Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2017 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   


Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!» для Українського радіо Чикаго

Чотирнадцята передача Роман Коваля
для Українського радіо Чикаго
Запис 1 грудня 2009 р.

 

“Бажаю відваги жити чесно...”

Вітаю вас, шановні українці Чикаго!
Щойно ми відсвяткували 18 річницю референдуму в Україні, наслідки якого дали законні підстави творити державу українського народу. Одним з тих, хто боровся за незалежність, був Зеновій Красівський, учасник підпілля ОУН, багатолітній політв’язень, голова ОУН в Краю в 1989 – 1991 роках.
12 листопада йому б виповнилося 80 років.
Я познайомився з ним у лютому 1990 р. в Києві, на вул. Уманській, на порозі квартири Івана Світличного, якого лікував як терапевт.
Поруч стояв високий юнак, який представився Дмитром Стусом. Прізвище “Стус” тоді у всіх національних активістів було на вустах, а от прізвище “Красівський” мені нічого не промовляло. А чоловік цей світився приязню і добром.
Він приїхав власною машиною з Моршина, щоб допомогти Світличним перебратися на нову квартиру, яку вони нещодавно отримали в іншому районі Києва.
Зустріч із Красівським у 1990 р. була дуже важливою для мене. Він доформував мене, допоміг усвідомити ясну мету життя – здобуття національної держави українського народу.
Я вважав і вважаю Зеновія Красівського своїм Учителем. Шкодую, що не маю змоги подарувати йому свої книги про героїв Визвольних змагань, щоб він побачив, як проросли в мені ті зерна, що він посіяв.
Радію, що мені вдалося по його смерті видати книгу “Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу” та два видання його “Невольницьких плачів”.
Одне з видань вийшло коштом лікаря з Маріуполя Анатолія Сопільника. На презентації книги у Спілці письменників у березні 1996 р. Анатолій Сопільник так висловився про поезію Красівського: “Кожна літера його вірша – січовий стрілець, кожний рядок – шеренга незламних патріотів, а кожен вірш – загін месників, визволителів України”.
І все ж найбільше враження на мене справила післямова Красівського до “Невольницьких плачів” – про те як він починав тернистий шлях служіння Батьківщині.
Пропоную цю післямову слухачам українського радіо Чикаго.

І ворог посів нашу землю. І було його, як трави та листу. І не було куди дітися на рідній землі. Одних вороги вбивали, інших кидали в тюрми, ще інших ешелонами вивозили на сибіри на явну загибель.
І не видко було просвітку. Трембітали трембіти над убієними, і вили пси, сповіщаючи смерть.
У тому часі довелось і мені, незрілому літами, разом із братами піти в ніч, з якої, відчувалося, вороття не буде.
І ходили ми таємними стежками, губилися під покровом секретності від села до села, від кичери до кичери, і годував нас голод, і хоронила земля. Нас приймали по хатах, не засвічуючи ліхтарень, за нами гналися, стріляли, нас убивали, а наші трупи звозили до районів і виставляли на глум по смітниках. І хто міг, той плакав, а решта, зціпивши зуби, мовчали і не признавалися навіть до своїх синів – такий був страх великий і жорстокий.
Так потрапив я під вибух і вже не тямлю, як опинився вдома. Так потрапив в оточення мій старший брат, “Крига”, і у відчайдушній сутичці пустив собі останнього набою в голосницю. Так схопили мого другого брата, “Негуса”, і, зв’язавши дротом руки й накинувши йому на шию його зброю, повели з гір попри наші вікна на двадцять років каторги.   Так витягли третього брата, “Бігуна”, із криївки і забрали собі, а батьків, які ще недавно з надіями благословляли нас на бій за Україну, з неповнолітньою сестрою вивезли на Сибір. Страшною дорогою гнав ворог наш нарід на його Голготу.
Так почалося моє свідоме входження в життя, і саме тоді прошили мою свідомість смерті багатьох моїх рідних та односельчан і той безцеремонний морд, який здійснювала Росія над Україною.
На рідній загороді впритул застрілили Василя Способа, а його брата Михайла з другом Слабіною приперли збройною масою, і тут, у селі під Мігівками, прошили автоматними чергами, а тіла знеславили багнетами. У Закутті застрілили Юрка Сміхуна, що переодягнувся був на жінку, аби вийти з облави. Оксані Зеленяковій, пораненій, у сільраді на допиті розпороли живіт і домучили страшною смертю. На Крушині застрілили неповнолітнього Василя Дорчиного, мого шкільного товариша.
То ж тільки фрагменти моєї пам’яті, а вбито понад 50 чоловік! А вивезено скільки! А загублено душу села, яке й донині у страшному занепаді.
Тоді мені було п’ятнадцять. А в сімнадцять мене вивозили разом із батьками, та я викинувся з товарняка. І ще раз був поранений на облаві й зазнав усіх злигоднів, які випали на долю нашого покоління.
Разом із боротьбою спливав кров’ю і тратив сили по бункерах та нетрях, аж доки мене не зловили і не посадили за ґрати. Це в той час я збагнув сувору істину, що людині постійно треба десь ночувати, щось їсти, у щось одягатися. І в агонії боротьби вже не добачалося ні перспектив на перемогу, ні сенсу.
На подвір’ї тюрми Лонцького вночі заводили трактор і по кабінетах озвірілі війною та режимом слідчі чинили морд над жертвами. Моторошно ставало на душі, коли крізь рев двигуна доносився розпачливий жіночий крик.
Донині трудно збагнути, як ми вистояли. І ті, що віддали життя в безнадійній ситуації, і ті, що пішли на довгу й повільну смерть по таборах. Але це правда. Ми вистояли у всій загальній масі. Через великі муки, через багато смертей, дистрофію, всю тодішню безвихідь – ми вистояли і з честю пройшли. Всупереч большевицькій слідчій практиці, в якій кожна жертва, від найвищих командармів і найславніших революціонерів до найменшої клітини признавала себе прахом, ми, майже неграмотні, непрофесійні, а вистояли. Вистояли у своєму патріотизмі, у своєму праведному націоналізмі.
Аби не зрадити ідеї! Аби не заплямувати чести учасника святої боротьби!
З подивом дивлюся на себе, того шмаркача, який у шестимісячному слідстві, в руках досвідчених катів, не назвав ні одного прізвища, жодної явки, жодної хати. Після двадцяти однієї доби безперервних допитів і катувань на Дзержинського мене, напівживого і цілком “безперспективного”, викинули, як лантух, у машину, а з машини – в підвальну камеру Лонцького.
Після засудження Особливою нарадою я довго був там, де сонце сховалося за обрій і більше не сходило. І серед тієї глупої ночі з нами робили все, на що тільки здатне Зло в людині.
Я зазнав немало втрат. І в особистому житті, і на політичних перехрестях. Мене арештовували в 49-му, 58-му, 67-му, 80-му. Я відбував у критках, дурдомах, таборах. Я сидів по карцерах, по бурах. Я був на засланні.
Якщо позбирати все докупи, то назбирається 26 років. Половина людського віку. А в мене чи не весь вік, бо й на волі я не виходив із трибу.
Так, я зазнав багато втрат. Але що це все значить проти того диявольського почуття людської гордості, яке я маю від пережитого!
Я плакав хіба в “Невольницьких плачах”!
Я боявся хіба що розминутися з честю!
Я ніколи нікому не свідчив!
Я за всі терміни не написав своїм катам жодної заяви!
Я був завжди й понині гордий із того, що я український націоналіст!
І так мені, Боже, допоможи!
Амінь!
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Моршин, 1989 р.

Пам’ятаймо про Зеновія Красівського.
Він був взірцевим прикладом, як треба жити для України.

Шановні українці Чикаго, ви слухали передачу Романа Коваля із радіоциклу “За Україну, за її волю”. До зустрічі за тиждень о цій же порі.



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) і Світлані МИРОНЧАК (Вовковинці)



03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ