Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2017 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!» для Українського радіо Чикаго

Третя передача Роман Коваля
для Українського радіо Чикаго
Запис 14 вересня 2009 р.

“Ренесанс напередодні трагедії”

Дорогі українці Чикаго!

Дозвольте продовжити знайомити вас із книгою “Ренесанс напередодні трагедії”, в якій я намагаюся осмислити події, що сталися в Україні в 1917 – 1920-х роках, коли творилася наша держава.

Організатори повстання проти гетьмана Павла Скоропадського, власне проти Української Держави, яку він творив, намагалися пояснити свої дії, виправдати свою історичну помилку. Їхні аргументи розбив Дмитро Донцов. “Їхні протигетьманські аргументи, – писав він, – були нещирі, ними вони лише маскували справжню причину своєї ворожнечі до режиму 29 квітня (це день, коли гетьман прийшов до влади). Вони кажуть, що гетьман був “царським генералом” і до 1917 р. не брав участі в українському русі. Це саме можна закинути і генералам Директорії... Що гетьман проголосив федерацію з Росією. В устах соціалістів це не був аргумент, бо самі вони були федералістами... “Каральні” загони по селах? І це в устах соціалістів не був аргумент. Бо що були ці загони, порівнюючи до большевицького нищення нашого селянства? А це нищення не завадило Грушевському і Винниченку визнати московсько-большевицьке правління в Києві, якому вони радо пішли служити, відмовляючись служити гетьманові. Кажуть, що гетьмана підтримували німці. Але ж німці підтримували і Центральну Раду. Їх і запросила на Україну Центральна Рада, не гетьман.
Ці аргументи в устах демосоціалістів були лише пропагандивні.
Справжня причина їхньої ворожості до режиму 29 квітня була та, що гетьман був чужого,   ними зненавидженого середовища – був паном.
Цієї категорії земляків демосоціалісти не зносили...” (кінець цитати).
І не розуміли, що без пана держави не збудувати. А тих, хто збагнув цю просту істину – Міхновського, Липинського, Донцова – піддавали остракізму.

Дмитро Донцов зафіксував у щоденнику “переможний” вступ Директорії до Києва 19 грудня 1918 року: “Випущено з в’язниць большевиків. Тенденція – порозумітися із Совєтами проти “антантських імперіалістів”... Коновалець сказав, що за військо республіканське не ручить. Справила тяжке враження ця заява. Большевики наступають на границях і підносять голову в краю. Вся центральнорадівська компанія вилізла на арену. Хамовитий тон газет, “косоворотки” московські й “товариші” в гетьманськім палаці...
На засіданні Директорії 20 грудня відчитали декларацію нового республіканського уряду. Декларація большевицька. Представники всіх партій поставилися до неї прихильно... Від імені партії хліборобів я сказав: “Ви почали вашу революцію під жовто-блакитним прапором українським, ви провалите її тепер під червоним прапором соціалізму, а скінчите під чорним прапором анархії”.
31 грудня. Директорія йде вліво. Вакханалія. Всіх викидають із посад, хто не є соціалістом. Нічого не розбудовують, рабське мавпування большевизму. Страх перед рішучими діями проти червоних.
5 січня. Пізно ввечері – продовження наради з Коновальцем... В усім, що ми почули, бриніла якась тривога. Унтертон був: нема з ким будувати державу. У Коновальця вирвалося характерне: “З соціалістами держави не збудувати!”
Тим часом Красна армія захопила Куп’янськ і підходила вже до Харкова. Але Винниченко ніяк не міг повірити, що більшовики – союзники під час протигетьманського повстання – знову пішли війною на Україну. Всі повідомлення командувача Лівобережним фронтом Армії УНР Петра Болбочана про просування червоних загонів вглиб України Винниченко вважав брехнею і провокацією. Та що Винниченко! Генеральний штаб не вірив повідомленням, що “наступають організовані, міцні, регулярні частини російського совітського уряду”, хоча Болбочан сповіщав навіть номери полків і прізвища командирів.
Командувач Лівобережним фронтом не міг розпочати воєнних дій проти червоних, оскільки Директорія не оголошувала війни, а військові операції проти окупантів розцінили б як спробу “посварити” український та російський народи. У своїх телеграмах до Києва Петро Болбочан рішучо вимагав, щоб Директорія оголосила війну агресорам.
Але Директорія вагалася. На початку січня полковник Петро Болбочан змушений був залишити Харків. Лише 16 січня 1919 р. уряд УНР офіційно ствердив “існуючий уже від кінця листопада фактичний стан війни Совєтської Росії проти України”.
Все ж і по визнанню цього факту Винниченко звинувачував не Москву, яка захопила вже значну частину української території, а Болбочана, який, мовляв, намагався не допустити “українсько-російського порозуміння”.
Прем’єр уряду УНР Ісак Мазепа назвав 1919-й “роком найглибшого роз’єднання та розпорошення українських сил”. Щоправда, він забув додати, що 1919-й наступив одразу по зреченню Гетьмана України. Тобто отой “рік найглибшого роз’єднання” українських сил став прямим наслідком антигетьманського повстання.

Ніхто не хоче визнавати власної вини. Тож керівники УНР у поразці звинуватили не себе, а “анархічну”, як вони казали, українську стихію. Якраз революційний народ, бажаючи міцної влади, виявляв готовність підпорядкуватися українській владі.
Звичайно, прихильники “загальноросійського фронту” можуть розцінити небажання перших українських полків – богданівців і полуботківців – йти на фронт захищати Російську імперію, як бунт, як непідпорядкування Центральній Раді. Та чи можна назвати анархією невиконання наказу, спрямованого проти Батьківщини?
Можна і полковника Болбочана зобразити анархістом, бо він, бачте, відмовився виконати самовбивчий наказ про ліквідацію старшинських рангів в армії.
Можна й перехід отамана Григор’єва на бік Красної армії розцінювати як анархію і зраду. Але ж в основі цього кроку лежало небажання Директорії, позбавленої віри у сили власного народу, оголосити війну антантівським інтервентам та безпідставний арешт Петра Болбочана.
Коли в січні 1919 р. командувач французького десанту генерал д’Ансельм нахабно “запропонував” Директорії відвести українські війська на лінію Бірзула – Вознесенськ – Миколаїв – Херсон, Директорія погодилася і на це приниження. Фактично, це була зрада. Зрада народу, який лишався на окупованій території. Народу, який хотів воювати за свою свободу під жовто-блакитним прапором.
Серед українців знайшовся воєначальник, який не погодився з капітулянтською політикою УНР. Це був Матвій Григор’єв. Ганебна відмова Директорії почати бойові дії проти окупантів глибоко вразила його. Він посилає Директорії ультимативну телеграму, в якій вимагає почати бойові дії проти загарбників. Та Директорія, яка так сміливо підняла руку на Українську Державу гетьмана Павла Скоропадського, тепер виструнчилась перед Антантою.
Знайома історія!
Вимога французького представника Антанти підпорядкувати українське військо Добровольчій армії та здійснити кадрові зміни в українському уряді привела Григор’єва до твердого переконання, що французів треба “провчити”, скинувши їх в море, – “як єдину належну відповідь на ганебну пропозицію”. Що він і зробив. Але вже під червоними прапорами…
Показовою є й телеграма Матвія Григор’єва до штабу Запорозького корпусу, в якій він пояснював мотиви переходу до червоних: “У Києві зібралась отаманія, австрійські фендрики резерви, сільські вчителі та всякі кар’єристи і авантюристи, які хотять грати ролю державних мужів і великих дипломатів. Це люди не фахові і не на місці, я їм не вірю і переходжу до більшовиків, бо після арешту полковника Болбочана я вже не вірю в добро для нашої Батьківщини”.
Лише у вересні 1919 р. Директорія оголосила війну Добровольчій армії генерала Денікіна. Та для цього треба було дочекатися приниження 31 серпня 1919 р. – коли денікінці у безцеремонний московський спосіб виставили об’єднане українське військо з Києва…
Симон Петлюра, здається, тільки тоді здобув всеукраїнське визнання і авторитет, коли рішуче став на стежку безоглядної війни за Українську державу. А його ім’я стало символом самостійницького руху. І йому з охотою підпорядкувалися всі, хто вважав себе борцем за свободу Україну.
Чи багато відомо в історії повстансько-партизанського руху тих років випадків, щоб хтось із козацьких ватажків не підпорядкувався Симонові Петлюрі чи його повноважним представникам? Та мандат від Петлюри відкривав усі втаємничені, недовірливі повстанські серця! Ім’я Петлюри для українських отаманів звучало, як всевладний пароль-наказ. Навіть тоді, коли Петлюра вже не відігравав керівної ролі.

Справжніми організаторами революційної стихії виявилися отамани, які силою власного авторитету зосереджували в своїх руках абсолютну владу (військову, судову і цивільну). В час воєнний це було доцільно, а, коли отаман виявлявся національно-свідомим українцем, то й ефективно, корисно для нації.
Повстанство, заспівом якого в 1917 р. були Вільне козацтво, потребувало централізованого керівництва, точніше – твердої, прихильної і розумної батьківської української руки. Як слушно зауважив перший міністр закордонних справ УНР Олександр Шульгін повстанство “чекало організуючої сили”. А не дочекавшись, почало творити її самостійно.
Серед отаманів були різні люди. Одним із таких “різних” був і Нестор Махно – людина небуденних талантів, але національно вихолощена.
Траплялися отамани й кримінального характеру. Та не про них мова. А про тих, хто взяв на себе відповідальність відновити українську владу на власному терені (та й на сусідніх теж)!
Серед прикладів, які підтверджують здатність українців до самоорганізації і творення життєдайної ієрархії, можна назвати Вільне козацтво, армії Матвія Григор’єва, Андрія Гулого-Гуленка, Холодноярську організацію, Степову дивізію Костя Блакитного-Пестушка, 144-у Надбужанську повстанську дивізію Іполита Хмари-Годзиківського, Подільську повстанську групу Якова Орла-Гальчевського та сотні – більших чи менших – загонів повстанських отаманів.
Ці формації повинні увійти до військових підручників, як зразок дисциплінованих, відповідно й ефективних українських збройних організацій, які, не отримуючи допомоги від держави, змогли тривалий час успішно боротися проти ворога. На чолі її стояла повноцінна середня ланка українського проводу. Яка й витримала на своїх плечах тягар безпосереднього керівництва Визвольними змаганнями.
Про них – козаків і старшин Армії УНР та повстанських отаманів я і хочу розповісти в наступних передачах.
Шановні українці Чикаго, ви слухали уривки з книги Романа Коваля “Ренесанс напередодні трагедії”. До зустрічі у наступних радіопередачах.



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ