Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2017 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   


Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!» для Українського радіо Чикаго

19 передача Роман Коваля
для Українського радіо Чикаго
Запис 26 січня 2010 р.

Михайло і Олена Теліги

Вітаю вас, шановні українці Чикаго! Сьогодні я завершую розповідь про кубанського бандуриста, старшину Армії УНР Михайла Телігу та його дружину – поетесу Олену Телігу.

Влітку 1941 р. в Кракові в німецькій кав’ярні випадково зустрілися Василь Іванис, Олег Ольжиж (останній прем’єр кубанського уряду) та Олена Теліга, на той час уже відома українська поетеса і діяч ОУН. Привітавшись, Олена почала хвалитися, що днями їде до Києва.
Василь Іванис невдоволено кинув:
– Чого Вас туди несе? Хочете гострішого почуття? А може статися, що й голову стратите... – а потім, вже жартома додав, – ну, за Вас мені байдуже, я боюся за Михайла. Він порядний інженер та ще й кубанець, а поплентається за Вами і згине...
Олена, жартуючи, погрозила пальчиком:
– Як Ви так кажете, то обов’язково намовлю й Михайла їхати.
Олег Ольжич, що весь час мовчав та усміхався, нарешті промовив:
– Коли є потреба, то муситься виконати...

До Києва Олена мала виїхати разом з Уласом Самчуком. Він залишив про цю поїздку цікавий спогад під назвою “Побачимось у Києві”.
“Пан Михайло помагає Олені збиратись, – оповідав Улас Самчук. – Він купив торбину і вкладає, що може влізти: легенькі сукні, дещо з білизни, целюлозний дощовик, парасольку. Постійно бурчить:
– І де вона то діла? Але нічого не згуби!
Олена сидить на табуретці, руки на колінах, киває головою – посміхається. Вона знає, що все буде знайдене і вложене. Михайло не забуде нічого.
Вранці вони вже – на головному вокзалі Кракова. На прощання Михайло ще раз звертається до Уласа:
– Ви вже її припильнуйте. Ви ж знаєте її. Все згубить.
– Припильную, пане Михайле! – замість Самчука відповідає Олена і поблажливо посміхається.
– А ти пиши! – наказує Михайло. – Скрізь пиши. Де тільки можеш. Передавай людьми, як не буде пошти.
Час, відведений на прощання, швидко спливає.
– Ну, Оленочко! Будьмо! – каже Михайло. – Побачимось у Києві! – і його уста помітно затремтіли
Прямуючи до золотоверхої столиці, Олена Теліга виконала наказ чоловіка і весь час писала йому листи. В одному з них, із Рівного, Олена висловила віру, що вони зустрінуться живі й здорові та заживуть знову разом. “Пам’ятай одне, – казала Олена,– яка я не є, але я тебе, рідного, дуже і дуже люблю і життя без тебе не уявляю”
Наприкінці листопада 1941 р. Михайло Теліга слідом за своєю дружиною прибув до окупованого німцями Києва.
Жили вони в будинку, що не мав печей, а згодом води і світла. Але подружжя трималось, більше того, їхня квартира завжди була наповнена дзвінким сміхом Олени.
7 лютого 1942 р. німці арештували в Києві понад 200 українців. Стало зрозуміло, що далі в столиці лишатися небезпечно. Олег Ольжич наказав готуватися до виїзду. Та Олена рішуче відповіла:
– Я з Києва вдруге не виїду!..
Коли Ольжич зробив ще одну спробу переконати її негайно виїхати з Києва, вона сказала, що жінки вміють вмирати не гірше від чоловіків...
Арештували Теліг 9 лютого у Спілці письменників, на Трьохсвятительській, 23 (нині Десятинна, 9) – разом із багатьма іншими українцями, які в той день заходили у справах до Спілки. О 15.00 годині німці заявили: хто не належить до Спілки, може йти додому. Один із письменників вислизнув із приміщення, а Михайло, який письменником не був, із солідарності з дружиною, залишився... По-іншому вчинити він не міг, адже саме він “гартував її волю, вчив ненависті до ворогів і любові до розп’ятого краю”.
Під час арешту і короткого ув’язнення обоє поводилися мужньо...
Однієї ночі, в середині лютого, під ранок, у в’язничних коридорах зчинився рух. В’язниця насторожилась. Раптом почувся крик:
– Хто вийде живим, скажіть, що гестапо розстріляло Михайла Телігу з Кубані!
Почулись крики катів, посипались удари, загриміли двері. Раптом все стихло...

Вони його не різали
Й на часті не рвали, –
Вони з його, молодого,
Живцем серце видирали.

Хто знав, що оці слова з “Думи про Морозенка”, яку Михайло вперше почув від кобзаря Байди-Суховія в Катеринодарі в далекому 1915 р., стануть пророчими?
Гідно прийняла смерть і Олена Теліга.
Теліги прийняли “смерть гарячу”, бо рішуче не погоджувались на “зимне умирання”.

Завершити передачу хочу не розповіддю про смерть подружжя Теліг.
Наостанок хотів би пригадати, як Михайло, уродженець Кубані – крайньої східної околиці України, творив українське життя на крайньому заході української землі – на Лемківщині.
“Треба сказати, – розповідав товариш Михайла Сергій Литвиненко, – що слова Україна, українці, які раз-у-раз лунали в Михайлових думах, були ще тоді на Лемківщині не тільки не популярні, а навіть ворожі... Це були синоніми зради всього “руського”. Однак враження в селян від кобзи було таке сильне, що коли під кінець першої частини Михайло проспівав думу про зруйнування Січі, то половина залу ридала повним голосом. Коли ж на закінчення концерту (Теліга) проспівав думу про Симона Петлюру, де теж ясно сказано про боротьбу з московською комуною, зал гримів від оплесків та вигуків захоплення. А коли після концерту ми пішли на вечерю, – продовжував Литвиненко, – за нами йшов цілий гурт селян...” Вони розсілися на широкій веранді приходства й терпляче очікували доки повечеряє “пан-господин” і по вечері ще щось заграє. І Михайло мусив грати.
До кожної думи давав пояснення. Цей позаплановий концерт тривав довше, як попередній, десь до 12 години ночі, “а слухачами було ціле село, дослівно ціле село”. По одному, по двох, маленькими групками селяни сходились, залягаючи широким півколом довкола ґанку.
Надворі було цілком темно. Лише з одного вікна плебанії падав сніп світла на кілька облич, що сиділи ближче. Решти не видно, “а тиша така, що враження повного безлюддя”. Лише коли-не-коли спалахне то в одному, то іншому місці вогник цигарки, інколи вирветься чийсь схлип або зітхання. А Михайло грав.
“Багато разів доводилось чути мені від нього ці думи, але такого виконання вже не довелось чути. То співав не кобзар, то співав пророк. Він гримів, він плакав, він просив. А все це разом робило могутнє враження. Воно йшло глибоко в серця, могутньою силою поширювалось у найглибші кутики душі й випирало десятиліттями штучно плекані москвофільські доктрини, наполегливо вкладені туди за московські рублі різними прихвоснями”.
Враження від гри Михайла було таке, що й через 20 р. його пам’ятали.
Коли Сергій Литвиненко,1943 року потрапив знову в це лемківське село, то лемки, вже тепер свідомі українські патріоти, питали: “Де той пан бандурист, що так файно співав та грав, що з ним є?” А довідавшись про його трагічну долю, тяжко зітхали та стискали вуста.
А ми, шановні радіослухачі, усміхнемося – радісно й тужливо – що в історії нашого народу був такий прекрасний козак – воїн-бандурист Михайло Теліга, серед багатьох творінь якого височіє й велична постать його дружини – “поетки вогняних меж”, мужнього діяча, елегантної і веселої жінки Олени Теліги, якій він допоміг повернутися з білоросійського табору до українського народу і стати одним із прекрасних уособлень нашої Батьківщини.
“Українська нація потребує твердих людей, що вміють жити, творити і вмирати для своєї Батьківщини”, – писала Олена Теліга у статті “Прапори духу”. Вона та її чоловік – кубанський козак Михайло Теліга – й були саме такими твердими людьми, що жили, творили і вмерли за Батьківщину.
Як добре, що у нас є ким пишатися і з кого брати приклад.

Шановні українці Чикаго, ви слухали передачу Романа Коваля з радіоциклу “За Україну, за її волю”. Наприкінці передачі хочу подякувати Марії Семків із Чикаго, яка зібрала серед своїх друзів і сама пожертвувала кошти на книги про Визвольну боротьбу нашого народу за свою незалежність. Дякую всім доброчинцям! Хай вам щастить.




Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) і Світлані МИРОНЧАК (Вовковинці)
Щиро подяка за пожертву  на пам'ятник Петрові Болбочану
  Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш), 100 грн.



03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ