Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!» для Українського радіо Чикаго
32 передача Романа Коваля
для Українського радіо Чикаго
Запис 27 квітня 2010 р.
Максим і Гриць
Вітаю вас, шановні українці Чикаго!
Гортаючи спомини студентів Української господарської академії в Подєбрадах, я знайшов “Спомин про смерть командира Богдано-Дорошенківського куреня 1-ї Запорозької дивізії” Максима Ломацького. Ось уривок з неї:
“Гриць Хмеленко не боявся смерті.
– Що значить моя кров, маленького чоловіка, порівнюючи з морем крові, пролитої за Україну? – говорив він.
І дійсно, Гриць готовий був на смерть щохвилини.
Готовий давно…
По закінченні гімназії в Лозовій на Катеринославщині 1915 року його було покликано на Світову війну, на цю безглузду бойню народів, де потоками текла і українська кров за інтереси ката. Своїм чуйним серцем Гриць відчув цю велику кривду, відчув її ще гостріше тоді, коли був на Галицькому фронті і бачив перед собою, як казали, “ворога” – рідного йому по мові, звичаю та крові галичанина.
Боліло серце Гриця, коли горіли українські села в Галичині, коли голосили на рідній йому мові українські жінки та діти. В його душі росла ненависть до тих, хто викликав цей жах.
Як звільнитися 40 мільйонному українському народові від рук катів?..
– Боротьба, збройна боротьба до загину, кров за кров, – вирішив він.
Не довго довелося чекати. Насупились хмари і над московським катом. Вдарив грім революції, спаливши царат, затряслася російська в’язниця народів, прокинулася з 300-літньої неволі Україна та стала кликати дітей своїх, щоб розірвали невільницькі пута.
Полетів на цей поклик і Гриць, і вже в липні 1917 р. бачимо його в полку імені гетьмана Петра Дорошенка.
“І полилася сторіками кров у синє море” дітей України, тепер вже за свою волю, за свої інтереси...”
Останній бій Гриця Хмеленка відбувся 4 вересня 1920 р. під Медухою – родинним селом легендарного Дмитра Вітовського.
“Лава за лавою підступали москалі. Градом куль засипали їх оборонці наших позицій. Ворожі лави, як хвилі, що зустрінули опір, то відходили назад, то знову набігали. Гриць як вихор літав з одного кінця своєї позиції на другий, давав розпорядження та, підбадьорюючи козаків, слідкував за полем бою.
А поле ревіло, як пекло.
Збільшивши інтенсивність вогню, ворог пустив свіжі резерви і наша лава, стомлена кількаденними боями, крок за кроком стала відходити.
Позаду було село, а за ним – холодні хвилі Дністра.
– Краще вмерти тут усім, як перепливати Дністер, – крикнув Гриць, вискочивши вперед куреня.
Як електричний струмінь пройшов по лаві, залунало “Слава” і, напруживши останні сили, курінь пішов на багнети... Не витримали москалі цього раптового натиску і покотились назад.
– Слава! Слава! – кричав Гриць, біжучи попереду. – Тікають... тіка...
Гостра ворожа куля, врізавшись у голову, не дала докінчити останнього слова, кров залила очі. Відлетіла шляхетна душа. Не стало дорогого життя…
Сумно неслися згуки похоронного маршу 6 вересня в м. Станіславові, сумно відбивалися кроки камінними його вулицями сотні Богдано-Дорошенківців, що прийшла віддати останню шану своєму батькові і провадити його до місця вічного спочинку. Болюче відбилася остання сальва в серцях тих, хто його любив та поважав, і запалила в них жагу помсти за його кров. Прийняла українська земля дорогий скарб та заховала глибоко в своїх грудях”.
Проводив в останню дорогу Гриця Хмеленка полковий священик полку ім. гетьмана Петра Дорошенка Павло Пащевський.
Збереглася фотографія похорону: біля труни, серед вояцтва, стоїть командарм Михайло Омелянович-Павленко, поруч командир 2-ї Волинської дивізії Олександр Загродський.
Був я на тій могилі в Івано-Франківську, в капличці на меморіальній таблиці викарбовано й ім’я Гриця Хмеленка. Не забули брати-галичани подвиг уродженця Катеринославщини, оборонця Галичини Гриця Хмеленка. Не загубилося це ім’я в мороці радянської влади.
Зі своїм товаришем Любомиром Хамуляком побували ми й на полі смерті під Медухою, поставили свічу, тихо пом’янули його. Вшанували й Дмитра Вітовського, величний пам’ятник якому стоїть у центрі села. Старий вояк УПА повів нас до могил своїх побратимів та вояків Українських січових стрільців, серед яких було й ім’я Теофіля Меленя. Співорганізатор Пресової кватири УСС.
Запалали свічки й тут.
Автор зворушливого спогаду про Гриця Хмеленка Максим Ломацький народився в м. Бар, на Вінниччині. Навчався у Варшавському університеті, звідки 1916 року був мобілізований до російського війська. В українській армії – від березня 1918 року. За волю України воював у складі 1-го полку Січових стрільців та в Богданівському курені 1-ї Запорозької дивізії. У листопаді разом з армією потрапив за польські дроти.
Навчання продовжив в Українській господарській академії в Подєбрадах.
4 травня 1928 р. здобув диплом інженера-лісівника.
Мій нарис про Максима Ломацького з книги “Багряні жнива Української революції” дивом потрапив до його сина, Олеся Ломацького, що живе у Вашингтоні.
Відтоді ми з ним заприязнилися.
Нехай пам’ять про побратимів, старшин Армії УНР Максима Ломацького та Гриця Хмеленка назавжди залишиться в наших серцях.
Шановні українці Чикаго, ви слухали передачу Романа Коваля з радіоциклу “За Україну, за її волю”. Бажаю вам добрих новин з України. |
