Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2017 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   


Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!» для Українського радіо Чикаго

Сьома передача Роман Коваля
для Українського радіо Чикаго
Запис 13 жовтня 2009 р

“Гуцули у Визвольній боротьбі. Спогади січового стрільця Михайла Горбового”

Дорогі українці Чикаго!

Продовжую розповідь про книгу “Гуцули у Визвольній боротьбі. Спогади січового стрільця Михайла Горбового”, яка нещодавно вийшла у Києві, коштом українця з Чикаго Ярослава Кота. Ця книга про Гуцульську сотню Українських січових стрільців.

Минулу передачу я завершив згадкою про відкриття пам’ятника Тарасові Шевченкові в австро-угорському Косові.
Коли в серпні 1914 р. імператор Франц-Йосиф виповів війну Росії, гуцули хмарами посунули з гір воювати проти поневолювачки Росії.
Батьки і діди добровольців щиро заздрили своїм дітям й онукам, що їм пощастило вийти на бій з Росією. “І старий батько-гуцул, – свідчив Горбовий, – тремкими руками благословляв сина-леґіня у щасливу путь:
– Ти шєсливий, синку, що діждав стати борцем за свою справу, за нашу рідну Україну! Ми, старі, боролися за чуже... Тепер не те. Тепер ясно за шо!.. Най пізнают вороги, що то є гуцул!..
І мати старенька вибирала свого леґіника-мізинчика як до він­чання... І, цілуючи в го­лову, зворушено приговорювала:
– Хоч ми старі обоє лишаємоси, але я не баную, шо ти, синку мій, пишний та срібний, идеш від нас, я серцем, душев чую, що так мус бути! Шо це настав такий великий час, не кождий єго може діждатиси... Воюй за ту нашу Україну, що про неї нам красні книжки читав, співанки співав”.
Не можна без хвилювання читати про події на збірному пункті у Стрию, куди зійшлися гуцульські “самохітники”. Коли вони дізналися, що якась темна сила вирішила відправити їх додому, розпачу не було меж.
Уже згодом з’ясувалося, що це була ініціатива поляків, які, засівши на високих становищах в австро-угорській армії, не хотіли, щоб в її межах творилися українські національні частини, бо розуміли, що це зародок Українського війська, з яким невдовзі доведеться битися і за Галичину, і за Волинь, і за Гуцульщину.
Горбовий згадував, як всіх “заморозила” вістка, що гуцулів “мають завернути домів”. “По першому пригнобленню виникла лють на того невидимого ворога, що сміє Гуцулам боронити йти на війну.
– Як?! Хто сміє нас завертати?! – почали викрикувати одні наперед других. – То ми на це прийшли сюди, щоб вертатись домів з устидом?..
– То ми маємо бути гірші від других, га? То другі здібні на “войну”, а ми ні?!
– Не йдемо додому! – кричали всі.
– Не підемо!..
Коли ж Сень Горук наказав формувати курінь із косівських, снятинських і коломийських стрільців, всі “проясніли, усміхнулися, наче засуджений, як почує про волю”. Та під час обіду знову пронеслася тривожна вістка: мають вибрати кращих, а інших повернуть додому. “Обід уже не смакував, хоч і голодні були”.
Невдовзі Сень Ґорук оголосив: хто “хоче на війну”, стати праворуч. “Направо перейшли відразу всі до одного”.
Гуцулів усе ж розділили на дві групи, одна з яких мусила вертати додому. Розпачу поворотців не було меж. Що тільки не вигадували вони, щоб залишитися у вояцьких лавах! Молили щасливчиків помінятися місцями. “Переконували, що війна не для них, що шкода здоровля, що на війні дуже страшно, тому вони повинні помінятися. Інші купували собі місце між “вибраними” – давали якусь одежину чи годинник. Декотрі просто влізли між “вибраних” і заявили рішучо, що не уступлять нізащо у світі”.
Хіба не така вдача у наддніпрянських козаків?
Згадуються події у великому селі на Слобожанщині біля шосе Харків – Вовчанськ у грудні 1918 року. Тут зосередився Окремий гайдамацький курінь ім. Яна Кармелюка та піша старшинська сотня харківського гарнізону. На фронті – абсолютний спокій. Ворога не видно й не чути. Козаки нудьгують без боїв. Та 1 січня 1919 р. в село, що верст за 12, прибув більшовицький відділ. Отаман Ігор Троцький вирішив уночі наскочити на нього. Одразу все заворушилось, “на обличчях уже не видно нудьги, всі ніби підросли, повеселішали”. Старшини вітали козаків із наступом. “Усі страшенно радіють, – згадував Юрій Сас-Тисовський. – Хтось кричить, що в нього є багацько знайомих дівчат у Вовчанську і що він усім гарантує веселих та приємних Різдвяних свят. Сміх! Радість! Всі готуються до наступу, що його так довго чекали”.
Коли ж через нові обставини отаман скасував наступ, обличчя кожного виказувало розчарування і сум. Чи не так було у Стрию на початку вересня 1914 року?
Так було і під Конюхами 30 червня 1917 року. “Тут застали барабанний вогонь, – описував Михайло Горбовий. – Земля дрижить, у повітрі лише без­упинний гук, рев і шум від гарматних вибухів, всі окопи наче вулкан... Але нам це все є нічим... Тут, у цьому пеклі, стрільці почулися у своїй стихії, дістали гумор, віджили”.
Нагадую – гуцули “віджили” від праці в запіллі, де нічого не загрожувало їхньому життю.
З радістю я знаходив все нові й нові приклади козацької вдачі гуцулів. Вони завжди були готові до бою. Бо це був спосіб показати свою силу, розум і лицарськість. Ось пишу про гуцулів, а ніби про наше наддніпрянське козацтво промовляю – настільки схожі та єдині козацько-верховинським духом ці дві гілки українського народу.
Так і в гайдамацькій пісні співається: “Ми всі однакі”.
Не дивно, що на фронті дійшло до братання. Сталося це вже на перший фронтовий Великдень – у квітні 1915 р. на Маківці.
Згадки Михайла Горбового про братання гуцулів і наддніпрянців зворушливі до сліз. Ось спогад про святкування Великодня 1918 року під Кирлібабою.
Горбовий писав: “Великдень почався подібно, як у 1915 р. на Маківці, відспіванням “Христос Воскрес”. Відтак усі збігли в яр христосуватися з ворогами. Ми запросили братів-Українців до себе на гостину. Тут робили спільні знимки, лише приняти не було чим, бо і в самих не було свяченого, хіба що по чарці рому чи вина. Зате прийняли ми й обдарували їх багато кращими дарунками – книжками і часописами... Кращого дарунку не могли ми дати своїм братам, про що ясно говорили їхні зворушені лиця та сяючі очі. Адже вони цих скарбів може, й ніколи не мали в руках. Тепер не знали, як нам дякувати. По прийняттю та розмові відійшли наші брати на свої позиції, залишивши нам писанок, пасок, цукру, чим і нас зворушили немало... Один їхній “зводний” не міг уже дійти на свою позицію і з не­терплячки сів у ярузі під смереку і так зачитався в Шевченкове “Посланіє...”, що досвітком другого дня найшла його наша стежа сплячого над розгорне­ним “Кобзарем”.
В іншому спогаді про цю подію Горбовий уточнює, що російські солдати-українці “найбільше питали за “Кобзарями”. І додає важливу деталь про “зводного”, який так спрагнув за Шевченковим словом, що, не дійшовши до своєї позиції, сів на нейтральній смузі. Він так зачитався, що “рано найшли його сплячого над “Кобзарем” на сторінці “Обніміте, брати мої, найменшого брата свого”, а в очах ще були сльози. А як ми його пробудили, то він ще був зворушений від вчорашного читання”.
Не такі вже, виходить, й темні були наддніпрянці!
Це підкреслює і спогад стрільця Гуцульської сотні Олекси Зіня, опублікований у додатках до книги. Зінь описав розмову зі “зводним” російської армії Андрієм під Кирлібабою взимку 1916 – 1917 року. “Андрій говорив чистою українською мовою, – згадував стрілець Зінь, – що змусило мене запитати, чи він є українець.
– Не тільки я українець, а весь наш 254-й Николаєвський полк є український...
А потім сказав мені:
– Алексію! Коли б ти мене вбив і зробив моїх маленьких синів сиротами, а мою жінку вдовою, то ти не мав би щастя у своєму житті, бо вони прокляли б тебе.
Я поглянув на Андрія, а йому коти­лись сльози по лиці. Я зворушено запи­тав:
– Андрію, чого ти плачеш і за що мав би я тебе убивати або ти мене?
– А хіба ж ти не знаєш, що ми взаїмно убиваємо себе за чужі нам государства?
По такій відповіді я пізнав, що маю до діла з мудрішим чоловіком від мене”.
Яке щастя, що українці вже можуть захищати свою державу в лавах рідного війська!
На цьому я перериваю радіопередачу. Наступного разу планую продовжити розмову про Гуцульську сотню Українських січових стрільців. Користуючись нагодою, хочу подякувати українцеві з Чикаго Ярославові Коту та його родині, коштом яких вийшла ця книга. Щиро дякую, друже Ярославе! Шановні українці Чикаго, ви слухали передачу Романа Коваля із радіоциклу “За Україну, за її волю”. До зустрічі за тиждень о цій же порі.



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) і Світлані МИРОНЧАК (Вовковинці)
Щиро подяка за пожертву  на пам'ятник Петрові Болбочану
  Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш), 100 грн.



03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ