Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2017 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   


Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!» для Українського радіо Чикаго

Перша передача Роман Коваля
для Українського радіо Чикаго
Запис 1 вересня 2009 р.

“Ренесанс напередодні трагедії”

Добрий день, шановні українці!

Інформую вас, що Українське радіо Чикаго запланувало цикл радіопередач про Визвольну боротьбу українського народу за свою державність у 1917 – 20-х роках.
За дослідження цієї епохи ще 15 років тому взявся Історичний клуб “Холодний Яр”. Прагнемо ми й відновлення історичної справедливості до борців за Українську державу, адже досі їх трактовано як злочинців – на великий наш сором продовжує діяти імперський, ще часів СССР, закон, який прирівнює боротьбу зі зброєю в руках проти радянської влади до загальнокримінальних злочинів.
Від січня 1997 р., коли в Києві було створено клуб, ми провели сотні вечорів пам’яті учасників Визвольної війни, видали з півсотні книг про них, створили низку документальних кінофільмів, сотні радіопередач і оприлюднили тисячі статей у пресі.
У першій своїй радіопередачі для українців Чикаго дозвольте ознайомити вас з уривками з книги “Ренесанс напередодні трагедії”, в якій я намагаюся осмислити події, що сталися в Україні в ті роки.
Отже, “Ренесанс напередодні трагедії”.

У свідомості сучасників укорінилася думка про козаччину, як про давно минулу сторінку української історії. Козаччина стала півзабутим, півстертим спогадом-примарою, який уже не збуджує українську кров, не кличе до боротьби за утвердження нашої нації.
Козаччина для більшості по суті стала антикваріатом, який ми цінуємо, але лише як коштовний музейний експонат. Донедавна і я ставився до козаччини, як до явища, що вичерпалося, до традиції, що перервалась, та щаслива зустріч із документальним романом Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр” – спонукала мене зануритись у дослідження епохи Національної революції 1917 – 1920-х років, коли потужний вибух національних почуттів до того століттями приспаної “етнографічної маси” несподівано для всіх – і своїх, і чужих – призвів до таїнства відродження українського народу та його передової, ударної сили – українського козацтва. І відродження не як блідої копії, а як оригіналу – не менш яскравого за свого історичного попередника.
Згадаймо, як оцінював український народ часів Національної революції Лев Троцький, під керівництвом якого і здійснювалася інтервенція більшовицької Росії проти Української Народної Республіки. “В українському народі прокинувся вільний дух запорозького козацтва і гайдамаків, який спав сотні років, – говорив Троцький. – Це страшний дух, що кипить, вирує, як сам грізний Дніпро на своїх порогах, і змушує українців творити дива хоробрості. Це той самий дух вольності, що давав українцям нелюдську силу впродвож сотень років воювати проти своїх гнобителів: поляків, росіян, татар і турків – та здобувати над ними блискучі перемоги”.
Справді, відродження козацтва в 1917 р. відбулося на найдзвінкішій ноті – й не завжди ліричній, бо за свою любов до Шевченкової України мільйони людей щедро проливали кров – і свою, і чужу.
Якщо козаччина минулих століть, як правило, обмежувалась мріями про “права і вольності” (тобто автономію в межах тієї чи іншої держави – Речі Посполитої, Московії, а то й Туреччини), збільшення козацького реєстру і зарплатні, а чи не головним імпульсом боротьби було обстоювання православної віри, то Вільне козацтво вже з весни – літа 1917 р. знало, чого хоче – Української держави і порядку в ній, забезпеченого не проханнями чи благаннями, а силою української зброї.
За рівнем національної свідомості та сили козаччина ХХ ст. перевершила всі попередні козацькі рухи, то ж варто говорити навіть не про відродження, а про розквіт українського козацтва.
Перевагою козацтва ХХ ст. перед попередниками була відсутність (необачно, на мій погляд, оспіваних) клейнодів, які давали українським гетьманам на гетьманування монархи сусідніх імперських держав, цим самим творячи ієрархію взаємин між нашими народами. І українці в цій ієрархії не були на вищому щаблі. Бо не вони давали клейноди турецькому султанові, польському королю чи московському царю…
Клейноди, які мали символізувати владу у Війську Запорозькому, насправді стали тавром самовбивчої прив’язаності козацьких провідників до московського воза, “королівської ласки” чи “милості султанової”…
Ніби прокляття, переслідувала наш народ якась глибинна несамодостатність, що змушувала українців у боротьбі проти одних історичних ворогів приречено шукати протекторату у інших, котрі з готовністю відгукувались і “освячували” своїми данайськими клейнодами наше “панування у своїй сторонці”.
Здається, лише Іванові Мазепі поталанило заручитись бойовою дружбою з народом, який не мав наміру “дарувати” нам клейноди, тобто не збирався брати українців під протекторат, а мати з ним рівноправні, союзницькі стосунки. Чим закінчилася ця злука зі шведами – відомо. В основі полтавської катастрофи лежала вірність “хохльонків” “царю-покровителю”.

Необхідність у боротьбі проти тих, хто кував нам невольницькі кайдани, заручатися підтримкою тих, хто бачив нас в історичній труні, як лиха доля переслідувала українців і у ХХ столітті: галичани, наприклад, й досі, не можуть пробачити Симонові Петлюрі, що він за збройну підтримку у війні проти більшовицької Росії “продав Пілсудському Галичину” (до речі, й інші українські землі). Так само і ми, наддніпрянці, не можемо досі вибачити перехід Галицької армії під штандарти білогвардійського генерала Денікіна, а потім і червоні прапори більшовиків, котрі, як і денікінці, пообіцяли галичанам військову підтримку в боротьбі проти поляків.
Як бачимо, ненависть до віковічного гнобителя, така природна і зрозуміла, сприяла поглибленню розколу розірваного різними окупантами українського народу.
Навіть одна до одної, оці різні частини українського народу (“західняки” і “східняки”), внаслідок тяжкої недолі, починали ставитися недоброзичливо: й сьогодні в Галичині можна почути зневажливе “москалі” на наддніпрянців, які мали нещастя потрапити під зверхність Московії-Росії. Так само прикро чути в лівобережних селах назвисько “польщаки” на українців Правобережжя – лише на тій підставі, що вони колись були під владою Польщі.
Зачароване коло українського буття: якщо визискує Польща, то очі, повні надії, зводились до Москви; якщо гнобителем виступала Московія-Росія, то надії покладались на Польщу, або на Туреччину. Оці детерміновано різні вектори сподівань приводили завжди до кривавих міжусобиць українців.
Як не згадати тут уславлену (для галичан) гору Маківку, на якій вони в часи Першої світової, захищаючи “тата Франца-Йосипа”, надавали по зубах українцям, які присягнули на вірність “царю-батюшкє”.
А Мотовилівка, під якою Січові стрільці Євгена Коновальця та збаламучене класовою пропагандою селянство перемогли сердюків, котрі захищали Українську Державу Павла Скоропадського?! Добре, що хоч Мотовилівка не оспівана у народних піснях!
А похід на Київ у 1920 році, так би мовити, “українсько-польської армії” – під польським загальним командуванням?! Хто протистояв українським дивізіям? Чи не одягнені у червоноармійські шинелі селяни Поділля, які не хотіли повернення польських панів – з їхнім шаленим визиском, приперченим гострим шовінізмом? Одним з організаторів боротьби (під червоними прапорами) проти “повернення польських панів” виступив Семен Харченко – майбутній отаман Хмара, борець проти російського поневолення.
Ой, вже ці орієнтації… Вони мали місце навіть у розпал Національної революції, коли, здавалося, ніхто не здатний був зупинити бурхливу українську повінь, коли український народ, вибухнувши мільйонами сердець, повірив у свою історичну перемогу.
Та не вірила в сили народу (і свої власні) малоросійська соціалістична інтелігенція, яка несподівано для себе очолила революційну боротьбу, як вони говорили, “темних мас” проти тих, з ким зростала в одній, російській, культурі, кого любила, в кого безмежно вірила (до останнього хрипу!), тобто проти “демократичної” (в лапках, звичайно) Росії – своєї безумної вчительки “с раскосыми и жадными глазами” – за висловом російського поета Олександра Блока. Ця дурна надія соціалістів-москвофілів Центральної Ради минула (і то лише на якийсь час) лише після трагедії Крут і масових розстрілів киян у лютому 1918 року.

Керівники Центральної Ради не розгледіли в Лютневій революції початку революції української. Навіть коли національне пробудження вирвало з малоросійської летаргії мільйони селян і козаків, коли Національна революція заклекотіла в серцях мільйонів гнівом до Росії-поневолювачки, провідники Центральної Ради побачили в революції лише можливість здійснити програми своїх партій. А оскільки про державу українського народу в партійних програмах не йшлося, то й за мету вона не ставилася. Йшлося лише про здійснення соціальних реформ (часто безглуздих) та про досить скромні бажання в культурній сфері.
Лідери політичних партій, які створили Центральну Раду, не збиралися будувати українську державу – їх цілком влаштовувало життя в Російській імперії, зрозуміло, “новій, демократичній”, де будуть забезпечені свобода слова, мітингів, преси...
Отож вони легковажно залишили долю України на розсуд Всеросійських установчих зборів , до речі, не повноважних вирішувати долю українського народу, розділеного між різними державами.
За задумом вождів Центральної Ради Всеросійські установчі збори мали проголосити “нову, демократичну” російську державність. Саме її будівничими й бачили себе Михайло Грушевський, Володимир Винниченко та – що гріха таїти – спочатку й Симон Петлюра. Тому патетична риторика 1-го Універсалу була до болю знайомою: “Народе український!.. Волею своєю ти поставив нас, Українську Центральну Раду, на сторожі прав і вольностей Української Землі”. Землі! Не держави! Що й казати: типова риторика козаччини минулих століть.
Автономія – і все тут. Так званий “баланс” між прагненням мас до самостійності та великодержавністю Тимчасового уряду красномовні оратори Центральної Ради знайшли у дивовижному виверті – знаменитому пасажі 1-го Універсалу: “Буде Україна вільною, не одділяючись від усієї Росії”. Ніби сказав це російський демократ, який і свобод вимагає, й зберегти імперію хоче. Так, власне, і було: саме російськими демократами на початку Української революції продовжували відчувати себе провідники Центральної Ради.
Текст 1-го Універсалу засвідчував, якої держави були будівничими Михайло Грушевський і Володимир Винниченко – вони й гадки не мали відділяти Україну від Росії.
Але ж чому тоді 1-й Універсал – свідчення нашої малоросійської недолугості – й досі виставляється як історичне звершення? Він же вторинний, дефективний і, врешті, фатальний…
Вірні “ідеалам загальноросійського фронту” – й у війні, й у політиці – центральнорадівці головний удар завдали, зрозуміло, не по Росії, а по її ворогах: по українських революціонерах-самостійниках із когорти Миколи Міхновського та Валентина Отаманівського – будівничих української армії, а отже найбільших ворогах Росії.
Слід нагадати, що українські соціалісти вважали армію взагалі й українську зокрема перешкодою для осягнення справжньої свободи, тому й виступали проти творення українського війська. То чи мають рацію деякі дослідники, які головною причиною української поразки у Визвольних змаганнях називають “неготовність українського громадянства до проголошення української державності”?
Чи не забувають вони додати, що насамперед до самостійності не була готова українська (насправді малоросійська) інтелігенція, яка стала до керма, не знаючи куди вести народ.
Важливу думку висловив у своїй книзі “Визвольна боротьба українського народу 1917 – 1921 років” (Лондон, 1950) автор, який сховався за криптонімом “О. Т.”: “Української держави ми не відбудовували під одним гаслом: “Незалежність і могутність української держави”, як це було, наприклад, при відбудові польської чи чеської держав, а відбудовувати її під різними революційними гаслами, які ставлено вище, ніж існування української держави.
А було на Наддніпрянській Україні чимало партій із різними програмами”.
Шановні українці Америки, ви слухали перші розділи книги Романа Коваля “Ренесанс напередодні трагедії”. До зустрічі у наступних радіопередачах.



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) і Світлані МИРОНЧАК (Вовковинці)



03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ