Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!» для Українського радіо Чикаго
21 передача Романа Коваля
для Українського радіо Чикаго
Запис 9 лютого 2010 р.
Петро Дяченко
Вітаю вас, шановні українці Чикаго!
30 січня виповнилося 115 років з дня народження Петра Дяченка, командира полку Чорних запорожців Армії Української Народної Респубілки. Тож і хочу згадати його сьогодні “незлим тихим словом”.
Більше звитяг, як полк Чорних запорожців, не мала жодна кінна частина Армії УНР. Про це й писав командарм Першого зимового походу Михайло Омелянович-Павленко. Цитую: “Рідко яка частина в армії могла похвалитися такими бойовими трофеями, як Чорні, – зазначав він, – десятки великих і малих гармат, сотні кулеметів, тисячі бранців, про обози й згадувати не доводиться. Ніде не було більше забитих та поранених у боях, як серед Чорних. Полковник Дяченко сам не раз був поранений.
Усі пам’ятають святочний в’їзд раненого полковника Дяченка із трьома одночасно з ним раненими козаками до Станіславова; все місто милувалося тоді цим почесним походом: гарно виглядали ранені, що з люльками в зубах лежали на ношах, ще гарніше – ескорт козаків у типово національному вбранню з могутніми чубами, із загальними колоритом борців, що тільки покинули бойовище.
Пам’ятаю оповідання лікарів і сестер-жалібниць у Станіславові, що дивувались нечуваній терплячості Чорних. “Таких залізних людей ми ще не бачили”, – говорила мені старша сестра-жалібниця.
Перше моє персональне знайомство з чорношличниками було в бою під Старокостянтиновим (у листопаді 1919-го в боях проти московських добровольців), коли я на власні очі бачив, як полковник Дяченко з невеликою сотнею налетів на ворожий панцерник, щоб визволити гармату сотника Чорниці, що вела бій із броне потягом нерівний бій. Це був правдивий виліт соколів. Козаки в усьому чорному, з довгими шликами, викликали серед ворога переполох”.
Це був спогад командарма Михайла Омеляновича-Павленка. А ось згадка козака-чорношличника Лавра Кемпе:
“Емблемою-відзнакою Першого кінного Чорних запорожців полку був чорний прапор, на ньому – череп із двома кістками... На списах кіннотників – чорні прапорці. Ця відзнака символу смерті була і на шапках-мазепинках із чорними шликами. Девізом полку було: “Перемога або смерть!” Носієм цього кредо був насамперед наш командир, полковник Петро Дяченко. Козацтво без застережень у цьому його наслідувало.
Поява чорношличників перед ворогом сіяла переполох і викликала втечу... Не було пардону ворогам, як не чекав пардону і чорношличник... Поява чорних списів, сіючи жах у ворожих лавах, удесятеро скріплювала сили наших знеможених частин – і перемога у великій більшості боїв була за нами.
Не знаю, як і відколи воно сталось, що ми, чорношличники, кликали свого полковника, Петра Дяченка, “батьком”. Він мав тоді лише 25 років. Мабуть, його саможертовність і посвята вояка з’єднали до його особи пошану...
Було це раннім ранком квітневого дня 1920 року під Вознесенськом, – писав лицар Залізного хреста Лавро Кемпе. – Полковник Дяченко лежав хворий на тиф у критому фургоні.
Скупчення наших військ обстрілювали червоні з гармат і кулеметів двох бронепотягів. Під прикриттям сильного вогню наступала школа червоних командирів у силі 250 бійців.
Пару днів перед тим кіннота віддала всі свої набої піхоті, залишаючи собі по 3 – 5 штук (як казали, для себе), але й вони були вистріляні напередодні. Наш бойовий одчайдух Петро Первухин ходить між кіннотниками і благає хоч по пару патронів до кулеметів. Він учора вистріляв усі. Залігши у скирті соломи, підпустив ворожу лаву на приціл і розстріляв її... Чується його слізне благання: “Хлопці, дайте! Дайте хоч по одному... Я їх, сучих синів – у могилу!.. А то мій кулемет, клятий, як нема набоїв – не стріляє!
Дві сотні чорношличників повів був заступник Петра Дяченка латиш поручник Броже в атаку та мусив повернутись під сильним вогнем бронепотягів... Один козак третьої сотні, на прізвище Бандура – співак, сміхун, улюбленець полку, був тяжко поранений в голову. Із жалю за ним пройняло нас нестямною жагою відплати...
Повідомили про це хворого командира. І ось він при допомозі двох козаків злазить із воза – і каже подати коня. За допомогою козаків сідає. І не маючи сили витягти шаблю, мовчки підніс руку і чвалом подався вперед. Козацтво, мов вихор, – за ним.
У цей час наш гармаш решткою з двох набоїв підбиває один бронепотяг, другий відразу тікає. Лава червоних командирів не стямилась, як наша кіннота – наче шуліки – влетіла, проскочивши лаву зсередини і з боків – і розпочала криваве весілля. Наймолодший із братів Галайденків, мій ровесник, Нестор, оббризканий кров’ю, витирає шаблю. На запит побратимів, скільки поклав московських голів, скромно, з усміхненим обличчям дівчини відповідає: “А хто його знає? Рахував до 18 – а далі надокучило!..”
Цією одчайдушною атакою Чорних запорожців на чолі зі своїм командиром Петром Дяченком відкрилась дорога до Вознесенська. Свідками нашої перемоги залишилось поле, укрите, наче снопами, відділом школи червоних командирів. Живим із них ніхто не лишився... Потім по всьому козаки на руках поклали хворого командира на віз спочивати й видужувати” (кінець спогаду).
Картина, гідна пензля чи пера великих митців! Хворий на тиф командир, у якого температура сягала 40 градусів, за допомогою козаків сідає на коня, і, не маючи сили витягти шаблю, мовчки підносить руку і, ледь тримаючись у сідлі, починає переможну атаку... Хіба дивуватись, що такого командира всі не просто любили, а готові були покласти життя за нього...
А образ забризканого ворожою кров’ю козака Нестора Галайденка з дівочим обличчям, що, сором’язливо усміхаючись на питання, скільки голів поклав у бою, каже: “А хто його знає?.. Рахував до 18 – а далі надокучило!..”
Таке не забувається... Але ж ми забули...
Шановні українці Чикаго, ви слухали передачу Романа Коваля з радіоциклу “За Україну, за її волю”. Присвячена вона пам’яті легендарного командира полку Чорних запорожців Петра ДЯЧЕНКА. Нагадую: 30 січня йому виповнилося 115 років від дня народження.
|
