лікарів Шапіро та Чекардековича з Тираспольського військового шпиталю, які намагалися повернути Валентина з того світу. І медсестру Марію з відділу плямистого тифу, з якою подружилися, а як стало легше, то й кохалися...
Грюкав чобітьми у пам’ять і червоний командир Тираспольського охоронного батальйону Аґєєв. Він мав “вигляд не так командирський, як кацапський, – писав Валентин у “Спогадах богданівця”, – і часто розсвічував огонь ненависті в моїх очах, і ніж. сам розкривався в кишені”.
Споминав вдячно і добру, хоч і язикату, тітку Настю з-під Козятина, яка віддала йому стільки тепла своєї душі... (“Тіточко Насте! – писав в Америці Валентин Сімянців. – Оце, пишучи, пересилаю вам через океан мою щиру подяку і не забуду Вашої доброти ніколи”).
А хіба забудеш сповненого надій богданівця, з яким шукали рідну частину восени 1919 року? Юнак, незважаючи на трагічний стан рідного війська, був повний надій і не захотів повертатися додому, хоч і минав рідні околиці.
Перед очима поставав і товариш Степан, який під Вознесенськом, зіскочивши з кобили Кукли та узявши рушницю за люфу, гатив прикладом по більшовицьких головах, як довбнею.
І бачив Валентин, як гладив колись в Одесі Чорне море, а згодом Дністер, а давно-давно – свій рідний ставок Ришитьково та річку дитинства Бурлук, а ще – Буг... Такий у нього був звичай: пестити хвилі українських річок і мріяти. А Дніпро у Києві він гладив “з особливою гордістю й почуттям єднання з українською вічністю”...
А як забути радісне тепло, яке розливалося по тілу, коли чув, як селяни Волині та Київщини лаяли більшовиків?!
Валентин Сімянців писав, ніби розглядаючи “старий альбом із пожовклими, вилинялими фотографіями”. Хоч вони зберегли “тільки тінь дорогих облич”, все ж зворушували до глибини душі. Найбільше хвилювало, що “того вже ніколи не пережити. Вже не підемо в огонь один за одного. Вже не поділимося з товаришем своїми останніми набоями, щоб і він мав теж чим захиститися”.
Не раз згадував Валентин і своїх друзів-коней – гарячого Дончака і англо-араба Ерота, найкращого коня в Богданівській сотні, з білою зіркою й у білих панчішках. Був він прекрасно виїжджений, розумний, з “усіма гарними прикметами його шляхетної раси”. Обидва були з гарячою кров’ю і не раз давали Валентину відчути, “як лоскоче вітер у шаленому бігу”. Обидва “вміли відчути екстаз і радість боротьби”. Обидва загинули в боях...
Після них була шкапина, ім’я якої Валентин навіть не згадував. А потім появився Мудей, кінь невичерпної витривалості, який навіть при малому фуражі, “а іноді лише на одній водиці”, творив дива...
І він згинув від більшовицької кулі – в Бурштині влітку 1920 року.
Валентин – “із крові і кості кіннотник” – пізнав радість дружби з конем відповідної йому вдачі. З добрим конем зростає певність себе, казав він, “а з нею – і повага” в товаристві. А без коня гріш ціна козакові в базарний день.
Так стверджував Валентин Сімянців, із походження селянин, якого покозачила Українська революція.
“І чим би я виправдав своє життя, – писав уже на еміграції (через 40 років після подій) Валентин Сімянців, – коли б добра доля не дала мені того козакування”.
Ці слова Валентин заповів викарбувати на своєму надмогильному пам’ятнику.
Родина атак і зробила.
Вічна слава українським романтикам!

Шановні українці Чикаго, ви слухали передачу Романа Коваля з радіоциклу “За Україну, за її волю”. Сьогодні мова йшла про Валентина Сім’янціва, козака полку Чорних запорожців.

Нагадую, що всі попередні радіопередачі з радіоциклу “За Україну, за її волю” можна послухати в Інтернеті на сайті газети “Незборима нація” в рубриці “За Україну, за її волю”.


Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) і Світлані МИРОНЧАК (Вовковинці)
Щиро подяка за пожертву  на пам'ятник Петрові Болбочану
  Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш), 100 грн.



03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ