Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!» для Українського радіо Чикаго
17 передача Роман Коваля
для Українського радіо Чикаго
Запис 31 грудня 2009 р.
Кубанський бандурист Михайло Теліга
Вітаю вас, шановні українці Чикаго!
Продовжую розповідь про кубанського бандуриста, старшину Армії УНР Михайла Телігу.
Минулу передачу я завершив тим, що юний бандурист з Кубані Михайло Теліга, бажаючи служити в Українському війську, в серпні 1918 р. вирушив на Велику Україну.
Спочатку Михайло встиг насолодитися творчою працею в Кобзарському хорі Василя Ємця.
3 листопада 1918 р. у Києві в переповненому театрі Берґоньє (тепер театр ім. Лесі Українки) відбувся перший прилюдний концерт Кобзарського хору. “Козацький похід”, “Про Морозенка”, “Та літав орел”, “Гей, на горі та женці жнуть”, “Ми – гайдамаки” та багато інших пісень і дум проспівали в той вечір кобзарі. Публіка палко вітала Кобзарський хор.
Потім були гучні виступи в Українському робітничому домі, Купецькому зібранні, Українському молодому театрі Леся Курбаса, що був по вінця набитий військовими...
Від імені січових стрільців кобзарів вітав полковник Василь Кучабський. Він поставив зіграність хору в приклад вояцтву, кажучи, що, коли вояки змагатимуться за Україну душа в душу, нога в ногу “отак карно, як карно, струна в струну, продзвеніли бандури – можемо бути певні, що воля України буде забезпечена”.
Велика заслуга у тріумфі Кобзарського хору належала й кубанцю Михайлові Телізі, недаремно Василь Ємець називав його “одним із ліпших членів київської Капели кобзарів”.
Та до Києва підступала вже більшовицька орда... Михайло Теліга змушений був залишити Київ разом із українським військом.
В армії Теліга потоваришував із Сергієм Литвиненком, пізніше відомим скульптором, автором надмогильного пам’ятника Іванові Франку на Личаківському кладовищі у Львові.
Сергій Литвиненко згадував:
“Було це весною 1919 року. Прекрасний сонячний день пройшов у тяжкому бою з матросами. Надвечір, підтримуваний санітаром, я шкутильгав до перев’язочного пункту. Поміж деревами лежали і сиділи поранені. Над одним з них нахилився лікар. Один на всіх. Як же він усім допоможе?
У цей момент лікар швидко встає і підходить до другого раненого. Я побачив його обличчя. Боже, та це ж хлопчик! І у його руках доля оцих десятків тяжко- і легше покалічених людей? Неможливо! Бідні ми!
Знесилений присів на землю та критично приглядався до праці “молокососа”. А він кидався від хворого до хворого. Блискавичними рухами щось робив, після чого хворі переставали стогнати. За півгодини моя скептична посмішка зникла, а після того, як він тонкими ніжними пальцями зробив мені перев’язку, я вже був ним захоплений.
– Хто це такий? – питаю...
– Та це вчора ввечері прислали нам зі штабу “хвершала”. Теліга Михайло зветься.
Тим часом бій пригасав... – продовжував Литвиненко. – Недалеко від санітарного шатра, довкола грубого пня у мальовничих позах лежать та сидять козаки: хтось скинув шапку і місяць вилискує на голених головах. Інший розкинувся горілиць і пильно вдивляється в небо, неначе зорі рахує, дехто похилив голови на схрещені долоні, сперті на цівках рушниць. На пеньку сидить юнак. На колінах... бандура.
Навкруги ідеальна тиша, в яку вкрадаються лагідні скарги бандури і ніжний, ліричний тенор, що співає думу про Байду.
Юне гарне обличчя з чепурною, по-козацьки постриженою чуприною осяяне місячним світлом.
Задивлені в далечінь сірі очі, ніби бачили все те, що кажуть слова думи.
А кажуть вони про лицарів козацької доби, про велич козацького духу, про безмежну любов до Батьківщини...
Звуки пісні далеко не розходяться, бо гурт слухачів поквапно ловить їх серцем і ховає десь глибоко і далі не пускає.
Це молодий фельдшер Михайло Теліга старими думами будив до чину дітей українського відродження.
Майже три місяці Теліга був при нашій частині і за цей час своєю ніжною, лагідною вдачею, веселими, влучними дотепами, сердечним піклуванням про ранених, а ще великою відвагою в боях полонив серця всієї нашої частини, а я особисто мав щастя стати його побратимом” (кінець цитати).
Наприкінці 1919 року Михайло Теліга разом із рештками Армії УНР пережив весь жах “трикутника смерті”.
Після поразки Армії УНР Михайло опинився у Каліші, в польському таборі для інтернованих, який мав чи не найкращу серед інших таборів побутову базу. Українське культурне життя тут буяло: вже від січня 1921 р. в таборі читали лекції з географії, історії України, історії української літератури, військової етики, гігієни, статистики, зоології. Відкрилися школа грамоти, бібліотека з читальнею, гімназія ім. Тараса Шевченка. Видавалися газети. Сотник Кальмуцький створив феноменальний старшинський хор 3-ї Залізної дивізії. Утворилося три оркестри. Постало “Товариство відродження українського танку” на чолі з сотником Василем Авраменком, який навчав танцю понад тисячу вояків. А були ще чудовий хор 2-ї Волинської дивізії та славнозвісний хор сотника Дмитра Котка. У художній самодіяльності брав участь і Михайло Теліга.
У таборі він закінчив Спільну юнацьку школу та українську гімназію ім. Тараса Шевченка.
У тому ж таки 1924-му вийшов із табору. Якийсь час заробляв на проживання концертами. Про один із його виступів – у лемківському місті Криниця – зберігся спогад. “Концерт був імпозантний, – згадував Сергій Литвиненко. – У великій гарній залі кургавзу не було жодного вільного місця. Слухачі, серед яких українців з Криниці та околиці було не більше 20%, решта – поляки, вітали бандуриста одностайно і дуже прихильно. Не одну думу довелося виконувати по два, а то й по три рази, а наприкінці програми прямо не дозволили зійти йому зі сцени, домагаючись ще і ще. Звідкілясь з’явилася маса квітів, якими дослівно закидали Михайла.
Успіх був такий, що управа кургавзу одразу по концерті просила його залишитись на завтра. Теліга погодився, і на другий день знову відбувся концерт із таким же успіхом…”
Потім Сергій Литвиненко запросив Михайла до Нового Санчу, де вони провели кілька щасливих днів у спогадах та мріях про повернення на Батьківщину. Вони вірили у відновлення Визвольної боротьби і “здобуття назавжди Золотоверхої Столиці”, ба більше, урочистого в’їзду на Кубань, яку Теліга “не бачив інакше, як лише в Україні”. Юнаки мріяли про створення сильної української армії, в лави якої знову готові були стати. Особистого життя поза військом вони не уявляли. Особисте життя мусило початися лише після здобуття Української держави.
Шановні українці Чикаго, ви слухали передачу Романа Коваля із радіоциклу “За Україну, за її волю”. Продовження передачі про кубанського бандуриста Михайла Телігу слухайте у наступній радіопередачі за тиждень о цій же порі.
|
