Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2017 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   


Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!» для Українського радіо Чикаго

Друга передача Роман Коваля
для Українського радіо Чикаго
Запис 6 вересня 2009 р.

“Ренесанс напередодні трагедії”

Дорогі українці Чикаго!

Дозвольте продовжити знайомити вас із книгою “Ренесанс напередодні трагедії”, в якій я намагаюся осмислити події, що сталися в Україні в 1917 – 1920-х роках, коли творилася наша держава.

Орієнтації Центральної Ради постійно змінювалися.
Спочатку була надія на російську демократію і палка підтримка її кроків, зокрема і військової політики – Центральна Рада підтримала московське гасло про війну з Німеччиною “до переможного кінця”.
Отримавши від російських демократів на свої скромні прохання в культурній сфері, вибачте, велику дулю, керівництво Центральної Ради сприйняло це як якесь прикре непорозуміння…
Потім була надія на російських більшовиків, які усунули з політичної арени Тимчасовий уряд. Хоч Центральна Рада і негативно відреагувала на переворот у Петрограді, все ж розраховувала на участь більшовиків у “загальнофедеральному” уряді, тобто імперському, де й малоросам з Центральної Ради знайшлося би місце, або приставний стілець. Коли ж на початку грудня 1917 р. червона Росія проголосила Центральній Раді ультиматум, та довго не могла повірити у серйозність намірів більшовиків розпочати війну проти “братів”-українців. 4 грудня 1917 р. Генеральний секретаріат у відповіді на ультиматум червоної Росії наївно пропонував “Совіту Народних Комісарів відкликати большевицькі полки з України” і називав українців братами “російських солдатів”. Але війна проти УНР розгорялася справжня. Та все ж Центральна Рада не могла повірити, що “революційна російська демократія” послала війська в Україну, ніби на замовленн, роззброєну малоросійськими пацифістами, які своїми “благими” намірами стелили нашій Батьківщині шлях до більшовицького пекла.
Щоб врятуватися, Центральна Рада змушена була розкрити “дружні” обійми своїм заклятим ворогам – німцям, проти яких, як виявилося, дурно тримала до останнього “загальноросійський фронт”, у боротьбі з якими вигубила цвіт української нації, зокрема і перші українські полки – Богдана Хмельницького та Павла Полуботка: богданівський полк зменшився до 120 козаків і старшин, а полк полуботківців у лютому 1918 р. під час відступу з Києва становив лише 5 чоловік.
Делегація Центральної Ради звернулася по допомогу до кайзерівської Німеччини. Щоб прохання було задоволене, ввічливо пояснили німці, треба проголосити українську державність, інакше – який тоді статус української делегації? Кого вона представлятиме – частину Росії?
Німці на Берестейських переговорах буквально змусили Центральну Раду (напередодні втечі з Києва) проголосити 4-й Універсал, а тоді уклали договір з Українською державою і надали їй військову допомогу. Німеччина виконала те, що обіцяла: її армія повернула нещасну Центральну Раду до Києва, а російських більшовиків вигнала за межі УНР.
Та врешті, і німці стали не любі Центральній Раді, бо ті, бачте, не захистили її від гетьмана Павла Скоропадського, прихід якого самі й спровокували своєю немічністю. І повернули українські соціалісти на старі антинімецькі позиції… І революції в Німеччині в листопаді 1918 року раділи як діти. А це був крах не тільки Німеччини, але й України, адже ми позбулися могутнього союзника, який тримав на замку наші кордони.
Проголошена під час антигетьманського повстання у листопаді 1918 року соціалістична Директорія стала шукати опертя у “буржуазної” Антанти, яка окупувала південні українські порти – Одесу, Херсон, Миколаїв… Це було очевидним безглуздям шукати підтримки в окупанта. І свідченням повної розгубленості, адже Антанта вважала Директорію занадто лівою, фактично більшовицькою, а отже і неприйнятною. Та головне те, що Антанта у своїх геополітичних планах не бачила на політичній карті світу Самостійної України, більше того, робила ставку на історичних ворогів України – Росію і Польщу.
В інтересі Антанти було відбудувати Російську імперію. І не тільки, щоб повернути свої інвестиції. Вони бачили Росію як майбутню противагу збитому на якийсь час із ніг німецькому колосу – ворогові Франції. З цією ж метою Антанта відроджувала й військову силу Польщі: польська держава у недалекому майбутньому мала виконати роль східного протинімецького форпосту.
Україна, як держава, не вписувалась у ці геополітичні комбінації, ба більше, за її рахунок і повинні були посилитися Польща та Росія.
Ці прописні істини не змогли збагнути провідники Директорії.
Їхні безпідставні сподівання привели Директорію до остаточної дискредитації в очах українських громадян, особливо тоді, коли уряд УНР не наважився закликати український народ до боротьби проти Антанти, не оголосив війни окупантам.
З тих же причин Директорія зайняла вичікувальну тактику стосовно протеже “єдінонєдєлімської” Антанти – Добровольчої армії Антона Денікіна, ввесь час перебуваючи в ілюзіях про можливість союзницьких стосунків із цією імперською потугою.
Попри черговий холодний душ, Директорія довго не могла повірити, що знову пошилась у дурні – допоки денікінці не “визволили” Україну від українців і не виставили з Києва об’єднаної Української армії. Лише в середині вересня 1919 р., коли білогвардійці окупували більшу частину України, Петлюра нарешті оголосив війну Денікіну.
І прозорою стає відповідь на питання про справжні причини ганебного – без битви – відступу об’єднаних українських армій із Києва 31 серпня 1919 року. В основі цього лежала безмежно-наївна віра, що “непорозуміння” з денікінськими монархістами вдасться залагодити, що не можуть армії, які б’ються проти спільного ворога – більшовиків, конфліктувати між собою.
В основі тривалого зволікання з оголошенням війни Добровольчої армії (фактично, сприяння російським окупантам) лежало бажання не зіпсувати давно зіпсуті стосунки з Антантою, яка стояла за спиною російського монархіста Антона Денікіна…
Тому й селянський повстанський рух, який улітку 1919 р. набув найбільшого свого розмаху, розгорнувся не під жовто-блакитними прапорами УНР, а під червоними прапорами і совєтськими гаслами – російський командувач Українського фронту Володимир Антонов-Овсєєнко вміло використав проти Антанти і денікінців український патріотизм селян, зокрема заможного населення Херсонщини, поповнивши свої лави боєздатними легіонами повстанців під проводом Матвія Григор’єва, Нестора Махна та інших, менш відомих отаманів...
Потім була орієнтація Директорії на Польщу, яка загарбала західноукраїнські землі. І ця орієнтація привела Україну до поразки: наші одвічні вороги, коли йшлося про Україну, завжди доходили згоди між собою, дійшли її і на цей раз, – Ризький договір 1921 року між Польщею і Росією лише підтвердив цю істину.
Все ж слід визнати, що авторами “збручанського шраму” на тілі України були Петлюра і Підсудський, бо навесні 1920 р. саме Петлюра віддав величезні українські простори Варшаві за військову підтримку у війні проти Росії.

Ще кілька слів про українсько-німецькі взаємини в роки Першої світової війни. Вже на її початку у Львові наддніпрянські емігранти створили Спілку визволення України, яка проголосила своєю метою поразку Росії у війні, а відтак і підтримку Німеччини та Австро-Угорщини. Розрахунок був правильний: на руїнах російського самодержавства могла – і мусила! – постати Українська держави.
Та цього не розуміли Симон Петлюра, Володимир Винниченко і Михайло Грушевський, які лишалися ворогами “німецького мілітаризму” і патріотами Росії.
Лише Микола Міхновський намагався переконати Центральну Раду в необхідності негайного, ще в 1917 році, сепаратного миру з Німеччиною. Розуміння він не знайшов. Бажання сепаратного миру з Німеччиною керівники Центральної Ради однозначно трактували як “ніж у спину революції” .
Очевидно, центральнорадівці ніколи не наважились би сісти за стіл переговорів з Німеччиною та більшовики першими поспішили в Берестя. Ось тут і зіграла звичка мавпувати російську політику – слідом за більшовиками в Берестя вирушила й українська делегація.
Поїздка була надзвичайно вдалою: Берестейський договір суттєво розширив кордони нашої держави. Навіть Богдан Хмельницький позаздрив би – без битв, будучи вигнаним із Києва, раптом стати господарем становища…

Німецьку армію чомусь і досі деякі дослідники (а може, пропагандисти) називають окупаційною. Хоч вона прийшла на прохання Центральної Ради і визволила Україну від нашестя більшовиків: Правобережну Україну німці звільнили за три тижні, а Лівобережну – вже у травні 1918 року. Але німецький солдат, як і кожен інший, хотів їсти. І його родина в Німеччині теж. За вигнання історичного ворога таки треба платити, і хліб – не найвища плата за збереження Української державності.
Оскільки Центральна Рада не виконувала пунктів Берестейського договору, що стосувалися поставок хліба до Німеччини, то й довелося німцям здійснювати реквізиції, що викликало гостре невдоволення селянства.
Після того, як більшовиків було вигнано з території України, виявилось, що Центральна Рада немає достатніх сил управляти величезними просторами: гостро бракувало не лише власного війська, але й урядовців і службовців. Та, головне, що населення, дезорієнтоване постійними змінами орієнтацій української влади, її безглуздою політикою, зокрема стосовно землі, розчарувалось в українській владі. Селянство і дідичів відштовхнуло від Центральної Ради скасування приватної власності на землю.
Коротше, лише рік минув від дня створення Центральної Ради, а ентузіазм народу розвіявся, як дим. Це ж треба так керувати.
Ні, це не була державна політика!
Україна – на семи вітрах – з урядом, який не мав уже підтримки переважної частини населення, не виглядала як щось міцне, стале, життєздатне. Її слабість і безпорадність буквально провокували до державного перевороту. Тому прихід гетьмана Скоропадського слід розглядати як шанс порятувати Українську державність.
Ось і вийшло, як тепер, до речі: ми так будували її, що тепер доводиться рятувати…
У день перевороту ніхто на захист Центральної Ради не став – хіба невеликий відділ Січових стрільців, який охороняв будинок Педагогічного музею. Навіть міністри Центральної Ради тихенько розійшлись, не закликаючи народ до протидії новопроголошеному гетьману, – видно, розуміючи, що ніхто й не відгукнеться…

Революція в Німеччині 9 листопада 1918 р., і, як наслідок, поразка німців у Світовій війні, німців, які були опорою Української держави, стали повним фіаско й для нашої Батьківщини.
Німецькі частини посунули додому через розбурхану протигетьманським повстанням Україну... Та не всі німецькі вояки прагнули повернутися на батьківщину, яка тонула в хаосі.
Член Директорії Опанас Андрієвський стверджував, що коли настала німецька катастрофа, представники німецьких дивізій звернулися до голови Директорії УНР Винниченка із пропозицією стати на службу Українській державі і боронити її від усіх ворогів. За це німці просили небагато: якщо вони відстоять державність України, то український уряд має дати їм земельні наділи. “Цієї пропозиції Директорія навіть не розглядала, – стверджував професор Андрієвський, – вважала її за фантастичну і непотрібну”.
А то був шанс! І, як завжди, промарнований!
Чи згадував про це Симон Петлюра, коли на початку 1920 р. змушений був вже не наділи земельні давати, а Волинь та Галичину запродати полякам за підтримку у війні проти російських більшовиків?!
Дійсно, українську історію читати (і відтворювати!) без брому й валеріани неможливо…
Шановні українці Чикаго, ви слухали уривки з книги Романа Коваля “Ренесанс напередодні трагедії”. До зустрічі у наступних радіопередачах.



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) і Світлані МИРОНЧАК (Вовковинці)
Щиро подяка за пожертву  на пам'ятник Петрові Болбочану
  Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш), 100 грн.



03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ