«Незборима нація» Число 1 (227) Січень 2005 р.

Ось і сталося... Про це мріялося ще від 1989 року.
Президентом України став українець – і за духом, і за походженням.
Щоправда в команді у нього є різні люди... Але це деталі.
Зараз все залежить від однієї особи. І ця особа є питомим українцем.
Який і думає, і говорить українською. І відчуває.
Віктор Ющенко є людиною чесною. Він, справді, нічого не крав. Але як важко йому буде домогтися, щоб і члени його команди не крали...
Та найбільшою проблемою Віктора Ющенка є підвищені очікування мільйонів людей, які настільки стомилися від влади брехливої і підлої, що вже чекати не можуть. Ці люди хочуть всього і негайно. І свободи, і правди, і справедливості, й порядку. І високого рівня життя.
Хто здатний виконати такі величезні очікування?!
Напевно, не виправдає їх швидко і Віктор Ющенко. Бо Україна перебуває в такому стані, що для відновлення її репутації та спроможності треба роки й роки.
Тож розчарування мільйонів (часткове чи інтегральне) можливе. Мені здається, що воно неминуче.
Але ми повинні дати Ющенку та його команді час. Щоб ці люди могли проявити себе.
І лише тоді вирішувати, де бути: в опозиції, чи в товаристві помічників українського президента. Хоча вже формування нового кабінету міністрів у січні 2005 року буде промовистим.
Отож, бажаємо новому Президенту України торувати українську дорогу в сучасній історії та вибирати достойних союзників і співпрацівників. Бажаємо й перемог на цьому шляху – адже справжня, національна перемога можлива лише на торованій українськими героями кам’яниці.
Успіхів Вас, шановний Пане Президенте!
І сповнення надій українського народу!

Про бандуриста з міста Ромен, що на Сумщині, я довідався зі статті О. Правдюка в журналі “Народна творчість та етнографія” (ч. 5, 1968 р.). Тому, плануючи свою мандрівку по Україні на літо 1969 року, намітив відвідати і Ромен. 6 червня того року в Роменському краєзнавчому музеї я познайомився із завідувачем відділу середньовіччя поетом Данилом Кулиняком, який, як виявилося, був добре знайомий з Адамцевичем (перед тим деякий час у його оселі квартирував). Кулиняк з охотою запропонував відвести мене до бандуриста. Дорогою попередив, що Адамцевич має складний характер, тому радив бути обережним і дипломатичним у спілкуванні з ним.
Євген Олександрович разом із дружиною Лідією Дмитрівною жили у власній хатці біля залізничної колії Ромен – Ромодан. Мали трьох дорослих дочок і онуків, але далеко від Ромна.
Представивши мене господарям як науковця-фольклориста, Кулиняк пішов, залишивши мене зніяковілим від цієї фальші. Я тут же виправив становище, представившись тим, ким я є справді: інженером із Донбасу, шанувальником кобзарства. Метою моїх відвідин є поспілкуватися з відомим бандуристом, послухати його мистецтво.
Господарі виявилися добросердечними людьми, схильними до щирої відвертої розмови (з Кулиняком вони не зійшлися на дрібничковому щоденно-побутовому ґрунті). Євген Олександрович – високий, худорлявий із довгими вусами, його дружина – маленька, худенька. Мабуть, я їм сподобався. Відчувалося, що вони мені довіряють. Пробув у них довше, ніж сподівався. Вони мене й обідом пригостили.
Розповідав мені Адамцевич, що народився він 1 січня 1904 р. в с. Солониця під Лубнами у родині станційного службовця. Дволітнім осліп. Деякий час навчався в Київській школі для сліпих. Потім проживав у бабусі в Ромні.
Грати на бандурі навчився в талановитого місцевого бандуриста Мусія Олексієнка, від якого разом зі способом гри перейняв багатий репертуар.
У 1920-ті роки Ромен залишався визначним регіональним культурним центром. Тут діяв драматичний театр, існував значний осередок кобзарів, які виступали зі сцен палаців культури, клубів.
Пережив Адамцевич 1930-ті роки – часи фізичного винищення кобзарства (саме тоді був розстріляний як “ворог народу” видатний кобзар Іван Кучугура-Кучеренко). На схилі літ, не маючи офіційного трудового стажу, залишився без пенсії і, отже, без засобів для існування. Жив із гри та співу на роменському базарі. Але совєтські власті, як і колись царські, трактували це як жебрацтво й переслідували. Міліція не один раз проганяла Адамцевича з базару. Були випадки, що його, сліпого, міліціонери вивозили далеко від міста і полишали одного на безлюдді. Бувало, що й саджали під арешт.
А от саме того ж року (перед моїми відвідинами) Українське хорове товариство зібрало залишки живих традиційних кобзарів в Об’єднання співців-кобзарів. Їх виявилося настільки мало, що довелося включити туди зовсім молодих бандуристів (братів Василя та Миколу Литвинів, Галину Менкуш, артиста Юрка Демчука). Всього набралося 14 осіб.
Коли постало обрання голови об’єднання, то одностайно всі виступили проти кандидатури Михайла Полотая, хоч той докладав чималих зусиль, щоб створити об’єднання. Товариство остерігалося його схильності до диктаторства. Мовляв, “як буде головою, то він нас поїсть”. Обрали на голову молодого Олександра Чумака. Від посади заступника голови Полотай рішуче відмовився: “Е ні, я собі ціну знаю”. Проте, з власної ініціативи фактично правив об’єднанням, комплектував концертні групи, організовував кобзарські виїзди...

Адамцевич із піднесенням розповідав про перший великий концерт кобзарів Об’єднання в Київському оперному театрі, який не вмістив і половини бажаючих їх слухати, про величезний успіх цього концерту.
Отут він згадав, як начальство давало настанови виконувати совєтський “фольклор” про Леніна, про партію тощо, та як київський бандурист Михайло Башловка категорично відкинув ці вимоги.
Критикував Юрка Демчука за надто голосний, не кобзарський спів, за безмірно довгу “бурю”, витворювану ним на струнах, за гучне відкашлювання і проби голосу за лаштунками, що заважало іншим кобзарям зосереджуватися перед виступом, і, нарешті, за вкриту товстим шаром пилу під струнами, занехаяну бандуру.
Доводилося мені й самому чути спів Демчука по телевізору. Перше, що спадало на думку: “А до чого тут бандура?” Потужний голос, оперний характер співу. Не зачіпає за душу, не викликає сліз розчулення, – як неголосний, справді кобзарський голос. Отак у серпні 1992 р. в Тамані на святі 200-річчя переселення запорожців на Кубань загальне зацікавлення слухачів святкового концерту викликав оголошений виступ бандуриста з України. На велику спущену на воду морської затоки сцену-пліт, де перед тим виступали чудові самобутні станичні хори, козачий хор В. Захарченка, ступив Юрій Демчук і могутнім голосом, що заглушив звуки бандури, затяг не думу, а справжню оперну арію. Ніяково було за цього представника кобзарства України. Подумалося, що дуже слушно сказав в оперному театрі Демчукові Євген Адамцевич: “Співати треба душею, а не горлянкою!” Мабуть, бандура Демчукові потрібна для привернення до себе більшої уваги, для колориту, так би мовити...
Після наших розмов Адамцевич узяв бандуру. Вона у нього роботи чернігівської фабрики, але власноруч перероблена. До неї він приробив щоку і збільшив кількість басів. Познімав приструнки верхньої октави, що дало змогу зручніше розташувати півтони, чим забезпечити більшу рухливість пальців по приструнках і віртуозність гри. Тому його гра справляла враження звучання двох, а то й трьох бандур. Для зручності тримання бандури він застосував знімний штир-підпірку. Його бандура мала 13 басів і 25 приструнків.
Проспівав він усього дві пісні, до цього мною не чуті. Перша з них починалася словами:

Життя стареє України
Тепер минувало.
Тільки думи, та спомини,
Та пісні зостались...

Друга пісня “Моя сердешна Україно”... Вперше почув від нього я і “Запорозький марш”...
Розпачливі слова цих пісень, трагічний голос кобзаря справили на мене незабутнє враження. Задубло усе моє тіло, довго не міг я отямитися і відповідати на звернення господарів. Я й зараз, майже через 35 років, як на яву, чую цей спів. Який то величезний вплив має талановитий співець! Тому ж то їх і заходилася винищувати імперська московсько-більшовицька влада!
Більше Євген Олександрович не співав. Нездужав на жовтяницю. А проте, провели мене містом до дороги на Засилля. Запрошували приїхати іншим разом.
Того ж літа я ще побував у Адамцевичів, на цей раз із братом Василем – художником. Прийняли нас дуже гостинно. Гостювали три дні. Записували гру і спів, гуляли по місту, розмовляли. Зважаючи на його слабке здоров’я, Лідія Дмитрівна, як могла, обмежувала вживання ним горілки і тютюну. Це викликало його протести, мовляв, і так у житті мало радощів: “А тут саме брати приїхали, а не якась там пошесть прийшла”. Тож за обідом чарку перехиляв.
Вранці Адамцевичі вибиралися на заробітки на базар. Ішли з ними й ми. Євген Олександрович, остерігаючись міліції, сідав на принесеному з собою маленькому стільчику не на самому базарі, а над стежкою, що круто звивалася горою – від долини притоку Сули річки Ромен (від неї пішла назва міста, тепер спотворена зросійщеним словом “Ромни”). Місце тут малолюдне, але безпечне від міліції.
Співав пісні народні й літературного походження. А раз раптом заспівав складену давно на замовлення “На смерть Леніна” (пам’ятаю слова з неї: “То нашого дорогого Ілліча ховають”). Лідія Дмитрівна різко смикнула його і сказала сердито: “Годі!” “Що, погана?” – тихо спитав той. “Погана!” – кинула сердито вона.
Треба сказати, що дружина Адамцевича була його першим цензором. Вона визначала, в яких обставинах, що можна співати – аби не вскочити в халепу.
Репертуар його був великий: народні пісні “Ой попливи, вутко”, “Через мої ворітечка”, “Дозволь мені, мати”. Виконував танцювальні мелодії, жартівливі пісні “Ой п’є вдова, гуляє”, “Невдалий обід”, історичні пісні “Про Морозенка”, “Про Палія Семена” тощо. Все ж тяжів він до творів переважно літературного походження: на слова Тараса Шевченка, Олександра Олеся “Сміються, плачуть солов’ї”, Якова Щоголіва “Хортиця”, Миколи Вороного “Євшан-зілля”, Павла Грабовського “Сон”... Всі ці пісні виконував нам для магнітофонного запису. Знав Адамцевич багато анекдотів, співав під чаркою сороміцькі куплети, але делікатні, без брутальних слів. А пізно вночі, не для запису, співав пісні про примусову колективізацію, “розкуркулення” кращих господарів, голодомор, репресії.
Розповідав нам, як примушували його творити совєтський “фольклор”. “Напиши та й напиши думу про Федька!” (Іван Федько – комуністичний військовий діяч родом із Роменщини, страчений як “ворог” народу, а потім реабілітований). Дали музейні друковані матеріали про нього. “Краще б я три дні безперервно грав та співав без плати, ніж ту думу вигадував. А проте, мусив!” – зітхав Адамцевич.
Із постанням Об’єднання співців-кобзарів матеріальне становище його дещо поліпшилося. Оплачувалися виступи на організованих музично-хоровим товариством концертах. Відбулася навіть концертна поїздка до Москви взимку 1970 року, де Адамцевич виступав разом з іншими кобзарями в різних установах, зокрема і в інституті світової літератури. Брат Василь із патріотичних почуттів опікувався ними, супроводжував їх по Москві. Розповідав, як на запрошення земляка – співака Івана Козловського відвідали його оселю. Той саме приймав ванну. Кобзарям здалося, що він надто довго відбуває ту процедуру. Це їх обурило і вони демонстративно пішли геть. Козловський із приводу цього висловлював свій щирий жаль.
Із настанням у 1972 р. нової хвилі репресій і утисків української культури поволі згортало свою діяльність і кобзарське об’єднання. Хворий Адамцевич із дружиною переїхав до дочки в с. Холмівку Бахчисарайського району в Криму. Тут він і помер 28 листопада 1972 р. на 68 році життя. Київські шанувальники його таланту Володимир Данилейко та Олександр Фисун над білим крейдяним горбком його могили проспівали Шевченків “Заповіт” і уявили собі, які б то були урочисті похорони, коли б Адамцевич помер у Ромні.
Євгену Адамцевичу належить почесне місце в історії українського кобзарства. Вічна Йому пам’ять!

Ренат ПОЛЬОВИЙ

1 січня 1904 р. народився Євген АДАМЦЕВИЧ, видатний бандурист.
1 січня 1909 р. народився Степан БАНДЕРА, провідник ОУН.
1 січня 1926 р. народився Олексій НИРКО, бандурист історик кобзарства Криму та Ялти.
5 січня 1919 р. загинув Свирид СОТНИЧЕНКО, кубанський бандурист, громадсько-політичний діяч, член Кубанської ради (1917).
6 січня 1834 р. народився Степан РУДАНСЬКИЙ, український поет.
6 січня 1846 р. Тарас ШЕВЧЕНКО написав “Заповіт”.
6 січня 1846 р. у Києві організовується Кирило-Мефодіївське братство.
6 січня 1898 р. народився Володимир СОСЮРА, український поет.
6 січня 1982 р. помер Василь ЄМЕЦЬ, бандурист, учасник Визвольних змагань у лавах Армії УНР.
7 січня 1853 р. народився Микола АРКАС, український історик.
8 січня 1888 р. народився Гнат ЮРА, український актор і режисер.
8 січня 1935 р. народився Василь СИМОНЕНКО, український поет.
10 січня 1838 р. народився Григорій ВОРОБКЕВИЧ, український буковинський поет.
11 січня 1597 р. народився Петро МОГИЛА, митрополит, український культурно-просвітній діяч.
11 січня 1647 р. запорожці розбили турків, які напали вночі на Січ.
12 січня 1944 р. загинув Роман СУШКО, командир 2-ї дивізії Січових стрільців, крайовий командант УВО, полковник Армії УНР.
12 січня 1944 р. помер Лука БИЧ, перший кубанський прем’єр.
12 січня 1975 р. помер Роман-Микола ДАШКЕВИЧ, начальник артилерії корпусу Січових стрільців, генерал-поручник Армії УНР.
13 січня 1877 року народився Левко МАЦІЄВИЧ, український громадський діяч, науковець, організатор підводного і повітряного флоту Росії.
13 січня 1894 р. народився Євген ОНАЦЬКИЙ, громадсько-політичний діяч, журналіст, історик.
14 січня 1898 року народився Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ, письменник, старшина Армії УНР.
15 січня 1871 р. з’явився на Світ Божий Агатангел КРИМСЬКИЙ, український письменник та видатний мовознавець.
15 січня 1882 р. народився Іван ОГІЄНКО, науковець та релігійний діяч.
15 січня 1890 р. народився Антон ГРЕБЕННИК (повстанський отаман Чорна Хмара).
16 січня 2001 р. помер Микола БУДНИК, бандурист, пан-отець Всеукраїнського братства традиційного кобзарства.
17 січня 1954 р. помер Андрій ЛІВИЦЬКИЙ, президент УНР в екзилі.
18 січня 1654 р. у Переяславові відбулася рада частини козацької старшини під проводом Богдана Хмельницького, яка ухвалила заключити з Москвою військовий союз.
18 січня 1957 р. помер археолог, антрополог та етнолог Вадим ЩЕРБАКІВСЬКИЙ.
19 січня 1912 р. народився Ярослав СТЕЦЬКО, голова Проводу ОУН.
20 січня 1897 р. народився Євген МАЛАНЮК, поет.
21 січня 1803 р. помер останній український гетьман Кирило РОЗУМОВСЬКИЙ.
21 січня 1919 р. в Хусті Всенародні збори ухвалили приєднати Закарпаття до Української Народної Республіки.
22 січня 1918 р. Центральна Рада проголосила IV Універсалом у Києві самостійність УНР.
22 січня 1919 р. Директорія УНР проголосила в Києві Акт злуки всіх українських земель в одну Українську державу.
22 січня 1978 р. на знак протесту проти російської окупації біля могили Тараса Шевченка у Каневі спалив себе Олекса ГІРНИК з Калуша.
23 січня 1667 р. Польща і Москва Андрусівським договором поділили між собою Україну по Дніпру.
23 січня 1921 р. більшовики вбили композитора Миколу ЛЕОНТОВИЧА.
25 січня 1942 р. на російській каторзі помер визначний мовознавець Агатангел КРИМСЬКИЙ.
25 січня 1967 р. помер Семен ВЛАСКО, чернігівський бандурист.
27 січня 1839 р. народився Павло ЧУБИНСЬКИЙ, етнограф і поет, автор українського гімну “Ще не вмерла Україна”.
27 січня 1860 р. вийшов друком повний “Кобзар” Тараса ШЕВЧЕНКА.
28 січня 1929 р. почався 1-й Конгрес українських націоналістів, на якому було створено ОУН під проводом полковника Євгена КОНОВАЛЬЦЯ.
29 січня 1572 р. народився Мелетій СМОТРИЦЬКИЙ, український культурно-просвітницький діяч.
29 січня 1900 р. створюється Революційна українська партія, перша українська політична організація.
29 січня 1918 р. відбувся бій під ст. Крути між Студентським куренем та червоним військом Михайла МУРАВЙОВА.
30 січня 1834 р. народився Володимир АНТОНОВИЧ, український історик та етнограф.
30 січня 1895 р. народився Петро ДЯЧЕНКО, генерал-хорунжий УНР.
31 січня 1648 р. на Запорозьку Січ прибув Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ.
31 січня 1918 р. помер визначний український науковець Іван ПУЛЮЙ, винахідник променів, названих пізніше рентгенівськими.
31 січня 1949 р. загинув полковник Олекса ГАСИН-“ЛИЦАР”, шеф Головного штабу Української повстанської армії.

Наш сусіде, земляче, брате! Ми дякуємо тобі, що ти допоміг газифікувати наші оселі, придбав мікроавтобус для школи... дякуємо за комп’ютери... Схвально ми прийняли і твоє бажання збудувати в рідному селі капличку. Але чи не є це спробою відмолити ті гріхи, які ти скоїв проти свого народу, підтримуючи купку олігархів ставши адвокатом бандитів?.. Ми засуджуємо твої дії як політика, який підтримує злочинну владу тільки для того, щоб укріпити своє матеріальне становище. Невже тобі мало рідної батьківської землі, що прийняв як належне подарунок влади – більш як шість гектарів землі у Пущі-Водиці? І чи тільки це?
Із нашої гордості... ти став нашою ганьбою.

М. БЕРЛАДИН, Богдан ТАТАРЧУК, Василь ШКВАРОК та ще 147 жителів с. Олешева Тлумацького району Івано-Франківської обл.

З газети “Галичина” (14.12.2004).

Все, що мав у житті
Він віддав для одної ідеї.
І горів, і яснів, і страждав,
 І трудився для неї.
Іван ФРАНКО

Однією з таких знакових постатей у нашій історії був і залишається голова Проводу Організації українських націоналістів Ярослав Стецько, який присвятив своє життя боротьбі за побудову справді суверенної та соборної України та її ствердженню на світовій арені.
Ярослав Стецько народився 19 січня 1912 р. в Тернополі в священичій сім’ї о. Семена і Теодозії з Чубатих. Обдарований непересічними здібностями, він з відзнакою закінчив гімназію в Тернополі й студіював у 1929 – 1934 рр. право й філософію у Краківському та Львівському університетах.
Ще юнаком Ярослав включився в Національно-визвольну боротьбу, ставши членом нелегальної організації “Українська націоналістична молодь” і відтак підпільних Української військової організації та Організації українських націоналістів. Від 1932 р. Ярослав Стецько вже був членом Крайової екзекутиви Організації українських націоналістів, ідеологічним референтом і редактором підпільних націоналістичних видань.
За революційну діяльність зазнав репресій із боку польських окупантів, які 1934 року засудили його до 5 років ув’язнення... 1937 року Ярослав Стецько вийшов на волю. У січні 1938 р. полковник Євген Коновалець доручив Я. Стецькові підготувати черговий Збір ОУН і 1939 року він бере участь у Римському конгресі ОУН.
У лютому 1940 р. Ярослав Стецько був співініціатором створення у Кракові Революційного проводу ОУН, а на II-му Великому зборі ОУН у квітні того ж року в Кракові Я. Стецька обрано заступником Провідника ОУН Степана Бандери.
З вибухом німецько-російської війни Я. Стецько, пробившись із групою однодумців до Львова, скликає Національні Збори, які 30 червня 1941 р. проголосили Акт відновлення Української Держави й обрали Я. Стецька прем’єром Українського Державного Правління. За категоричну відмову на ультимативну вимогу Гітлера відкликати Акт відновлення Української Держави, Я. Стецька заарештували і запроторили до концтабору Заксенхаузен, де він до вересня 1944р. перебував у бункері смерті. Після звільнення, утікши з-під нагляду гестапо, Я. Стецька в дорозі до американської окупаційної зони було тяжко поранено.
1945 року крайова конференція ОУН обрала Я. Стецька членом Бюра Проводу ОУН, до якого належали ще Степан Бандера й генерал Роман Шухевич. 1946 року Ярослав Стецько очолив Антибільшовицький блок народів (АБН), президентом якого був до кінця свого життя. Після війни він розгорнув широку діяльність на всесвітній антикомуністичній арені. Найпомітнішими успіхами у міжнародній службі Ярослава Стецька справі визволення України є, між іншим, підписання домовлення з Китайською антикомуністичною лігою на Формозі про співпрацю і створення в Тайпеї Місії АБН (1957 – 1960 рр.) і згодом – до 1971 р. – представництва АБН, активна участь у підготовці й заснуванні в 1970 р. в Токіо “Світової антикомуністичної ліги”, в якій Я.Стецько був постійним членом Екзекутиви; з ініціативи Я. Стецька постала також Європейська рада свободи.
1968 року Ярослава Стецька обрано головою Проводу революційної ОУН, яку очолював до кінця свого життя.
Ярослав Стецько залишив нам велику ідейно-теоретичну спадщину. Основні його праці опубліковані в двохтомнику під назвою “Українська визвольна концепція”. Також цінною є його праця “30 червня 1941 року”.
Серед основних постулатів націоналістичного вчення Ярослава Стецька такі:
“Найвищою цінністю для українського націоналіста є ідея нації, інтерес нації. Безкомпромісна боротьба та жертовна праця задля добра і величі рідного народу є обов’язком кожного українця.
Передумовою збереження і розвитку всіх духовних і фізичних сил української нації, запорукою миру та стабільності в регіоні є Українська Самостійна Соборна Держава, а принципом міжнародного співжиття – принцип національних держав на своїх етнічних теренах.
Пробудити націю, консолідувати і мобілізувати її мусить національна еліта, тобто найкращі з усіх соціальних прошарків народу.
Без національного визволення немає визволення соціального і особистої свободи. Національна революція має бути одночасно і соціальною революцією.
У боротьбі за свободу опертя можливе лише на власні сили.
Україна має стати в авангарді боротьби за свободу народів і людини”.
 
Помер Ярослав Стецько 5 липня 1986 р. в Мюнхені, де його й поховано.
Життєвий  шлях Ярослава Стецька є яскравим прикладом служіння народові, а його багатогранна творча спадщина залишається на диво актуальною в сьогоднішніх умовах.

Віктор РОГ

Олександр Євтухів прибув до Києва 31 грудня 1917 року. Новий рік, як, мабуть, і кожний, фронтовик, він “пересвяткував”, але вже 2 січня з’явився до підполковника Юрія Капкана і передав йому всю канцелярію Збірного гайдамацького куреня, розформованого 10 днів тому москалями в Тамбові. Капкан одразу призначив досвідченого старшину в розпорядження члена Центральної Ради, інженера Михайла Ковенка, який формував Київське вільне козацтво. Як осавул ще не сформованого 1-го робітничого полку Вільного козацтва Києва, Олександр Євтухів рішуче взявся за діло.
Казарми вільних козаків були на Печерську в приміщенні колишньої Костянтинівської школи, що біля пам’ятника Іскрі та Кочубею. Комплектували полк із добровольців, людей певних, брали “виключно козаків із числа бувших фронтовиків”. Впродовж двох тижнів процес формування йшов добре, особовий склад зріс до 350 піших, “чудово озброєних та обмундированих”. Козаки носили старшинську форму російського зразку з жовто-блакитною стрічкою на лівому погоні. Та внаслідок наказу військового міністра Миколи Порша, що скасовував ранги в українській армії,  старшинськими відзнаками стали шеврони на лівому рукаві.
Несподівано, 16 січня, формування полку перервалося, бо більшовики підняли у столиці повстання. 1-й полк Вільного козацтва було стягнуто на Миколаївську вулицю, до будинку 9 б, до головного штабу. Тут колись розміщувався клуб “Бесіда”. Він мав просторе помешкання з підвальним поверхом. Дві його кімнати завалили зброєю, набоями та їжею. Була тут і кімната, де тримали полонених більшовиків. Сиділи тут й заарештовані члени Центральної Ради, її крайні ліві представники, які намагались увійти у змову з більшовиками, щоб скинути українську владу.
На заасфальтованому подвір’ї цього будинку височіли два стоси дров. Тут розстрілювали. Виводили, як правило, парами... Потім, як набиралася партія, вивозили на вантажівці. Розстріляли тут і робітника-червоногвардійця, якого спіймали з бомбами біля штабу Вільного козацтва.
На все життя запам’ятав його Олександр. Лежав чоловік цей із відритими очима, з чорними “вільгельмівськими” вусами, без чобіт. Хтось, певно, стягнув їх. А на обличчя напаскудили голуби та горобці. З рота та носа тягнулася до землі червона, довга, довга стежечка... Був присутній Олександр ще під час одного розстрілу. “...Жидкові-шпигунові дали 5 кульок, але він, собака, все був живий, тільки схилився навколішки і ніби хотів захистити себе кривавими своїми долонями, – згадував Олександр. – Але гуманна куля козака-катеринославця скінчила його брехливе життя...”
Багато довелося бачити жорстоких картин українському старшині, “але нас примушували до цього, – стверджував він, – бо з нашими полоненими поводились ще гірш”.
Пригноблююче враження на вільних козаків справила зрада полку Сагайдачного, які в найтяжчий момент зайняли прихильний до більшовиків “нейтралітет”. Із подвійною радістю виловлювали цих зрадників “і виплачували їм, що слід”.
Одного разу Олександру довелося вести з Лютеранської на Миколаївську двох сагайдачників. Обидва молоді, здорові, червонощокі полтавці. Як вони просилися, коли їх вели... “І, брати, пустіть, дітям закажем своїм”, і таке інше.
Кімната для затриманих у штабі Вільного козацтва вже була вщерть забита, тож посадили їх у чепурню. А потім, щоб не втекли, відвели до стосів із дровами.
Один із сагайдачників в останній момент попрохав:
– Дайте хоч водиці!
Із рум’яного він став сіро-зеленим...
А потім... А потім було “братовбивство”...
Тим часом із Мало-Житомирської привели цілу партію євреїв. Привели в рядах, по-військовому. Це були анархісти. Серед них виявилися і “керенські” офіцери, і доктори, і студенти зі студентками. Під час арешту вони стріляли в козаків. Отже мусили бути покараними. Все ж козаки виявили стриманість. І біля театру “Аполло” вбили тільки їхнього ватажка Барона. Інші, отримавши по кільканадцять нагаїв, були відпущені.
16 січня Євтухів був ще одягнений у старшинську форму, а тепер вже перебрався в стару засмальцьовану шинельку й таку ж шапчину. Він не ховався, а маскувався. Бо ж міг як штабний старшина бути корисним у штабі Вільного козацтва... Але ні, він вибрав вуличні бої: три дні під Арсеналом, три дні на Думській площі (“погане місце!”), день на Подолі й день на Щекавицькому кладовищі разом із Січовими стрільцями.
Найзапекліші бої були коло Арсеналу. Багато впало там козаків, але й чимало більшовицьких трупів валялося на подвір’ї Арсеналу, коли туди увірвалися розлючені гайдамаки. Втрати товаришів й те, що більшовики стріляли розривними кулями, так роззлостили козаків, що “не було пощади навіть більшовицьким сестрам-жалібницям, до того усі озвіріли”...
Хоч і придушили українці комуністичне повстання, але до Києва вже підкочувались червоногвардійська орда Михайла Муравйова. Чутка, що на допомогу київським більшовикам йде “сам Муравйов”, промайнула містом ще під час запеклих боїв. Досі про Муравйова ніхто не чув. І раптом виникли найстрашніші побоювання. Чому? Чому виник “страх перед цим у принципі смішним іменем”? Кияни розповідали один одному про його жорстокість, яка не знала меж. Найнеймовірніше, що найгірші передбачення не тільки підтвердилися, але й перевищили очікування.
Київ Муравйов почав регулярно обстрілювати 18 (31) січня.
Стріляли поперемінно тридюймівки та шестидюймівки. Один зі снарядів потрапив у горище шестиповерхового будинку Баксанта на Бібіковському бульварі. Оскільки водогони не працювали, то й пожежна команда не намагалась гасити пожеж. Будинок палав впродовж цілого дня. Полум’я повільно опускалося з поверху на поверх на очах у всього міста. Від будинку залишився лише кам’яний остов. Загалом, складалося враження, що від бомбардування постраждала чи не половина будинків у місті.
Київ горів з усіх боків: палав вокзал, догоряв будинок Богрова на Бібіковському бульварі, на Паньківській палахкотів шестиповерховий будинок Михайла Грушевського (під час цієї пожежі загинула незвичайно цінна етнографічна колекція художника і архітектора Василя Кричевського).  В кімнатах вночі було так ясно, що можна було читати.
Ці пожежі “створили одну з найграндіозніших картин епохи бомбардування Києва, рідкісної, повної трагізму краси цього стихійного лиха”. Моторошною була картина трагічно-ефектного обстрілу Києва з лівого берега: починалося з червоного спалаху в Дарниці, а завершувалося “яскравою зіркою” вибуху на Печерську.
Обстріл був неймовірно інтенсивний: лише за одну добу Київ накривало близько 7 тисяч набоїв. “Перший образ більшовизму... – стверджував київський юрист А. Гольденвейзер, – не був позбавлений мальовничості та своєрідної демонічної сили”.
А у киян закінчувались харчові припаси. Тож, незважаючи на обстріл, люди мусили виходити на вулиці в пошуках поживи, мусили стояти в чергах за хлібом під гарматним обстрілом. Поруч падали снаряди, вбивали то одного, то другого, а люди, що на хвилю розбігалися, знову ладналися в чергу.
Понад тиждень гуділи над Києвом більшовицькі три- та шестидюймові гості з-за Дніпра. А місцеві заколотники з товарного вокзалу гатили по столиці запалювальними снарядами. Саме вони запалили величезний будинок Михайла Грушевського, від якого залишилися тільки стіни.
Канонада була страшенна. Подібне траплялось досі тільки на фронті під час гарматної підготовки до великої офензиви.
У ніч проти 26 січня, в ніч, повну блискавиць і грому, українські частини почали неорганізований відступ по житомирському шосе. Отож вранці кияни нарешті відчули фізичну радість від того, що бомбардування закінчилось: “петлюрівці” відступили і обстрілювати Київ вже не було потреби.
На вулицях – купи змішаного зі снігом битого скла, яке неймовірно тріщало під ногами поодиноких киян, яких лиха доля в той день закликала на вулицю... На Володимирській гірці швидко з’явилися “свіжі” людські трупи, розлилися “свіжі” калюжі крові біля стін Михайлівського монастиря, а “свіжий” людський мозок вкрив паркани і стіни будинків.
Олександр Євтухів на своє лихо залишився в Києві, хоч і знав як немилосердно розправляються більшовики зі старшинами. Сховавши зброю під верандою, в садочку в свого товариша Доната Єфремовича, знищив усі старшинські відзнаки та документи, витягнув більшовицького документа, з яким тікав у грудні 1917 р. з Тамбова.
Та що з того, коли всі домашні знали, що він старшина. А тут ще служниця ґаздині Зіна мала певні стосунки з підозрілим типом, який ще до боїв заходив до неї. І він знав, що у їхній квартирі мешкає українській старшина.
Ранок 26 січня нова влада почала з повальних трусів та арештів. До обіду будинок № 3 на Назаріївській вулиці ще не обшукували. Олександр встиг за цей час привести себе до “нехристиянського вигляду”. Тепер він став подібний на звичайного дезертира. Близько 14.00 він пішов до Зіни прохати, щоб не видавала його. В цей час на сходах почулися важкі кроки.
Серце Олександра тривожно защеміло. За мить у кімнату ввалився звір із гидкою, зашкарублою пикою. На ньому висів цілий арсенал зброї: кулеметна стрічка, рушниця, шаблюка, бомби, пістоль у руках і ще один у кобурі.
Ні живий, ні мертвий сидів Євтухів на ліжку Зіни. Та бандюк напевно прийняв його за Зіниного знайомого. Простягнувши миролюбно руку, він  запитав:
– Таваріщ, нє знаєш, ґдє тот афіцер, што жівьот здєсь? Спрятался, навєрноє, сукін син...
– Да-а-а, навєрноє удрал, – невпевнено відповів російською Олександр.
– Імєєт счастьє, а то пєрєбіл би как сабаку...
При цьому володар життя і смерті недвозначно провів перед лицем у Євтухіва пістолетом.
Несподівано Олександр запитав:
– А какой сістєми у вас пістолєт?
Москаль оживився і почав оповідати. Навіть необережно дав новому знайомому до рук свою зброю, щоб той краще роздивився.
Блимнула думка у Євтухіва розрядити пістоль у москалеві груди. Але що далі? Адже навкруги – повно його братанів...
Нарешті червоногвардієць пішов...
На горі господиня пані Бонецька була на грані втрати свідомості. Вона розповіла, що той солдат щойно був тут, питав, де офіцер...
А в Києві панували натовпи босячні з рушницями...
Кияни ж у ці дні рідко виходили на вулицю. Хіба біля анатомічного театру на Фундукліївській постійно збирався натовп: тут кияни шукали своїх вбитих рідних.
Із столиці треба було терміново тікати. Серед вільних козаків, як виявилось, було декілька робітників-провокаторів, тепер вони впізнавали і видавали захисників Києва. Видавали і місцеві комуністи-євреї. “Великороси”, які складали основну силу війська Муравйова, слухаючи їх, довго не могли втямити, що воно таке “вільні козаки”.
– Ти вілєнскій казак? – запитали і в Олександра, коли він проходив через Безаківський міст до залізничного вокзалу.
– Што ти, товаріщ?! Нєт, я нікада ім нє бил.
– Пакажі докумєнти...
– Смотрі...
Папери не викликали підозріння, але “жидюга”, який стояв біля русака, вперто наполягав, що “етот тіп” – старшина вільного козацтва...

Вже на еміграції згадував Олександр січневі бої в Києві, згадував своїх друзів і жертв тієї жорстокої боротьби, згадував двох хоробрих французів-добровольців, які за кілька хвилин перебили червоних кулеметників на Костьольній, а потім притягли кулемет і допомогли визволити хороброго старшину Кравченка, який із кількома козаками був оточений в одному з подвір’їв на Михайлівській вулиці.
Витягував з пам’яті й образ жінки інженера Е. К., з якою кохався у короткі години спочинку від боїв... Навкруги ніби продовжувала гудіти страшна канонада... Їхня господиня, пані Бонецька, її син Стас та інші мешканці квартири поховалися у льох. А Олександр і пані інженерова не звертали уваги ні на шрапнелі, що рвалися у дворі, ні на те, що мезонін, де вони кохалися, танцював як скажений. У ці секунди Олександру байдужою була дислокація ворога.
Хоч на свою вірну рушницю “Арісак”, яка спочивала коло ліжка, він все ж поглядав.
Поглядав із любов’ю.
Бо кохав її найдужче.

Роман КОВАЛЬ

Біографічні довідки
ЄВТУХІВ Олександр Юрійович (15.2.1898, м. Кам’янець-Подільський – після 4.6.1928). Військовий діяч, інженер-економіст, перекладач: штабний старшина-гарматчик російської армії, значковий Зведеного гайдамацького куреня (Тамбов, 1 – 21 грудня 1917), осавул (значковий; від 2.1.1918), начальник штабу (14.1.1918) 1-го робітничого полку Вільного козацтва м. Києва, отаман залоги м. Вінниці (16.2.1918), помічник Подільського губернського комісара (весна 1918), військовий комендант Подільської губернії (весна 1918), персональний осавул командира 6-го Полтавського корпусу, старший осавул штабу 6-го корпусу, старшина 22-го кінного полку 6-го корпусу Армії Української Держави (1918), старшина для доручень Окремого ударного корпусу (грудень 1918 – 1919), отаман 1-го партизанського загону Окремого ударного корпусу Армії УНР (10.2.1919 – березень 1919), технічний секретар Подебрадської філії комітету перекладу Святого Письма на літературну українську мову (голова др. М. Левицький), генеральний секретар Українського університетського товариства Ліги Націй (голова проф. С. Бородаєвський).

КОВЕНКО Михайло Микитович (8.11.1888, с. Грязне Охтирського пов. Харківської губ. – після 1919). Військовий і політичний діяч, інженер, винахідник, видавець, журналіст, редактор; член Центральної Ради і Всеукраїнської ради робітничих депутатів, особливий (військовий) комендант Києва (січень 1918), отаман Вільного козацтва у Києві (1917 – 1918), представник Міністерства закордонних справ УНР у Німеччині (березень 1918), член управи видавничої спілки “Книгозбірня” (від травня 1918), особливий комендант Вінниці та околиць (поч. 1919), голова Надзвичайної слідчої комісії для боротьби з контрреволюцією (1919), редактор часопису “Україна” (Кам’янець-Подільський, 1919).

Джерела
Верстюк В. Осташко Т. Діячі української Центральної Ради. Бібліографічний довідник. К., 1998. – С. 106 – 107.
Гольденвейзер А. Из киевских воспоминаний // Революция на Украине. – Москва – Ленинград: Государственное издательство, 1930. – С. 26.
Гольденвейзер А. Из киевских воспоминаний // 1918 год на Украине. – Москва: Центрополиграф, 2001. – С. 77.
Євтухів О. Мої спомини. I – IV частини. ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 77 – 87 зв.
Могилянский Н. Трагедия Украины. – Москва – Ленинград: Государственное издание, 1930. –  С. 103, 104, 119.
Особиста справа студента Євтухіва Олександра. ЦДАВО, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1057, арк. 1 – 120.

“Теж добрий!”

На юрбу щойно полонених арсенальців гайдамаки з Червоного куреня коша Слобідської України рішучо наставили два кулемети. Їхні наміри були прозорі – вони хотіли зменшити армаду ворогів України на кілька сот осіб.
Несподівано між кулеметами та полоненими став  невисокого зросту худорлявий чоловік із білим потомленим обличчям. Примусивши замовкнути збуджений небезпекою смерті натовп, він схвильовано звернувся до кулеметників:
– Коли хочете розстріляти їх, – і показує на юрбу, – то розстріляйте перш мене! Це ж робітники, які, може, по несвідомості спровоковані до повстання проти української влади робітників і селян... Я того не дозволю, першу кулю – в мене!
Використавши паузу, яка настала за цими словами, Всеволод Петрів, командир полку ім. Костя Гордієнка, який разом з іншими українськими частинами брав участь у штурмі заводу “Арсенал”, запитав гайдамаку, що стояв поряд:
– Де я можу бачити кошового отамана Петлюру?
– Ось він! – вказав гайдамака на чоловіка, який рятував більшовиків. – От не дозволяє розстріляти цієї сволоти, а вони навіть наших ранених розстрілювали, та ще як знущалися. Теж добрий!
Полковник Петрів підійшов до Симона Петлюри... Під час їхньої розмови слобожанці “з мовчазним докором” поклали перед ними тіла декількох богданівців, замордованих арсенальцями у жахливий спосіб.
За 10 днів, під час відступу з Києва військ Центральної Ради, полонених арсенальців було випущено на волю. І їхній “бойовий” шлях продовжився.

Петрів В. Спомини з часів української революції (1917 – 1921) // Військово-історичні праці. Спомини. – Київ: Поліграфкнига, 2002. – С. 309, 310.

Вже не одне покоління зачитується історичними романами Володимира Малика (справжнє прізвище – Силенко). Його книги перекладають та читають за кордоном.
Нещодавно у Полтаві видано книжку істориків Ігоря Козюри і Валерія Козюри “Володимир Малик: життя і творчість”. Тут, зокрема, подано спогади брата письменника поета Петра Силенка про проведене дитинство в селі Новосілки на березі річки Ірпінь у Макарівському районі на Київщині.
Петро Силенко згадує, як одного разу селяни зібрались у сільбуді (клубі): “Одного суботнього вечора учень шостого класу Володя Силенко читав переповненій аудиторії своє перше оповідання про Івана Гайового, жителя Дорогинки із сусіднього Фастівського району (справжнє прізвище його – Іван Грисюк), командира кінного партизанського загону... Про Гайового, як і про отамана Голубенка, Богатиренка і Кирсенка, ходило на Поірпінні та Приунав’ї багато легенд. Івана любили як патріота і героя. Оповідання всім сподобалося. А наш земляк, колишній уповноважений Симона Петлюри по організації військових частин до української народної армії Петро Тимошенко, привселюдно розцілував і благословив юного автора”.
Юний Володя Силенко написав оповідання і про голодомор 1933 року, який пережив і сам. Хлопчик завбачливо переніс дію свого твору до Туреччини, оскільки розумів, що далеко не всі події “соціалістичного будівництва” можна описувати. Проте влада легко розшифрувала хлоп’ячу хитрість, і від репресій Володю врятував лише дитячий вік.
Письменник Володимир Малик своїми творами допомагав українцям бути українцями. Про свою козацьку тетралогію “Таємний посол” він писав: “Найкращим подарунком був мій “Таємний посол”. Його читали навіть ті, хто ні разу не читав по-українськи. Багато свідчень маю цього. Звичайно, я був радий і тішився з того, що моя мрія – примусити читача читати із захопленням українську книжку, здійснилася. Якоюсь мірою це сприяє збереженню нашої загнаної в глухий кут, нещасної, приниженої недругами мови, в якійсь мірі й історії”.
Ці слова лишаються актуальними і в наш час.

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ, краєзнавець

6 січня 1982 р. в далекій Америці помер видатний український бандурист, учасник Визвольних змагань українського народу за свою незалежність у 1917 – 1920-х роках Василь Ємець. Його світлій пам’яті й присвячений цей нарис.

Василь Костьович Ємець народився 15 грудня 1890 р. в с. Шарівці Богодухівського повіту Харківської губернії в козацькій родині. Його батько був свідомим та освіченим українцем, в його домі бували кобзарі, зокрема Іван Кучеренко-Кучугура та Павло Гащенко. Слухав малий Василь у своєму домі і сліпих кобзарів Петра Древченка, Грицька Кожушка, Михайла Кравченка. Їхній спів про козацьке минуле, сльози матері та сум батька, які з душевним переживанням слухали кобзарів, справили на малого Василька величезне враження... Коли він підріс і почав читати “Кобзаря” Тараса Шевченка, де поетизувалася козацько-гайдамацька Україна, про яку співали й кобзарі, доля Василя Ємця вже була вирішена – будити бандурою рідний народ, творити з гречкосіїв воїнів.
Вже навчаюсь у гімназії, на зароблені гроші, він купує бандуру. Відтоді вже жодний сліпий кобзар не минав хати, де жив молодий гімназист Василь Ємець...
Перший його публічний виступ відбувся 6 грудня 1911 року у колись козацькому містечку Охтирці, що на Слобожанщині. Цей виступ мав надзвичайний резонанс і ледь не завершився виключенням Василя з гімназії. Бо співав він – “Розриту могилу” Тараса Шевченка.

Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!

– схвильовано звертався до матері-Батьківщини Василь Ємець.

За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?

Юний бандурист співав, переживаючи кожний рядок, кожне слово.

А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть Москалеві
Господарювати
І з матері полатану
Сорочку знімати.
Поспішайте ж, недолюдки,
Матір катувати!

Останні рядки промовляв він “із такою навалою почуття жалю, обурення, докору  та гніву”, що слова “Поспішайте ж, недолюдки, Матір катувати” майже вигукнув та з силою шарпнув по струнах. “Так відчувати і так переживати міг хіба ідейний юнак, що за Україну готовий був піти до в’язниці, на Сибір або й віддати саме життя”.
“Коли закінчував спів, – згадував він пізніше, – відчуття трагедії так запанувало наді мною, що... з гніву та великого жалю сльози закапали по струнах моєї бандури”. В залі зчинився неймовірний “вибух оплесків, вигуків “браво і біс” та тупотіння ніг”. Багато людей плакало. На сцену вискочив переляканий інспектор гімназії і намагався вгамувати (!) публіку. Та рев і несамовите тупотіння ніг восьми сотень глядачів, переважно гімназійної молоді, лише посилювались. Про продовження концерту, вся програма якого була витримана в московському патріотичному дусі (крім цієї думи), вже не могло бути й мови. Тоді інспектор дав команду духовому оркестру 29-го Одеського драгунського полку грати марш і таким чином утихомирити нарешті екзальтовану публіку...
Від виключення з охтирської гімназії Василя Ємця врятувало те, що на вчительську раду, де розглядався цей “скандальний інцидент”, він представив “Кобзаря” Тараса Шевченка – з позначкою “Дозволено цензурою”...
А інспектор, дещо пізніше, закликавши Василя до вчительської і закривши її на ключ зсередини, притишеним голосом признався, що й він “тоже малорос”, більше того, – козацького роду, що він також в юнацькі роки плакав над “Кобзарем”, але пощо ятрити старі рани – адже мертві не воскресають?
“Мертві не воскресають, – погодився юнак, – але Україна воскресне, бо вона не мертва, лише спить. І прийде час, вона прокинеться”...

Невдовзі Василь Ємець поступає на природничий відділ фізико-математичного факультету Харківського університету. У вільний від навчань час він навчає гри на бандурі студентів та, взагалі, кожного, хто бажав; виступає за платню у харківському кінотеатрі “Зєркало жізні” – у перервах між фільмами.
Слава про молодого кобзаря сягнула і Кубані. Влітку 1913 р. Василь Ємець приймає запрошення від “бандурного батька” Кубані Миколи Богуславського приїхати до Катеринодара. В цьому місті Василь Ємець закладає свою першу школу, яка стала називатися Першою кубанською кобзарською школою.
Потім було навчання в Московському університеті, виступ на всеслов’янському концерті поруч із визначними артистами Малого імператорського театру. В 1916 р. відбувся дебют Василя Ємця у Великому імператорському театрі. Після того концерту у найбільшій московській газеті “Русскоє слово” вперше Ємця було названо віртуозом...
Пройде не так багато часу і захоплені статті про кобзаря-віртуоза з України вкриють шпальти провідних газет світу – США, Канади, Франції, Німеччини та інших.  Але це буде пізніше. А перед тим була Лютнева революція, що переросла в революцію українську.
І Василь Ємець стає в лави борців за українську державу. У складі Бойового куреня військового міністерства УНР у січні 1918 р. він бере участь в обороні Києва від червоних військ Михайла Муравйова. Потім, у березні – квітні 1918 р., несе службу  в полку ім. гетьмана Петра Дорошенка Першої козацької синьої дивізії.
У 1918-му, під час гетьманату, Василь Ємець – за сприяння великого прихильника кобзарства, Гетьмана Української Держави Павла Скоропадського – організовує Кобзарський хор, пізніше названий Першою державною капелою бандуристів.
3 листопада 1918 р. у Києві в переповненому театрі Берґоньє (тепер театр ім. Лесі Українки) відбувся перший прилюдний концерт Кобзарського хору. “Козацький похід”, “Про Морозенка”, “Та літав орел”, “Дума про смерть козака-бандурника”, “Гей, на горі та женці жнуть”, “Ми – гайдамаки” та багато інших пісень і дум проспівали в той вечір кобзарі. Публіка палко вітала Кобзарський хор та його керівника Василя Ємця.
Потім були гучні виступи в Українському робітничому домі, Купецькому зібранні, Українському молодому театрі Леся Курбаса, що був буквально напакований військовими...
Та мирному життю доходив край: безумна соціалістична демократія на спілку з російськими комуністами пішла в похід на “пана Гетьмана”, насправді ж на Українську Державу... Трагічно пережив Василь Ємець братовбивчий бій під Мотовилівкою у листопаді 1918 року. Бій під Мотовилівкою повстанців Симона Петлюри та сердюків Павла Скоропадського Василь Ємець назвав “нашою поспільною різаниною”...
Коли гетьманська Українська Держава впала, Кобзарський хор став основою Республіканської капели, з якою диригент Олександр Кошиць із величезним успіхом об’їхав всю Європу та Америку. А Василь Ємець знову пішов до війська: влітку 1919-го він брав участь у поході на Київ об’єднаних українських армій.
22 вересня 1919 р. у прифронтовій смузі на залізничній станції Липовець Василь Ємець влаштував концерт для козаків і старшин штабу Київської селянської групи Юрка Тютюнника, що й засвідчив отаман спеціальною довідкою.
24 вересня кобзар Ємець влаштував концерт для полку ім. Тараса Шевченка, а 30 вересня співав перед залізничною сотнею у Козятині. 9 жовтня він дав безкоштовний концерт для старшин і козаків залоги міста Могилів-Подільського...
А ось довідка з міста Кам’янця-Подільського про концерт для кінного, пішого і гарматного полків рекрутів та юнацької школи: “Талановита, піднесена гра будила в козаках почуття предків, дихала далеким минулим Вітчизни і хвилювала молоді серця. Радісно козаки на ранок відходили на фронт”.
Були виступи й перед козаками 13-го Гайсинського полку та низовими запорожцями у цукроварні подільського містечка Іллінці. Співав харківський бандурист і перед Січовими стрільцями, зокрема, у Тернополі 23 листопада. Чарував своїм співом і стрілецькі серця 2-го Галицького корпусу... І скрізь Василь Ємець давав розраду козакам, підносив їхній дух, додавав сил для продовження боротьби...
Та все ж доля готувала Василю Ємцю вигнання з рідної землі...
25 листопада 1919 р. в еміграцію його відправив головноуповноважений уряду УНР Іван Огієнко. Відправив, щоб урятувати для українського народу геній Василя Ємця. Іван Огієнко видав посвідку, згідно з якою “артист-кобзар” Василь Ємець “має зробити концертне турне по Європі і тим самим познайомити Європейське громадянство з національним українським музичним інструментом – кобзою”.

На еміграції Василь Ємець у консерваторіях Берліну і Праги продовжив музичні студії, а у Празі 1923 року заснував Другу капелу бандуристів. Багато концертував, зокрема у Чехословаччині, Німеччині, Бельгії, Литві, Польщі, Франції, Канаді й США. Виступав він і перед вірменами, грузинами, азербайджанцями, донськими козаками, єгиптянами, марокканцями...
У своїй книзі “Кобза та кобзарі” Василь Ємець висловлював віру, що мине лихоліття і український народ, як й інші народи Європи, матиме (!) свою державу, і тоді по всій Україні “лунатиме радісний спів великого щасливого народу... А коли часом до того співу болісно... озвуться сумні акорди кобзи та почується пісня-плач, то співатимуть кобзарі; співатимуть вони про славу тих, що полягли за Україну...”

Роман КОВАЛЬ

Джерела
Ємець В. У золоте 50-річчя на службі України. Про козаків-бандурників. – Голлівуд  (США) – Торонто (Канада), 1961. – С.21,  33, 34, 36, 55, 66, 67.
Ємець В. Кобза та кобзарі. – Берлін  (Німеччина), 1923. – С. 99.
Энциклопедический словарь по истории Кубани. – Краснодар, 1997. – С. 207.

Редактор “Русского журнала” Ґлєб Павловскій на сторінках свого видання оприлюднив опус на тему “как нам завоєвать Украину”. Програвши вибори в Україні, політтехнолог, який обслуговував штаб Віктора Януковича, тепер пропонує вже не спеціальні політичні технології, а масштабні бойові дії на території України, повідомляє інтернет-видання “Обком”, а за ним і газета “Свобода” (редактор О. Ляшко).
У планах “товаріща Ґлєба” – захоплення українських міст і областей, контроль над ЧАЕС і депортація всіх “оранжевих” зі Східної України та Києва в західні області. “Явно хворий автор”, пише газета “Свобода”, вважає, що цей план можна буде реалізувати після того як Ющенко переможе на виборах і розпочне “етнічні та релігійні чистки”.
“Все, що лежить на захід від лінії Одеса – Київ – Чернігів, не дуже цікавить нас і може бути швидше клопотом, ніж надбанням. Так, навряд чи навіть за вдалого ходу війни є сенс бажати збереження контролю над Закарпаттям... Викликає оптимізм те, що Росія, втручаючись у справи України, не ризикує, що на її власній території станеться велика руйнівна війна”.
Турбуючись за психічне здоров’я москвича Павловського, редакція газети “Свобода”, вважає, що йому слід пройти курс лікування в київській “Павлівці” –  знаменитій українській клініці для хворих на голову.

З газети “Свобода” (№ 43 (224), 21 – 27 грудня 2004 р.)
  Дуґін, Калашніков і Затулін

“Україна як самостійна держава з якимись територіальними амбіціями уявляє собою величезну небезпеку для всієї Євразії... – пише радник голови Держдуми Росії А. Дуґін у книзі “Основи геополітики”. – Існування України в нинішніх кордонах і з нинішнім статусом “суверенної держави” рівнозначно жахливому (“чудовищному”) удару по геополітичній безпеці Росії, тотожне вторгненню на її територію. Подальше існування унітарної України неприпустиме... Враховуючи, що проста інтеграція Москви з Києвом неможлива... Москва повинна активно включиться в перебудову українського простору”.
Інший російський “мислитель” Максим Калашніков, автор книги “Битва за небеса”, нагадує, що 1994 року під час виборів у Білорусі для забезпечення інтересів Росії вистачило групи офіцерів ГРУ генштабу російської армії. “Чому б не провести таку ж операцію і в Україні, де маса людей палко ненавидить “гнід-самостійніков”? Адже мешканці Новоросії страшенно потерпають від дубової “українізації”, які проводять виродки-галичани і вивихнута на голову “національно стурбована” інтелігенція”. Харків і Херсон, Миколаїв і Одеса, Донецьк і Київ – теж наші міста. Все це – наша земля, земля великого Совєтського Союзу... Так, тепер владу в ній захопили вороги. Але немає ж нічого непоправного... Аншлюс з Україною – це врятування наших народів від виродження та вимирання... Це доступ до жирних чорноземів... Врешті, самостійникам можна залишити якусь Українську народну республіку, “жмущуюся к Карпатам”. Зі столицею у Львові. Хай воны там носяться со своими трьозубцями, грывнями, мазепами та жовто-блакитными прапорамы, як дурень з пысаной торбою”.
Цих “геополітиків” підтримує ще один російський патріот – Костя Затулін: “Росії зовсім не потрібний сильний український президент, сильна Україна, наш національний інтерес не в тому, щоб Україна була потужною державою, з якою би рахувались. Так само Росії не потрібен сильний, далекоглядний, видатний державний діяч на чолі України”.
На великодержавну параною хворе все російське суспільство – а не тільки його ідеологи. Це підтверджує журналіст із Москви Андрій Окара. Він пише: “Усі мої друзі збожеволіли... Впродовж останнього часу із неприхованим захопленням і натхненням одного лише чекають – коли, коли ж, та коли, нарешті, Україна розпадеться?”
Воно й не погано, що Росія на весь світ демонструє своє обличчя “з пєчатью звєря”.

З газет: “Дзеркало тижня” (№ 51 (526). – 18 грудня 2004 р.) та “День” (№235 (1973). – 23 грудня 2004 р.)