Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2017 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   


Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!» для Українського радіо Чикаго

16 передача Роман Коваля
для Українського радіо Чикаго
Запис 15 грудня 2009 р.

Кубанський бандурист Михайло Теліга

Вітаю вас, шановні українці Чикаго!
Продовжую розповідь про кубанського бандуриста, старшину Армії УНР Михайла Телігу.
Нагадаю коротко зміст попередньої передачі.

Долю Михайла Теліги вирішила зустріч із кобзарем Дмитром Байдою-Суховієм, який в один із грудневих днів 1915 року виступив у Катеринодарській військово-фельдшерській школі, де навчався Михайло. Юнак буквально захворів, почувши чарівні згуки-перли бандури. І твердо вирішив стати кобзарем.

Повернувшись з вакацій до Катеринодара, Михайло Теліга одразу ж побіг до Миколи Богуславського, якого на Кубані називали “бандурним батьком”. Перший урок гри на бандурі було призначено наступного дня.
Першим учителем виявився полонений галичанин Василь Фармиґа.
Михайло Теліга як бандурист швидко прогресував. Він легко наздогнав свого вчителя. Микола Богуславський мусив дати Михайлові іншого вчителя. Це був козак станиці Пашківської Яків Дерев’янко. Він навчив Телігу “Думи про Морозенка”, “Запорозького маршу” і ще кількох пісень.
Микола Богуславський не міг нахвалитись юним неофітом. І мусив давати йому нових і нових учителів.
Михайло багато читав українських книжок. Він проковтнув “Історію України” Миколи Аркаса, “Богдана Хмельницького” Миколи Костомарова, “Історію запорозьких козаків” Дмитра Яворницького, твори Пантелеймона Куліша, історичні повісті Андріана Кащенка та інші. Особливо захоплювався Борисом Грінченком.
Михайло Теліга став свідомим українцем. Тепер йому хотілось, щоби і його товариші також знали   “хто ми, чиїх батьків”... “Мені було боляче, – писав він пізніше, – що ми, козаки, нащадки запорожців, не пішли шляхом наших дідів-лицарів, а обернулись на якусь купу сміття, стали сліпою і ганебною зброєю в руках московських посіпак. Хоч мені й було тільки п’ятнадцять, я вступав у суперечки із заклятими україножерами   і моя свята правда без милосердя била їх.
Я почав гуртувати навколо себе товариство. Читав їм книжки. Як умів, викликав у них любов до нашої мови та звичаїв. І треба сказати, що це не тяжко було робити: всі мої товариші були козацькі діти, і до них дуже легко було промовляти,   треба було тільки нагадати їм, що ми – нащадки тих, які своїми грудьми обстоювали права українського народу, як у тієї козацької дитини враз заговорить козацька кров. А вже коли я грав думи, то було зовсім легко викликати навіть у зачерствілій душі відгомін на ту думу-плач. Отак я став свідомим і, нарешті, активним українцем. Мене вже ніщо не могло збити з цього шляху. Я палав помстою до всіх і до всього, що як-небудь спричинялось до гноблення українського народу. Моя дитяча уява будувала плани визволення України з-під Московщини.
Я хапався за кожну книжку, в якій можна було щось вичитати з історичних актів, де засвідчувалось неправність панування Московщини над Україною” (кінець цитати).
Бажаючи, щоб однокласники стали його однодумцями, Михайло всіляко пропагував українську книгу. Невдовзі у школі було вже понад тридцять “Кобзарів” Тараса Шевченка. Всі, хто став визнавати себе українцем, вважав за обов’язок купити “Кобзаря” і прочитати його від першої до останньої сторінки. “Звичайно, той, хто читав “Кобзаря”, – писав Михайло Теліга, – уже був не малоросом, а українцем. “Кобзар” робив велике діло. Ми вже всі навчилися розмовляти українською літературною мовою і скрізь нею демонстрували”.

А в лютому 1917 р. вибухнула революція. Михайло вже тоді зрозумів її значення для свого народу. В його уяві повставала вільна Соборна Україна – від Сяну аж по Кавказ.
В той час у Катеринодарі було чимало революційних маніфестацій. В одній з них взяла участь і військово-фельдшерська школа. Михайло з товаришами вирішили продемонструвати свою національну свідомість. Замовили великий жовто-блакитний прапор. Начепили на груди маленькі жовто-блакитні прапорці.
Прапор доручили нести Михайлові Телізі.
Натовп був вкрай здивований жовто-блакитними прапорами. За юнаками бігла юрба. Люди все допитувалась, що це за прапор?
Юнаки з гордістю відповідали:
– Це наш національний – український прапор.

Влітку 1917 р. в Катеринодарі відкрились курси українознавства для вчителів. Кубанська національна рада запросила викладачів з Наддніпрянської України. Рада постановила українізувати всі школи Кубанщини. Зокрема, у рідній станиці Михайла Теліги з осені 1917 р. викладання вже велося українською мовою. А 1918 р. в Охтирській завдяки старанням члена Законодавчої ради Кузьми Безкровного було відкрито першу на Кубані українську гімназію. Збулась давня мрія Кузьми Безкровного   – щоб українські діти могли на рідній землі отримати освіту рідною мовою... Тепер уже не було потреби відсилати їх на навчання до австро-угорського Перемишля – адже саме так зробив свого часу Кузьма Безкровний.
В Охтирській постало й товариство “Просвіта”.
Українське життя на Кубані набирало сил: в Катеринодарі почала виходити газета “Чорноморець”, відчинилась українська книгарня “Слово”. Національна рада почала видавати українські книжки, в тому числі й підручники для початкових шкіл. У великій кількості друкували універсали Центральної Ради.
Це були щасливі дні національного пробудження Кубані.
“Пишно почала цвісти Кубанщина, – писав Михайло Теліга. – Та недовго. Лютий московський хижак обступив Кубанщину з усіх боків і почав натискати, що мав сили... Багато вигинуло тоді української інтелігенції на Кубанщині. Загинув і редактор “Чорноморця”, вічної пам’яті Чапилянський – пухом земля йому... За московсько-большевицької навали національний рух майже припинився...”
У ті часі між народом пішла чутка, що Кубанщину йдуть визволяти гайдамаки. Оповідали, що вони одягнені в червоні шаровари, з оселедцями і в шапках зі шликами.
Надії були небезпідставні, адже Гетьман України Павло Скоропадський планував висадити на Кубань Запорозьку дивізію Зураба Натієва, до речі, уродженця Кавказу.
Гетьман мислив широко, тож формував й інші частини для десантування на Кубань, зокрема Чорноморський кіш на чолі з кубанським козаком полковником Костянтином Блохіним (справжнє прізвище Блоха). На жаль, через саботаж російських агентів у військовому відомстві Української Держави плани гетьмана не були реалізовані.
Після більшовиків заявились на Кубань білогвардійці, які взялись нищити все, що було українське.
Михайло Теліга не міг спокійно спостерігати за цим. Та й вік у нього був такий, що “мусив бути десь у війську”. І став він міркувати над тим, як вибратись на Україну.   Було йому тоді 17 літ...
Юний український патріот дійшов до такого висновку (цитую): “Як маю десь і за щось... покласти своє життя, так подамся я туди, де буде за що вмерти, тобто на Україну, в українське військо”.
Батьки з розумінням поставились до вибору сина.
І у серпні 1918 р. юнак назавжди залишив свою батьківщину. Зі “святою вірою в українську ідею”, Михайло Теліга подався туди, де, як казав, “кувалась Велика Українська Державність”. В Україні він “знайшов те, чого шукав, – знайшов справжню кузню. Огненна то була кузня!..”

Шановні українці Чикаго, ви слухали передачу Романа Коваля із радіоциклу “За Україну, за її волю”. Продовження передачі про кубанського бандуриста Михайла Телігу слухайте у наступній радіопередачі за тиждень о цій же порі.

 




Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) і Світлані МИРОНЧАК (Вовковинці)
Щиро подяка за пожертву  на пам'ятник Петрові Болбочану
  Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш), 100 грн.



03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ