Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!» для Українського радіо Чикаго
Тринадцята передача Роман Коваля
для Українського радіо Чикаго
Запис 24 листопада 2009 р.
“Тернистий шлях кубанця Проходи”
Вітаю вас, шановні українці Чикаго!
Сьогодні завершую розповідь про книжку “Тернистий шлях кубанця Проходи” – про історію національного самоусвідомлення та багатолітню боротьбу за свободу українця з Кубані Василя Проходи.
Просування совєтської армії в Європу обернулося на трагедію для багатьох людей. Жертвою т. зв. визволення став і Василь Прохода. Смерш затримав його 29 січня 1945 року – на тій лише підставі, що він був гарно одягнений.
Вже під час слідства виявилося, що арештований у минулому активно боровся проти Росії зі зброєю в руках.
Слідчого Мордвінова зацікавило, як він, кубанець, став свідомим українцем. Прохода відповів: “У мене українство пробудилося в любові до української пісні, музики, поезії, до милозвучної української мови, до якої переважна більшість росіян ставилася з погордою як до чогось нижчого. Їхній шовінізм спонукав мене стати зі зброєю на оборону українського національного імені, якого вони не визнавали… вважаючи його контрреволюційним”.
– От бачите, куди попали ви за своє просвітництво, – докинув прокурор-українець, присутній під час допиту.
12 лютого Смерш висунув кубанцеві обвинувачення, в якому зазначалося, що він став “активним українським націоналістом” уже 1915 року, в австрійських таборах. Василь Прохода обвинувачувався “в активній контрреволюційній націоналістичній діяльності, скерованій на відділення України від Радянського Союзу”. Це були найтяжчі звинувачення.
Навіть діяльність гуртка членів “малоросійської бібліотеки”, членом якого Василь Прохода став в терезинському таборі, слідчі інтерпретували як виховання полонених “в українському націоналістичному дусі шляхом читання української націоналістичної літератури”. А заснований за участю Проходи драматичний гурток, що ставив п’єси українських класиків, виявляється, проповідував “українські націоналістичні п’єси”.
Смерш вирішив так би мовити репатріювали Василя Проходу, громадянина Чехословаччини, до Радянського Союзу, громадянином якого він ніколи не був.
І почалися муки на дні життя серед озвірілих примітивів, що “ворушились як гади у своєму кублі, загризаючи кожного, хто не був їхньої породи”. Так писав кубанець в автобіографічній книзі.
Спочатку Василь Прохода потрапив до в’язниці міста Берестя. Його кинули до політичних в’язнів. Були це переважно українці, дехто з них воював в Українській повстанській армії. “У цій камері я відчув себе ніби в хаті серед рідних людей”, – зізнавався Василь. “В щирій розмові з учителем-українцем та іншими час проходив непомітно”. Але щастя минуло швидко. Знову пролунав до болю знайомий крик: “Сабірайся с вєщамі”.
І столипінський вагон потягнув Василя до Києва.
Так кубанець опинився в Лук’янівській в’язниці. І тут він знайшов рідних людей – священика УАПЦ та українських учителів. Кубанець відчув щиру моральну підтримку. В Лук’янівській тюрмі він познайомився із професором Краківської гірничої академії Іваном Фещенком-Чопівським та генералом Володимиром Сінклером – одним із найвидатніших генштабістів російської та української армій.
Зустрів у Лук’янівці Василь Прохода і своїх давніх знайомих та приятелів – професорів Максима Славінського, Валентина Садовського, Миколу Добриловського, лектора господарської академії в Подєбрадах Осипа Безпалка, Миколу Ґалаґана та багатьох інших.
Познайомився і з греко-католицьким єпископом Киром-Григорієм Хомишиним. З ліжка той уже не вставав і невдовзі, наприкінці вересня, відійшов у кращі світи. Перед самою смертю вурки пограбували його, лаючи матірно Богородицю.
Обвинувачення Василеві пред’явили лише 6 вересня 1945 року. Ось воно. “Являясь с 1915 г. активным украинским националистом, неоднократно участвовал в боях против частей Красной армии. Находясь в эмиграции, не прекращал свою контрреволюционную националистическую борьбу в демократических национальных формированиях, направленную на отторжение Украины от Советского Союза и создание на ее территории государства профашистского типа”.
Такі люди мусили бути покарані.
І Василь Прохода отримав 10 років сталінських таборів. Відбував їх у Таллінні та на Воркуті.
Національно свідомої української інтелігенції у Воркуті було мало. І все ж “сіра, головно селянська, маса була свідома своєї національної окремішності від москалів і горнулась до української інтелігенції для моральної підтримки у спротиві намаганню зробити з них “радянських людей”, – згадував Василь Прохода.
Після смерті Сталіна режим став ліберальнішою. Важливо, що з табору вивезли всіх блатних. Покращилось харчування. З’явилась можливість оскаржувати вироки.
В одному з листів до Головної військової прокуратури Василь Прохода зазначав: “Регулярна Армія УНР і особливо дивізія сірожупанників, в котрій я був, складалась із національних романтиків. Вони боролись не за себе особисто, оскільки більшість була переконана, що боротьба буде програна. Вони боролись за національне ім’я рідної землі – за майбутню Україну, за національну гідність свого народу... Я беру на себе відповідальність і за цей колектив”.
Більшість листів Проходи залишались без відповіді, і все ж він звернув увагу на свою долю – “соввласть” нарешті відпустила “петлюрівця Проходу” до Чехословаччини, може, тому, що повністю контролювала життя в цій країні.
Але родини в Чехословаччині не виявилося, де вона поділася ніхто не знав. Лише за кілька років Василь Прохода довідався, що родина мешкає у Сполучених Штатах Америки. Але комуністична влада Чехословаччини не хотіла його випускати до США. Вже й американці, завдяки синові Романові, дали дозвіл на в’їзд до США, а чехи не поступалися – бо Москва не давала дозволу.
Нарешті дозвіл було отримано і 26 лютого 1965 р. Василь Прохода прилетів до Сан-Дієго над Тихим океаном у сонячній Каліфорнії.
В аеропорту з нетерпінням чекала вся родина. “Нарешті літак приземлився, – згадував син Роман Прохода. – Почали виходити пасажири. Ось і мій Батько – у французькому береті і з малим чемоданом у руках. Усміхнувся і на наше вітання махнув рукою – ніби вернувся після тижневої відсутності, а не після 20-літної розлуки”.
Вже 1969 року вийшов перший том спогадів Василя Проходи – “Записки Непокірливого”.
Багато публікувався Василь Хомович і газетах української еміграції.
Але хвороба вже доїдала його. “Коли Батька відвідували знайомі, – згадував син Роман, – він казав, що “умирає старий козак”... 8 листопада 1971 р. Батько непомітно заснув навіки”.
Поховали старого козака на Українському православному цвинтарі в Бавнд-Бруці, у штаті Нью-Джерсі. В церкві Святого Андрія відбулася похоронна служба, на яку зібралося багато українців з Нью-Йорка. Серед тих, хто прийшов проститися, були представники Державного центру УНР, побратими по зброї із 3-ї Залізної дивізії, товариші з Української господарчої академії в Подєбрадах.
Поховали кубанця неподалік церкви, де спочивають видатні сини України. У посмертній згадці редакція журналу “Вісті комбатанта” назвала Василя Проходу “визначним учасником і одним із співтворців українських збройних сил”. А Лев Биковський ще за життя писав про друга як про “заслуженого українського військового та громадського діяча і відомого публіциста”.
На гранітній плиті майстер викарбував напис згідно із заповітом: “Василь Хомич Прохода, який боровся за правду і не розминувся з нею до смерті”.
Вічна пам’ять кубанському синові України, національному романтику Василеві Проході, який понад півстоліття вірою і правдою служив нашій Батьківщині!
Користуючись нагодою, хочу подякувати українцям зі Сполучених Штатів Америки Романові Проході та Софії Скоп, коштом яких вийшла книжка “Тернистий шлях кубанця Проходи”, сторінками якої ми мандрували з Вами впродовж кількох радіопередач.
Шановні українці Чикаго, ви слухали передачу Романа Коваля із радіоциклу “За Україну, за її волю”. До зустрічі за тиждень о цій же порі.
|
