Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!» для Українського радіо Чикаго
Шоста передача Роман Коваля
для Українського радіо Чикаго
Запис 6 жовтня 2009 р.
“Гуцули у Визвольній боротьбі. Спогади січового стрільця Михайла Горбового”
Вітаю Вас, шановні українці Чикаго!
Цього року під моєю редакцією вийшла книга “Гуцули у Визвольній боротьбі. Спогади січового стрільця Михайла Горбового”. Ця книга про Гуцульську сотню Українських січових стрільців. Відтак продовжуємо розмову про участь українців у Першій світовій війні.
Ми всі думали, що Українські січові стрільці – це галичани, уродженці Львова, Тернополя, Станіслава і навколишніх сіл. Виявляється, це не зовсім так. До Легіону УСС найбільше зголосилося добровольців-“самохітників” з гуцульських сіл.
Михайло Горбовий стверджував, що 60 відсотків усусусів складали гуцули. Але ж це не прозвучало у воєнній мемуаристиці.
Ось як зображує мешканців гуцульського села Голови дослідник Михайло Ломацький: “Головці, люди горді... дуже гоноровиті. Не дай Боже комусь із них “нарушити гонір” чи яким нерозважним словом “омразити” і понизити. Зараз же ішли “в рух” бартки. Головці за “нарушенє” гонору платили барткою куди попало, – пласом, а то і вістрям по голові” (кінець цитати).
Не дивно, що саме з гуцулів творили пробоєві сотні та пробоєві курені в австрійській та галицькій арміях!
Першу Гуцульську сотню Українських січових стрільців організував Клим Ґутковський у жовтні – грудні 1914 року на Закарпатті. Вже в лютому 1915 р. вона уславилася в боях у районі Торунсько-Вишківського перевалу між містами Міжгір’я і Долина.
Восени 1916 р. сформовано нову Гуцульську сотню під командою четаря Миколи Никорака. Саме в цій сотні виконував вояцький обов’язок Михайло Горбовий з Косова, спогади якого і лягли в основу книги “Гуцули у Визвольній боротьбі”.
1 листопада 1916 р. Гуцульська сотня прибула до Великого Бичкова, що на Закарпатті, і увійшла до складу групи військ особливого призначення майора Русса. Передавши сотню німецькому лейтенантові Альфонсу Ерле, Микола Никорак від’їхав у Кіш Січових стрільців.
Перший бій Гуцульська сотня сотника Альфонса Ерле провела за перевал Присліп 30 листопада та 1 грудня 1916 року. У вкрай тяжкому бою гуцули і німці здобули блискучу перемогу, захопивши близько тисячі полонених.
Далі сотню перекинули на Кирлібабу. І тут гуцули уславилися перемогами над російською зброєю.
Слід зазначити, що Гуцульська сотня стала штурмовою, фактично елітною частиною австрійської армії.
Згідно із совєтською історичною традицією висвітлювати німців негативно вважалося добрим тоном. А ось у мемуарах українських вояків 1914 – 1918 років очорнювання німців немає. Це стосується і спогадів Михайла Горбового. Більшість його згадок про німців підтверджують доброзичливе і щире ставлення німецьких вояків до українців, і навпаки.
Важливо те, що німці визнавали гуцулів українцями, не раз кричали їм “hoch!” (тобто “слава!”) та виказували переконання, що такі бойовики, як гуцули, “мусять добути вільну Україну”. Німці із задоволенням слухали у виконанні гуцулів “Ще не вмерла Україна” та “Меіn Faterland” – стрільці і цю пісню вміли добре виконувати. А чому б не порадувати німецьких камарадів?!
Гуцули не раз знаходили “щирих приятелів між чужинцями-Німцями”, бо німці, пізнавши бойову вартість гуцулів, ставилися до них як до рівних і рідних, як до товаришів по зброї.
Командир Гуцульської сотні лейтенант Альфонс Ерле оцінив гуцулів уже в першому бою. Він сказав їм, що “таких бойовиків йому ще не доводилося стрічати, що з такими хотів би жити і вмерти”...
Ерле роздобув десь полковий оркестр, наказавши диригентові грати винятково українські пісні – “Ми гайдамаки”, “Не пора”, “Не миритись” та інші, “чим до решти вхопив нас за серце” (вислів Михайла Горбового). “Відтепер, – зазначав Горбовий, – творили ми з Німцями одно: начеб вони не німецькі, а правдиві стрілецькі старшини” (кінець цитати).
Коли надійшов час прощатися з німецькими офіцерами, гуцули засумували. “З великим жалем прощали ми дотеперішних старшин Ерле і Прібека, – свідчив Горбовий. – Шкода, що вони пішли, бо в них були би ми придбали пару знаменитих старшин. Вони хотіли остати при У.С.С.” (кінець цитати).
Слід зазначити, що Альфонс Ерле так закохався в гуцулів, що не полишав думки знову пов’язати свою долю з українцями. 1918 року мрія здійснилася – він став начальником штабу Начальної команди Галицької армії, а згодом начальником штабу Першого корпусу УГА.
Не один він розбудовував Галицьку армію та бився проти поляків за те, щоб Галичина увійшла до складу Української держави. Згадаємо хоча б таких провідних німецьких старшин, як Альфред Шаманек, Фердинанд Лянг, Альфред Бізанц, Северин Байгерт, Вільгельм Габсбурґ (відомий як Василь Вишиваний), Арнольд Вольф, Вільгельм Льобковіц, Антін Кравс, Густав Ціріц та багато інших.
Німці в добу Першої світової були нашими природними союзниками. І якщо ми вболіваємо за Січових стрільців і Галицьку армію, бажаємо їм – як читачі – перемоги в боях, що вже давно закінчилися, то мали б уболівати і за німців – побратимів січових стрільців та вояків Галицької армії.
Досліджуючи роль гуцулів у Визвольній боротьбі, я з радістю відкрив для себе, що вони прагнули герцю і йшли до бою як до танцю, – як і козацтво Великої України.
Вперше почув подібний вислів від подільського отамана Якова Орла-Гальчевського. В автобіографічний книзі “Проти червоних окупантів” він прохопився: “До бою йду, як дівка до танцю”. Подібне читаю і у спогадах Горбового. Цитую: “Декотрі вже почали дрімати, як нараз донеслись до нас звуки гарматної стрілянини, – згадував він про перебування гуцулів-добровольців у Коломиї. – Нам начеб хто мурашок пустив за шкіру... Якась нетерпляча гарячковість опанувала всіх, прошибла одна думка-бажання: “Коби нам уже швидше зблизитись до того вогню, піти в танець”.
Ось так! “Огонь запеклих не пече!”
Хто сказав це? Тарас Шевченко!
Мене здивувала і збентежила присутність Тараса Шевченка в хатах і душах гуцулів. Це ж Кобзареві до його 100-ліття вони разом з покутянами у великій радості встановили пам’ятник в австро-угорському Косові.
А на Великій Україні 1914 року було не так: московські деспоти заборонили спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві, заборонили й щорічну панахиду в Софійському соборі. Тоді на захист Шевченка стало не українське громадянство, а кавказці, насамперед грузини, які мешкали в Києві.
Довідавшись, що українці змирились із забороною, вони вийшли на несанкціоновану маніфестацію на честь автора поеми “Кавказ”. І серед арештованих маніфестантів найбільше було кавказців. На допитах у жандармському відділку називали вони себе українцями...
Ось як високо звучало слово Тараса Шевченка! Долетіло воно і до кавказьких, і до чорногорських верхів. Й окрилило “Січі” та Українських січових стрільців.
Михайло Горбовий так згадував про день відкриття пам’ятника Шевченкові в Косові: “Увесь Косів із сусідніми селами виглядає як один великий воєнний табір із давніх запорозьких часів”. А виходили з Косова гуцули-добровольці, співаючи пісню:
Ми гайдамаки, ми всі однакі,
Ми ненавидим вороже ярмо.
На цьому я мушу перервати радіопередачу, але планую наступного разу продовжити розмову про Гуцульську сотню Українських січових стрільців.
Шановні українці Чикаго, ви слухали передачу Романа Коваля із радіоциклу “За Україну, за її волю”. До зустрічі за тиждень о цій же порі.
|
