«Незборима нація» 2004 р. Березень Число 3 (217)

Людину, що ціле життя шукала дороги до “прадідів козацьких”, до побіди і потуги, поета, що в його творах образ “вміти панувати” звучить як лейтмотив... – таку людину й такого поета не треба безустанку називати “мужицьким бунтарем” чи там “співцем кріпацької недолі”. Не годиться, як казали в нас у старовину.
Був бо він – паном та ще й он яким. Був він ним і в нашій літературі... і в нашій історії...
Ось що говорить одвертий ворог всього українського, знаний повістяр Іван Турґєнєв: “Широкоплечий, кремезний Шевченко являв суцільну постать козака... Почуття гідності... у Шевченка було дуже сильне... без нього, без віри в своє покликання він неминуче загинув би на своїм Закаспійськім вигнанні... Переконання, що запали йому в душу з дитинства, залишились незахитано-міцні... Взагалі, була то натура пристрасна, широка, здушена, але не зламана долею... Поет і патріот...”
А ось враження поета Якова Полонського: “Шевченко зовсім не робив враження люди, прибитої долею: він поводився просто і вільно, і ніколи не ніяковів, як то буває в осіб, фортуною покривджених... Кажуть, що хитрість –характеристична риса малоросіян; Шевченко в такім разі був би різким винятком з загального типу, бо ж він був людиною нелукавою, загально-одвертою й навіть безстрашною... Він жив стремлінням і тим козацьким духом, що був його душею... Відвідуючи Шевченка, я довідався... що він не любить нашого Пушкіна і то не тому, що вважав його за плохого поета, лише просто тому, що Пушкін був автором поеми “Полтава”... Даремно я переконував Шевченка, що – зі своєї точки погляду – Пушкін мав рацію... Шевченко тим сильніше лаяв Пушкіна, чим палкіше я його боронив.
Шевченко не був із тих, що легко мирилися з інакодумцями, надто, коли предметом тих думок чи дискусій була його Батьківщина.
..Пам’ятаю також, що на Катерину ІІ Шевченко дивився лише, як на винну в запровадженні на Україні кріпацтва – і більш знати нічого не хотів, ні чути, ні бачити”.
Він – бувший кріпак – вогнем своєї романтичної душі, інстинктом своєї благородної раси і чуйністю своєї вірної крові – відчув і закипів таким гнівом до псевдоімперської потвори і такою любов’ю до свого загроженого народу, що і цим гнівом, і цею любов’ю нарід його віджив, живе і житиме...
Романтизм Шевченка з якоюсь античною простотою ніколи – навіть у найбільш, ніби, містичній спробі, як “Великий Льох”, – не відривається від землі, від матері-землі, ще стисліше – від України...
Тому... органічно поєднуються в одну цілість Ґонта й “Садок вишневий”, кривавий бенкет Трясила й... “Поставлю хату і кімнату”. Так і здається, що після реву чорноморських бурунів... після “козацької плати” – грізний переможний Гамалія поверне Україні звільнених з неволі синів і –  хто знає? – може опиниться біля плугу, на пасіці, в холодку... І це зовсім не тому, що українець любить “відпочити” – ми знаємо, що ті хуторяни вмить обернуться в генералів і адміралів знову...
Поет, в якого словнику найчастіше зустрічаємо такі слова, як “слава”, (улюблене слово!) як лицарство, як “прадідівська земля” і “кров”, що нею вона “напоєна”... такий поет є дуже далекий від обожнюваного за російськими зразками... глибоко-фальшивого “мужицтва”. Наш бо селянин, двигаючи на собі почесний тягар вікових національних обов’язків, і бувши фактично спадкоємцем періодично відмираючої шляхти, – є, може, найбільшим аристократом серед селянства Європи...
Що ж говорити про “селянськість” на тій землі, де – беручи в історичній перспективі – ціла історія зводиться до періодичного перековування селянського плуга на лицарській меч і навпаки!.. Недарма і Турґєнєв, і Полонський у своїх спогадах про Шевченка ужили слова “козак”. Воно в половині ХIХ ст. ще носило на собі національний, і, що дуже важне, елітарний відблиск провідної верстви України XVI – XVIII століть... Був він, повторюю, козак, себто пан, та ще й над панами, що одразу загетьманував над всіма тими Гребінками, Ґалаґанами, Лизогубами, Макаревичами... Недарма – дехто з ними називав його “отаманом”.
Був він свідомий, що своєю визвольною, переможною, панівною поезією випростовує тих, що “похилились”, що зробилися “душевбогими”, відродить самий інстинкт панування.

Може зійдуть і виростуть ножі обоюдні,
Розпанахають погане серце трудне
І вицідять сукровату, і наллють живої
Козацької тії крові, чистої, святої...

До “рабів незрячих – гречкосіїв”, до “німих підлих рабів”, до “підніжків” і “овечих натур”, до “капусти головатої”... як стисло... окреслює він українську національну дійсність... він вогненний видає наказ: “Будьте люди!”. “Схаменіться!” – яке глибоке й яке ж стисле це слово! – відчуйте той сором, що я відчуваю за ваше внутрішнє каліцтво... Адже ж ви “козацькі діти”, “лицарські сини”.
“Будьте люди” – в устах Шевченка то велике слово бути “людиною”, бо то – “образ Божий”, а він, як правдивий геній, носив у собі полум’яну віру в Бога.
“Будьте люди” – значить будьте народом, будьте нацією так, як ваші славні козацькі прадіди.
“Отамане, – пише він із кінцем 1844 року до Кухаренка, – якби ти знав, що тут робиться!.. Козацтво ожило! Оживуть гетьмани в золотім жупані, прокинеться доля, козак заспіва”.
Це була його вічна мрія, що от-от мала втілитися...
Він не дочекався втілення. Болюче коротко, трагічно-хутко перед нашими вже очима сліпучим, здавалося, навіки реальним, видивом майнуло те чудо. 1917 року сталося:

Трупи встали
І очі розкрили.

Під звуки національного гімну, що в нім пурпурово яріє історично-шевченківське “покажем, що ми, браття, козацького роду”, йшли від 1917 р. у кривавий бій сотні і тисячі тих, в яких серці співало полум’я його Духа, сотні і тисячі воскрешених Шевченком у ХХ столітті “лицарських синів”, “козацьких дітей”...
Є якийсь величний символ і обітниця в тім, що його роковини припадають саме на час провесни, на дні, коли природа збуджується до життя, а мати-земля до творчості...

(Подається зі скороченнями. Стиль автора збережено)

Євген МАЛАНЮК

2 березня 1861 р. в Україні (під російською займанщиною) скасовано кріпацтво.
3 березня 1827 р. народився байкар Леонід ГЛІБОВ.
4 березня 1750 р. відновлене гетьманство в Україні. Кирила РОЗУМОВСЬКОГО обрано гетьманом.
5 березня 1950 р. загинув головнокомандувач УПА Роман ШУХЕВИЧ.
8 березня 972 р. загинув князь СВЯТОСЛАВ.
8 березня 1169 р. князь Андрій БОГОЛЮБСЬКИЙ зруйнував Київ.
9 березня 1814 р. народився Тарас ШЕВЧЕНКО.
9 березня 1865 р. театр Омеляна БАЧИНСЬКОГО зі Львова на Шевченківському вечорі в Перемишлі виконав “Ще не вмерла Україна”.
9 березня 1866 р. народився український графік Георгій НАРБУТ.
9 березня 1908 р. народився Тарас БУЛЬБА-БОРОВЕЦЬ, організатор і провідник УПА “Поліська Січ” на Волині.
10 березня 1787 р. народився Устим КАРМАЛЮК.
10 березня 1861 р. помер Тарас ШЕВЧЕНКО.
12 березня 1883 р. народився Володимир ВЕРНАДСЬКИЙ, перший президент Академії наук України.
12 березня 1887 р. народився Лесь КУРБАС, український режисер.
14 березня 1822 р. у Київському театрі поставлено першу виставу українською мовою.
14 березня 1939 р. у Хусті проголошено Карпатську Україну самостійною державою. Президентом обрано Августина ВОЛОШИНА, прем’єром – Ю. РЕВЕЯ.
15 березня 1668 р. Дем’яна МНОГОГРІШНОГО обрано гетьманом Лівобережної України (під зверхністю Москви).
15 березня 1939 р. Сойм Карпатської України затвердив державний герб – золотий тризуб та гімн “Ще не вмерла Україна”.
16 березня 1882 р. народилася Христина АЛЧЕВСЬКА, українська поетеса і педагог.
16 березня 1894 р. народився Юрій ДАРАГАН, військовий діяч, поет, сотник Армії УНР.
17 березня 1874 р. народився Августин ВОЛОШИН, президент Карпатської України.
17 березня 1917 р. в Києві постала Українська Центральна Рада.
19 березня 1864 р. народився митрополит Василь ЛИПКІВСЬКИЙ.
19 березня 1892 р. народився Максим РИЛЬСЬКИЙ, український поет, перекладач.
19 березня 1989 р. помер Іван ЛЮТИЙ-ЛЮТЕНКО, військовий,  громадський і релігійний діяч, меценат; старшина 3-ї Запорізької дивізії, повстанський отаман Іван Ґонта, Головний отаман Холодного Яру.
20 березня 1632 р. народився гетьман України Іван МАЗЕПА.
21 березня 1888 р. народився Василь ІВАНИС, голова уряду Кубанського краю та кубанський отаман.
23 березня 1654 р. підписано “Березневі статті”, за якими Московщина закріпила свої права в Україні.
23 березня 1842 р. народився визначний український композитор Микола ЛИСЕНКО.
24 березня 1113 р. дружина князя Володимира МОНОМАХА розгромила половців над р. Солоницею.
25 березня 1651 р. полковник Іван БОГУН розбив поляків під Вінницею.
25 березня 1919 р. загинув Іван ЛУЦЕНКО, громадсько-політичний і військовий діяч, лікар; полковник медичної служби, член Центральної Ради та Українського генерального військового комітету, генеральний хорунжий Українського вільного козацтва, повстанський отаман (1919).
26 березня 1664 р. за намовою Павла Тетері поляки розстріляли під Корсунем Івана ВИГОВСЬКОГО.
27 березня 1674 р. Правобережний гетьман Михайло ХАНЕНКО віддає булаву Івану САМОЙЛОВИЧУ.
27 березня 1879 р. народився Андрій ЛІВИЦЬКИЙ, президент УНР в екзилі.
28 березня 1623 р. народився Роман РАКУШКА-РОМАНОВСЬКИЙ – козацький літописець, автор “Літопису Самовидця”.
29 березня 1728 р. народився гетьман України Кирило РОЗУМОВСЬКИЙ.

Важко повірити, але Микола Мащенку виповнилося 75!
До цієї дати було приурочено авторський вечір, що відбувся в Будинку  художників з благословення Міністерства культури і мистецтв України, Національної кіностудії імені Олександра Довженка і трьох Національних спілок – художників, кінематографістів та письменників. Серед організаторів заходу також були члени Історичного клубу “Холодний Яр”, для яких засади українського патріотизму є не дзвінкою фразою, а керівництвом до дії.
Микола Павлович прорвався на верховини мистецтва з найнижчих низів суспільства. Він народився в бідній багатодітній родині, місце народження – село Міловатка – це на порубіжжі України і Росії. Отже, за походженням він слобожанин. Закінчив Харківський театральний інститут (режисерський факультет). Із 1956 р. працює на кіностудії імені Олександра Довженка і публіці відомий передусім як постановник ігрових фільмів. Назвемо деякі: “Дитина”, “Хочу вірити”, “Всюди є небо”, “Іду до тебе”, телесеріали “Шлях на Софію”, “Карастоянови”, удостоєний Шевченківської премії “Овід”. Незалежність України Микола Мащенко зустрів антисталінським фільмом “Вінчання зі смертю”.
Як зізнався ювіляр, йому в житті довелося відбути десятки кінопрем’єр – часом приємних, часом обтяжливих, усіляких. А от на прем’єрі власної книги – вперше. Хоча книжок у Миколи Павловича вийшло значно більше, аніж у деяких професійних літераторів, але то були, мовляв, окремі видання, натомість солідний, грубенький томик “Ви бачили, як плаче птаха...” – його перше “вибране”.
Перед нами книга многотемна і багатожанрова. Не обійшлось, як нині ведеться, без жанру детективного. Тут, до речі, маємо аж три детективи: іронічний (“Розвідник віку”), сатиричний (“Відьма-енкаведистка”) і сентиментальний (“Смертельна спокуса”). Є низка оповідань, побудованих на чужоземному, зокрема болгарському, матеріалі (мабуть, не всі знають, що Микола Павлович є до всього й почесним громадянином міста Софії). Розділ “Незабутні постаті” містить спогади і нариси про видатних кінематографістів, з якими авторові судилося зіткнутися і навіть попрацювати (Олександр Довженко, Ігор Савченко, Іван Кавалерідзе, Сергій Параджанов, батько Алли Горської Олександр Горський, Олесь Гончар, Іван Миколайчук). Осібний розділ становлять записані Миколою Мащенком усні розповіді, своєрідні “усмішки” Василя Земляка.
Чудовий нарис “Ми й українці тільки завдяки В’юнищам” присвячений придніпровському селу, в якому Тарас Шевченко створив кілька геніальних поезій, у тому числі “Холодний Яр”, “Давидові псалми”, “Три літа”, “Минають дні, минають ночі...”, “І мертвим, і живим, і ненарожденним...” Це придніпровське село, як і сотні інших, було втоплене у рукотворному, штучному морі. І має рацію Микола Мащенко: не буде Україна щасливою, допоки існуватимуть оці смердючі водосховища, бо там, на їхньому дні поховано і Шевченкову правду.
Знаходимо в книзі розділ поетичний “Думки у півголоса” – своєрідні дистихи-двовірші. Трагедійністю й виразністю вражають “новели”, в основу яких покладено власний, особистий досвід автора. Одна з них подарувала назву цілій книзі Мащенкового “вибраного”. А взагалі – прочитавши оці розвихрені, збуджені, екзальтовані подеколи новели, починаєш краще розуміти і характерні риси його натури, і внутрішні пружини його манери, і двигуни його творчості. Дуже вирізняються “новели” з-поміж усього написаного Миколою Мащенком.
І все-таки уважне ознайомлення з літературним (і не тільки) доробком Миколи Павловича слід розпочинати повістю “Мамо рідна, єдина”, присвяченою і надиханою святим образом матері – Тетяни Кирилівни. Ця незвичайна українська жінка, трудівниця і страдниця, вигодувала, виховала, вивела в люди аж десятеро дітей. Наймолодшим серед них і був нинішній ювіляр.
Наприкінці вечора було продемонстровано стрічку “Богдан-Зіновій Хмельницький” – перший фільм замисленого серіалу про великого гетьмана, полководця й відновлювача української держави. Фільм зветься “Збараж” і триває півтори години, протягом яких ніхто не пішов із перегляду. Але доля решти фільмів поки що видається вельми туманною. Скажімо, вже відзнято павільйони наступної серії (“Берестечко”), втім, досі незрозуміло, як, чиїм коштом знімати масові, батальні сцени. А вони, треба відзначити, у “Збаражі” виглядають доволі ефектно. Цікавим, ба навіть де в чому несподіваним, виявився образ Богдана Хмельницького, роль якого виконує актор театру імені Івана Франка Олександр Абазопуло.
Сам Микола Мащенко за своєю людською природою – пасіонарій, тож не дивно, що в його фільмах постійно діють особистості пасіонарні, а його фільми – це завжди зіткнення шалених характерів, бурхливих пристрастей. В цьому сенсі “Збараж” не став жодним винятком, радше навпаки: глядачі побачили справжнє романтичне кіно і, судячи з їхньої реакції, воно не залишило їх байдужими. Про це говорили у своїх виступах Олександр Сизоненко, Анатолій Мокренко, Дмитро Павличко. Гарною піснею привітала Миколу Павловича Марічка Миколайчук. І тут маємо розширити межі нашої розмови.
Нас непокоїть ситуація, що склалася з українським кінематографом і в українському кінематографі, зокрема на головній студії незалежної України. Як можна зрозуміти з відвертих, щоб не сказати цинічних, заяв новопризначеного директора кіностудії імені Олександра Довженка, долею українських кінопостановок, української національної ідеї в українському кіно взагалі мають опікуватися національні ентузіасти, тоді як нове (!) керівництво дбатиме про зв’язки з іноземними (успішними!) кіностудіями і телеканалами. І найперспективнішим претендентом на освоєння й експлуатацію довженківських потужностей, поза сумнівом і поза конкуренцією, буде студія “1 + 1”. А що продукує і що пропагує очолювана Олександром Роднянським студія – це, очевидно, тема спеціального дослідження.
Отже, доходимо висновку, підбивати підсумки ще зарано, – у Миколи Мащенка попереду багато завдань як у творчому, так і в громадянському аспектах. Як мовив поет: нам спокій, шановний Миколо Павловичу, тільки сниться!

Леонід ЧЕРЕВАТЕНКО,
письменник, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка

15 лютого в Центральному будинку офіцерів Збройних сил України відбувся творчий вечір поетеси Людмили Гнатюк під назвою “Я – музика з ім’я красивим – Жінка!” Ювілярку привітали голова правління Дитячого фонду України Валентина Усенко, письменники Юрій Каплан, Олекса Кононенко та Роман Коваль, заслужений діяч культури України Тетяна Ніколаєва, композитор Тетяна Оленьєва, директор СШ № 18 Марія Надточій. Співали юні актори театру “Чудо чада” (художній керівник Тетяна Іллєнко) та шоу-гурту “Сонях” (художній керівник Юлія Шайневич), а також лауреатка міжнародних і всеукраїнських фестивалів та конкурсів, солістка Ансамблю пісні і танцю прикордонних військ України Ельзара Баталова.

Сьогодні найпоширенішим жанром є попса.
Неможливо здоровій людині вислуховувати всю цю ахінею, ці жалюгідні тексти, які майже цілодобово лунають з телеекрану. Тим більше, що зараз до пісенного ремесла, окрім професійних співаків, прилучилися і люди, яким за посадами належить начебто вчити молодь високій культурі.
Тому таким несподіваним і дивовижним виявляється зустріч зі справжнім майстром.
На ювілейному вечорі поетеси Людмили Гнатюк пролунало багато пісень – пристрасних, ліричних, дитячих. І у кожній із них текст органічно поєднався з музикою. Численні слухачі (близько півтисячі), що зібралися в ошатній залі Будинку офіцерів, були в захваті. Сприяли успіху і чудові голоси нерозкручених, але талановитих виконавців.
Ведуча вистави (саме так – вистави, бо сценарій ювілейного вечора був таким вишуканим, що сприймався як цікавий спектакль) відома журналістка Леся Білаш упевнено вела свій човен, уникаючи спокус як фальшивої пафосності, так і горезвісної простоти... Музичні твори чергувалися з чудовими віршами у авторському виконанні.
Зі сцени лунала щира, суто жіноча лірика і пристрасна поетична публіцистика. Та в кожному разі це була дійсно висока поезія. Ювілейний вечір Людмили Гнатюк перетворився на справжнє свято.
Символічним, як на мене, було і місце проведення ювілею, бо громадянські рядки поетеси сповнені глибокої, не декларованої любові до рідної землі.
У своїй творчості Людмила Гнатюк багато уваги приділяє дітям. І діти віддячили авторці сповна. Їхні яскраві виступи стали окрасою ювілею. І вони, і дорослі дружно зичили Людмилі Петрівні творчої наснаги, нових поетичних злетів. А нам залишається приєднатися до цих щирих побажань.

Юрій КАПЛАН, письменник

3 березня виповнилося 10 років Святославу Силенку – наймолодшому в Україні бандуристу. Як на свої роки, Святослав вже має чималий репертуар, який складається з 20 пісень: “До Основ’яненка (слова Тараса Шевченка, музика Михайла Башловки), “Ой на горі білий камінь” (закарпатська балада), “Ой на горі, на могилі” (козацька пісня), “Прощай, село ріднесеньке” (українська похідна), “В чистім, безмежному полі” (стрілецька пісня), “Наш отаман Гамалія” (слова Тараса Шевченка), “Їхав козак за Дунай” (слова і музика Семена Климовського), “Ой між Спасом і Лугами” (пісня УПА), “Ой у лісі на полянці (пісня УПА), “Із полону, з-під Ізмаїлу (слова і музика Едуарда Драча), “Під Києвом, під Крутами” (історична народна пісня), українські народні пісні “Їхав козак на війноньку”, “Заіржали дикі коні”,  “Ой чий то кінь стоїть”, “Несе Галя воду”, “Козак від’їжджає, дівчинонька плаче”, “Ой, джигуне, джигуне”, “Рясна, красна у городі ружа” (колядка).
За свій поки що короткий шлях виступав Святослав вже у палаці “Україна”, Національній філармонії, Будинку вчителя, Фонді культури, Будинку літератора, Музеї архітектури та побуту в Пироговому, на Андріївському узвозі, в своїй школі (№287) та інших місцях. Концертував він і в Каневі, Переяславі, Харкові, а також в Естонії. Виступав і на вшануваннях українських героїв у Холодному Яру. Брав участь у авторських радіопередачах Емми Бабчук, Алли Демиденко, Романа Коваля та інших. Неодноразово виступав на телебаченні.
Є в доробку Святослава Силенка і нагороди: 1-е місце за краще виконання творів Тараса Шевченка та звання Лауреата 2-го і 5-го Літературно-музичного конкурсу “Краю милий, Моя Україно...” (2001, 2003), Гран-прі за високу творчу майстерність у конкурсі юних вокалістів “Святошинський соловейко-2002”, 1-е місце у міському вокальному конкурсі “Срібна нота” (2002), 1-е місце у районному конкурсі читців “Вічний як народ” (2003). Має він і подяку від посольства України в Естонії – за розбудову вільної держави Україна та збереження української мови, культури і традицій.
Написав Святослав і дві пісні – “Дивувалась зима” (на слова Івана Франка) та “Про Івана Ґонту” (слова народні).
Прочитав вже Святослав і з півсотні книжок. З них більше двох десятків про історію рідного краю: Адріана Кащенка, Івана Франка, Андрія Чайковського, Юрія Хорунжого, Миколи Гоголя, Івана Білика, Юрія Тиса, Бориса Грінченка, Василя Шевчука, Данила Мордовця, Романа Коваля та інших авторів. Захоплюється Святослав і творами про індіанців, тому й прочитав романи Фенімора Купера, Сірої Сови, Сат-Ока, Ернеста Сетона-Томпсона, Генрі Лонгфело, Джейм Шульца, Полін Джонсон, Юрія Котенка.
Історичний клуб “Холодний Яр” вітає достойного громадянина Української держави Святослава Силенка з першим ювілеєм і бажає творчих злетів у натхненному служінні нашому народові.
Висловлюємо і глибоку подяку батькам Святослава – бандуристам Тарасові і Нелі Силенкам, які виховали такого славного козака.

Історичний клуб “Холодний Яр”, редакція газети “Незборима нація”

У лютому 1918 р. Законодавча рада Кубанського краю проголосила самостійну Кубанську Народну Республіку. Проте невдовзі весь Північний Кавказ було окуповано більшовицькими військами. Кубанська рада та уряд змушені були залишити Катеринодар. Врешті, вони разом Добровольчою армією опинилися в межах Всевеликого війська донського.
В квітні 1918 р. Крим зайняли війська Української Народної Республіки та союзної їй Німеччини. Червоні, тікаючи з Криму, зосередились на Таманському півострові, що омивався Керченською протокою. Військо те складалося в основному з росіян. Місцеве населення звало їх “ваньками”. Входили до його складу й китайці та місцевий декласований набрід.
Всі станиці й хутори півострова були заповнені тим озброєним людом, вороже налаштованим до місцевого козацького населення, як до “буржуїв”. Кубанці дуже скоро відчули, яка то ворожа сатанинська сила опанувала їхній рідний, ошатно облаштований працею багатьох українських поколінь край. Не було меж знущанню над кубанцями – “ваньки” поводилися як загарбники.
Ось як описує це становище учасник тих подій, отаман станиці Охтанизівської Микола Гулий: “У станиці відбувався розгул, бешкети, погром із боку совєтської погані. Козаки були стероризовані. Їм заборонялося виїздити на польові роботи, обробляти виноградники, ловити рибу. Їхнім обов’язком стало постачання возів та обслуговування червоної нечисті, як тоді називали більшовиків”.
У станиці було в достатку місцевого вина, яке випивалося цим “військом”... Знищувалися свині, вівці, рогата худоба, птиця, риба і всякі їстівні продукти. Були випадки коли дійну корову різали заради одних нирок, або “любителі делікатесів” вирізали вим’я у живих корів.
Двори й хати були заповнені червоними. В кращих будинках розмістилися комісари, більшість із дівками. До одного заможного козака вселився комісар- єврей із супутницею-єврейкою. Цього знахабнілого комісара боялися? як вогню, “бо за один лише погляд, що йому не сподобався, він міг розстріляти”. Ця парочка вимагала для себе спеціальних страв, наприклад, варену в молоці гуску. Або раптом їм схотілося свіжої щуки – і, хоч умри, а хазяїн  мусив дістати. Особливо знущалась над господарями комісарова подружка, яку поза очі називали “холерою” та “хайкою”.
Червоні, що отаборились в Охтанизівській, не церемонились і з’їдали неймовірну кількість яєць, масла, паюсної ікри... Козакам станиці не було ні спокою, ні відпочинку. Козачки безперервно готували їжу, прали білизну, частіше вошиву, хоч і “відвойовану в буржуїв”... Те саме відбувалось і в інших станицях Таманського півострова. Козаки, – і бідні, і заможні – однаково, як “буржуї”, були поставлені поза законом...
Боляче було дивитися на приниженого козака... “Стоїть він тепер, зігнувшись: чергує у босяка з підводою і боїться, як би той не дізнався, що козак нагороджений чотирма георгіївськими хрестами”... Волелюбний козацький люд, зрозуміло, довго не міг витерпіти такої наруги. Повстання проти совєтської влади неминуче наближалось... Одним з ініціаторів повстання проти червоних зайд став охтанизівський отаман Микола Іванович Гулий...
Народився він 6 грудня 1884 року. Закінчив Кубанську школу прапорщиків у Катеринодарі. Дійсну службу відбував у 1-му Таманському полку в Закаспійській області. Там закінчив навчальну команду і 1909 році повернувся в станицю старшим урядником. Невдовзі його було обрано отаманом Охтанизівської.
Гулий виявився наймолодшим станичним отаманом у Кубанському війську, тому для затвердження  його на цій посаді, потрібен був окремий дозвіл Наказного отамана Кубанського козацького війська Михайла Бабича...
Микола Гулий не розчарував земляків, які знову і знову обирали його своїм отаманом. Так незмінно впродовж п’яти років пробув він на цій почесній посаді – аж до більшовицького перевороту 1917 року.
З огляду на виняткові організаторські та господарські здібності Гулий був популярною особистістю і в сусідніх станицях. Добра слава про нього збереглася і через десятки років (автор цих рядків, проживаючи в Охтанизівці в 1950-х роках, від людей старшого віку чув схвальні згадки про отамана Гулого). І не дивно, адже в часи його отаманування в Охтанизівській було відкрито вище початкове училище, лікарню та грязелікарню, цегельний завод (цегла була такої високої якості, що й досі збереглися окремі ділянки хідників на центральних вулицях). Дбав Гулий і про громадський порядок у станиці. Особливо піклувався про якісне спорядження призваних до війська воїнів (охтанизівець Іван Якович Прийма у своїх опублікованих спогадах пише, що Гулий особисто супроводжував призовників до Катеринодара).
Невдовзі після Лютневої революції Микола Гулий вступив до лав Вільного козацтва, заснованого відомим кубанським діячем Кіндратом Бардіжем. Брав участь у боях проти червоних під станицями Кримською, Троїцькою та Полтавською. Після розсіяння Вільного козацтва Гулого арештували. Та невдовзі, в квітні 1918 р., йому вдалося втекти. Повернувся до рідної станиці.
В той час командувач червоними військами Таманського півострова Бєліков для підсилення обороноздатності свого війська оголосив мобілізацію козаків таманських станиць: Старотитарівської, Охтанизівської, Вищестебліївської, Таманської, Запорозької, Фанталівської та Голубицької. Командиром Охтанизівської сотні Бєліков (собі на біду) призначив хорунжого Миколу Гулого. Місцем розташуванням її була коса Чушка...
Другим оборонним об’єктом стала коса Тузла, яка простягалася від материка в Керченську протоку. Обидва оборонні об’єкти розділяла Таманська затока так що між ними по березі була відстань у 50 верст. Проводячи ревізію оборонних об’єктів, Бєліков щодня долав цю відстань, заганяючи коней. Приїзди командувача супроводжувалися дикими вчинками. То йому забагнеться відрізати коням хвости і він босоніж ходив із ножицями по хазяйських стайнях, власноруч проводячи цю операцію.
Коли дійшла черга до коней сотні, козаки запротестували. Тоді звироднілий Бєліков переключився на іншу розвагу – рубати хвости бикам.
А то велів наловити котів і допровадити їх до штабу... Зав’язавши близько двадцяти нещасних тварин у мішок, наказав червоноармійцям періщити їх нагаями. При цьому червоні “герої” весело сміялися... Врешті, кинули мішок із котами в море і розстріляли з кулемета.
Були й серйозніші вихватки цього червоного самодура: ні сіло, ні впало звелів для розваги постріляти з гармат по підпорядкованих йому станицях.
Спільне перебування козаків і червоних під одним командуванням виявило повну несумісність їхніх натур. Хазяйновитим козакам-українцям огидна була руйнівна натура росіян. Назрівав конфлікт...
Дізнавшись про наміри Бєлікова арештувати козацьких старшин, козаки зрозуміли, що далі відступати нікуди... Вранці 12 травня під Таманню, перехопивши на одному з мостів легковий автомобіль Бєлікова, козаки сотні Гулого захопили командарма й негайно розстріляли його.
Отримавши вістку про ліквідацію червоного ватажка, Гулий вишикував кінну сотню і з хвацькою козацькою піснею повів її головною вулицею станиці. На пісню з дворів із цікавістю вискакували жителі. Висипали на вулицю й червоноармійці станичної залоги, розташованої в школі. За 600 кроків від ворога отаман обірвав пісню і несподівано повів сотню кар’єром. Червоне воїнство було приголомшене, а козаки, зіскочивши з коней і рубаючи шаблями та б’ючи прикладами рушниць, увірвалися до приміщення школи. Перешкодивши розібрати з пірамід рушниці, вони вмить роззброїли залогу.
Об’єднавшись із сотнями інших станиць, Гулий відрядив частину загону на роззброєння червоних на висотах по берегу моря, а сам повів до коси Тузли з метою роззброєння чисельної залоги червоних. Але в той час, довідавшись про виступ козацтва, з Тузли до Тамані вирушив весь розташований там батальйон червоних. Піддавши червоних кулеметному вогню на вузькому перешийку суші, козаки змусили ворога здатися в полон.
Внаслідок ліквідації червоних у Тамані було захоплено 18 кулеметів, 10 гармат, багато боєприпасів та 2 тисячі  полонених.
Було організовано повстанський штаб. На посаду командувача повстанцями було запрошено полковника Перетятька зі станиці Таманської (колишнього командира 3-го Чорноморського полку). Начальником штабу став колишній командир 8-го пластунського батальйону, полковник Бедаков...
За два дні півострів було повністю опановано повстанцями. По місцевих станицях і хуторах провели мобілізацію козаків, причому більшість із них приходили, не чекаючи наказу.
Оскільки сили червоних значно переважали, повстанський штаб увійшов у переговори з командуванням німецьких військ, що окупували Крим, із проханням надати збройну допомогу. Німці допомогу обіцяли (окрім них, намічалася висадка на Тамані Запорозького корпусу отамана Зураба Натієва). В очікуванні десанту повстанці зміцнювали оборонні позиції.
В той час до Темрюка підійшли основні сили червоної Таманської армії, і козаки змушені були відступити за Кубань.
18 травня почався наступ червоних на козацькі позиції. Цілий день тривав жорстокий бій. Завдяки вояцькому хистові козаків перші атаки червоних були відбиті з великими втратами для останніх.
Микола Гулий згадував як один козак-гармаш, прапорщик Уменко зі станиці Охтанизівської стріляв, примовляючи:
– Оце вам, товариші, дві пари волів! А оце вам дві пари коней!
  Мова йшла про волів і коней, забраних більшовиками у його батька...
В іншому епізоді бою, більшовики, що атакували, виставили поперед себе худобу. Побачивши тварин, козак-кулеметник припинив стріляти – в ньому заговорив господар.
Проте відомо чимало випадків, коли червоні під час відступу розстрілювали табуни коней – щоб не дісталися козаками. Тут вже говорила психологія кочівника-перекотиполя, який знаходив втіху в руйнуванні всього живого і неживого.
Надвечір, залишившись без боєприпасів, козаки змушені були відступити з Голубицької і відійти до рибальського селища Пересип за Пересипське кубанське гирло, спаливши за собою міст. У боях Гулого було поранено, але він залишився на чолі загону.
Завдяки підтримці сотні фанталівців повстанці протрималися на цій позиції до 25 травня. Та сили їх танули. Їм протистояла озброєна до зубів багатотисячна армія з десятками гармат. Обіцяна допомога від німців не надходила.
Перед ранком 25 травня, скориставшись туманом, червоні на заздалегідь зосереджених рибальських човнах форсували гирло і висадилися на морському узбережжі. З боєм почали тіснити козаків до Охтанизівки, піддаючи станицю гарматному обстрілові. Почалася масова втеча населення.
З боєм козаки здали Охтанизівку і відійшли до Таманської затоки. Щоб не потрапити в оточення, сюди ж відступили й старотитарівці та вищестебліївці.
Наступні дні червоні  (місцеві називали їх ще “тамбовцями”) були зайняті грабунком багатих станиць та дикою розправою над мирним населенням. Провадилися розстріли, ґвалтували жінок. Дружину священика Охтанизівки в присутності двох дітей і чоловіка зґвалтувало восьмеро китайців. Дружину дяка зґвалтувало півтора десятка червоних.
“Визволителі” розгромили станичне правління, осквернили церкву, попалили церковні книги, зокрема і станичний літопис, який вели 120 років. Із дворів червоноармійці виносили пшеницю, ячмінь. Висипавши зерно на вулицях, зганяли годувати свиней. Натягували мотузки, на яких вішали каченят, гусят, курчат, перед тим вимазавши їх в дьогті з борошном...
На ніч більшовицьке військо розташувалося по дворах. Для “ваньок” звідусіль несли подушки, перини, ковдри, кожухи, на яких товариші влягалися в чоботях та амуніції. 26 травня до охтанизівського берега лиману прибула ціла флотилія темрюцьких рибалок, які кинулися грабувати майно станичан.
28 – 29 травня повстанці вели жорстокі бої на підступах до Тамані. Німці ж зволікали зі своєю допомогою. Зневірені старотитарівці почали здаватися в полон, відкривши таким чином правий фланг оборони Тамані. Вдруге поранений Микола Гулий змушений був тримати оборону рештками повстанського війська.
В цей час у станиці провадилася евакуація морськими плавзасобами на Керч. Загін Гулого до останнього забезпечував захист Таманської і в числі останніх вирушив до Керчі.
Та назустріч їм вже йшли пароплави з німецьким десантом. Цей десант дуже швидко звільнив півострів, міста Темрюк та Анапу. Попри досить значні бої, втрати німців були незначними: 2 старшини та 37 солдат. Причина: німці мали значну перевагу в озброєнні – в них були і бронемашини, і аероплани, багато гармат та кулеметів.
Населення станиць взяло зворушливу участь у похороні загиблих німецьких вояків, і місця спочинку – на знак подяки за визволення – відводились не на кладовищах, а в церковній огорожі.
Знаючи, що кубанці до німців ставляться прихильно і з надією, німецький командувач запропонував урядові Луки Бича посунути декілька дивізій на Кубань. На це кубанський уряд відповів відмовою. Мало того, кубанський уряд послав до Ростова делегацію з метою висловити німецькому командуванню протест з приводу десанту на Тамань. А по звільненні Катеринодара Добровольчою армією всіх кубанських офіцерів, що разом з німцями звільнили Тамань від большевиків, було віддано під суд за “державну зраду”. Історично це засліплення кубанських провідників не має виправдання: німці за два місяці звільнили велику Україну, а вдесятеро меншу Кубань вичистили б за два тижні, може три. Це б зберегло тисячі людських життів – від більшовицьких куль... При звільненні у співпраці з німцями Кубань мала б змогу оголосити мобілізацію і забезпечитися армією в 100 – 200 тисяч козаків...
Та вкотре історичний шанс було змарновано...
Ця політична помилка керівництва позначилася і на долі Миколи Гулого. Внаслідок орієнтації кубанського уряду Луки Бича на Добровольчу армію, він опинився у складі кінних частин денікінської армії і був висланий на Україну простеляти шлях до малинових московських дзвонів. Тож мусив він брати участь у братовбивчих боях проти частин Армії УНР. Під станцією Козятин його було тяжко поранено.
Лікувався в Одесі, звідти був евакуйований на пустельний острів Лемнос в Егейському морі, де перебував у складі 4-го полку 2-ї стрілецької дивізії.
Потім перебрався до Югославії, де служив у прикордонних військах.
1924 року опинився в Чехословаччині. Працював водієм у Празі. В кінці Другої світової війни сотник Гулий у надії визволити рідний Кубанський край зголосився до кубанських стройових частин Стану генерала Доманова. 1945 року в Лієнці (Австрія) англійці видали його разом із молодшим братом Петром більшовикам. У Совєтському Союзі, громадянами якого вони ніколи не були, їх засудили до 10 років виправно-трудових таборів. У Сибіру і закінчилися життєві стежки синів сонячної Кубані: 1946 року помер Микола, а наступного року загинув Петро Гулий.
Нехай наша пам’ять збереже і ці імена!

Ренат ПОЛЬОВИЙ
м. Ірпінь Київської обл.
 
Джерела
Гулий Н. Восстание казаков на Таманском полуострове в мае 1918 г. // Родная Кубань. – 2001. – №1. – С. 70 – 103.
Іванис В. Стежками життя. – Новий Ульм, 1959. – Кн. II. – С. 112.
Лихоносов В. Гулий Е. Возвращение домой // Родная Кубань. – 2001. – №1. – С. 69 – 70.

Книжка Віктора Рога “Життя для України”, здавалося б, написана в традиційному жанрі націоналістичної апологетики. А якщо придивитися до назви, то вона навіть може видатися парафразом з опери Глинки “Життя за царя”. Але різниця очевидна – Глинка звеличив вигаданого героя, який завів слов’янських братів  у чудські болота. Рог же розповів про реальних людей, про їхнє життя, яке “для України”. І то шлях щиріший за сусанінський, сухіший та пряміший…
Книжка, модерністськи зодягнена в тепло-жовту обкладинку, не є звітом про “виконані  завдання, кількість підбитих танків чи полонених ворогів”. 10 біографій українців полонять душі читачів “без жодного пострілу”, хоча сучасний українець вже давно перейшов поріг зачудування “буденним героїзмом” УПА чи витонченим сарказмом доктора Донцова.
Перша авторська “хитрість” – вдалий формат збірки. І не лише тому, що 10 стислих життєписів – це число Декалогу українського націоналіста, потвердженого життям. Важливо, що формат книжки вмістив історичне тло від кінця ХІХ століття до наших днів. Зважимо, від народження першого героя – Міхновського, до смерті останнього – Красівського – більше 120 років. А в цій брошурі вони – як один день.  Ось “досвітні вогні” націоналізму, а ось вечір цього покоління воїнів – струджені долоні торкаються порогу незалежної України.
Друга вдача – чесність книжки. Десять шкіців Рога в якийсь дивний спосіб відтінюють убогу дійсність нинішньої “самостійної УРСР”. “Місячна Україна” Кучми самохіть є карикатурою на мрії Коновальця, Біласа, Горнового та Мирона. Теперішні  владці мали б радіти: те, що ці десятеро мертві, гарантує режиму, як мінімум, спокій. Поза сумнівом – із живим Мироном, Донцовим чи Данилишиним ТАКА Україна була б в огні… Звичайно, звичайно – поганий мир кращий за добру війну. Та чи кращий за долю тих, про кого написав Віктор Рог? Навряд. Поезія зброї, волюнтаризм надії, щоденна відкритість тілесній смерті – це життя для України. І в цьому – чесність книжки.
Третій талан – книжка показала універсальність українського досвіду Визвольної боротьби. Не секрет, що сьогодні її примірники мають азербайджанці, білоруси, болгари, вепси, чеченці, ерзяни... Вони розуміють, що фронт, відкритий у Глинську Братством тарасівців в ХІХ столітті, діє. Він – близько. Це той самий тичининській гомін, який вітер історії жене не лише на “буржуазний Захід”, а й у путінську Росію.
Ув одній древній думі, записаній Іваном Франком на Галичині, безіменний автор змальовує атмосферу тотальної війни на землі України: “Що чувати? Тільки война. І країна неспокойна. Ідуть турки на три шнурки, ідуть ляхи на три шляхи…” Цю апокаліптичну картину, що знову постала в Україні у ХХ столітті, сповна бачиш у книзі. І, таке враження, її образи ввижаються у майбутньому. Принаймні, і Міхновський, і Донцов, і Бандера знали, що ЦЯ війна буде тривати, допоки перед нами трусять наручниками та підручниками з історії Переяславської Ради.
Недоліки є в кожній живій праці. У “Житті для України” їх небагато. Перша – досить довільне внесення до топ-рейтингу “декалогу біографій” статті про Осипа Горнового. Це достойна людина, що створила пропагандистську машину УПА в кризовий 1948 рік. Але ця поважна особистість явно змагається за місце в книзі із Михайлом Сорокою, Степаном Стебельським, Климом Савуром, а чи Нілом Хасевичем. Проте їх там – нема.
Стилістично найпомітніший ґандж – надмір псевдорелігійної риторики. Її підсилює ідеологічна частина книжки, ґрунтована на Декалозі українського націоналіста Степана Ленкавського і Прикметах характеру українського націоналіста Осипа Мащака. Втім, все це тьмяніє, коли читаєш таке розпачливо-сповідницьке в розділі про Біласа та Данилишина: “І вдарили дзвони. Село з селом перекликалося. Над замряченими полями грудневої ночі (Пилипів піст. – Авт.) повис металевий гул. Залізні серця дзвонів понесли землі і небу вістку: “Наших вішають! Вставайте!”  (“Крок у вічність”). Черговий парафраз, але більш близький сучасній мас-культурі – із пісенних текстів Святослава Вакарчука. Несподівана спільність чуття…
Отже, книжка писана не “політруком” від ОУН, а людиною творчої, спостережливої вдачі. Власне, особистісне сприйняття доль відомих Україні людей складає найбільшу цінність цього твору. В той же час, автор зміг утримати дистанцію, за якою починається приватна сповідь чи рефлексія. В цьому йому допоміг великий цитатник, джерелознавча ерудиція – річ зовсім не другорядна для історика, публіциста та ідеолога Молодіжного націоналістичного конгресу.

Рой МОГИЛКО, аспірант

Бажаючим придбати книги Віктора Рога “Життя для України” та “Молодь і націоналізм” рекомендуємо звертатися за адресою: 01034, м. Київ-34, вул. Ярославів Вал, буд. 9, п.4, т./ф. (044) 234-70-20.

“Незалежна російська газета України” “Кримська правда” час од часу друкує на своїх сторінках листи росіян та російськомовних мутантів, яких сповна наплодила російсько-совєтська імперія. Так у №9 за 17 січня 2004 р., окрім дифірамбів на адресу Богдана Хмельницького (за “возз’єднання” України з Московщиною) і О. Бузини (за черговий опус), вміщено і листи читачів – “русского” та малоросіянки. Ніби про одне й те ж пишуть вони. Але зверніть увагу, які різні – попри одностайність – їхні погляди.
Малоросіянка: “Не разделяйте нас, ведь мы славяне – один народ, связанный родством, дружбой, кровью наших дедов и отцов”.
Росіянин: “Я, живущий уже много лет на Украине, все еще не чувствую себя сыном этой страны”.
Малоросіянка: “Мы полюбили русский язык на всю жизнь и желаем, чтобы ему дали статус государственного”.
Росіянин: “Читаю вывески “Перукарня”, “Лазня” и кипит все внутри”.
Малоросіянка: “Только вместе, в единстве с русским народом, – наша сила. Вместе наши народы строили страну Советов, ликвидировали неграмотность, подняли промышленность и сельское хозяйство”.
Росіянин: “Я не хотел бы все сводить к тому, что раньше жилось легче, сытнее, безопаснее. Есть неизбывная скорбь по утраченной Родине – России, которая в какой-то короткий период истории называлась СССР”.

Росіянин сумує за “втраченою батьківщиною – Росією”. Мутант-українка – за “добрим життям” у СССР. Росіянин “кипит” від української мови, мутант – “полюбила русский язик”. Росіянин, попри тривале життя в Україні, не відчуває себе сином цієї держави, а мутант голосить: “Не розділяйте нас”. Наприкінці  листа ця нещасна жінка висловлює переконання, що “єдінокровниє” народи “з’єднаються”. Росіянин же мріє про відродження російської імперії.
Як видно, не зрозуміти, отій нещасній “украинке”, що від єднання так званих “єдінокровних” на світ народжуються мутанти.

Оксана РУМЯНЦЕВА
м. Севастополь

Нещодавно у Верховній Раді України сталася ганебна подія: обранці народу провалили постанову про відзначення на державному рівні 190-х роковин із дня народження Тараса Шевченка – нашого національного генія і пророка. “За” проведення проголосувало 202 депутати, “проти” – 0, утрималось – 0. Не голосувало 239 депутатів. Це депутати фракцій – “Регіони України”, “Демократична ініціатива”, “Трудова Україна”, “Народний вибір”, “Аграрники”, “Народні демократи”.

Зрадникам Тараса

Тебе зрікаються, Тарасе,
Новітні, наглі холуї –
Святая воля не погасла
“На нашій, не своїй землі”...

Тебе зрікається мерзота,
Низькі і підлії раби, –
Що ідолом зробили злото,
Аби у світі править назавжди.

Та ні, пани, – цього не буде,
Не буде супостат глумитися віки.
Ми волю праведну здобудем,
Хоч шлях цей буде нелегкий.

Тебе, народ, Тарасе, любить,
Нікому не продасть і не віддасть.
Ніколи честі мій народ не згубить
А що напасть – вона й напасть.

Олесь ВОЛЯ