«Незборима нація» Число 11 (225) Листопад 2004 р.

Вибори 31 жовтня 2004 року принесли результати, які не влаштували жодну із сторін виборчого процесу: ні тих, хто вибув із боротьби, ні тих, хто її продовжив. Найбільше розчарована влада, яка мала надію, що шалені фальсифікації та адміністративний ресурс допоможуть їй перемогти вже в першому турі. Не вдоволена й “Наша Україна”: адже за її підрахунками Віктор Ющенко набрав голосів набагато більше, ніж Віктор Янукович, але це не знайшло відображення в офіційних даних, оприлюднених ЦВК.
Ситуація в Україні напружена, конфронтаційна, передгрозова. Сьогодні, на початку листопада, ніхто не знає, як завершаться президентські вибори 2004 року. Ясно одне: в правовій площині виборчий процес навряд чи вивершиться, долю виборів вирішать або фальсифікація, або революція – мирна, чи не зовсім.
Не слід забувати, що у тих, хто боїться розплати, є й інший варіант: оголосити вибори такими, що не відбулися. Підстав для проголошення результатів виборів недійсними більше, ніж достатньо: тисячі фактів порушень, про які повідомляють опозиційні мас-медіа, достатньо промовисті. Але рішення про неправомочність виборів 31 жовтня може спровокувати революцію 21 листопада...
Тож закликаю читачів “Незборимої нації” та прихильників Історичного клубу “Холодний Яр” у цей важливий для України час бути активними громадянами нашої Батьківщини.

Редактор

На Покрову народні співці закінчували період вуличного кобзарювання (який триває в теплу пору року) і збиралися на ярмарках, щоб вирішити свої цехові проблеми. Так сталося і на цей раз: до Києва на Покрову з’їхалися кобзарі.
Перш, ніж розпочати роботу, присутні хвилиною мовчання пом’янули своїх колег, які пішли з життя. Серед них такі значні постаті, як Микола Сарма-Соколовський, Володимир Перепелюк, Анатолій Грицай, Михайло Баран, Олексій Гриштопа, Михайло Білошапка.
В. о. голови Спілки Володимир Єсипок у звітній доповіді зазначив, що Спілка вже має власне приміщення, держава фінансує її роботу, систематично видається нотна література, в Києві та багатьох областях України проводяться конкурси і фестивалі кобзарського мистецтва, збільшується кількість регіональних осередків Спілки, надаються державні стипендії (довічні та дворічні) ветеранам Спілки.
Кількість членів Національної спілки кобзарів України зросла за звітний період більше, ніж удвічі, й нині нараховує близько 250 чоловік; з них на форумі було присутньо близько 200 членів.
Серед проблем відзначено тенденцію на скорочення виготовлення інструментів (якщо Львівська музична фабрика продовжує виготовляти бандури, то Чернігівська майже припинила випуск), домінування інструменталізму в навчальних закладах (коли вчать більше грати на бандурах, а вокал зводять до мінімуму, що суперечить традиції та вироджує її), недостатнє державне фінансування потреб НСКУ.
Говорилось і про необхідність заснування школи кобзарів і лірників для незрячих, систематичний показ концертів народний співців по телебаченню, заснування фестивалю-курсу кобзарів у Каневі, видання інформаційного бюлетеня, кобзарського довідника, збагачення фонотеки Спілки записами старійшин кобзарства, видання енциклопедії кобзарства, на яку вже отримано державне фінансування.
З’їзд обрав головою НСКУ Володимира Єсипка. До складу керівного органу (Малої Ради) увійшли Володимир Горбатюк (перший заступник голови), Надія Брояко (заступник голови), Микола Товкайло (заступник голови), Леонід Черкаський, Степан Щербак, Лідія Матіяшек-Чорна, Борис Списаренко, Ярослав Чорногуз, Олексій Семенюченко.
За традицією група народних співців поклала живі квіти до пам’ятника Великому Кобзарю Тарасові Шевченку.
У рамках з’їзду відбулися відкриті майстер-класи професорів Г. Верети з капелою бандуристів Київського національного університету культури і мистецтв та В. Курача – зі студентською капелою бандуристів Національної музичної академії України.
Учасники з’їзду та гості стали свідками двох чудових концертів кобзарів та бандуристів. У Будинку вчених свої здобутки продемонстрував Львівський осередок НСКУ (голова Богдан Жеплинський). Чудово виступили народна артистка України Людмила Посікіра, Оксана Герасименко, молодий учень Герасименка Михайло Губ’як, дівочий ансамбль БК залізничників Львова “Чарівні струни” (керівник – Ірина Содомора).
Підсумковий концерт відбувся 17 жовтня в Київському міському будинку вчителя. Тут були на висоті як чудова аматорська юнача капела “Кобзарський передзвін” з Миколаєва (керівники Валентина Січко і Анатолій Андрєєв), так і  професійна студентська капела КНУКіМ (художній керівник – народний артист України Григорій Верета). Добре прозвучав ансамбль бандуристів Київського міського будинку дітей та юнацтва “Золоті струни” (керівник – Наталка Бронникова). Оригінально і неповторно виступили сімейні ансамблі бандуристів Яницьких (сім учасників) і кобзарів Силенків (три учасники).
Щирими оплесками глядачі вітали знаних виконавців і народних співців Володимир Горбатюка (м. Канів), Галину Топоровську (м. Рівне), чоловічий квартет із Рівного “Живі струни” (керівник – Назар Волощук), Юрія Баришовця (Тернопільщина), Максима Пир’яна (м. Київ), Михайла Коваля (Черкащина).
Окремо слід сказати про сумського кобзаря Миколу Мошика. Він показав, що кобзар – це не просто гарний виконавець на бандурі, а й ідеологічний боєць. Він заспівав власну думу про похід до Києва сумських студентів і відкрито агітував присутніх голосувати за надію всіх свідомих українців – свого земляка Віктора Ющенка.

Арсен ЧИГИРИНЕЦЬ

                                                                                  Я спини не зігнув.
                                                                                  Нехай відрікся світ,
                                                                                  Злякалися брати,
                                                                                  Хай зрадила дружина –
                                                                                  Я як людина жив!
                                                                                  Я у бою упав!
                                                                                  Я знав за що борюсь!
                                                                                  Я знав за що загину.
(“Фінал”)

“Вітчизна на хресті! Замучена! Розп’ята!..” – такий провідний мотив “Невольницьких плачів” українського поета Зеновія Красівського. Найтрагічнішим для нього було те, що народ “спустошений і ниций” змирився з рабством. І боротьба касти героїв у пекельному вогні за волю рідного краю відбувалась на тлі пасивності, байдужості “тупого, озвірілого” народу, “безликої, нікчемної, продажної сволоти”. Недаремно Красівський із здивуванням, що межує з розпачем, звертався у віршах: “О земле моя, зашкарубла від крові!.. Коли твої рани... закровоточать в народі сумлінням?!”
Тема рабства українців на своїй землі (“Нема українцеві сонця під небом... На власній землі загибаєш рабом”) звучить у  Красівського як вічна тема. Як перервати цю ганебну традицію рабства?! Тільки на шляхах збройної боротьби, – стверджував Зеновій Красівський (“Сяде козак на коня вороного. Мати рушницю святу принесе”, “Гуляй, моя доле! Шаблюкою грай! Най доля ворожа трепече!”).
Але як знову розпочати її?! Коли українці вже продалися “кату за маслак”, вдовольнилися  ситим життям раба:

О чом ти, людино, не дикий хижак!
Що радше загине голодною смертю,
Ніж прийме в неволі від ката маслак?

Або в іншому вірші:
Хіба осягнеш нині ситим шлунком
Де воля,
          правда,
                   істина,
                           любов?

Зеновій Красівський добре знав стан сучасного йому українства. Він бачив, що “безроги по хлівах лежать, сповиті сном”, а вірні пси, нажершись, “облизують кайдани”. Бачив, що українці перетворилися на каміння, і напружено міркував – як  обернути це каміння на людей. Бачив, що “нема живого місця на землі”, “нема до кого з серцем підійти” (“Велика трагедія”).
Зеновій Красівський бачив в яку руїну перетворилося українство. Тому й так мало було надій на перемогу. Але він відчував обов’язок боротися до кінця – хай і в найнесприятливіших обставинах:

А я, мов клин між “треба” і “не вірю”,
Шепочу нишком: “бути чи не бути?”
(“Гамлет”)

Красівський вірив у сенс боротьби. Тому й  “перину проміняв на піт, на кров, на хліб пісний та воду”. Коли інші зневірилися, змирилися, здалися, Красівський продовжував боротьбу – часто один на один із ворожим світом. Він вірив, він знав, що його приклад запалить наступні одиниці героїв, обов’язком яких було запалити серця інших, а значить іскра боротьби не згасне. Десь глибоко в душі Красівський все ж вірив у можливість масового руху українців за свободу. Але щоб цей шанс вибухнув, необхідно жити Україною щохвилини, щомиті, віддати все, що маєш:  сили, волю, знання, майно, час, обов’язково життя. Лише тоді  зусилля проростуть:

Стреміти до скону! Згоріти до тла!
Й відродитись у кожній дитині.
Летіти кличем від села до села
Нескореним духом по всій Україні.

Гриміти в литаври:
                       – За мною!
                                     На бій!
Я дух невмирущий народу!..

Зеновій Красівський вірив, що дух героя, який він плекав у собі все життя, ввійде в інших, проросте в наступні покоління, “відродиться в кожній дитині”. Він славив цей войовничий дух українського героя, бо розумів, що лише героїчним  особистим прикладом можна пробудити масовий ентузіазм українців. “Слава навіки людському духові, що в ствердженні істини доходить до героїчного ентузіазму і самопожертви!” – такий епіграф вибрав Зеновій Красівський до “Яна Гуса”. А в самій поемі висловив сокровенну надію: “Я слово посію!.. Хай вродиться меч!..”

Проблема гідного життя і гідної смерті – ось дві ідеї, які пронизують поезію Красівського наскрізь.
Честь і славу Красівський ніколи не проміняв би на життя з усіма можливими принадами. Для нього вибору не було: смерть за Вітчизну солодша, ніж багате життя за рахунок зради своєму народові.
Красівський не боявся смерті.  Більше того, він прагнув її – смерті за Україну, бо вважав, що тільки смертю за Батьківщину доведе, що був її вірним сином, що ідея, якій він служив, його не зрадила:

Затямте!
           Ідея живе лиш тоді,
Як прагне людина за неї померти!
Коли її кров’ю освятять!
                             Ідіть!
Я вам відчиняю ворота в безсмертя!!!
(“Месія”)

Смерть за Україну була для нього найсильнішим, найшляхетнішим, найрадіснішим  вчинком, сенсом життя.

О нене рідна! Дай снаги, уміння
В одне з Тобою злитися, з’єднатись
Незламним духом, болісним сумлінням.
Дай обернути знов в людей каміння.
Дай, недостойному, Тобі лиш слугувати!

Прийми моє життя на жертівник свободи!
Візьми мене! Дозволь за Тебе вмерти!
Вплети моє життя в вінок Твого безсмертя!
(“Декларація націоналіста”)

Зеновій Красівський хотів, щоб й інші “вміли вмерти”, покласти “життя на жертовник свободи”, наблизити своїм подвигом мить жаданої української перемоги. Красівський добре розумів, відчував недаремність геройської смерті. Він свято вірив, що “герої і месники будуть рости з пролитої нашої крові” (“Наливайко”). Тому й оспівував героїчну смерть Байди, який не спокусився на пропозиції турецького султана зрадити Україну і тим забезпечити собі багате безтурботне життя, і вибрав смерть на гаку.

На високій галацькій фортечній стіні
Серце Байди на гаку залізнім
Перелилося краплями крові в пісні,
В честь, і гордість, і славу Вітчизни.
(“Байда”)

Так само оспівує Зеновій Красівський і героїчну смерть Северина Наливайка, який скінчив життя на дибі у Варшаві, не зрадивши Батьківщину.  Наливайка в останні хвилини життя гнітила не думка про страшний біль, який ось-ось мав увійти в його тіло, а те, що він за свого життя  не встиг вибороти Вітчизні свободу.
Наливайко говорить перед стратою:

Прощай, мій народе!..
Прости, що не зміг..!
                         Не зумів..!
                                     Що упав..!

Красівський дуже хотів змогти, зуміти, встигнути вибороти Вітчизні свободу хоч і знав, що доля не подарує такого щастя. Він знав це. Але не розчаровувався в боротьбі, не демобілізовувався. Він до самої смерті не зменшував оберти подвижницької боротьби за звільнення України від російського ярма.

Прощайте! Йду!
                     Я хмари не загрів...
І борозну проклав я неглибоку...
Журба моя...
                Мені забракло слів...
А ворон підкрадається до ока.
(“Сковорода”)

Велике значення в творчості Зеновія Красівського займає тема  зради, яка так глибоко проникла в наш народ, що стала  найважчою перепоною на шляху до свободи:

Інтриги, зрада в кожному куті...
Братове!
           Провали!
                       Арешти кругом!
Між нами гадюкою повзає зрада!
(“Месія”)

Ростуть яничари. Поношиться зрада.
І ходить в пошані, у листі лавровім.

Особливо вражала Красівського кровна зрада українського народу – коли українці змішуються з чужими народами, розчиняються в них, переривають свою гілку українського роду. У притчі “Блудний син” він пише:

Ти взяв своє майно
І в край чужий відніс.
Пропив, проїв, упав на дно,
Колючим будяком проріс...

Куди мене судьба етапом не везла –
Тебе зустрів я всюди,
Блудний сину,
Ти не повернеш до свого села,
І українець в дітях  твоїх згине.

А у вірші “Сковорода” Красівський пише ще лаконічніше:

І в чужину пішли на перегній.
Аби лиш прорости (нехай в чужому тілі).

Національна зрада, однією з форм якої є кровозмішання, має давню традицію в українському народові, який служив біологічним донором для багатьох народів світу. В поемі “Маруся Богуславка” Красівський торкається і цієї болючої теми. Бранка Маруся з Богуслава народила в Туреччині сина. Вона розуміє, який гріх здійснила перед батьками, перед українською нацією. В розпачі вона говорить:

Потоптана честь, потурначена віра,
В колисці турецькій синок-немовля,
І виросте він яничаром-звіром,
Мене ж прокляне моя рідна земля.

Чого? Ради чого я душу продала?
На Суді Страшному спитають батьки.
Чого Україні життя обірвала
У своїм єстві на майбутні віки?

Одним із найсильніших віршів Зеновія Красівського є вірш “Борзописцям”, присвячений українській інтелігенції, яка зі страху за своє життя пішла на службу до російського окупанта і в своїх творах, перекручуючи історію, виправдовувала зраду, пропагувала, канонізувала її, водночас ганьблячи і осипаючи прокляттями українських героїв.

О, дипломовані раби!
Чого вас мати, борзописці,
Не задушила у колисці?!
Не знав би наш народ ганьби.

Якби не ваш брехні покров –
Була би видна кров проллята!
Були б плачі!
                Були б прокляття!
Лунало б нині:
                  “Кров за кров!”

Якщо зрадник не покаявся і не спокутував свою вину, він має бути покараний. Це закон. Бо непокаране зло породжує нове зло. Тому тема помсти, справедливої розплати проходить крізь всю творчість Зеновія Красівського. У вірші “Бандера” він пише:

Висить на покутті сорочка,
Вгинаються плечі святі Саваофа.
– О Господи, Боже! – шепоче мати:
– Відплати!
             Відплати!
                        Відплати!

А ви шаленійте, скажені кати!
Та будьте до суду готові!
(“Наливайко”)

А нині прийшлося своїх, не чужих...
За зраду на горло скарати
(“Сірко”)

А помста, як вихор, носилась, літала
З свяченим ножем на воронім коні.
(“Ґонта”)

У психіатричній московській клініці, де з політичного в’язня Зеновія Красівського хотіли зробити психічно хворого, коли під час експертизи за участю відомих російських психіатрів у нього спитали, що він хоче сказати, Зеновій Красівський прочитав своїм катам – звісно українською мовою – вірш “Пересторога”:

І буде з жаху горбитись земля,
І під ногами вашими горіти,
А той народ, що вас прокляв,
Буде лякати вами діти.

У своїх тюремних мріях Зеновій Красівський упивався видіннями кривавої розплати з ворогом:

Тріщать палісади. Упали ворота.
Брязкочуть шаблюки. Пістолі гримлять...
П’яніє свята гайдамацька робота
Від стогону, зойку і диких проклять.
(“Сава Чалий”)

Красівський розумів, що без конфронтації з ворогом, без війни проти нього Україна ніколи не стане вільною: ворога необхідно знищити, вигнано з нашої землі.

Хай знову бризне кров!
Хай в серці захлинесь обломок сталі!..
Хай блисне!
              Прогуркоче грім!

“Невольницькі плачі” Зеновія Красівського є відлунням “Заповіту” Тараса Шевченка, який закликав: “Кайдани порвіте! І вражою злою кров’ю волю окропіте!”
Чи відгукнуться українці?

Роман КОВАЛЬ
1995 р.

1 листопада 1889 р. народився письменник-гуморист Остап ВИШНЯ (Павло ГУБЕНКО).
1 листопада 1918 р. в Східній Галичині проголошено Західноукраїнську республіку.
1 листопада 1964 р. помер Андрій МЕЛЬНИК, начальник штабу Дієвої Армії УНР, голова Проводу українських націоналістів.
2 листопада 1985 р. помер Володимир КУБІЙОВИЧ, видатний науковець, головний редактор “Енциклопедії українознавства”
4 листопада 1872 р. народився письменник Богдан ЛЕПКИЙ.
6 листопада 1811 р. народився поет Маркіян ШАШКЕВИЧ, член “Руської Трійці”.
7 листопада 1919 р. трагічно загинув Олексій КУЛАБУХОВ, священик, член Кубанської ради, міністр внутрішніх справ кубанського уряду.
7 листопада 1924 р. загинув Семен ХМАРА (ХАРЧЕНКО-ХАРЧУК), подільський отаман.
8 листопада 1887 р. народився Дмитро ВІТОВСЬКИЙ, перший головнокомандувач УГА і Військовий міністр ЗУНР.
8 листопада 1878 р. народився Михайло ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО, начальний вождь Української галицької армії, командувач Армії УНР Першого Зимового походу, військовий міністр уряду УНР в екзилі; Генерального штабу генерал-полковник Армії УНР.
9 листопада 1794 р. помер філософ Григорій СКОВОРОДА.
9 листопада 1918 р. створено Державний Секретаріат ЗУНР.
10 листопада 1708 р. москалі зруйнували Батурин.
10 листопада 1878 р. народився Віктор КУЩ, начальник штабу Запорозької групи Армії УНР, начальник Генерального штабу Армії УНР, Генерального штабу генерал-хорунжий Армії УНР.
11 листопада 1828 р. народилася письменниця Ганна БАРВІНОК.
12 листопада 1808 р. народився Осип БОДЯНСЬКИЙ, письменник і етнограф.
12 листопада 1929 р. народився Зеновій КРАСІВСЬКИЙ, Крайовий провідник ОУН, поет, політв’язень.
12 листопада 1967 р. у Нью-Йорку почав роботу Перший світовий конгрес вільних українців.
13 листопада 1803 р. на Соловках помер останній кошовий Запорізької Січі Петро КАЛНИШЕВСЬКИЙ.
13 листопада 1861 р. народився Яків ЖАРКО, український кубанський письменник, громадсько-політичний діяч.
14 листопада 1918 р. почалось антигетьманське повстання, внаслідок якого впала Українська Держава.
14 листопада 1925 р. у Чехословаччині постала Легія українських націоналістів.
15 листопада 1901 р. народився Євген ПОБІГУЩИЙ-РЕН, командир легіону Дружин українських націоналістів, автор спогадів.
17 листопада 1863 р. народився Григорій КОНЦЕВИЧ, видатний музикознавець, композитор, хормейстер, фольклорист, педагог.
17 листопада 1909 р. помер Яким БІГДАЙ, український кубанський композитор, фольклорист, режисер, статський радник.
17 листопада 1921 р. Волинська група Української повстанської армії Юрка Тютюнника зазнала поразки під с. Малі Миньки на Волині.
18 листопада 1918 р. відбувся братовбивчий бій під Мотовилівкою між сердюками Гетьмана України Павла Скоропадського та повстанцями Симона Петлюри та Євгена Коновальця.
18 листопада 1922 р. загинув Онисько ГРАБАРЧУК, подільський отаман.
18 листопада 1923 р. народився український письменник Михайло ІВАНЧЕНКО.
20 листопада 1943 р. на Волині почала роботу Перша конференція поневолених Московщиною народів (АБН).
21 листопада 1764 р. в Україні ліквідовано гетьманське управління.
21 листопада 1920 р. почалось інтернування Армії УНР у польські табори.
22 – 23 листопада 1921 р. в містечку Базар Волинської губернії (нині Житомирська область) червоні розстріляли 360 козаків і старшин Армії УНР Другого зимового походу.
23 листопада 1790 р. козаки здобули турецьку фортецю Ізмаїл.
24 листопада 1871 р. народився Микола ВОРОНИЙ, поет, член Центральної Ради.
25 листопада 1838 р. народився Іван НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ, письменник.
25 листопада 1905 р. у Лубнах вийшла перша українська газета під царським режимом – “Хлібороб”.
27 листопада 1863 р. народилася українська письменниця Ольга КОБИЛЯНСЬКА.
28 листопада 1898 р. народився Василь ТАТАРСЬКИЙ, командир 2-го Берестейського полку Армії УНР, начальник штабу бригади УНА (1945); Генерального штабу генерал-хорунжий Армії УНР.
29 листопада 1778 р. народився Григорій КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО, перший прозаїк нової української літератури.
29 листопада 1859 р. народився Кость ЛЕВИЦЬКИЙ, перший голова уряду ЗУНР.
29 листопада 1941 р. помер кубанець Павло ХРИСТЮК, публіцист, літературознавець, член Центральної Ради, член Малої Ради, міністр внутрішніх справ УНР.

ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ Яків Васильович (22.10.1894, с. Гута-Літинська Сосонської волості Літинського пов. Подільської губ. (нині с. Малинівка Літинського р-ну Вінницької обл.)  – 22.3.1943, с. Пересоловичі, Холмщина, нині Польща).

Військовий і громадський діяч, вчитель, письменник; рядовий 2-ї запасної гарматної бригади (1914, м. Казань), командир маршової роти 22-го запасного пішого батальйону (м. Вінниця, 1915), командир роти кінної розвідки 1-го стрілецького полку 1-ї Туркестанської дивізії 1-го Туркестанського корпусу (1916), командир роти піхоти, кулеметної роти, ад’ютант командира 29-го Туркестанського полку (кін. 1916 – 1917), командир навчальної команди 8-ї Туркестанської стрілецької дивізії (квітень 1917), командир 3-го батальйону 29-го Туркестанського полку (вересень 1917), помічник голови Української козацької ради 8-ї Туркестанської дивізії російської армії (1917), завідувач школи с. Брусленів (1918), член повітової шкільної ради (1918), організатор і командир Окремого літинського куреня 2-го українського корпусу (кін. 1918 – поч. січня 1919), сотник Окремого гайсинського куреня ім. отамана Симона Петлюри (січень 1919), сотник 1-ї батареї 61-го Гайсинського пішого полку ім. Симона Петлюри (з січня 1919), командир 61-го полку ім. Симона Петлюри (23.4. – травень 1919), повстанський отаман (травень 1919 – 1925, Орел із 1921, до 220 багнетів восени 1920), командувач Подільської повстанської групи (1922, станом на 15.8.1922 – 27 старшин, 354 козаки, 42 ручних кулемети), командувач повстанськими загонами і організаціями Правобережної України (1922 – 1923, станом на жовтень 1923 р. – 60 кінних), командир сотні 67-го пішого полку 4-ї стрілецької дивізії (з 1.9.1930, м. Бродниця, що на Помор’ї), 3-го (рекрутського) батальйону 67-го піхотного полку (1939), начальник 108-ї поборової комісії (24.8.1939), командир 4-го батальйону 67-го полку (з 27.8.1939), 4-го батальйону 14-го полку (з 29.8.1939), батальйону “Бродниця” полку Народної Оборони 4-ї польської дивізії (11.9.1939), командир батальйону “Бродниця” 14-го полку 4-ї дивізії Війська Польського (вересень 1939), організатор і командир Грубешівської самооборони (Холмщина, 1942 – 1943); військове звання – штабс-капітан російської армії (літо 1917), сотник Армії УНР (звання полковника присвоєно Головним отаманом Армії УНР С. Петлюрою 20 серпня 1922 р., але не затверджено військовим міністром УНР В. Сальським), майор Війська Польського.
Закінчив двохкласну вчительську школу у с. Майдан-Курилівський (невдовзі перейменований на Майдан-Трепівський) та 2-у Житомирську школу прапорщиків (червень 1915). За героїзм на фронтах Першої світової війни був нагороджений орденом Святого Станіслава 3-го ступеня з мечами і бантом, орденом Святої Анни 3-го ступеня з мечами і бантом та орденом Святої Анни 4-го ступеня. Був поранений, контужений, отруєний газами. В 1917 р. взяв активну участь в українізації частин російської армії. Член Українського національного союзу (1918). Коли в м. Кам’янець-Подільський було засновано Державний український університет, Гальчевський став його вільним слухачем (на правничому факультеті). За дорученням керівництва УНС відповідав за підготовку повстання у чотирьох повітах Подільської губернії: Літинському, Вінницькому, Летичівському та Кам’янець-Подільському. В червні 1919 р. в одному з боїв проти більшовиків Якова Гальчевського було поранено в лице і ногу.
В 1920 – 1922 рр. отаман Орел воював проти частин дивізій Г. Котовського та Осадчого: з полками 1-ї дивізії, з 10-м, 11-м, 12-м полками 2-ї дивізії Червоного козацтва, 8-ї кінної дивізії. Не злічити боїв і з частинами 24-ї Самарської (Башкирської) дивізії, 2-м ескадроном Брацлавського полку, Вінницькою школою піхотних червоних командирів, артилерійською школою, відділами особливого призначення тощо. Оперував на Літинщині, Летичівщині, Брацлавщині, Гайсинщині, Уманщині, Бердичівщині, рейдував у Вінницькому, Проскурівському, Кам’янець-Подільському, Ново-Ушицькому, Могилівському, Балтському та Ольгопільському повітах, на Ямпільщині. Співпрацював з отаманами Я. Байдою-Голюком, С. Хмарою-Харченком, В. Лісовим, І. Трейком, М. Лихом, С. Кащуком та іншими. Збройну боротьбу проти більшовиків продовжував до 1925 р. В Польщі змінив прізвище на Войнаровський. Від 1 вересня 1930 р. на службі у Війську Польському (перше звання капітан). Учасник Другої світової війни. Автор книги “Проти червоних окупантів (Т. 1. – Краків, 1941; Т. 2. – Краків – Львів, 1942), автор рукописів: “З воєнного нотатника” та історіософічної праці в 25 розділах без назви, досі не опублікованих (Грубешівщина, січень 1942) та ін. Автор публікацій в українському журналі “Діло” та “Віснику” Дмитра Донцова (під псевдонімом Яків Правобережець).
Загинув у бою проти боївкарів Армії Крайової.  Поховано в м. Грубешів на Холмщині (нині Польща).

Роман КОВАЛЬ

Джерела

Карта евіденційна сотника Якова Войнаровського. CAW, zespol Sprzymierzona Armia Ukrainska, sygn. Ukr. 380.2.210.
Коваль Р. Отаман святих і страшних. – Київ, 2000. – С. 17, 19, 20, 201, 202, 233, 234.
Коваль Р. Отамани Гайдамацького краю: 33 біографії. – Київ: Правда Ярославичів, 1998. – С. 53 – 72.
Реєстраційна картка вояка Армії УНР, заповнена сотником Яковом Орлом-Гальчевським. – CAW, zespol Sprzymierzona Armia Ukrainska, sygn. Ukr. 380.2.210.
ЦДАВО України, ф. 1078, оп. 1, спр. 94, арк. 4, 21.
Curriculum vitae сотника Якова Орла-Гальчевського. CAW, zespol Sprzymierzona Armia Ukrainska, sygn. Ukr. 380.2.210.
 

Яків Орел-Гальчевський – один із найдостойніших отаманів доби Визвольних змагань українського народу 1917 – 1920-х років. У часи трагічного зламу і шукань, коли для всіх стало очевидним, що перспективи перемоги вельми примарні, коли більшість повстанських отаманів уже загинули в нерівному бою чи були заарештовані й розстріляні, зневірились і припинили боротьбу чи заломилися й амністувалися, – Яків Гальчевський з подиву гідною впертістю і послідовністю продовжував вести виснажливу збройну боротьбу за ідею аж до 1925 року.
Навіть у ворогів він викликав повагу, і червоні командири наказували загиблих бійців отамана ховати з почестями. Так зване Червоне козацтво перед ним тремтіло, одне ім’я отамана Орла у чекістів і сексотів, у командирів окупантів викликало жах і заціпеніння.
На жаль, в усі часи від Хмельниччини до сьогодні серед проводу української нації постійно бракувало таких людей, як Гальчевський. Його непогамовній енергії і завзяттю, вмінню підтримувати бойовий звитяжний дух козаків, наснажувати їх на подвиги, особистому прикладу безкомпромісності й наполегливості у боротьбі за право свого народу жити на своїй землі і, головне, бути на ній господарем мали б повчитися сьогоднішні наші безхребетні “батьки” нації та кандидати у її провідники.
Чи багато хто з нас, зманіжених цивілізацією, зміг би (якщо справа потребує) перебути зиму у лютий мороз на снігу в лісі... В кого б не забракло мужності та стійкості щоденно наражатися на небезпеку?! Хто досконало опанував мистецтво уникати підступів ворога, натомість сам заганяючи його до пастки?!
Він це міг. Як правило, першим кидався на ворога й останнім полишав поле битви. Був вимогливий насамперед до себе, а тоді – до інших. До своїх козаків ставився, немов батько рідний: стежив, щоб кожний був добре одягнений і озброєний, учив солідарності в бою, кожну втрату бійця сприймав як особисту. Саме цим пояснюються його постійні перемоги в боях із чисельно значно переважаючим ворогом, успішні операції при незначних втратах. Таким Яків Орел-Гальчевський залишиться в нашій пам’яті назавжди: людина честі й обов’язку, полум’яного і щирого серця, беззавітної любові до Вітчизни й лютої ненависті, нещадності до її ворогів. І все це – у якихось 25 – 26 років...
Гальчевський чітко орієнтувався, хто є ворогом, а хто – попутником. Допомогою в цьому став міцний національний стрижень. “На запитання в російській мові відповіддю є стріл!” Ця настанова геніального ватажка українських повстанців варта того, щоб посісти почесне місце серед крилатих висловів.
Російська мова була чи не найпершою ознакою ворога, який прийшов поневолити нашу землю, нав’язати народові свої порядки, обернути на рабів. Розмова з ним була короткою. Так було, так має бути...
Ми ще доживемо до тих днів, коли іменами Якова Гальчевського і його бойових побратимів: Сергія Карого-Яворського і Якова Байди-Голюка,  Мирона Лиха і Петра Погиби, Максима Горбового і Василя Сензюка – називатимуть проспекти та найкращі вулиці столиці й обласних центрів України, коли на бульварах стоятимуть пам’ятники не щорсам і чапаєвим, а українським отаманам!

(уривок із передмови до книги “Отаман святих і страшних”)
Віктор РАДІОНОВ

Андрій Глувківський народився 12 червня 1894 р. в м. Смілі Черкаського повіту на Київщині. Смілянську гімназію скінчив 1914 року. Того ж року став студентом Катеринославського гірничого інституту. Навчався до листопада 1915 року, коли отримав мобілізаційну повістку. Військову освіту здобував в Одесі, в Сергієвській артилерійській школі. Після її закінчення – на німецькому фронті до липня 1917 року...
1919 року Андрій повернувся до гірничого інституту, але продовжити студії не вдалося, оскільки в серпні його, як колишнього старшину російської армії, було мобілізовано до армії генерала Денікіна. В лютому 1920 року разом із денікінськими частинами Андрія інтернували в польські табори. Тут зійшовся з українськими полоненими.
Внаслідок військової конвенції Симона Петлюри з поляками Андрій Глувківський в липні 1920 року вступив до української армії. Разом із нею відбув останню військову кампанію літа – осені 1920 року.
У листопаді 1920 року знову опинився в польських таборах, у Стржалково. Стояв на обліку в 1-й Запорозькій артилерійській бригаді.
У таборі склав підручник для гарматників “Робота командира батареї на обсерваційному пункті і старшина батареї” (культурно-освітній відділ Запорозької дивізії, табір Стржалково). Здійснив “значну кількість виготовлених до друку перекладів по ріжним питанням артилерії”. Був членом таборової студентської громади та лектором математики Українського народного університету.  Переклав із німецької праці “Диференційний рахунок” та “Інтегральний рахунок”.
Бажаючи продовжувати навчання, написав прохання до Української господарської академії в Подебрадах (Чехословаччина). До листа додав протокол спільного засідання Ради і кваліфікаційної комісії Студентської громади табору Стржалково від 3 липня 1922 року. Рада характеризувала Глувківського, “як людину, яка незвичайно багато сил і енергії віддає на користь студ(ентської) громади і з національного боку цілком бездоганної”, як “зразкового старшину, як під час боїв, так і в звичайних обставинах”.
Вже як студент УГА написав Андрій Глувківський спогад “Останній день на рідному терені” – про свій відступ до Збруча в складі гарматної частини Армії УНР. Ось уривок із цього спогаду: “(Змучені коні, ніби відчуваючи катастрофу), не везли, а несли батарею... Через де-кілька годин ми були вже коло переправи через Збруч. Не було між нами тільки одного сотника, що весь час їхав позаду батареї на кулеметній тачанці та відбивався від більшовиків на всі боки.
Потім вже оповідала нам сестра-жалібниця (яка випадково була з ним на тачанці), що коли большевики були від них кроків на 30, а патронів стрічці вже не було, він винняв пістоля й застрілився.
І кожний раз тепер, коли заведемо ми між собою сварку та не бажаємо поступитися своїми переконаннями (частенько, переконаннями – в лапках), щоб злиться в єдину волю, в єдине бажання, кожний раз згадую я сотника Пругла, який разом з переконаннями віддав своє життя та перейшов до рядів Наливайка й Тараса Трясила. Й може тепер вони “з могили кличуть нас”, кличуть з’єднатись на загальне “святеє діло”, але ми не чуємо, не хочемо чути...”

Роман КОВАЛЬ

Джерела
Глувківський А. Останній день на рідному терені. ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 929.
Особиста справа студента Глувковського Андрія. ЦДАВО України,  ф. 3795 с, оп. 1, спр. 893, арк. 1 – 85.

ХАРЧЕНКО-ХАРЧУК Семен Васильович (1886, с. Мордин (тепер с. Прилужне) Війтівецької вол. Летичівського повіту Подільської губернії – 7.11.1924, м. Вінниця)
Військовий діяч, вчитель; командир команди розвідників 15-ї дивізії (1915 – 1916), штабс-капітан 498-го Ордіївського полку 125-ї дивізії 5-ї російської армії (1917), член ЦК Селянської спілки (1918), осавул і ад’ютант командира куреня Запорізької дивізії (травень 1919), сотник 3-го кінного полку 3-ї Залізної дивізії Армії УНР (1921), повстанський отаман (Хмара, з 1921), командир кінної сотні штабу УПА Другого зимового походу, командир 4-ї кінної бригади Подільської повстанської групи (з червня 1922), командувач Подільської повстанської групи (1923), командувач повстанськими загонами і організаціями на Поділлі в межах 8 північних повітів (1923); військові звання – штабс-капітан російської армії (1917), підполковник Армії УНР (1924).
Закінчив учительську семінарію (1908) та 1-е Київське військове (піхотне) училище ім. великого князя Костянтина Костянтиновича (жовтень 1915). Вчителював у с. Гнатівка Летичівського повіту. За бойові заслуги на фронтах Першої світової війни нагороджений орденом Святого Станіслава і орденом Георгія. Отримав поранення. Член партії соціалістів-революціонерів (із 1912). В час революції Харченко був “обраний лектором” для організації Установчих зборів. З77 січня до травня 1918 р. вчителював. Під час гетьманату працював у продовольчій управі військового відомства. Організатор селянських спілок (грудень 1918 – поч. 1919). З лютого 1919 р. – в Армії УНР. Учасник боїв за Кам’янець-Подільський, Могилів-Подільський та Проскурів (червень 1919 р.), Білу Церкву та ін. У повстанську русі з 1921 р. Підпорядковувався Партизансько-повстанському штабу Ю. Тютюнника. Діяв переважно у Летичівському та Літинському повітах. Учасник Другого зимового походу. З кінця 1921 р. перебував у таборі №10 для інтернованих м. Каліш. Заарештований 15 березня 1924 р. Страчений до чергової річниці Жовтневої революції.

Роман КОВАЛЬ

Джерела
ДА СБУ, арх. 5455, т. 1, арк. 1 – 441.
ДА СБУ, арх. 5455, т. 2, арк. 1 – 413 зв.
Коваль Р. Отаман святих і страшних. – Київ, 2000. – С. 147 – 151, 215, 222.

1. Пізнай самого себе – і тебе вже ніщо не здивує.
2. Навіщо себе шукати? Досить не ховатися від себе.
3. Багатство душі визначається її щедрістю.
4. Роби необхідне, не кажучи зайвого.
5. Істина глаголить вустами мертвих.
6. Не проклинай темряву, а випромінюй світло: випромінюй світло – і темрява відступить.
7. Хто звик до темряви – сліпне від світла.
8. І в дзеркалі найчистішої душі часом віддзеркалюються обличчя демонів.
9. Якщо ти багатьом потрібний, ти вже багато чого досягнув.
10. У посуху Бог приходить зливою.
11. Здобудеш необхідне, якщо докладеш необхідних зусиль.
12. З вітром смерті щезають всі печалі.
13. Цитуй мовчазних.
14. Істиною володіє той, ким володіє істина.
15. Та земля найродючіша, яка щедро родить героїв.
16. Найбільша розкіш – говорити правду, найбільша насолода – мовчати.
17. Краще жити в бідності серед любові, ніж у багатстві серед ненависті.
18. Істинне знання не обмежує пізнання. Обмеження пізнання слугує неправді.
19. Якщо ти досягнув довершеності, скажи про це Богу, – нехай Він всміхнеться.
20. Пізнай себе, випробувавши себе; випробуй себе, здолавши себе; здолай себе, забувши про себе.
21. Знай міру, поки не досягнеш меж Безмірного. Лише на порозі Безмірного можеш забути про міру.
22. Мудрі думки швидше сумні, ніж радісні.
23. Радіти чужій біді – накликати біду на себе.
24. Ніколи не буде щасливим той, хто прагне стати найщасливішим.
25. Що варта похвала з вуст того, хто сам не вартує похвали.
26. Як мало ми знаємо і все ж, як багато зайвого.
27. У гучних словах нема істини, бо істину вимовляють пошепки.
28. У кожній людині спить щось таке, чого не варто будити.
29. Чим більше ми знаємо, тим ширші обрії нашого невігластва.
30. Не все говори, що згадав, але пам’ятай все, що сказав.
31. Хто не вміє істину таїти, той не вартий нею володіти.
32. Недостатньо сказати те, що потрібно; треба сказати не більше, ніж потрібно.
33. Коли душа твоя стане храмом, Бог обов’язково відвідає його.

Андрій КОВАЛЬ

 
У ДРУГОМУ ІНФОРМАЦІЙНОМУ ДОДАТКУ...
Шановні друзі, сповіщаємо, що передплатний індекс (33545) на нашу газету ви можете розшукати в другому інформаційному додатку до Каталогу передплатних видань на 2005 рік.
Звертаємося до всіх, хто цінує нашу газету, передплатити її на 2005 рік і долучити ще хоча б одного передплатника. Передплатіть також газету для школи чи бібліотеки села, звідки ви походите. Допоможіть землякам пізнати історичну правду.
Редакція газети “Незборима нація”