«Незборима нація» 2004 р. Число 2 (216)

Історія пишеться тими, хто вішав героїв.
Ця думка прозвучала на початку прекрасного кінофільму Мела Гібсона “Хоробре серце” – про Національно-визвольну боротьбу шотландського народу проти англійських завойовників.
Ця виголошена у фільмі істина добре відома народам, які програли Визвольні змагання. Мета такої “історіографії” – виправдати насильство над поневоленими народами, освятити захоплення нових територій, оспівати героїзм окупанта – щоб викохати, і, врешті, викликати нову імперську хвилю.
Пером таких “істориків” часто увічнювалось те, що, можливо, було лише хвилевим воєнним чи дипломатичним успіхом...
Останні століття історію українського народу писали в Петербурзі та Москві.
Нема необхідності пояснювати, чому всіх, хто боровся проти поневолення, імперські історики нарекли “зрадниками”, “відступниками”, “бандитами”. Як квінтесенція подібного роду історичних узагальнень, звучить визначення імперських істориків – “банди самостійников”.
Сьогодні українці отримали щасливу можливість писати власну історію і тим самим зруйнувати міфи – і про “спільне походження”, і про Переяславську Раду, і про так звану громадянську війну 1917 – 1920-х років...
Про один із цих міфів я й хочу розповісти. Мова про Переяславську легенду та її роль у долі нашої Батьківщини.

В ході Національно-визвольної революції і війни проти Польщі Гетьман України Богдан Хмельницький уклав союз із Кримом і Туреччиною. Та зраджений кримським ханом під Жванцем 1653 року, а відтак вже не сподіваючись на допомогу Туреччини, Богдан Хмельницький напередодні нового польського наступу звернувся до Москви з пропозицією заключити мілітарний договір.
Переговори почалися в Переяславі у січні 1654 року (тобто рівно 350 років тому), а завершилися в березневій Москві наданням царем “Жалуваної грамоти” Військові Запорозькому та підписанням сторонами одинадцяти статей. Згідно з ними Україна визнавала московського царя Олексія Михайловича як “царя Малої Росії”, а Москва визнала гетьмана й Військо Запорозьке за єдину державну репрезентацію України та її уряд.
“Україна, на чолі з вільно обраним гетьманом, зберігала державну самостійність”, відповідно і незалежність у внутрішній та зовнішній політиці. Обмеження було одне: український уряд не мав права проводити таємних від царя зносин із Польщею і Туреччиною, з якими обидві країни перебували у стані війни. Права та вольності козацтва, міщанства і духовенства були гарантовані високим царським словом. Москва зобов’язувалась боронити Україну збройно і негайно виступити проти Польщі, яка збиралася йти походом на Україну.
Історики по-різному оцінювали Переяславську угоду. Одні трактували її як інкорпорацію Малоросії в московське імперське тіло. Інші розцінювали Переяславські статті як угоду про автономію Малоросії в складі Московського царства, пізніше Російської імперії.
А от юрист Микола Міхновський, аналізуючи в книзі “Самостійна Україна” Переяславські статті, дійшов висновку, що в них є всі прикмети, які характеризують “спілку держав”. Так само й історики М. Д’яконов, О. Філіппов та О. Попов вважали статті свідченням реальної унії двох держав.
А історики В. Сергеєвич та Р. Лащенко стверджували, що Переяславські статті заклали основи персональної унії московського царя Олексія Михайловича з Україною. Відтак по смерті Олексія Михайловича договір втрачав силу.
Українські історики Дмитро Дорошенко та Іван Крип’якевич розцінювали Переяславські статті як протекторат Московії над Україною. Інші називали Переяславську угоду псевдопротекторатом.
Отже оцінки, як бачимо, найрізноманітніші... Все ж домінуючою – завдяки державній пропаганді – виявилася розрекламована спочатку царськими, а потім і совєтськими діячами теза про “возз’єднання двох братніх народів в єдиній російській державі”.
Та одразу виникає питання: про яке возз’єднання двох, так би мовити, братніх народів йдеться, коли вже 1667 року Московське царство підписало з Польщею Андрусівський договір, згідно з яким Правобережна Україна була віддана полякам на поталу? А 1686 року цей поділ України було підтверджено т. зв. “вічним миром” між Московією та Польщею. Тобто на віки вічні Москва віддавала Правобережну Україну з її православним українським населенням на розправу католикам-полякам... Виходить, таки не про “возз’єднання” українців і московитів йшлося під час Переяславської Ради...
Якби Переяславська угода справді була актом возз’єднання “двох братніх народів”, то чи впродовж століть проводила б Москва політику нищення української церкви, світської та військової еліти, чи обернула би “братів-українців” на кріпаків?
Що ж до Богдана Хмельницького, то він вважав Переяславську угоду 1654 року тимчасовою... Вона й була такою, адже вже після пріснопам’ятного 1654-го Україна ініціювала створення коаліції держав. Мова йде про військовий союз зі Швецією, Прусією, Семигородом, Молдавією, Волощиною і Литвою. Проти кого, ви думаєте, було спрямовано цей договір? Проти Московії, з якою буцімто возз’єднались на віки. А заодно і проти Польщі та Кримського ханства.
Про тимчасовість Переяславської угоди свідчить і вперта боротьба між Московією та Україною (вже після 1654-го) за оволодіння Пінським повітом. А як пояснити розгром під Конотопом 1659 року стотисячної московської армії гетьманом Іваном Виговським? “Вічною дружбою”, що зародилася в Переяславі?!
Чи дивуватися, що Рада Наукового товариства ім. Тараса Шевченка 2002 року ухвалила рішення, в якому висловилася проти відзначення на державному рівні 350-річчя т. зв. Переяславської ради?
В ухвалі НТШ стверджується, що Указ Президента України “Про відзначення 350-ї річниці Переяславської козацької ради...” ґрунтується “не на аналізі історичних фактів, а на псевдоісторичному міфі про Переяславську раду”, тобто на легенді, яка ніяк не може претендувати на загальнодержавне відзначення.
Рада Наукового товариства ім. Тараса Шевченка стверджує, що в січні 1654 р. у Переяславі взагалі не було ніякої козацької ради, а відбулася рада частини вищої старшини Запорозького війська. Присутніх же козаків примушували присягати в наказовому порядку. Міщани, шляхта та духівництво намагалися уникати присяги, селян взагалі не питали. Отож про одностайне рішення народу, чи його переважної частини не могло бути й мови.
На думку Миколи Міхновського навіть не ці аргументи головні. Адже коли б навіть із боку юридичного Переяславська угода була бездоганною, говорив він, “коли б навіть було доведено, що ми тільки різноманітність російської нації, то й тоді нелюдські відносини росіян до нас освячують нашу до них ненависть... Через те ми можемо обсуджувати тільки засоби і способи боротьби!”
Інший видатний український мислитель ХХ століття В’ячеслав Липинський стверджував, що за інших обставин можна було б створити легенду про “возсоєдінєніє” з турками.
До речі, в нашій історії існувала і призабута нині Люблінська легенда про “добровільну злуку Руси(України) з Польщею”. За цією версією ми, українці, були “братами-малополяками”, які “возз’єднались” із “братами-великополяками”.
Скажу вам чесно: мені смішно. Взагалі, для кожної повноцінної української людини мусять бути смішними оці претензії чужих нам народів на родичання. Причини їхнього родичання прозорі: адже народ імперський “ніколи” не завойовує, лише “возз’єднує та визволяє”...
А нам, друзі, своє робить: стояти на сторожі власних національних інтересів, бо ж боротьба за місце України на карті світу продовжується.

Роман КОВАЛЬ

Порівняно з Кубанню, де в станицях панувала українська мова й лунала українська пісня, на Донбасі, куди я переїхав з Кубані, була тяжка атмосфера засилля російщини. Мене гнітив жахливий занепад українського життя і я в пошуках причин почав збирати інформацію про Україну. Придбавши всі 17 томів Української радянської енциклопедії, зачав їх студіювати. Мені відкрилось безмежне море історичних подій, імен, явищ культури, географічних понять, що стосувались України.
Захотілося якомога більше з того побачити. Відтоді я під час відпусток почав подорожувати Україною, оглядаючи, описуючи, фотографуючи пам’ятки культури, музеї, осередки народного мистецтва, краєвиди тощо. Маршрути опрацьовував наперед.
В одну з таких подорожей (у червні 1970 р.) я вирушив із братом Василем. Ми мандрували понад Дніпром – із Запоріжжя до Києва. В цій подорожі я й почув вперше про Івана Гончара – брат із захопленням розповідав про його музей, який  відвідав минулого року. Я зацікавився. І вирішив той музей оглянути.
В цю подорож ми відвідали село Мошни на Черкащині. Оглянули велику Спаську церкву, яку новий священик отець Гарасим недавно пишно вбрав великою кількістю ікон, знесених селянами, які зберігали їх після зруйнування в 1930-х роках Мошногірського монастиря. Священик запропонував нам забрати решту попсованих ікон, що догнивали в комірчині – сторожці з дірявим дахом. Ми відібрали кілька ціліших, писаних на полотні, зрізали з підрамників і згорнули в чималий сувій. Оскільки тяжкий додатковий вантаж обтяжував наше пересування, ми, відвідавши Канів, вирішили скоротити програму...
Поклавши речі в камеру схову на київському вокзалі, пішли оглядати пам’ятки архітектури й музеї. На третій день дійшла черга й до музею Івана Гончара. В ньому я побачив таке багатство і розмаїття  народного мистецтва усіх країв України, якої до того часу не зустрічав ніде. Ще й докладну інформацію міг одержати.

Духовне багатство цієї людини настільки мене вразило, що ми кілька днів поспіль відвідували Івана Макаровича. Принесли мошногірські полотна. Іван Макарович запропонував їх відреставрувати. Дуже дякував, коли ми йому їх  подарували (в наступні роки деякі з них висіли на стінах його майстерні – Іван Макарович казав, що вони є окрасою музею).
З того часу я, живучи на Донеччині (де працював технологом на заводі скловиробів) часто вибирався на кілька днів до Києва. Іван Макарович з Аделею Петрівною гостинно запрошували зупинятися в них.
Наші дружні стосунки продовжувалися понад 20 років.
Іван Гончар був палким патріотом, надзвичайно цікавою особистістю –  носієм рідкісних знань про народне мистецтво всіх українських країв. Спілкування з ним духовно збагачувало, а споглядання його багатющої колекції давало величезну енергетичну підзарядку. В його хаті я розширював коло своїх знайомств із патріотично налаштованими людьми (кажуть, що каґебісти називали його хату штаб-квартирою націоналістів). Мав змогу необмежено користуватися його великою книгозбірнею україніки. Все це зміцнювало мою національну самосвідомість, патріотичну позицію в повсякденні і, зрештою, стало підґрунтям подальшої участі у Визвольних змаганнях...
До хати-музею Івана Гончара щоденно зранку до ночі йшли потоком відвідувачі – групами й поодинокі, з усіх куточків України і з-за кордону. Часто Іван Макарович зустрічав їх надворі, розпитував, звідки вони, запрошував до світлиці, говорячи, що “серце Ваше зворушиться і Ви вийдете новою людиною”.
Оглядаючи витвори народного мистецтва, кожний міг прочитати текст палкого звернення-заклику Івана Макаровича пройматися вічним духом свого народу. Лунала українська народна музика, спів канадської капели бандуристів Григорія Китастого. Це справляло глибоке враження. Люди знайомилися зі змістом цілого стосу книг відгуків, писали свої. Сама обстановка збуджувала висловлювати свої почуття (згодом ці відгуки були використані “органами” в звинуваченні Івана Макаровича в розпалюванні націоналістичних настроїв, що стало підставою для закриття музею).
Наші бесіди відбувалися під час прогулянок на схили Дніпра. Запам’яталася репетиція купальських свят, що проводив тут Леопольд Ященко з молоддю, і особливо саме свято Купала в Гідропарку. Багато хто з учасників ігрищ був одягнений у народне вбрання з колекції Івана Гончара.
Перед Різдвом 1971 року, привізши на прохання Михайла Полотая магнітофонні записи покійного бандуриста Семена Власка, я зазвичай зупинився в Івана Макаровича.
На Святий вечір у його господі зібралося кілька знайомих. У Володимира Данилейка виникла думка запросити когось із бандуристів. На автомашині Володимира Гончаренка (сина бандуриста в еміграції Петра Гончаренка) я й Данилейко привезли Михайла Полотая та незрячого бандуриста Михайла Башловку.
Допізна слухали бандуристів (зворушливо виконував Башловка на власну музику покладені Кулішеву “До кобзи” та Шевченкову “Стоїть в селі Суботові”), мої записи Семена Власка, співали гуртом. Коли провели гостей, Іван Макарович дав мені на ніч почитати віршовану історію України Михайла Башловки – талановитий і дуже сильний твір.
На другий день приходили колядники. Гарно вбраний гурт молодих колядників привів Степан Щербак (тепер бандурист).
Від Івана Макаровича додому на Донеччину я возив багато історичної літератури (“Киевскую Старину”, твори Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Михайла Максимовича, Олександра Лазаревського, Михайла Грушевського та інші). Прочитавши, відвозив, міняючи на інші.
В один із моїх приїздів застав Івана Макаровича дуже збудженим. Причиною цього була опублікована в пресі (здається, в “Радянській Україні”) стаття поета Миколи Холодного, в якій паплюжилося ім’я Івана Гончара як підступного антисовєтчика, який, мовляв, немов павук, затягує в свої націоналістичні тенета недосвідчену молодь і т. ін. Особливо обурювало Івана Макаровича, що Холодний довгий час приймався в його хаті як своя людина (в той час Миколу Холодного було заарештовано. Після того як він підписав цього листа, його звільнили).
Іван Макарович заходився писати до газети листа, в якому, посилаючись на свої заслуги як мистця й фронтовика-комуніста, відкидав наклепницькі твердження Холодного. Давав на мій суд читати варіанти того листа. За північ я супроводжував його пішки через міст Патона на Русанівку, де знайома-філолог відредагувала цього листа. Повернулися додому перед ранком.
Намагання Івана Макаровича були марними... Навпаки, цькування його як українського патріота лише збільшилося. Московсько-шовіністична влада заходилася придушувати підняту хрущовською відлигою хвилю національного пробудження.
Після проведених владою на початку 1972 року арештів українських патріотів тиск на Івана Гончара посилився. Він скаржився, що його “проробляють” у райкомі партії, вимагають закрити музей, а всю колекцію передати державі. Іван Макарович категорично відкинув цю вимогу. Розповідав, що, показуючи секретареві райкому музей, спитав: “Що поганого партія бачить в оцих вишивках на рушниках?” Той похмуро відповів: “Ці Ваші квіточки проллються кров’ю”. Згодом Івана Гончара за відмову здати колекцію було виключено з КПСС...
А музей Івана Гончара таки змусили закрити. Припинився потік відвідувачів. Він казав, що часто бувають дні, коли до нього ніхто не навідується. Бояться. За хатою встановлено цілодобове стеження. Припускалося, що відвідувачів потай фотографують.
Тих, хто контактував з Іваном Гончаром, КҐБ зараховувала до неблагонадійних. Мене застерігали, що “органи” цікавляться і мною...
В той самий час трапилася нагода перебратися ближче до Києва. Як фахівцеві мені запропонували перейти на роботу до Білицького науково-технічного об’єднання “Теплозвукоізоляція” розробляти технологію виробництва базальтових волокон. Погодився не в останню чергу через можливість бути ближче до книгозбірні Івана Гончара. А ще через відсутність української школи в Костянтинівці, а відтак неможливість для дочки здобувати освіту українською мовою...
В один із моїх приїздів до Костянтинівки, у відрядження на мій колишній завод, зустрічні з подивом дивилися на мене, бо там пройшла чутка про мій арешт у Києві. Моя колишня співробітниця і однокурсниця по вечірньому інституту по секрету розповіла, що про мене розпитував її сусід – співробітник міського КҐБ. Коли вона відкинула його підозри щодо мого націоналізму, він спитав: “А то, что он разґоваріваєт только па-украінскі?” Жінка розсміялась йому у вічі.
Пам’ятаю фотографування на валу коло хати Івана Гончара. Схили валу густо поросли деревами та кущами, а нагорі була велика галявина, з якої виднілась лише Ковнірівська дзвіниця. Тут відібрані ним люди перевдягалися в мальовничі національні вбрання, а запрошений майстер фотографував їх для музею. Мене Іван Макарович убрав у вишиту сорочку, червоні шаровари, чорні чоботи й синій жупан. На голові була смушева шапка з червоною китицею. Таким запорожцем я є на фотографіях, що й тепер зберігаються в мене, і в музеї.
Я й далі брав у Івана Макаровича багато книг. Читаючи, робив виписки. З поїздок до родичів на Кубань привозив йому для альбомів “Україна й українці” зібрані там старі фотознімки кубансько-козацької людності. Вони склали основу для його альбому про українців Кубані.
Великий обсяг фоторобіт для альбомів Івана Гончара виконав мій син Микола. Потрібно було перефотографовувати зібрані по всій Україні старі світлини, ілюстрації з книг. На прохання Івана Макаровича, Микола багато фотографував пам’ятки старої дерев’яної архітектури Києва (Святошин, Глибочиця, Поділ). Все те було зроблено вчасно. Тепер воно зруйноване. Знімав Микола ковані оздоби на старих будинках. Робилося це безкоштовно – як власний внесок у важливу громадську справу. Після трагічної загибелі Миколи весною 1982 року Іван Макарович виліпив його погруддя, яке тепер є в музеї...
КҐБ не позбавляло Івана Гончара своєї опіки, турбувало візитами, про що він інколи розповідав. Якось я прийшов до нього, але Аделя Петрівна, відчинивши двері, прошепотіла: “Не заходьте! В нас КҐБ...” Я швидко пішов геть. Тоді, як і завжди, мене тривожило лише те, що відберуть цінні, рідкісні книги.
З 1982 року, коли я придбав автомашину, ми з Іваном Макаровичем, бувало, виїздили збирати експонати для музею по Київщині (села Рубежівка, Гостомель, Плахтянка, Біла Криниця тощо). Якось поїхали на Дніпропетровщину в села моїх дідів-прадідів – Комісарівку, Жовте, Саксагань...
Щороку з гуртом я колядував і щедрував у Івана Макаровича. Вітали його з Днем народження. 1983 року в День народження в його господі Ліда Орел запропонувала прилучитися до щойно заснованого клубу шанувальників народної пісні, що містився при будинку культури Метробуд. Відтоді, живучи в Бучі, я 15 років їздив до Києва “на хор Ященка”.
Надходили буремні часи. Крім хору, мій вільний час займали Український культурологічний клуб, потім Українська гельсінська спілка й Українська республіканська партія. До Івана Макаровича заходив рідко. В той час Іван Гончар знову відкрив музей – у нього знов було багато відвідувачів.
Востаннє я відвідав його за два дні перед тим, як він ліг на лікування до Феофанії. Сиділи ми в квітнику біля хати. Він був сухий і блідий, скаржився на слабість. Але мені й на думку не спадало, що його скоро не стане. Невдовзі він помер і я проводжав його в останню дорогу.
На могилі Івана Макаровича тепер стоїть величний кам’яний хрест, спроектований мистцем Миколою Малишком за зразком зроблених моїм сином Миколою фотографій стародавніх козацьких хрестів.
У моєму серці Іван Макарович Гончара посідає особливе місце. Він позитивно вплинув на моє життя, за що я йому повік вдячний.
Хай буде вічна пам’ять йому – Великому Українцеві, Будителю рідної національної ідеї!

Ренат ПОЛЬОВИЙ
м. Ірпінь Київської обл.

1 лютого 1843 р. народився композитор Микола ВЕРБИЦЬКИЙ, автор музики Гімну “Ще не вмерла Україна”.
2 лютого 1812 р. народився байкар Євген ГРЕБІНКА.
2 лютого 1845 р. народився Іван ПУЛЮЙ, видатний фізик, винахідник “Х”-променів (“рентгенівських”).
2 лютого 1986 р. загинула Олена АНТОНІВ, видатна громадська діячка.
3 лютого 1929 р. закінчився 1-й Конгрес українських націоналістів, на якому було створено ОУН.
5 лютого 2000 р. не стало Анатолія ЛУПИНОСА, відомого громадсько-політичного діяча, поета, багатолітнього політв’язня.
6 лютого 1704 р. прилучено Правобережжя до Лівобережжя. Правобережний наказний гетьман Самійло САМУСЬ передає гетьманські клейноди Іванові МАЗЕПІ.
7 лютого 1933 р. помер Микола САДОВСЬКИЙ, актор і режисер.
8 лютого 1894 р. народився Аркадій ВАЛІЙСЬКИЙ, генерал-хорунжий Армії УНР.
9 лютого 1648 р. Богдана ХМЕЛЬНИЦЬКОГО обрано Гетьманом України.
9 лютого 1884 р. народився Матвій ГРИГОР’ЄВ, Головний отаман Херсонщини і Таврії.
9 лютого 1918 р. підписано Берестейську мирову угоду, згідно з якою Німеччина, Австрія, Туреччина та Болгарія визнали Україну самостійною державою.
9 лютого 1923 р. під час повстання в Лук’янівській в’язниці в  Києві загинули повстанські отамани Ларіон ЗАВГОРОДНІЙ, Мефодій ГОЛИК-ЗАЛІЗНЯК, Денис ГУПАЛО, Сергій ЗАХАРОВ, Кость ЗДОБУДЬ-ВОЛЯ, Іван ГАЙОВИЙ-ГРИСЮК та інші діячі Визвольного руху (всього 38 осіб).
10 лютого 1900 р. утворено першу в Україні політичну організацію – Революційну українську партію (РУП).
11 лютого 1670 р. народився Самійло ВЕЛИЧКО, український козацький літописець.
11 лютого 1969 р. помер генерал-полковник Армії УНР Андрій ВОВК; командир Залізнично-технічного корпусу, командир 4-ї Київської дивізії, 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР, військовий міністр уряду УНР в екзилі, редактор журналу “Табор”, голова Українського воєнно-історичного товариства, голова Товариства охорони воєнних пам’яток.
12 лютого1871 р. народився Лесь МАРТОВИЧ, український письменник.
12 лютого 1924 р. поляки замучили Ольгу БЕСАРАБ, члена Української військової організації.
12 лютого 1945 р. загинув полковник Дмитро КЛЯЧКІВСЬКИЙ (Клим САВУР), командир УПА-Північ.
13 лютого 1849 р. народився Федір ЩЕРБИНА, видатний історик і статистик Кубані.
15 лютого 1968 р. помер Євген МАЛАНЮК, визначний поет і есеїст.
15 лютого 1979 р. помер генерал-полковник Армії УНР Павло ШАНДРУК; командир бронепотягів “Полуботок” і “Запорожець”, 7-ї стрілецької бригади 3-ї Залізної дивізії Армії УНР, головнокомандувач Української національної армії.
16 лютого 1813 р. народився Семен ГУЛАК-АРТЕМОВСЬКИЙ, визначний композитор і пісняр, автор опери “Запорожець за Дунаєм”.
16 лютого 1918 р. проголошено самостійність Кубанської Народної Республіки.
17 лютого 1664 р. загинув Іван БОГУН, полковник вінницький (кальницький), наказний гетьман (червень 1651).
17 лютого1892 р. народився Йосиф СЛІПИЙ, кардинал і патріарх Помісної Української Католицької Церкви.
19 лютого 1900 р. Микола МІХНОВСЬКИЙ проголосив свій твір “Самостійна Україна”.
19 лютого 1929 р. помер Віталій ГУДИМА, генерал-хорунжий Армії УНР.
20 лютого 1054 р. помер Ярослав МУДРИЙ, внаслідок чого руську землю було поділено між трьома його синами: Ізяславом, Святославом і Всеволодом.
20 лютого 1651 р. загинули полковник Данило НЕЧАЙ і його брат Іван.
24 лютого 1574 р. в Україні вийшла перша друкована книжка “Апостол”.
24 лютого 1865 р. народився Іван ЛИПА, засновник Братства тарасівців, письменник, член Центральної Ради.
25 лютого 1738 р. загинув у бою з татарами літописець Григорій ГРАБ’ЯНКА.
25 лютого 1871 р. народилася Леся УКРАЇНКА (Лариса КОСАЧ).
25 лютого загинув у бою полковник УПА ГРЕГІТ-РІЗУН (Василь АНДРУСЯК).
Кінець лютого 1942 р. масові розстріли в Бабиному Яру в Києві членів українського націоналістичного підпілля, під час яких загинули визначна українська поетка Олена ТЕЛІГА та український бандурист Михайло ТЕЛІГА.
28 лютого 1889 р. народився Павло ШАНДРУК, головнокомандувач Української національної армії.

Восени 1919 р., коли головне командування Української галицької армії підписало умову з Денікиним, шестеро галицьких вояків, що не бажали допомагати ворогові приборкувати Україну, поверталися додому і зайшли по дорозі на нічліг у К.
Селянство в ту добу, обурене безглуздим правлінням і сваволею місцевих комісарів повітових, зустрічало кожну чужу людину вороже, а в кожному воякові вбачало дармоїда, що не захотів робити дома і подався на легкий хліб. Не дрімали також і місцеві большовики. Всяку помилку української влади вони (так) використовували, що селян обурювало навіть слово “Україна”.
Вояків обступили і почали випитувати, хто вони і чого їм тут треба. З’явився старший і наказав обшукати їх. Відібрали зброю, папери. Наказав старший відвести їх у льох, що під школою, і заперти їх там на ніч.

По дорозі один із галичан, молоденький старшина, скориставшись тим, що вартові заговорилися з другими селянами, що поспішали на ту оказію, почав тікати. За ним – другий. Вмить повстав галас, стрілянина. Ті простували до яру. Але не судилося їм втекти, бо з того боку яру почали також стріляти і один з утікачів упав ранений. Другий ускочив у глибокий яр і зломив ногу. Його згодом знайшли і витягнули.
Біля школи – велика юрба. Кричать, підступають до бідних, невинних людей, плюють у лице, б’ють чобітьми в голови. Один старенький дідусь пробував вирвати  хоч одного з юрби. Але не сила старому. Закрив молодого собою і з одчаю кричав тоненьким старечим голоском:
– Люди, що робите?! Це не вороги! Це не вороги!
Шарпнули дідуся та й викинули.
– Самостійники, сволочі. То буде тобі й твоєму кодлові, – це в слід старому.
Потіпався старенький до хати з розбитим лицем.
Надходить рябий чоловік. За плечима – карабінка.
– Ану, ґдє ето наші союзнічкі?
Підійшов до непритомного вже вояка, наставив кінець рушниці йому до голови і устрілив. Юрба притихла, але (згодом) знов загомоніла.
Хоч би скривився рябий! Відтягнув спокійно затвір, закрив знов, приклав до голови другого і знов устрілив. Викинув порожній набій, перекинув рушницю на плечі і почав закурювати. Юрба зрідла. Обережніші втікли як тілько з’явився рябий.
Якийсь хлопчак, імпонуючи настрою старших, підійшов до мертвих і штурхнув одного ногою. Хтось вилаявся на нього поганою лайкою і він побіг.
На рано приїхала фіра везти мертвих на цвинтар. Вони тепер лежали далеко один від одного. В одного пси голову відгризли.
Вклали обидвох на віз. Не співали, не плакали й не молились за них, бо не було кому. Дядько закурив на возі, вьокнув до коней і поїхав. Під цвинтарем віз якось перекинувся і мертві покотилися в ярок. Кляв дядько і мертвих, і живих, коли витягав їх.
Покидав у яму, засипав і поїхав. Навесні 1920 року якась добра душа поставила хреста на їх могилі і якась жіноча рука почепила віночок із пролісків.
Розвивається лист на деревах, цвіте вишня. Тихо сплять мертві біля батьків, дідів й прадідів своїх мучителів. Спіть, святі мученики, і простіть замучившим вас, бо не знали вони, що творять.

РЕУС

Джерело
ЦДАВО України, ф. 3795 с, оп. 5, од. зб. 78. – С. 134 – 135 зв.

Примітки
1. Особливості мови збережені.
2. Публікація Романа Коваля.

Батько мій був інвалід. Ще в дитинстві застудив він ногу. Довго хворів. Все кінчилося тим, що йому стягло сухожилля під колінним суглобом і він став калікою. Ходив на своєрідному костурі, який ми, пам’ятаю, називали “палкою”.
  Отак, ходячи на костурі, він і господарював, обробляв шматочок власного поля. Нас, дітей, у нього було аж четверо, і все сини, і все менший меншого. То ж мені, як найстаршому, і запам’ятався 1932 рік.
У той рік батько ще засіяв (вже востаннє) землю і вона добре вродила. Близько двох тонн жита він зсипав у комору. І тільки й того, що зсипав, бо, як виявилося, не для себе і не для нас, малих дітей, було це жито.
Добре пам’ятаю день, коли приїхали комунари забирати зерно. Пам’ятаю, як батько стояв серед свого убогого двору. Зіпершись на костур, він дивився повними сліз очима на нашу хату. Звідти чулося шарудіння совка і грубі голоси комунарів, які набирали зерно в мішки. Те зерно, що ним батько думав годувати своїх малих дітей...
З метою переконати мого батька, що це ж необхідно для його блага, з хати вийшов голова комуни – високий білявий чоловік. Він став навпроти, подивився на скручену дугою ногу господаря, а тоді тихо і якось улесливо сказав:
– Ти чого зажурився, Олександре?
Батько мовчав. У ту мить він, здавалось, не бачив голову комуни, а все дивився, як загіпнотизований, на двері своєї хатини, де в ту мить коївся тяжкий, нелюдський злочин. Певно, розуміючи це, голова комуни знову заговорив до батька таким же улесливим голосом:
– Не журись, Сашка, комуністична держава нікому з нас не дасть пропасти з голоду, бо вона народна... Ось послухай, що пишуть, – і він звичним рухом руки витяг із кишені брошурку в червоній, неначе кров, обкладинці й став читати вголос. Йому, певно, здавалося, що в такий спосіб він переконає мого батька примиритися з грабунком.
Він читав, а його товариші вже виносили мішки з житом і складали їх на вози. Батько, перепинивши читання, запитав:
– Навіщо ви нас грабуєте? Що ми їсти будемо? Як жити будемо?! Адже ви свої люди... Невже у вас хватить серця все у нас забрати, невже нічого не залишите хоч для малих моїх діток?
В його голосі відчувався і біль, і зневага. Голос тремтів, здавалось, ось-ось і батько розридається.
Камінь розтопився би від жалю, дивлячись на цю скалічену, обездолену людину. Здавалося, що найчерствіша душа мусить відізватися на це людське горе... Та тільки не ці люди, що носили мішки з зерном з нашої хати.
– Не можна, Олександре, нічого лишати, – відповів голова комуни.
– А то ж чому?! Я ж всього кілька мішків прошу залишити...
– Не можна, зрозумів?! У нас директива така, щоб до останнього зерна брати. Не заберемо, будемо відповідати. Нас теж по голівці не погладять.
– Мерзотники ж ви після цього! – крикнув батько і додав. – Слухай, голово, чи розумієш, що й ти сам, і комуна твоя загине, бо, хто вас буде годувати, якщо в нас грабувати не стане чого?
Ці слова батька виявилися пророчими...
В ту ж хвилину в сінях почувся гамір боротьби – це кілька комунарів відпихати мою матір (Євдокію) від дверей, намагаючись зайти до хати знову – вони через вікно вгледіли біля печі ще два мішки із зерном.
Мати одчайдушно боронила останнє своє жито. Та сили були нерівні...
Матір вже майже відіпхнули... Тоді вона почала кликати на допомогу свого чоловіка.
Батько, як міг, швидко пошкутильгав. Не говорячи ні слова, він схопив за лацкан одного з найбільш активних комунарів і вирвав цілий пас з його московки – разом із ватою, сукном і підкладкою...
Але це не допомогло... Все зерно було забране, навантажене на два вози...
Блідий, із тремтячими губами, з повними очима сліз батько пішов за комунарами. Він з усіх сил шкутильгав по куряві, немов розраховував ще забрати своє жито.
Та вози швидко віддалялися.
Тоді батько почав волати. Мені, малому, цей зойк показався жахливим. Батько кричав так, ніби гинув у зубах дикого звіра.
– Ґвалт! – кричав він. – Люди, рятуйте! Люди, ідіть банду бийте!
Отак ґвалтуючи, він продовжував йти за возами... Нарешті спинився, очевидно, зрозумівши, що немає на світі тієї сили, що оборонила б його від сваволі комуни...
Ввечері ми всі зійшлися до хати. Сиділи тихо, неначе щойно когось поховали. Навіть найменший мій братик у колисці і то лежав тихо – не плакав.
Батько дивився на нас, таких маленьких, обідраних, напівголодних, і мовчав, бо що, справді, було говорити, коли на порозі вже зримо стояла ненаситна паща голодної смерті?
Вже густі сутінки нависли над нашим селом, коли я вийшов надвір. Стояв я, семирічний, під стіною своєї хати і вже хотів заплакати – адже тяжка свідомість жахливого і непоправного ввійшла і в мене, малого. Раптом, наче з-під землі, долинула пісня. Одинокий жіночий голос не співав, а тужив:

Сестро моя, сестро,
Сестро дорогая,
Ой, чого ти, сестро,
Така стара стала?
Постарили, брате,
Нужда та клопоти
У тяжкій роботі.
На чужій роботі
За день нароблюся,
А прийду додому –
Сльозами заллюся.
У холодній хаті
Нічим затопити,
“Мамо, дайте їсти”, –
Плачуть малі діти.

Де ти взялась, пісне, в той вечір і чому ти врізалася на все життя в мою пам’ять? Хто тебе такою створив – сумною і тужливою? Хто тебе повів вічною страдницею по життю мого народу? Чому людське горе такими болями в тобі заридало і такими невмирущими звуками чарівної мелодії влилося в моє серце? Може, щоб не захолонути серцю?..

Була вже пізня весна, стояв теплий, зелений травень 1933 року. В напіввимерлому і отупілому від голоду селі було тихо.
Іван Гуть нещодавно відвіз чергову партію мерців на цвинтар, поскидав їх там у братню могилу, і тепер на порожньому возі повертався до села. Худі коні тихо йшли дорогою, а він, нагнувши голову, ніби, дрімав.
За свою роботу Іван Гуть отримував кілограм хліба, по тодішніх часах йому жилося добре... Враз він помітив під тином на траві опухлу від голоду людину. Підставивши теплому сонцю лице, вона вмирала, а, може, вже й вмерла.
– Тпру!
Коні зупинились.
Іван Гуть зіскочив із воза і підійшов до людини, щоб пересвідчитись, чи це мрець? Він торкнувся тіла своїм кнутовищем.
Людина на дотик зреагувала, заворушилась, повільно підняла праву руку і відкрила нею запухлу повіку. В око увірвалося золоте світло весни і зелений крислатий ясен, що ріс через дорогу якраз навпроти нього.
Як же здивувався Іван Гуть, коли він пізнав колишнього голову тепер вже колишньої комуни!
– Це Ви, Іване Васильовичу? – ледь чутно промовив конаючий.
– Як бачиш, –  я.
– За мною приїхали?
– Ні, просто так підійшов. Ти ще живий.
Умираючий замовк, ніби набираючись сил, щоб щось сказати. Йому було тяжко говорити, адже опухлий язик ледь ворушився.
Іван Гуть ще раз кинув погляд на вмираючого і раптом сказав:
– Сукин же ти сину, що ж ти зробив зі своїм народом?.. Це така та влада, за яку ти горло дер?!
Вмираючий якось по-особливому подивився на односельчанина. Потім тихо промовив:
– Іване Васильовичу, я все зрозумів, та тільки пізно. Простіть...
– То ж то і є, що ви пізно розумієте, а тут трупи не встигаєш на кладовище відвозити.
Голова комуни помер того ж дня та на цвинтар Іван Гуть відвіз його тільки на другий день.

Олексій ТАМКО

Примітка
Трагедія відбулася в селі Андріївці Новомиргородського району Кіровоградської області.

Іван Олександрович Левицький народився 20 травня 1894 р. в родині греко-католицького священика в с. Каміннім (повіт Надвірна) в Східній Галичині. 1914 року в Коломиї закінчив 7 класів гімназії. Диплом про середню освіту вже здобув у Відні 1916 року. Там же поступив на медичний факультет університету, де провчився два семестри.
Світова війна зробила актуальною справу української державності. Зрозумівши, що перемога Росії була б смертельним ударом по українству, галицька інтелігенція спільно з наддніпрянськими емігрантами стала по бік Австро-Угорщини та Німеччини. Вона сподівалась за допомогою західних українців – у боротьбі проти Росії – добитись створення самостійної української держави. Ідеологи цього напрямку заснували 4 серпня 1914 року в Львові Союз визволення України. Активістом СВУ і став юний патріот Іван Левицький.
Невдовзі його було покликано до австро-угорської армії. Служив у ній до Листопадового зриву 1918 року. Відразу після проголошення Західно-Української  Народної Республіки зголосився до Української галицької армії. Разом із нею відбув воєнні кампанії в Галичині та на Великій Україні 1918 – 1919 років.
Після поразки Визвольних змагань повернувся в м. Виноград-лісний (повіт Товмач, Східна Галичина), де жив батько. А 1923 року поступив до Української господарської академії в Подебрадах (Чехословаччина). Збереглася його студентська робота “Хиби в будові української роботи”, написана 27 травня 1923 року. Ось уривки з неї: “Період будови нашої держави – це безнастанна боротьба своїх зі своїми... Ми самі робили себе “гряззю Москви, варшавським сміттям”... Хто ж руйнував нашу любу Україну, як не власні діти... Переворот за переворотом, боротьба партій, які творилися, немов гриби по дощеві... Населення було отруєне демагогічними революційними кличами. Соціалістичний уряд все ж схилявся більше вліво, не рахуючись з вимогами життя... Партійні цілі були на першому пляні... Брак державного клича і брак пропаганди за кордоном... У Галицьких українців не було ніякої державної думки... Австрійські українці добивалися національних прав для себе, як горожан Австрії. Українському інтелігентові й робітникові зовсім чужим був клич геть з чужинецькою владою, геть з Австрією. Хай живе українська держава... Всі галицькі діячі мали австрійське виховання... Дріб’язковість, провінціалізм, відсутність широких перспектив, деяка самовпевненість, презирство до діячів Наддніпрянщини та брак знаючих людей на відповідальних постах було хибою й поганою болячкою галицького уряду. А вже вершком нашого повоєнного хаосу серед Наддніпрянців і Наддністрянців явився брак клича: з’єднання всіх штучно відірваних українських частин із їхнім пнем, без огляду на це, що з цім останнім не було б що сталося”.
Диплом інженера-лісівника Іван Левицький захистив 4 липня 1927 року. Повернувшись додому, праці не знайшов. Тож вимушений був 15 жовтня 1928 р. подати заяву ще й на агрономічний відділ УГА, в надії здобути професію, на яку був попит на його батьківщині. Прохання задоволене не було.
Оце і все, що я виявив про життя захисника Вітчизни, свідомого українця Івана Левицького. Вічна пам’ять!

Роман КОВАЛЬ

Джерела
ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 1, спр. 1376, арк. 1 – 13.
ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 486 – 488 зв.
 

Розпитуючи старожилів села про Якова Кощового, ось про що я дізналась: “Кривди односельцям не чинив. Був ідейним, сам по собі, чудним (у тому розумінні, що не таким як всі)”. Допомагали йому продовольством та речами колоністи з с. Мала Багачівка – колонією її в нас звуть досі. Жили там люди єврейської національності разом з українцями.

В 1920-ті роки процвітало мародерство, бандитизм. Все, що не робилось, приписувалось Якову Кощовому та його людям. Одного разу зовсім знахабніли: вбили мешканців із цього села і все звалили на отамана. Той не забарився вивести їх на чисту воду і сам вчинив розправу – розстріляв за те, що вбили безневинних людей.
Відлуння справи отамана Кощового дало про себе знати в 1937 році, коли пройшли масові репресії і в нашому селі. Ось, як приклад, справа Сергія Васильовича Мазуренка – мешканця Секретарки, яку й висилаю Вам, може знадобиться. А репресовано в селі було 40 чоловік.
Село радянську владу не прийняло, як і сусідні села. Мабуть, тому в голодомор 1933 р. і померло в нас 620 чоловік. Це найбільше з навколишніх сіл. Влада надовго запам’ятала повстанське село і віддячила сторицею в 1933 році.

Лідія КРУГЛИК,
завідуюча музеєм с. Секретарки
Миколаївська обл.

На вулицях великих міст України, особливо Київа, часто можна бачити дивні процесії: скілька сот, иноді більше тисячі молодих селян у брудних свитках, або й без них, де-котрі з торбами за плечима, ідуть понурі, виснажені під сильним конвоєм червоноармійців з винтовками і багнетами. Це рекрути, новобранці, вирвані з сел.
Ведуть їх на станцію залізниці, садовлять у тягарові вагони, зачиняють у них, як арештантів і вивозять у Московщину, в Сибір, на Кавказ. Вони мають поновляти кадри червоної армії і під страхом розстрілу обороняти... батьківщину? інтереси пролетаріату проти капіталу? Ні: кучку олігархів, що прикрилися демагогічною назвою “диктатури пролетаріату”, а в дійсності гнітять той пролетаріат гірше, ніж деспот – цар Іван Грізний.

Ці рекрути-арештанти мають заливати кров’ю, усмиряти кулеметами страйки робітників, що протестують проти 12-годинного робочого дня... бунти голодних селян, яких деспотія комуністів довела до людоїдства з голоду...
Українців-рекрутів гонять у Сибір, на Кавказ, а Татар і Башкирців і Кавказьких горців – на Україну. Так робили й царі. Бо свої – своїх не так легко будуть убивати, як чужі – чужих. На чужині ті рекрути-арештанти самі стають безпомішні: місцеве населення дивиться на них, як на катів, на лютих ворогів. Горе тому дезертирові, який не хоче бути катом і втікає додому: він мусить оминати міста й села, бо коли його побачуть люде, то вб’ють самі або видадуть більшовицькому комісарові для розстрілу. Він мусить як дикий звір прокрадатися лісами й пустинями, бо вовки й ведмеді не такі страшні йому як люде...

(особливості мови збережені)

Джерело
ЦДАВО України, ф. 3795 с, оп. 5, од. зб. 78. – С. 439 – 439 зв.

Примітка
Це спогад студента Української господарської академії в Подебрадах, написаний на початку 1920-х років. Прізвище автора не зазначено.
Публікація і назва спогаду Р. Коваля.

Переді мною газета “Русский Севастополь”, що видається міською організацією партії “Русский блок”.
Пропоную короткий її огляд.
У статті “Податковим кляпом намагаються заткнути рота російськомовній пресі” йдеться про те, як, мовляв, “україномовні” намагаються “паразитувати” на “російськомовних”. Ось так. І це в той час, коли більшість засобів масової інформації України подають матеріали російською!
“В країні, де ми живемо, нас намагаються зробити іноземцями”, – обурюється газета з приводу прийняття Верховною Радою проекту процесуального кодексу, згідно з яким ведення судочинства має провадитися державною мовою.
З величезної статті “Дещо про козаків і русинів” довідуємось, що Запорозьку Січ заснували московські “казакі”, як, поголивши собі голови, прийшли на Хортицю за золотом Вишневецького. А сам похід Вишневецького на Очаків, як виявилося, був “незаконним”.
У нарисі “Невідомий Крим” – стара пісня: “Там, де стоїть наш воїн з автоматом, звідти ми ще не пішли... Наш відхід, по суті, означав би відхід слов’ян з центральної і східної частини Чорного моря... На Україні й окрім Севастополя, багато міст російської бойової слави. Полтава, Харків, Київ, Одеса...”
В статті “Українізація по-севастополольськи” читаємо таке: “Вони (українці), не закриваючи рота, тріскотять про одне й теж, нагло лізуть до нас у дім зі сторінок газет, із телеекрану і радіохвиль, а ми намагаємося їх не чути, не бачити і, якщо говорити про них, то лише, як про надобридливих комах, – так вони нас дістали. Місто розділилось на два табори. Один табір безугавно теревенить на незрозумілій мові та весь час щось святкує, інший – ввічливо і терпляче чекає, коли вся ця вакханалія ідіотизму, нарешті, завершиться. Вони надзвичайно раді, що можуть, врешті, розкриватися у всій своїй першородній дурості, мабуть, занудьгували за нею, ми ж боїмося їх псевдокультури, як зарази і оберігаємо від її впливу і просякнення себе і своїх дітей і стійко тримаємось за велику російську культуру, як панацею від цієї хвороби”.
В статті “Огляд кримсько-татарської преси” автор обурюється: “Ким перед нами заявляється маленьке монголо-татаро-турецьке плем’я під самоназвою кримські татари? Виявляється, вони походять від великої тюрської нації високої культури”. “Рідняться своїм безумством кримсько-татарські націонал-патріоти і українські націоналісти з Верховної Ради”.
Це огляд тільки одного числа (№12) газети “Русский Севастополь”, яка, як мені видається, паразитує на дивовижній толерантності українців та кримських татар.

Оксана РУМЯНЦЕВА
м. Севастополь

У січні 1734 р. російська цариця Анна Іванівна вислала своєму намісникові в Україні, князеві Я. Шаховському таємний указ. Його текст зберігся завдяки російському історику Сергію Соловйову, який умістив його в 20 томі своєї 29-титомної “Історії Росії з найдавніших часів”.
Указ було викликано “тривожними” інформаціями про те, що смоленська (тобто білоруська) шляхта вступає в шлюби з “малоросійською”. Цариця збагнула, що подібна тенденція направлена проти російських інтересів.
На її переконання, “гораздо приличнее и полезнее” було б, якби “малороссийский народ вступал в свойство с великорусским народом”. Тому й цариця наказувала князю Шаховському відводити українців (“малороссиян”) від шлюбів із білорусами (“смольнянами”), поляками та іншими іноземцями та “побуждать” їх (українців) “искуссным образом вступать в свойство с великороссиянами”.
Якщо за часів царизму асиміляційна політика проводилась таємно, то в СССР російські правителі впроваджували її відкрито, поставивши завдання створити “совєтський народ”, фактично російський. Формувався він за принципом: “Папа – турок, мама – ґрєк, а я – русскій чєлавєк”.
І хоч успіхи імперської демографічної політики були значними, все ж наміри Кремля асимілювати поневолені народи не увінчалися успіхом. Російська імперія зла розпалася і на волю вийшли, хоч і понівечені, все ж живі, народи.
Нам, українцями, які зазнали чи не найбільших втрат через кількастолітню політику асиміляції, доводиться нелегко, та вже нині ясно: принаймні, в нашій країні росіян чекає те, до чого вони прагнули... Та змішані шлюби приведуть вже до протилежного їхнім намірам – до відновлення сил і могуті українського народу.

Р. К.

Новий рік у Севастополі зустрічають двічі. В 11-й годині, коли Новий Рік наступає в Москві, та о 12-й за київським і місцевим часом. На ранок всі двори і будинки від вибухів усіляких феєрверків виглядають, як після пожежі.
В Різдвяну ніч – на вулиці дикий регіт, незбагнені “пісні”, матюки, лайка... На вулицю з вікон летять взривпакети...
На ранок біжать по квартирах “колядники”. Не встигнеш відчинити двері, як на тебе кидається юрба дітей із криками: “Аткривайтє сундучкі, даставайтє пятачкі”. Ні доброго дня, ні до побачення. Так у Севастополі квітне і російська “віра”, і російська “духовність”, і російська “культура”.

Оксана РУМЯНЦЕВА
м. Севастополь

Бліда блакить неба. Сонячні плями миготять по пурпуровому вбранні дерев. Сухий шелест листя творить ніжну мелодію завмираючої природи; на стежках поміж дерев золотими краплями лягають листи сумуючих красунь лип. Тиха осіння пісня лунає навколо та під чарами її палка молодість безвільно нахиляє свою буйну голову, а старість жадібно простягає руки назустріч завмираючим акордам.
Тяжко мені, холодне зневір’я опанувало моєю істотою!
Боже мій, я хочу свого маленького, маленького щастя! Я хочу жити на своїй любій Вкраїні, бачити навколо рідні обличчя, притиснути до свого серця замучених страхіттями та голодом братів і разом світлими очима дивитись назустріч новій долі.
Я не хочу, боюся мріяти про щось більше, мрії ці не для мене, маленької істоти, що загубилася серед цього бурхливого моря життя; я хочу жити своїми маленькими думами, бажаннями. Величні мрії, здійснення яких – це море крови, не для мене, бо я хочу жити й вічно слухати ось цю мелодію осінньої пісні.
Прости мені, Вітчизно, я зраджую тебе, але я боюся мріяти, страшусь цих дум, бо в них, як у солодкій отруті, моя загибель.
Це ж неправда, що орди дикунів катують тіло моєї багатостраждальної Батьківщини, не зґвалтовані сестри мої, кров братів та руїни рідних осель не вопіють до неба!
Скажіть мені, що це неправда.
Геть ви, чорні зграї, я не хочу нічого бачити, я прагну лише до свого щастя.
Тяжко мені, холодне зневір’я опанувало мною. А навколо все ллється жовтнева пісня й під смутні акорди її настирливо встають спогади минувшини.

Олександр ЧИРСЬКИЙ

Джерело
ЦДАВО України, ф. 3795 с, оп. 5, од. зб. 78. – С. 160.

Примітка
Чирський Олександр, хорунжий 2-ї кулеметної бригади Кулеметної дивізії Армії УНР, студент Української господарської академії в Подебрадах.