Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!» для Українського радіо Чикаго
Восьма передача Роман Коваля
для Українського радіо Чикаго
Запис 20 жовтня 2009 р.
“Гуцули у Визвольній боротьбі. Спогади січового стрільця Михайла Горбового”
Вітаю вас, шановні українці Чикаго!
Завершую розповідь про книгу “Гуцули у Визвольній боротьбі. Спогади січового стрільця Михайла Горбового”, яка нещодавно вийшла в Києві. Ця книга про Гуцульську сотню Українських січових стрільців.
Незабутньою подією в житті гуцулів стала подорож на Велику Україну в червні 1918 року. Вона перетворилася на свято душі.
Вже в Новоселиці потяги січових стрільців змінили вигляд. “Треба було показати всім, хто їде в Україну, – згадував Михайло Горбовий. – На паровозі вивішено три великі жовто-блакитні прапори, а на кожному вагоні по одному. Крім цього, прибрано їх зеленню і понаписувано на всіх вавгонах крейдою цитати з “Кобзаря” – “Вставайте, кайдани порвіте”, “Борітеся – поборете” тощо... На кожному двірці збиралися натовпи місцевих громадян, ходили попід вагонами і їли очима ці написи. Пішов поголос, що це їдуть “австрійські козаки”. Ця назва випереджала нас потім аж до Єлисаветграда, хоч як швидко бігли наші поїзди”.
Незабутні враження лишилися в гуцулів від зустрічі з українцями Бірзули. І зблизила їх, громадян різних держав, пісня.
“Диригентуру обняв курінний Михайло Волошин, – писав Горбовий. – Співали стрілецькі й загальнонаціональні пісні. По кожній пісні гриміла буря оплесків. Згодом і наші брати стали співати. Тепер дякували стрільці. Даремно люті гнобителі трудилися віками, щоб роз’єднати один народ, збаламутити дітей однієї матері. Рідна пісня знищила їхній труд в одній хвилині! За цей коротенький час Галичани і Придніпрянці зжилися, душевно з’єдналися, віднайшлися по довгій розлуці. Це виявилось у вигуках: “От московська наволоч! Стільки вони нам говори про вас, Галичан, як про Австріяків, а це все брехня! Ви ж наші брати!..” Велика радість розпирала груди!”
Описав зустріч у Бірзулі Михайло Горбовий і в іншому спогаді. “Як зачалась пісня “Ой закувала та сива зозуля”, яка тут дуже знана, – згадував він, – то стало так тихо, як у раю. Кожний перемінився у слух. І здавалось, що сам чуєш прискорене биття сердець, тих рідних тобі сердець, таких жадних свого рідного слова, своєї пісні... І варто було бачити, як кожний з них старався не пропустити жодного слова, жодного звуку, старався слухати цілим своїм єством... Як пісня скінчилась, якийсь час панувала загальна тиша, але як прогомоніли послідні звуки, оплескам і цілуванням не було кінця… Коли ж почалося прощання, у всіх були сльози в очах. З яким жалем населення нас прощало... Хоч вороги зуживали цілі віки, щоб розділити рідні серця, рідна пісня вмить поєднала їх. І це повинні затямити собі всі гнобителі, що заки є “наша пісня, наша слава не вмре, не загине”.
А як зачарували гуцулів степи! Вплив степів на їхню психологію висвітлив у спогаді стрілець Гуцульської сотні Василь Софронів-Левицький. “Іншим духом повіяло у стрілецьких сотнях, як тільки вони опинилися на широких степах України... – писав він. – В кут австрійські накази, сміятися з погроз високих команд! Широкий, безкраїй степ Херсонщини будив у душах стрілецтва козацьку зухвалість”.
І це про вояків, вихованих у суворій німецькій традиції! Що вже говорити про козацтво Великої України! Оцю степову зухвалість історики часом трактують як анархізм. Ні, це інше...
Не можна не згадати і хвилюючу зустріч січових стрільців і запорожців Петра Болбочана в Олександрівську. Тут, на землях Війська Запорозького, несподівано для себе зійшлися дві збройні українські формації. Здивуванню і радості не було меж. У цьому братерському акті злуки на берегах Дніпра, неподалік Запорозької Січі, взяли участь духовенство та величезна кількість мешканців міста. “Дивилися одні на одних брати з Підкарпатської країни і з широких степів Великої України, пишалися собою, проходили з високо піднесеними головами, з очима, в яких горів вогонь великої самопосвяти і віри, – згадував сотник Запорозької дивізії Борис Монкевич. – Ряди війська проходили, відбиваючи ногами в такт музики. Сонце вилискувало на багнетах піхоти, тихий вітерець шелестів прапорцями на списах запорозької кінноти, басували коні, тяжко гуркотіла артилерія. Не вірили Січовики, що вони побачать в Україні так добре вишколене військо... В одному тільки 2-му Запорозькому полкові було 1200 старшин. Враження від параду було велике і ніколи не забудеться. Архікнязь Вільгельм поцілувався з полковником Болбочаном, а січові стрільці і запорожці клялись один одному на вічну згоду в боротьбі за щастя народу, за Державність Українську”.
Борис Монкевич звернув увагу на те, що серед запорожців з’явилися дивні постаті в австрійських мундирах, зі свіжовибритою головою і невеличкими оселедцями. Це стрільці покидали австрійське військо і переходили до запорожців. І нехай формалісти називають це дезертиством! Це була романтика виконання вояцького обов’язку перед Україною! Отак діяли степи на стрільців! Але й багато хто наддніпрянців хотів служити в січових стрільцях!
Уже на Великій Україні гуцули ближче пізнали австрійського архікнязя Вільгельма Франца фон Габсбурга, а по-стрілецькому – Василя Вишиваного.
Гуцули полюбили його, і він усім серцем полюбив верховинців. Не дивно, що Гуцульську сотню УСС стали неофіційно називати “гвардією Василя Вишиваного”…
Восени 1918 року Михайло Горбовий взяв участь у встановленні української влади в Галичині, зокрема в Косові...
Залишки Гуцульської сотні Українських січових стрільців брали участь у перебранні влади у Львові в листопаді 1918 року, а потім стали зародком Гуцульського куреня Галицької армії. За героїзм і мужність, виявлені в боях під Львовом, військовий міністр ЗУНР Дмитро Вітовський нагородив Гуцульський курінь, а відтак і всіх його стрільців, найвищою відзнакою – їх було піднесено “до гідності лицарів”...
У міжвоєнний період Михайло Горбовий виявив себе як організатор Пласту, кооператор, громадсько-політичний діяч, автор великої кількості спогадів.
Майже щороку поляки кидали його до в’язниці, насамперед за те, що намагався косівських дітей виховати в українському дусі, організувати їх у Пласт. Суддя-поляк казав йому прямо: творіть польське харцерство і ми вас не чіпатимемо…
А як вихованці Горбового гідно поводилися в суді! Ось уривок зі спогадів Горбового: “Дванадцятилітня пластунка Феркуняківна входить до суду. Вона чекала в коридорі до 11 години, хоч її викликали на 8-му годину ранку. На якесь строге питання судді зовсім не відповідає, а каже: “Дозвольте, пане суддя, хай я спочатку сяду, бо чекаю від 8-ї години. Я звикла до точності, а ви так пізно кличете. Ноги вже зболіли”. Суддя рад-не-рад дав їй своє крісло, а сам стоїть. Тоді вона сідає і просить питати. Під час відповідей витягає собі лялечку, бавиться нею і так дає відповіді – мовби від несхочу... Ще треба додати, що суддя все говорив польською, і то із криком. Але ніхто з пластунів не налякався і все відповідав по-українському. Цим довели до того, що при дальших переслуханнях сам суддя був змушений говорити українською мовою”.
Отак Горбовий виховував молодь!
Востаннє поляки кинули Горбового в тюрму 1939 року. Причина – на фасаді кооперативу “Гуцульщина” він не замінив української вивіски на польську.
І це на етнічних наших землях!
У цій нерівній боротьбі – дитячого гурту пластунів та каральних органів польської держави – вигартувалися тверді українські характери. У 1930-х роках косівські пластуни пішли не тільки у “Просвіту” і “Каменярі”, а й в ОУН. А вихованець Горбового Володимир Максим’юк став провідником Косівської повітової філії ОУН.
Ось так працював Михайло Горбовий! Опинившись серед тих, хто програв Визвольну війну 1914 – 1920-х років, він не змирився і взявся плекати покоління, яке візьме зброю вже в 1930-х роках, щоб відстояти заповіти січових стрільців і здійснити мрію про власну національну державу.
Кинули до в’язниці Горбового і совіти. Його визнали винним у тому, що він, “український націоналістичний діяч, посідав керівне становище у ряді націоналістичних організацій і партій, виступав проти більшовиків, проводив антирадянську агітацію”.
Відступаючи наприкінці червня 1941 року, червоні повсюдно розстрілювали політичних в’язнів. Трагедія сталася і у станіславській тюрмі. Хоч доля Горбового достеменно невідома, але неважко передбачити, що його розстріляно разом з іншими.
Сподіваюся, що книга “Гуцули у Визвольній боротьбі”, яку я впорядкував разом з Юрком Юзичем та Петром Арсеничем, зацікавить не тільки прикарпатців, а й наддніпрянців – нащадків тих, з ким браталися гуцули на фронтах Першої світової війни.
Користуючись нагодою, хочу ще раз подякувати українцеві з Чикаго Ярославові Коту та його родині, коштом яких вийшла ця книга.
Шановні українці Чикаго, ви слухали передачу Романа Коваля із радіоциклу “За Україну, за її волю”. До зустрічі за тиждень о цій же порі.
|
