Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2017 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   


Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!» для Українського радіо Чикаго

Одинадцята передача Роман Коваля
для Українського радіо Чикаго
Запис 11 листопада 2009 р.

“Тернистий шлях кубанця Проходи”

Вітаю вас, шановні українці Чикаго!

Продовжую розповідь про книгу “Тернистий шлях кубанця Проходи”.

Військову службу в рідному війську Василь Прохода почав на посаді начальника штабу 1-го полку Сірої дивізії восени 1919 року...
Його безпосередній командир полковник Антон Пузицький високо оцінював військовий талант Проходи. “Енергійний, добре освічений, бойовий, рівного характеру сотник Прохода славетно справлявся зі своєю посадою й був незамінним помічником командира групи”, – писав Пузицький у спогадах “Бої Сірих за Коростень. Рік 1919”.
Василь Прохода виявився суворим і рішучим командиром, який не допускав у війську демократії, тим більше анархії. Анархічні елементи боялися його, бо він не один раз “приводив їх до пуття”.
Оскільки в Коростенській групі Армії УНР не було суду, слідчих і прокурора, то їхні ролі мусив виконувати начальник штабу. А Прохода не мав юридичної освіти, за характером ж був радше адвокатом, ніж прокурором. Чуйність Василя врятувала життя багатьом...
Коли до нього приводили затриманого, він перевіряв документи, питав, звідкіля людина і що тут робить. Намагався пізнати його людські якості. Оскільки в’язниці група не мала, то підозрюваного відправляли або на волю, або на той світ. Василь уважав, що самої лише підозри не досить, щоб засудити людину на смерть.
І слідство закінчував, як правило, словами:
– Відпустіть його!
Командир розвідки мало не плакав з розпачу.
– Та то ж справжній большевик, чому ви його відпускаєте?!
Все ж одного разу Прохода втішив начальника розвідки – “віддав йому” диверсанта. А що робити, як того піймали на гарячому – коли підкладав динаміт під залізничний міст? Милосердя в такому випадку стало би службовим злочином.

Виявив себе Василь Прохода і як начальник штабу Ковельської групи Армії УНР, яка вела оборонні бої проти поляків на берегах річки Стохід. Про військовий талант кубанця свідчить наступ на польські позиції 28 березня 1920 року.
“З люттю кинулися Сірі до бою, бажаючи помститись ворогові, що ліз на українську землю, ­– згадував Прохода. – Гарматна батарея Ковшара, прямою наводкою гатила по польських лавах. Поляків, попри їхню чисельну перевагу, збили з позицій прямо у Стохід. У полон потрапило 60 польських жовнірів і троє старшин. Багато вояків було знищено і поранено, ще більше втопилося. Довго поляки пам’ятали цей бій” – бо боляче було.
“Сірих” вони називали “старими петлюрами і боялись їх зачіпати”.
А от у місцевого населення Сірі мали добру опінію: на Великдень вояки одержали від селян цілі вози подарунків, а до штабу загону приходили люди для налагодження своїх внутрішніх громадських справ, тобто селяни визнали Сірих за українську владу.
У Колках до загону пристало багато добровольців. Вони вважали за честь служити в рядах Сірих. Сірожупанники були тоді дійсно репрезентантами народу, що відроджувався, і його регулярної армії”.
Кубанець перебував на фронті у складі Сірої дивізії аж до Луцької катастрофи.
Після польського полону Василь бився проти більшовиків у складі 3-ї Залізної дивізії, а потім очолив штаб 4-ї Сірої бригади 2-ї Волинської дивізії.
23 вересня 1920 р. в бою під містечком Сатанів на Поділлі Прохода отримав наскрізне поранення у груди... Та вже 3 листопада, попри погане самопочуття, працював в оперативному відділі штабу Дієвої Армії УНР. Це була його остання посада в рідному війську – 21 листопада збройна боротьба для кубанця закінчилася, як і для всієї української армії.

Разом з товаришами кубанець карався в таборах Пйотркува-Трибунальського і Стшалково. Ніби насміхаючись, поляки підсадили до вояків УНР і УГА понад дві з половиною тисячі більшовиків, з якими наші хлопці нещодавно билися на фронтах.
Життя в таборах було вкрай важке: нестерпні житлові умови, погане харчування, брутальність таборової адміністрації. Польський часопис “Robotnik” писав: “Якщо німецькі табори були каторгою, то порівняно з цим   були раєм… Побиття, катування в’язнів – звичайне явище… Цілі бараки прирікають на різки, якщо хоч один ув’язнений утече. Б’ють аж до втрати свідомості, не раз люди вмирають під різками” (кінець цитати).
Попри життєві труднощі, Василь Прохода викладав воякам українську мову, історію та географію України – адже мав чималий досвід ще з австрійських таборів.
Потім був табір у Щипйорно. “Умови життя в ньому були гірші від примітивних, – згадував Прохода. – Польська адміністрація як з вояками, так і зі старшинами поводилась грубо. Часто було чути такі епітети, як “пся крев – петлюрівські гайдамаки”.
Попри несприятливі умови, кубанець взявся написати історію створення і боротьби 1-ї Сірої дивізії. Писав упродовж трьох місяців, забуваючи про голод. За основу брав свої і товаришів-сірожупанників спогади та накази, які збереглися в архівах бригади і дивізії. Так з’явилися “Записки до історії Сірих, або сірожупанників”, які, на переконання генерал-хорунжого Армії УНР Всеволода Петріва, “є справжні і цінні для кожного військового історика матеріали, на полі яких малюється в усю велич скромна і шляхетна постать “сірих”…
Ось фрагмент “Записки до історії Сірих, або сірожупанників”.
“Сірі” були найбільшими агітаторами за Самостійність України серед військових”. Їхнє ставлення до цивільного населення було бездоганне. На сумлінні сірожупанників “нема ні беззаконних реквізицій, ні грабунків, а тим паче погромів.
Сірі частини весь час вели енергійну боротьбу з грабіжництвом і бандитизмом, що неминуче супроводжують кожну війну… В перші дні нового постою мешканці тієї місцевості… недовірливо ставилися до Сірих. Крамниці були зачинені, весь крам, продукти і фураж поховані, а власники боялися навіть показуватися.
Але пізніше, коли вони бачили, що Сірі не тільки не розбивають крамниць і не реквізують товару, а й гостро забороняють робити це іншим, стосунки відразу змінювалися”.
“Сірий” старшина був вихований, чемний, чесний, умів гідно тримати себе. Пройшовши російську військову школу, пропрацювавши шість місяців під керівництвом німецьких інструкторів та вивчившись в австрійських таборах у видатних українських науковців, сірожупанники створили “новий тип старшини-націоналіста”. Тому місцева інтелігенція завжди прагнула нав’язати з ними стосунки.
“Національно-культурний вплив Сірих залишав глибокі сліди, а ідея Самостійності і творення регулярної національної армії зустрічала якнайбільше співчуття та визнання…”
“Сіре козацтво здобуло великою популярністю і пошаною серед міщанства й селянства. Тактовне і чемне поводження козака-сірожупанника спочатку викликало, особливо серед євреїв, питання: “Що це воно – звичайні салдати? Може, офіцери?”
І коли їм відповідали, що це звичайні козаки, недовірливо казали: “Козаки?! Ах, які ж ви славні люди”.
1920 року, коли декому зі старих сірожупанників довелося побувати в Житомирі, Бердичеві чи Луцьку, тамтешні мешканці приймали їх як своїх рідних, а євреї скрізь і одноголосно говорили: “Так, це були люди, це було військо” (кінець цитати).
Завершу розповідь про багатолітню боротьбу за національну свободу і національну гідність кубанця Проходи в наступній передачі.
Шановні українці Чикаго, ви слухали передачу Романа Коваля із радіоциклу “За Україну, за її волю”. До зустрічі за тиждень о цій же порі.



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) і Світлані МИРОНЧАК (Вовковинці)



03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ