Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2017 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!» для Українського радіо Чикаго

15 передача Роман Коваля
для Українського радіо Чикаго
8 грудня 2009 р.

Кубанський бандурист Михайло Теліга

Вітаю вас, шановні українці Чикаго!
Всі ви добре знаєте хто така Олена Теліга, але чи багато з вас знає про Михайла Телігу, який не тільки подарував Лєночці Шовгенів своє прізвище, але й сприяв перетворенню російськомовної і російськоцентричної дівчини на діяча Українського визвольного руху та поетку.
З більшості публікацій про цю подружню пару випливає, що “буцімто не вона при ньому, а він – кубанський козак із діда-прадіда Михайло Теліга, був при ній. Але ж кожен лист Олени криком кричить, що це неправда. Її дорогий Михайлик, любий і коханий, був її неприступною фортецею, з бійниць якої вона лляла розпечену смолу свого гнівного слова на голови ворогів України”, – так лірично починається розповідь про Михайла Телігу в журналі американського “Бандура” за липень – жовтень 1996 року.
Отож, бажаючи виправити несправедливість, хочу сьогодні розповісти про видатного українського бандуриста, старшину Армії УНР Михайла Телігу.
Народився він 8 листопада 1900 р. в родині Якова Теліги – отамана станиці Охтирська на Кубані. Але козацьке походження ще не гарантувало української національної свідомості.
За власним визнанням Михайла Теліги, вирішальну роль у його національному піднесенні зіграла бандура, а саме зустріч із кобзарем Дмитром Байдою-Суховієм у Катеринодарі у грудні 1915 року. Тоді Михайло був учнем військово-фельдшерської школи.
Якось поміж учнями пішла чутка, що після вечірніх навчань гратиме кобзар. На той час Михайло навіть не мав чіткого уявлення: що воно таке кобзар? Але юнак відчував, що це щось гарне і сумне. Звідки в нього взялось таке передчуття він і сам не знав.  
Учні вже давно сиділи й чекали. Нарешті до залу увійшов невисокого зросту та середнього віку чоловік. Поперед себе, немов якийсь дорогоцінний скарб, ніс свою бандуру.  
Від першого дотику пальців до струн зал враз наповнився неповторними звуками. “Боже, що то були за згуки! – згадував Михайло. – Це були якісь особливо ніжні, барвисті та чарівні згуки. Вони неначе веселкою виринали з кришталево чистої води і зачаровували таємничим походженням і таємничою привабливістю... Та тож були тільки початкові акорди, звичайна проба струн...”
Кобзар заграв “Думу про Морозенка”. Михайло був настільки зачарований, що перестав відчувати зовнішній світ.
Після “Думи про Морозенка” Дмитро Байда-Суховій заспівав про Сагайдачного, потім про руйнування Січі, а тоді – “Запорозький марш”.
В ту ніч Михайло не спав. Його душа була збентежена. Цілу ніч кружляв у його голові рій рожевих думок: він вже уявляв себе справжнім кобзарем, володарем тих перлів-згуків... Та час од часу набігала хмара чорних думок: а де ж взяти кобзу, хто вивчить його грати?
Якось Михайло почув від свого станичника, що учень військово-фельдшерської школи Мартовий грає на бандурі. Спочатку Михайло не повірив, але невдовзі переконався, що Мартовий дійсно грає на бандурі! Боже, як Михайло заздрив йому. Разом із тим він був щасливий – адже тепер у нього з’явився шанс здійснити свою мрію.
Мартовий був бандуристом-початківцем і вмів грати тільки дві пісні: “Ой, за гаєм” та “Дівка в сінях”. Та як же Михайлові подобалось його гра!
Зрозуміло, Теліга запитав, де той вивчився грати, де взяв кобзу. І Мартовий розповів, що тут,   у Катеринодарі, є старезний дід, який має кілька кобз, до нього сходяться люди, вчаться грати та співати. Розмовляють лише українською мовою. До того ж той дід має багато українських книжок, дає їх читати, але застерігає, щоб вони не потрапляли до рук комусь непевному...
Ні, годі вагатись!
– Мартовий, скажи мені щиро, – звернувся Михайло, – чи мене приймуть “туди”?
– Спитаю діда, – відповів той і пішов.
Чекаючи, Теліга уявляв собі таємничого діда, його сувору постать, пекучі очі, похмурі брови та сиві довгі-довгі вуса...
Та ось і Мартовий! Під пахвою кобза, гукає... Мов ошпарений, Михайло зірвався з місця і щосили побіг за ним.
Михайло біг на найважливішу у своєму житті зустріч. Ось-ось його стежка мала зійтися зі стежкою Миколи Олексійовича Богуславського – українського подвижника, “бандурного батька”, ініціатора заснування в Катеринодарі кобзарської школи.
І ось вони біля цієї чарівної хати. Мартовий прямує не до дверей, а до вікна і якось таємничо стукає у шибу. “Зараз, зараз”, – почулося з хати. Цокнув ключ. Відчинились двері. На порозі з’явився чоловік невисокого зросту, але кремезний. На диво, він був саме таким, яким Михайло собі уявляв: із довгими сивими вусами, похмурими бровами і палкими очима.
– Прошу, прошу до хати, а це хто з Вами?.. – сказав дід Мартовому.
– Та це ж той мій товариш, що хоче грати на кобзу.
Дід висловив своє задоволення.
Михайло став оглядати кімнату. На стінах висіли портрети незнайомих йому людей та картини. Під однією прочитав “Гість із Запорожжя”, під другою – “Характерник”, далі – “В’їзд Хмельницького до Київа”... А в самому темному куті на стіні Михайлове око “знайшло те, чого нервово шукало, – кобзу”. Йому аж легше стало.
– Чи Ви козак? – запитав дід.
– Козак.
– А якої станиці?
– Охтирської.
Дід замовк і почав крутити цигарку.
“Рухи його були дуже повільні та розважні, – оповідав пізніше Михайло Теліга. – Його обличчя відбивало якусь сильну енергію, впертість, а поруч із тим і лагідність. Я його відразу вподобав. Далі він заговорив, але не про кобзу, як того хотілось мені... Почав він говорити про те, що от, мовляв, ми, козаки, нащадки того лицарства, яке віками боронило український народ, звелись нінащо, навіть говорити не уміємо по-своєму, забули, “хто ми, чиїх дідів онуки”.
Потім Богуславський узяв книгу й почав читати. То була “Історія України” Миколи Аркаса. Читання зробило на Михайла велике враження. Він відчув, як сила тих слів перевертає його. Він почав розуміти, за що дід гнівається на козацтво. Михайлові стало соромно, що він досі ніколи не ставив собі питання: “Хто він і що він?”
– Так Ви, Михайлику, хочете грати на кобзу? – несподівано запитав Микола Богуславський.
– Так, дуже хочу.
– А батьки Ваші заможні, чи куплять вам бандуру?
– Куплять, аби тілько хто мене вчив.
– То добре... Їдьте тепер на свята додому, а після свят приходьте до мене...
Михайло був безмежно щасливий. Йому не вірилось, що так легко він дістав згоду від цього чарівного діда.
На прощання Микола Богуславський дав Михайлові історичну повість Андріана Кащенка “У запалі боротьби”.
Чи не з батьківського порогу Михайло розповів про таємничого діда, що жив у хаті з кобзами.
Запитав батька, чи він чув коли гру кобзаря? Яків Теліга відповів, що ні, але дуже хотів би почути. Тоді Михайло не витримав і похвалився, що після свят починає вчитись грати на бандурі.
Рідні зустріли цю вістку приязно. Старший брат відразу дав половину коштів на придбання бандури. Батько пообіцяв дати решту.
Михайло був безмежно щасливий. Всі свята в родині панував якийсь особливо святковий настрій. Михайло “всім доводив, що немає кращого інструменту як кобза і що... немає кращої мови, як мова українська!”
Рідні погоджувалися з ним.

Шановні українці Чикаго, ви слухали передачу Романа Коваля із радіоциклу “За Україну, за її волю”. До зустрічі за тиждень о цій же порі.



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) і Світлані МИРОНЧАК (Вовковинці)
Щиро подяка за пожертву  на пам'ятник Петрові Болбочану
  Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш), 100 грн.



03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ