Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!» для Українського радіо Чикаго
Четверта передача Роман Коваля
для Українського радіо Чикаго
Запис 21 вересня 2009 р.
Oтаманщинa
Дорогі українці Чикаго!
Сьогодні хочу поміркувати на тему отаманщини.
Це слово й досі для багатьох звучить із присмаком гіркоти. Комуністичні пропагандисти продовжують зображувати ватажків українського революційного селянства бандитами та грабіжниками. Українські ж демократи кількох поколінь уперто намагаються приректи отаманів на довічне ув’язнення бездумних стереотипів: анархісти і край! Отамани – і ніхто інший – винні у поразці Національно-визвольних змагань!
Дискусія на тему козаччини та її ролі в історичній долі українського народу триває вже не одне десятиліття…
“Ми часто чуємо слово “отаманія”, говорене з презирством, іронією та зневагою... – ще 1941 року писав у книзі “Проти червоних окупантів” один із найславетніших воїнів Української революції 1917 – 1920-х років, подільський отаман Яків Орел-Гальчевський. – Всі “регулярники” з армії не люблять повстанських отаманів. Коли якийсь отаман із повстанцями прибував до т. зв. регулярної армії і ставився до послуху, то кадровий генерал чи полковник звичайно давав наказ обеззброювати повстанців, а отамана арештовував лише тому, що той отаман був самою українською стихією – вибуховий, рішучий, відважний. Конкурента треба було боятись... За революції казали: цілком вистарчить “регулярних” методів, засвоєних із часів Світової війни! Цими методами так (в лапках) “побили” революційних большевиків, що самі потрапили до таборів у Польщі...
Отамани, однак, боролися, гинули; нові на їхнє місце з’являлися. Отамани – люди зі всіма добрими й злими людськими прикметами... Кажуть, що вони були не карні, малодисципліновані. Були й такі” (кінець цитати).
Справді, серед отаманів були різні люди, в тому числі й самозакохані авантюрники, які не бажали нікому підпорядковуватися. Але яка нескінченна галерея тих, хто вмів не тільки підпорядкувати собі до послуху інших, а й мав силу волі підпорядкуватися сам!
Для мене, українського дослідника Визвольної боротьби українського народу, отаманщина уособлює не бандитизм чи безжурно-криваву анархію, як намагаються представити “червоні”, а інколи й “синьо-жовті” професори історії. Для мене отаманщина – це бурхлива українська стихія – бунтівна, вогненна, нещадна, здатна змести на своєму шляху ворожу стихію іншого народу. І ця, порядкуюча у власній хаті, отаманщина, – невід’ємна риса українського національного характеру, завдяки якій ми й збереглися як нація. І не критикувати її треба, а очолити, зробити дієвим знаряддям побудови національної держави.
Від початку Армія Української Народної Республіки творилася як формація козацька. Назви військових одиниць промовляють самі за себе: Запорозький полк, Запорозька дивізія, Гайдамацький кіш Слобідської України, полк Чорних запорожців, Гайдамацький курінь смерті отамана Ангела, Запорозька Січ Юхима Божка… Було збережено і традиційні принципи формування козацького війська з його поділом на коші, полки, курені та сотні.
Те саме стосується й елементів одягу, зокрема жупанів, баранячих шапок зі шликами різного кольору та зовнішнього вигляду із традиційними козацькими вусами, голеними головами, зі скронь яких збігали войовничі оселедці. Та головне: самоусвідомлення себе козаком, гордим нащадком славних прадідів великих.
Обов’язок же перед Батьківщиною ставав культом епохи українського ренесансу, в основі якого лежало побожне ставлення до Тараса Шевченка, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Івана Виговського, Івана Сірка, Костя Гордієнка. Та до кобзарів, які навіювали ці образи. Виявилося, що історична пам’ять народу не перервалася, а отже українці мали всі підстави вернути з політичного небуття.
Заспівом Українського війська стало Вільне козацтво, яке з весни 1917 року творилося як народна міліція, а потім стало важливою складовою Армії УНР та повстансько-партизанського руху. Чимало організаторів Вільного козацтва очолили повстанські загони. Мова про Ілька Струка, Юрка Тютюнника, Івана Полтавця-Остряницю, Семена Гризла, Якова Водяного, Ананія Волинця, Овсія Гончара-Бурлаку та багатьох інших. Хіба дивно, що 14 березня 1921 р. отаман 144-ї Надбужанської повстанської дивізії Іполит Хмара-Годзиківський у наказі № 8 висловив щиру подяку “панам козакам” за те, що чемно поводилися з населенням м. Теплика і що “не було ніяких позорящих наше Вільне Козацтво випадків”. Цей наказ засвідчив, що отаман Хмара вважав свою дивізію формацією Вільного козацтва. Слід зазначити, що й через інші накази подільського отамана проходить наскрізна – і хвилююча! – думка про козацьке лицарство.
У 1919 році, коли Україна зануртувала антибільшовицькими і протиденікінськими повстаннями, з пітьми віків випірнули тіні великих предків та зачали кривавий бенкет “зі свяченими ножами”. Воскреснули душі Залізняка і Ґонти – не одному отаманові козаки-повстанці подарували ці славні імена.
Воскреснув отаман Голий, який колись у сиву давнину знищив зрадника Саву Чалого: дух Голого – дух нещадної помсти – вселився у Трохима Бабенка з наддніпрянського села Хрещатик.
Воскреснув і козак Мамай – його ім’я прибрав боровицький отаман Яків Щириця (до речі, по матері – Мамай).
Ожив і славнозвісний Байда: в нього перевтілився геніальний подільський отаман Яків Голюк – такий же безмірно хоробрий, як і Байда Вишневецький.
Вернули із забуття Палій і Нечай, Сірко й Галайда, Богун і Підкова, Кармелюк і Кривоніс, і Наливайко теж…
Закрутили веремію по всій Україні новітні отамани гайдамаків, які дали свої імена наступним поколінням борців – Хмари, Чорні Ворони, Чучупаки, Кібці, Яструби, Коршуни, Орли і Орлики.
Любим зболеному серцю стануть повстанські імена Лютий, Ярий, Лихо, Біда, Ламай-Ярмо, Кривда, Грозний, Вовгура, Грім, Зірви-Голова. З’являться отамани з рідкісними іменами – Ангел, Здобудь-Воля, Махомет, Нерон, Цісар, Чінґіс-хан, Цезар…
Вітром рознесе по всій Україні гучні прізвища – Зелений, Блакитний, Чорний, Карий, Жовто-Блакитний…
Поезія змішається з витонченим чорним гумором – і з’являться по вечірній зорі отамани з ніби чемними іменами “Добрий Вечір”, “Не Журись”, “Око”. З-за рогу хати зрадника-сексота випірнуть і Чорні Маски, і Чорні Терористи, і Гнибіда, і Гуляйбіда, і отаман Темного Гаю Вільного гайдамацтва.
А на червоне військо насуне отаман Чорна Хмара. “Итак, друзья, – говорилося у зверненні до червоноармійців отамана 144-ї Надбужанської повстанської дивізії, – бросайте оружие, и бросайте возможно скорее, ибо грозная черная туча (ХМАРА) собирается над горизонтом и, когда она разразится дождем, это будет ваш конец”…
Стихія українська була буйною. І все ж ніхто з отаманів не наважився взяти прізвище “Хмельницький”. Хоч отамани Богдани були…
А організувала животворну стихію насамперед традиція, зокрема і традиція підпорядкування, але обов’язково – авторитетному діячеві.
Отаманщина, яка забуяла в 1919 – 1920-х роках, стала логічним продовженням Вільного козацтва. В основі її лежала буйна енергетика Дніпра і напоєних ним степів. Проте, не всі розуміли значення відродження степового українського духу, який збив зі свого шляху не один народ чи ворожу оружну силу. Так, не раз лунали кпини на адресу отамана Запорозької Січі (пізніше Другої пішої дивізії Армії УНР) Юхима Божка за те, що він перебував “під впливом нав’язливої ідеї відновлення старожитної Запорозької Січі з її давніми звичаями, традиціями й зовнішнім виглядом” (вислів генерала Олександра Вишнівського). І лише одним рядком, мимохідь, визнавалося, що в бою козакам Божка не було рівних.
“Найгіршими з отаманів були “отамани опереткові”... – вважав Олександр Вишнівський. – Зійшли вони... на широку арену визвольної боротьби, щоб себе показати й у зв’язку з цим нажитися... Зійшли як намальовані: старокозацький червоний або малиновий жупан… штани – як синє море, матня по землі волочиться... Турецький ятаган при боці (“позичений” із музею...), дві пістолі за пасом, вуса обов’язково довгі і вниз. Дійсно, хоч картину малюй…”
Оцінка генерала Вишнівського “опереткових отаманів”, може, і слушна. Але ж далеко не всі, хто одягав шаровари і жупани, були такими. Скільки видатних українських вояків, захопившись романтичними традиціями Запорозької Січі, вбирались як їхні діди-прадіди! Що ж поганого в цьому? Невже й вишиванку одягти вже гріх?
Справа врешті не в одязі. Не через нього проходила межа між бандитом і героєм. Важливо, хто в нього вбирається. І в російських шинелях ходили різні люди… Не слід забувати, що в часи війни часто маскувалися: українські повстанці ховали свої палкі серця під червоноармійськими шинелями, а чекісти формували “фольклорні загони” провокаторів-душогубів.
Так що генерал Олександр Вишнівський захопився зовнішнім боком справи. Хоча й попередив, що веде мову про “отаманів опереткових”. Але ж так одягалися і лицарі.
Рівень національної свідомості козаків був високий. Не щедрий на похвалу Яків Орел-Гальчевський, якого Петлюра призначив командувачем повстанськими загонами і організаціями Правобережної України, так оцінював повстанські кадри:
“В повстанчих відділах український елемент був безсумнівно ідейний. Може, були спочатку малосвідомі одиниці, та при постійній праці і впливі провідних одиниць і менше свідомі робилися ідеалістами й фанатиками боротьби за національну Україну. В постійній боротьбі ми стали людьми не з цього світу. Ми стояли понад людські пристрасті… Люди з таким наставленням є святі й страшні. Вони можуть бути пророками, войовниками, апостолами... Такі люди можуть проповідувати правди, незнані мільйонам смертників, бо їх чола й серця торкається Перст Божий, внаслідок чого в їхніх душах жевріє іскра безсмертя” (кінець цитати).
Середня ланка українського проводу виявилася дієздатною. Українські історики недооцінили наших великих попередників – отаманів, старшин і козаків повстансько-партизанських загонів, які боролися не задля збагачення чи привілеїв, не за “вольності”, а за Українську державу. І боролись фанатично, безоглядно... “Енциклопедія українознавства” зазначала, що з 1920 р., зазначає “справа боротьби за незалежність України перейшла фактично до повстанців” (кінець цитати).
Збройну боротьбу за Українську Народну Республіку отамани продовжували навіть тоді, коли УНР впала, перетворившись на еміграційний центр, що перебував у глибокій депресії, а українська армія опинилась у таборах для інтернованих. Навіть коли Головний отаман офіційно розпустив армію 1924 року, навіть тоді, коли Симон Петлюра опинився у смертельному Парижі, отамани Гайдамацького краю продовжували боротьбу.
“Я знав, – говорив у березні 1921 р. Яків Гальчевський, – що новий повстанський рух, який буде мною викликаний, не матиме виглядів на позитивні наслідки, особливо для учасників повстання. З периферій ми України не створимо, окупантів не проженемо, але з іншого боку не згинемо безславно, як барани, а зі зброєю в руках – по-козацьки… Кожна нова жертва – цеглина в наш національний будинок, бо ніколи людська кров не ллється на марно!”.
Згадати відомих і невідомих героїв, які закладали своїм подвигом цеглини в наш національний будинок, пом’янути їх “незлим, тихим словом” – наш святий обов’язок.
Шановні радіослухачі! Наприкінці радіопередачі завертаюсь до Вас з таким проханням. У Сполучених Штатах Америки мешкає син полковника Армії УНР Якова Гальчевського – Роман. Він народився наприкінці 1930-х рр. на Холмщині в с. Пересоловичі від шлюбу Якова Гальчевського і Надії Которович
Хто знає, підкажіть його адресу. Вже років десять як я написав про його батька книгу, видав і його вояцькі спогади, але так і не зміг вислати синові, хоч спроби розшукати його робив не раз.
Отже, допоможіть мені розшукати Романа Яковича Гальчевського, сина Якова Гальчевського-Войнаровського та Надії Которович, згодом Дидинської.
Моя адреса: Романові Ковалю, вул. Курська, 20, пом. 14, м. Київ-03049, Україна.
На цьому і прощаюсь з вами.
Ви слухали передачу Романа Коваля із радіоциклу “За Україну, за її волю”.
До зустрічі за тиждень о цій же порі.
|
