Микола Петрович ЗЕМЛЯК
кандидат у депутати Верховної Ради України
по Гощанському виборчому округу № 154

Народився 6 жовтня 1964 року в с. Щекичин Корецького району Рівненської області. Громадянин України.
Навчався у Рівненському професійно-технічному училищі №1. Працював столяром Рівненського овочесушильного заводу, сільгоспу ім. Межинського у Казахстані, водієм Рівненського автотранспортного підприємства №15663.
З 1992 р. приватний підприємець. Створив підприємство з виробництва продуктів харчування. З 2001 р. і дотепер є головою правління закритого акціонерного товариства "Рівненський домобудівний комбінат". З 2001 року навчається в Міжрегіональній академії управління персоналом (післядипломна освіта). Спеціальність - "Економіка та управління персоналом".

Я не соромлюся своїх мозолястих рук і свого селянського походження. Усе, що я маю, - заробив важкою працею, а не обманом чи махінаціями. І хоч люди знаходили значно легші шляхи до своїх статків, якби мені довелося починати все спочатку, я, не задумуючись, пройшов би той самий шлях. Чесна праця дає мені неоціненні переваги: чисту совість і можливість чесно дивитися людям в очі.
Я не майстер красного слівця і йду до Верховної Ради України, щоб робити конкретні справи. Пройдений життєвий шлях дає мені розуміння того, якими повинні бути закони, що дбали б і про людей, і про державу.
Я народився і виріс на Кореччині. На цій землі живуть мої рідні і близькі. Я знаю проблеми простих людей, бо й сам належу до них, хоча й, може, досяг трохи більшого.
Я дякую Богу й батькам, що сьогодні, маючи відносний достаток, не можу байдуже пройти повз людську біду і добре пам'ятаю слова Біблії: "Як справляєш гостину, клич убогих, калік, кривих та сліпих і будеш блаженний, бо не мають вони чим віддати тобі, - віддасться ж тобі за воскресіння праведних..." Я живу так, щоб моїм дітям ніколи не було соромно за батька.

Стежками босоногого дитинства

У хліборобській родині Петра Яковича і Галини  Олександрівни Земляків шестеро дітей - Микола, Сергій, Лариса, Женя, Оксана та Іван. Усе життя голова цієї великої сім'ї пропрацював трактористом у колгоспі, мати доглядала дітей, поралась по господарству, дбала про те, щоб усі шестеро діток були не гірші від тих, хто ріс у родині один. Недарма кажуть, що багатодітна сім'я - це найкраща школа життя. Малі Земляки виростали напрочуд роботящими і дружними. І на городі, і біля худоби, і на обійсті під материнським керівництвом вони давали раду своїми дитячими руками. Не раз малий Миколка мріяв про те, аби їх сім'я жила у великому-великому будинку, де кожен мав би свою кімнату, щоб батько з матір'ю не працювали так тяжко і могли купити все, що їм заманеться. Тому ще в дитинстві вирішив, що зробить усе можливе, щоб його сім'я, його діти жили краще, ніж він. Мабуть через те, що з юних років майбутній підприємець не купався в розкошах, на все життя в душі збереглося співчуття до тих, хто сьогодні змушений бідувати. А тому під опікою Земляка - діти-сироти, пенсіонери, знедолені і малоімущі не лише рідного Корецького району, а й Рівненщини.

На власний хліб

Після закінчення Щекичинської восьмирічки Микола вступив у Рівненське ПТУ №1, де здобув професію столяра. Невдовзі пішов до війська. Там він по-справжньому готувався до майбутніх випробувань: займався спортом, тримав себе у хорошій фізичній формі, багато читав й уважно придивлявся до навколишнього світу. Після демобілізації працював сторожем на овочесушильному заводі в Рівному, їздив на заробітки на Житомирщину та Миколаївщину. Працював і муляром, і теслею, і слюсарем, і копачем... Хтось підказав поїхати в Казахстан, у Кокчетавську область. Мовляв, там і грошей можна заробити, і досвіду запозичити...
Довго не роздумуючи, поїхав. На чужині працював будівельником, очолював бригаду земляків із Рівного. Повернувся додому, привіз чималу на той час суму грошей і найдорожче - свою дружину Тетяну, вірного друга і порадницю. З нею на зароблені гроші купили хату.
У Казахстані дізнався, що там ще з 1980-х діяла орендна форма господарювання, щось на зразок фермерства. Серед своїх знайомих знайшов чотирьох сильних хлопців - і знову на чужину. Взяли в оренду 300 бичків на відгодівлю. За кілька місяців про їх досвід вже писали місцеві і центральні газети, адже за рахунок невеликої собівартості кормів вдалося досягти рекордного приросту ваги худоби.
Думка про власну справу не покидала Миколу Петровича ніколи. Повернувшись додому, за зароблені гроші купив КамАЗ: за угодою привозив із Польщі групі донецьких підприємців харчові продукти, здебільшого макаронні вироби. А потім вирішив сам виготовляти їх з українського борошна. Продав КамАЗ, купив обладнання для виробництва макаронів, орендував невелике приміщення. Згодом його виробництво розширилося, і тепер Микола Петрович Земляк забезпечує роботою і вчасно платить   заробітну платню своїм працівникам і постачає населенню високоякісні продукти. До макаронів додалися ще й безалкогольні напої та хліб.

Мій дім - моя фортеця

Однією з найбільших цінностей, на думку Миколи Петровича, є сім'я. Він разом із дружиною Тетяною виховує двох дівчаток. Старша, Юля, навчається у 8 класі, а молодша Оля - у шостому.
Родина Земляків розрослася, немов могутнє дерево. Сестри і брати вже мають свої сім'ї, але рідного порога не цураються. Коли усі навідуються у Щекичин, - робота горить у руках. А на вся родина ледь поміщається за одним столом у гостинній батьківській хаті.
 
Не упустіть шанс

До редакції "Незборимої нації" звернувся член Проводу ДСУ Леонід Кузьмич із проханням висвітлити позицію кандидата в народні депутати України Миколу Земляка, якого Рівненська обласна організація ДСУ вирішила підтримати на виборах.
Знайомився я з біографією кандидата та тезами його передвиборної програми з певною насторогою - гадав, що надані мені   агітаційні документи, як у більшості кандидатів, наповнені демагогією та саморекламою. Та дуже швидко я переконався, що слова, якими промовляв до виборців Микола Земляк, були щирими, чесними і доброзичливими. В них не було нічого, що дратувало б. Більше того, я повірив їм: із-за слів автобіографії випливав образ ґрунтовного, розумного і відвертого українця, який завдяки своїм здібностям, працелюбності і наполегливості досягнув життєвого успіху.
Я звернувся до свого сина, який лаштувався макетувати газету: "Ти знаєш, я з охотою готую ці матеріали. Мені здається, що Земляк - достойний чоловік, якого справді варто підтримати". Син відповів: "Я теж вже прочитав ці матеріали. І в мене виникло бажання проголосувати за нього".
У нас з Євгеном немає можливості проголосувати на виборах за Миколу Земляка - ми живемо у Києві, але цей шанс є у тих, хто мешкає на території Гощанського виборчого округу № 154.
Не упустіть, дорогі українці, свого шансу мати у Верховній Раді України достойного представника.
Роман КОВАЛЬ,
Голова ДСУ,
Президент Історичного клубу "Холодний Яр",
член Національної спілки письменників України.
 

Все, що від Бога, що на добро людині, - прийняти й утвердити, все, що від лукавого, - відкинути.

1) Держава і людина.
Свобода - найвище благо, найнеобхідніша передумова духовного і фізичного розвитку людини, а держава має бути засобом її захисту.
2) Праця та її оплата.
Праця без оплати - це ганьба для держави і біда для народу. Боргів перед людьми за виконану ними роботу не має бути.
3) Добробут.
Головним джерелом матеріального забезпечення людини, як і споконвіку, мають бути праця, талант, завзяття, а не злодійство, шахрайство, безчестя. Саме з цього необхідно виходити, формуючи політику в духовній і економічній сфері.
4) Родина.
Без належного захисту сім'ї, її інтересів, забезпечення права на житло, створення сприятливих  соціально-економічних умов життя становлення гармонійного суспільства не можливе. Виховання дітей - справа, передусім, сім'ї, а захист сім'ї, жінки-матері, жінки-трудівниці - турбота держави.
5) Здоров'я. Охорона довкілля.
"Здорова природа - здорова людина" - цей девіз потрібно наповнити конкретними діями, спрямованими на охорону людського здоров'я, очищення довкілля. Лікування людей похилого віку та дітей необхідно зробити безкоштовним.
6) Духовна культура, традиції.
У Біблії сказано, що на початку було Слово і Слово було Богом. Адже слово - душа нації, стрижень усієї культури. Шанувати рідне слово, збагачувати культуру, зберігати традиції, з повагою ставитись до культури інших народів - значить зберегти й утвердити себе у світі.
7) Освіта, молодь, мораль.
Знання молодої людини, освітні підвалини, закладені в школі, повинні бути підкріплені комплексом інших просвітницьких закладів та забезпеченням права отримати роботу після закінчення державного навчального закладу. Водночас пропоную заборонити в Україні рекламу горілчаних і тютюнових виробів та продаж їх молодим людям до досягнення певного віку.
8) Закон, захист прав і свобод людини.
Свобода, демократія - не вседозволенність. Правова захищеність людини, убезпечення її від посягань злочинців - одна з головних засад упевненості людини в собі, згуртованості народу, його віри в свою державу.
9) Влада - виборна, ефективна, відповідальна перед народом.
Закон має виконуватись. Для цього ми пропонуємо закріпити на законодавчому рівні:
- формування Кабінету Міністрів парламентською більшістю та їхню спільну відповідальність перед виборцями за результати діяльності;
- правові гарантії діяльності опозиції;
- обмеження депутатської недоторканості, запровадження чіткого механізму відкликання депутатів усіх рівнів;
- виборність керівників місцевих державних адміністрацій з одночасним забезпеченням можливості їх відкликання;
- механізми, що забезпечать ліквідацію двовладдя на місцях, розвиток місцевого самоврядування та територіального  самоуправління;
- забезпечення реальної незалежності судової гілки влади через запровадження прямих виборів голів судів і фінансування діяльності судових установ за рахунок державного бюджету.

Я категорично проти непорядності й байдужості, бездіяльності й пустого базікання, брехні і чванства, некомпетентності й непрофесіоналізму. Моє основне правило - робити людям добро. Я знаю місцеві проблеми і шляхи їх вирішення.
У разі обрання мене депутатом Верховної Ради, працюватиму над реалізацією життєво важливих проблем нашого регіону, газифікацією населених пунктів, будівництвом  житла, відновленням роботи існуючих підприємств та створенням нових робочих місць, розробкою місцевих ресурсів, організацією спонсорської та шефської допомоги, зміцненням матеріальної бази і розвитком охорони здоров'я, освіти, науки, культури, здійсненням соціального захисту населення.
Спасибі Вам, земляки, за віру й довіру.
Проголосуймо ж за свою надію на краще життя, за добро і мир на землі!

Молодь проти російської мас-культури

Після довгих років русифікації нова хвиля "російської культури" - в переважно попсовому розливі - накрила Україну. Поки старше покоління думає, що робити, українська молодь, у якої російські блатні "зірки" викликають відразу, вирішила діяти.
18 березня, в Івано-Франківську, під час концерту Тані Буланової, члени Молодіжного націоналістичного конгресу, "Пласту" та інших організацій, висловили своє ставлення до приблатньонної діви та експортованої нею "культури". Основними гаслами акції були "Україні - українську музику!", "Геть іноземну низькопробну блатну попсу!". Були й гасла економічного націоналізму: "Хочемо, щоб гроші українців залишались в Україні!" та "Платіть гроші своїм!"
Учасники молодіжної акції здивувались, побачивши на концерті Буланової, крім блатної публіки, ще й "шанованих франківців" старшого покоління, які вже не одну сорочку порвали на собі в "боротьбі за українську державу".
Молодіжний націоналістичний конгрес планує і надалі та влаштовувати "теплий прийом" блатним гастролерам із Росії.
Хочеться вірити, що арсенал засобів МНК збагатиться більш дієвими методами і молодь нарешті покаже старшому поколінню, як треба боротися за Україну.
Чи й наступного разу обійдемося гаслами?

Р. К.
 

Успіхи маріупольських пластунів

Неподалік с. Кременівки відбулися збори Маріупольських туристів. Вже вкотре перше місце у змаганнях зайняла дитячо-юнацька команда пластунів Азовської Січі УСС. Особливо хочеться відзначити капітана команди, джуру Дмитра Провоторова й джуру Віталія Логінова. Слава нашій бойовій зміні!

Прес-центр ДОО ДСУ
 

У жовтні 1920 р. україно-польський фронт із більшовиками завмер на лінії Уланів - Хмільник - Дяківці - Багринівці. Загін отамана Якова Шепеля передислокувався на територію, яке контролювало україно-польське військо. Та чимало повстанців Шепеля залишилися по інший бік фронту - ховаючись у околицях рідних сіл, вони очікували україно-польського наступу. Серед тих, хто залишився в рідних околицях був і Микита Кулик - перший начальник штабу загону Якова Шепеля 2.

Микита ховався на своїй батьківській землі, на сіножатях, що були за селом, недалеко державного лісу Корабельщина. Сіножаті - це теж був ліс, але вільховий, із річечкою, болотами. Він належав господарям села.
Микита збудував курінь, в якому ночував. Вдень косив сіно, слідкуючи за довкіллям. Я кожен день носила їжу. Микита був не сам, бо в ліси пішло більше повстанців, ніж із Шепелем до поляків. Разом із харчами приносила новини, які тоді передавались з вуст в уста. А новин було багато: хтось здався по амністії, хтось попав у руки більшовиків і був розстріляний, когось зовсім невинного, не розпитавши хто він,  розстріляли на місті жидівські комісари з Літина.
Мені тоді приснився сон. Пішла я по воду до криниці. А в криниці по самий верх цербин стоїть не вода, а кров. Зверху - якась накривка, як у діжі з квасиною, а на ній лежать шкіряні рукавички мого Микити, які він носив. Натиснула я на круги відром і набрала у відро не води, крові.
Пішла, а переді мною розстелилось безмежне поле стиглого жита. І все це мені треба вижати. Я жну, а сонце пече. Переді мною  - у житі відро. Напилась я з нього, але то була не свіжа прохолодна вода, що в жнива освіжує женця і додає сил, а солона ропа з квасини.
Скоро після того сна небо показало ще одне предвіснення.
В ясний день з'явилась невеличка хмара, що переросла в центрі села на вихор-смерч. Він - високо в небі. Підіймав пилюку і сміття. Наблизившись до нашого двору, зірвав комина, розбурхав гребінку    солом'яного даху хати і помчав на північ села в напрямку сіножатей. Помітивши вихор, Микита покинув косити і сховався під вільху, щоб пересидіти буран. Вихор зломив верх вільхи і гілля впало вниз, накривши Микиту.
В цю ж ніч прийшов Микита додому.
- Чого ти прийшов?! А як наскочать більшовики?!
Микита розказав, яка оказія була на сіножаті, і що його мабуть таки вихор навіяв, бо щось не здоровиться. Настрій поганий, скучив за дитиною, якій було вже півроку. Взяв Марусю на руки, пригорнув до грудей і став носити по маленькій кімнатці, яку їм батько віддав (раніше вона служила за комірчину). Микита носив по кімнаті дитину, голубив і говорив їй ніжності, а Маруся солодко спала на грудях батька.
Тут у дворі почався гармидер, в двері загриміло:
- Атваряй!
Ґвалт! Більшовики! Облава!
Я - до єдиного віконця, що виходило на город.
- Давай дитину мені, сам тікай через вікно в садок.
Микита втратив свій попередній дух. Я забираю в нього дитину з рук. "Тікай!" - і силоміць тисну його до вікна. Відкриваю клямку внизу та виривається з рук і брязкає об шибку. Цей звук почули на дворі і зразу в крик: "Удірают!" Матюки і груба лайка.
- Ось маєш тепер. Вже пізно стрибати у вікно, іди відкривай.
В хату вриваються з револьверами і Микиту ставлять до груби, стволами наганів у груди.
- Ґдє аружіє, бандіт?
- Я кинув у річку. В хаті зброї нема.
В кімнаті батьків всі на ногах.
- Сабірайся!
Вивели у двір. Коло воріт підводи. На них - заарештовані. Кругом повно оскаженілих більшовиків.
Пізніше Ілля Дубинській, комісар, а потім і командир 10-го червоного кавалерійського полку, у своїй книзі "Трубачі трубят тривогу" напише: "Ми брали їх по суботах та неділях, коли вони приходили до домівок змінити білизну. Та ще хто з них мав коханок, там їх і брали на облавах і засідках".
Нічна дорога на Хмільник пролягла через с. Івчу та Трибухівський ліс. На підводах везли самих господарів. Підвід було кілька. Кругом ніч. Микиту заставили йти пішки від Вонячина до Хмільника. Коли йшов лісом за Трибухами, то можна було шмигнути в ліс і втекти. Микита цим не скористався...
Хоч і гаряча пора в селі, але батько Микити Тимофій, запрягши коней, а я, зготувавши торби з харчами, взявши трохи золотих монет (паперові гроші були в мільйонах), вирушили на Хмільник.
Приїхали десь з обіду. Батько став на околиці, а я пішла у місто шукати Микиту. Розпитала людей, де більшовицький штаб. Біля штабу - вартові. На ґанок вийшов жид у шкіряній куртці - носатий, набундючений 3. Підійшла до вартового:
- Де тут заарештовані у вас?
- Кто будєш?
- Кулика жінка!
- Ухаді атсєдава, а то і тєбя пасадят!
Допиталась таки. Прийшла до якогось сараю. Біля нього вартовий ходить. Підхожу до вартового: "Чи тут заарештовані?" Та сама відповідь: "Ухаді, а то єщьо і тєбя туда пасадят!" Показую йому золото:
- Пусти хоч на хвилину.
Оглядається навкруги, бере золото і впихає мене до сараю.
Я побачила страшну картину. Посеред вузького сараю по обидва боки головами до стіни, а ногами до проходу лежать біля сорока чоловік.
- Чи є серед вас Кулик?
- Я тут, - обізвався самий крайній справа в кутку.
Усі підняли голови: як пустили?! що на волі?!
Підійшла до Микити:
- Що в селі? - питає він.
- Нічого, господарюють більшовики. А ти як?
- В середині все ціле, цілі і кості. Вели допит. Клали на стілець, в'язали за ноги і шию до стільця. Один сідав на голову, другий - на ноги, ще двоє - по боках. Били шомполами по спині. Коли втрачав свідомість, відливали водою, яка тут же стояла у відрі. Потім знов били. Так допитували. Коли бити було вже нічого, кинули на землю, а на допит взяли іншого...
Кожен хотів щось сказати, передати на волю. Але тут крик вартового: "Вихаді паскарєй!"
А пройшла лише одна хвилина.
Вийшла. "Ухаді атсєдава, да бистра!"
Пішла до батька, розказала все.
Треба щось робити, але що?
Їдемо до села Широкої Греблі, знаходимо господаря, просимося переночувати з кіньми. Ночуємо, на ранок - знову в Хмільник.
Дорога вже знайома, йду до штабу, той самий носатий жид-комісар, знайомі вчорашні обличчя вартових та інших, що крутяться біля штабу, але якесь незрозуміле пожвавлення. Коли підходила, то звернула увагу на те, що на православному і католицькому цвинтарі якісь люди копали ями.
Спішу на вчорашнє місце до сараю, де сиділи заарештовані. На зустріч - ціла ватага вчорашніх в'язнів. Веселі, бадьорі, одне одного підтримують...
Що таке?! Що трапилось?!
Здоровкаються. Веселі. Розказують, що на Хмільник вночі налетіли махновці, була стрілянина і більшовики втекли. В'язнів вранці випустили, звільнили, розпитували, хто за що попав, як катували, яку шкоду завдавав більшовикам, які хто геройства вчинив.
- Якщо хочете відомстити за свої кривди більшовикам, - кажуть, - то гайда з нами!
Нагодували. Звичайно, багато хто розказував, що він й не був у боргу перед більшовиками.
- А які ти подвиги зробив? - спитав один Микиту.
- Зірвав моста за Літином (а цього могло і не бути).
Дехто розказував як його катували, а він геройські терпів.
Один із села Івча на кличку Хмара 4 закотив скривавлену сорочку і показав, як один із катів, розлючений його відповідями і стійкістю, багнетом проколов йому бік.
Хмара здушив руками живіт і з дірки забулькав гній, потекла сукровиця.
Але настрій в Хмари був бойовий. Тепер він ще себе покаже, піде з махновцями бити більшовиків.
Я стала переконувати Микиту, що це провокація.
- Ніхто вас не звільняв. Я бачила, що комісар той, що й був. Біля штабу ті самі, що я їх бачила і раніше. Є нагода втекти. Ходімо десь у бік, я ось принесла їсти, зайдемо в двір і городами будемо звідси тікати в ліс. Звідти - додому. Бо вас тут порозстрілюють, з вас і зараз "махновці" очей не спускають, але втекти можна...
- А як я залишу товариство? Що за мене скажуть, що я зрадив усіх, втік!
- Повір, що тут щось не чисто. Разом всі ви не втечете, а ось одному-двом можна.
- Та нам навіть говорили, хто хоче, то може йти додому.
- Говорили, але не пускали. Отож, давай, тікаймо.
- Ні, товаришів не залишу. Як будуть вести на розстріл, тоді буду тікати.
Так пройшло кілька годин.
Сонце сідає на вечір, засурмила сурма, десь з боків з'явились вершники:
- Гайда, хлопці, до штабу. Сурма кличе.
Попрощались. Ми з батьком пішли до підводи і поїхали знов у    с. Широку Греблю, щоб назавтра повернутися сюди.
Які будуть подальші наміри "махновців"?
Вже далеченько проїхали за місто, сонечко сідає за обрій, на душі - туга, не розповісти. Чому не тікали?!
В цей час у Хмільнику зацокотів кулемет.
Бив довго, потім втих і знову зацокотів короткими чергами.
Серце стиснулось: це їх, мабуть, розстрілюють...
Під'їжджаємо до оселі господаря, де маємо ночувати. Вже добре стемніло, в'їжджаємо в двір, а на комині хати сидить пугач і кричить: "Поховав! Поховав!"
Погана прикмета.
Не діждавшись світанку, рушила у Хмільник. Ось вже і передмістя. Розвиднюється. На зустріч йде якась жінка.
- Чи не чули, що там у місті? Що з арештованими?
- А ви хто будете?
- Та чоловіка в мене забрали, вчора їх ніби-то якісь махновці звільнили.
- О, жіночко! Не ходіть ви туди, розстріляли їх вчора ввечері. Поляків - на польському цвинтарі, а наших - на нашім. Били їх з кулеметів. Добивали з рушниць і наганів. Там був такий крик на все місто. Щось вони там кричали, щось співали ("Ще не вмерла..."), а кулемет бив, бив, бив... Люди рано ходили дивитись, була і я... Там стільки крові... Закидали їх... Але глина кругом у крові... Ви там вмлієте від того видовища, не витримаєте, а більшовиків - повне місто. А ви молода, ще заберуть і вас на потіху. Краще тікайте додому. Ви їм вже нічим не допоможете.
Вислухала я, і, як п'яна, пішла до Широкої Греблі. Розказала все батькові.
Поїхали додому.
Смерть Микити вдома сприйняли трагічно і важко...
Ще до війни Микита вчителював у селах біля міст Меджибожа та Старокостянтинова. Коли прийшла війна, Микиту разом з іншими мобілізували. Попав на турецький фронт, став унтер-офіцером.
З перших днів війни була ейфорія: або грудь в хрестах, або голова в кущах. З роками війна просвітила не одного Микиту. На фронті через буханку хліба, обмотану мокрими рушником, товариш із карабіна прострілює йому м'якоть ноги. В шпиталі Микита їсть багато цукру, підсипає в рану цукор, щоб не заживала, щоб лікарі поставили хворобу "Цукеркранк" - цукрова хвороба.
Воювати за віру, за царя і       "отєчєство" вже не хотілося. Армія, фронт, тили, наповнені революційною літературою різних партій та ідей, нарешті, Лютнева революція, більшовицький переворот, і в 1918 р. Микита приходить додому.
Коли встановилась влада Гетьмана, запрацювали школи. Микита вчителював у ріднім селі Вонячині. Пройшло небагато часу - і знову війна. Армія Петлюри, відступаючи, проходить через Вінниччину і Літин. В березні з тилу вдарили на Літин більшовики. Армія Петлюри здеморалізована. Більшовики повністю розгромили 10-у чорноморську   дивізію. В полон здалось більше 1000 чоловік. Беззбройних хлопчаків, гімназистів із піднятими руками озвірілі більшовики рубають шашками...
740 трупів захоронили лише тоді, як котовці і примаковці пішли десь далі.
В Літині встановлюється більшовицька влада. На службу до неї зголошується багато жидівської бідноти. Хапають заручників, хапають учителів, свідомих українців, що були на службі в Гетьмана чи Петлюри. Маєш золото, можеш відкупитись. Погреби в Літині та тюрма забиті інтелігенцією, що мала хоч якесь відношення до українського руху.
Шепель, вчитель Качуровський і Микита гуртують підпільно молодь, збирають зброю, готують повстання, щоб вигнати окупантів із Літина. П'яна, голодрана матросня, голодні продзагони тягнуть усе, але особливо хліб. Жидівська біднота валом валить у ЧК. На мітингах вчорашні жидівські водовози, балагульщики 5 деруть горлянки о "міровой рєволюціі, кулаках, міроєдах". Наділи шкірянки, вчепили маузери і нагани та розстрілюють "контру".
Організувавши селян із навколишніх сіл, в ніч із 13 на 14 травня (Яків) Шепель і (Павло) Саранча зайняли Літин. Вчорашніх катів не помилували.
Шепель застерігав: не чіпати тих євреїв, що були проти більшовиків (це були багаті євреї), не чіпати невинних.
Але розлючені родичі розстріляних заручників вже не дуже звертали на отамана увагу. Помста була страшною.
Шепель у Літині організовує штаб. Микита - в штабі головний. Потім штаб був переведений до с. Вонячин, у кам'яну школу.
Тепер Микити вже нема. Багато повстанців впало від куль ЧК. Багато ще ходять по лісах із Шепелем і борються, але шлях Микити вже закінчений. Треба підкоритися долі і готуватись по християнському звичаю і вірі провести обряди та панахиду.
Оскільки це було перед святом Маковея, то на Маковея й призначено було відзначати 9 днів.
Була неділя і батько Микити Тимофій, який був дяком, зранку, як завжди, пішов до церкви. Там треба відправити панахиду, а після служби запросити людей на обід.
Вдома порядкувала мати Микити Варка та ми всі: діти, я, невістка, дочки і сини поставили в хаті столи, розставили багато різних страв та напоїв і, сумуючи, чекали людей на поминки.
І ось діждались... Почули крики, лайку, виглянули у вікно - і завмерли. Якийсь більшовик, розхристаний, із нагайкою відкинув ворота. На подвір'я влітають одні на конях, другі вже спішені. Підштовхують у спину скривавленого батька. Мати, побачивши все це, бухнулась перед образами навколішки. Я схопила дитину на руки і стала біля печі - може, хоч дитина на руках мене захистить.
Той, що з нагайкою, з гуркотом відчиняє двері. Угледівши матір, що схилилась у поклоні перед образами, з розмаху б'є її по голові. Нагайка обвила кілька разів голову.
Ані крику, ані слова: мати, коли молилась, то, щоб хата горіла, вона не встане.
- Ти будєш мать бандіта ілі нє ти?
Мовчання, тільки тиха молитва. Знову свиснула нагайка, знову крик: "Ти лі мать бандіта?", - і знову мовчання. Ні стогону, ні крику - одна молитва. Я стою, як вкопана, вся дерев'яна. Нарешті мати встає і спокійно питає:
- Що вам, люди добрі, від мене потрібно?
- Ти будєш мать бандіта?
- Так, я.
- А гдє он?
- Не знаю, забрали такі, як ви.
- Што?! Ми? - знову свиснула нагайка.
- Я не кажу, що ви, а такі люди, як ви, в такій одежі, і так говорили.
- А ти, кто такая будєш, - запитали у мене, - жєна учітєля?
- Нєт, нє жєна!
- А кто?
- Сєстра єго жєни (я говорила по-російські, мову цю знала, бо  закінчила 3 класи школи при монастирі в Головчинцях).
- Пайдем са мной.
Веде мене на двір, потім на вулицю. Назустріч - Яків, родич. Нічого не говорячи, з усієї сили б'є Якова по голові нагайкою. На кінці шкіряної плетеної нагайки зашиті три свинцеві кулі. Нагайка миттю обвила голову, а кулі якраз вдарили в губи і розсікли губи, кров - на груди, на сорочку. І тільки тепер запитав:
- Ето будєт жєна учітєля ілі сєстра єго жєни?! Ана гаваріт, што сєстра!
Блідий, як стіна, Яків, заїкаючись, сказав:
- Да, да, сєстра!
- А жєна гдє, такую тваю мать?
- Нє знаю, ку-ку-ку-да-то уєхала.
Не продав... Та і сам більшовик відповідь підказав.
На цей раз повезло.
Я не стала більше нічого чекати, а з дитиною пішла подалі від дому.
Більшовик повернувся до хати. Його чекали, мабуть він був командиром. Угледівши, що столи ломляться від їжі, скомандував всім за стіл.
Сіли. Зїли і випили все, що було. Вже п'яні стали все виносити з хати: одежу, бодню з салом, муку, крупи - все. Коли оголили до образів і голих стін, почався погром: вікна, двері та комин рубали шаблями, ламали й трощили ногами й руками.
Забрали воза, свиней - все, що було в дворі. Густота солом'яних хат не дала спалити хату, - тоді б  загорілась вся вулиця.
Ось такі були поминки Микити на 9 днів...
З того дня я не ночувала у своїй оселі. Для мене життя стало пеклом. Я ховалась по ярах, садах, лісах.
Чомусь ні за ким з інших членів сімей розстріляних повстанців не гонились і не робили таких погромів. Наїжджаючи в село і нишпорячи по кутках (вулицях), більшовицькі людолови кожному стрічному задавали питання:
- Гдє прячєтся жєна учітєля?
- Не знаємо.
- Ето правда, что ана болно уж красавіца?
Кілька раз я з Марусею на руках підходила до "кручі". Це місце над річкою Згар, недалеко нашого городу. Дивилася на страшний вир круговороту річки, що билась прямо у берег, вирувала й затягувала вглиб все, що текло по річці, і думала шугнути з високої кручі в цей вир. Потім дивилася на личко своєї донечки і відкладала це на завтра, а сама знов йшла на ночівлю десь у сади чи хащі, щоб близько опівночі підійти до когось із родичів і щось поїсти. До пізньої осені наїжджали з Літина більшовики, і кожен раз: "Гдє жєна учітєля?"
Тільки, коли вже почались перші заморозки і дерева та кущі стали скидати своє листя, наїзди людоловів із  Літина припинились.
Селяни, що ходили в Літин, донесли мені, що цей полк (не виключено, що саме 10-й Іллі Дубінського) десь переїхав в інше місце.
Як стемніло, я навідалась до оселі рідної сестри Микити Явдохи, що була заміжня. Вона жила на другій половині села за р. Згар. Явдоха нагріла мені в печі казан води і я вперше за півроку помила донечку Марусю та вклала її в теплу постіль, ситу, спати. Потім стала митись сама і в гарячій воді відпарювати свої ноги (ходила ж я боса, бо все взуття грабіжники забрали). З підошви ніг ножем вишкрябувала довгі глодові та інші колючки, і різні будяки. Вони вросли в підошви ніг до крові, але жоден із них не взявся наривом.  Я не чула ніякої болі.
Прийшла додому. Стала жити легально. Ходила в поле, поралася вдома по господарству. Хоч я була з чужої сторони, свекор Тимофій і свекруха Варка ставилися до мене добре.
Я дістала сховану швейну машинку "Зінгер", що колись до війни Микита купив за свою вчительську зарплатню. Він сказав тоді: хай буде, може колись прийдеться нею на хліб заробляти. Навчилась на ній шити. Це давало мені якусь копійку на утримання себе і дитини. Свекор дав мені кусок сіножаті і поля.
Весь час мені не хотілось вірити, що Микити нема, думалося, а може, він втік під час розстрілу, і десь з іншими перебуває в Польщі.
В травні 1927 р. (?), коли Марусі вже був 8-й рік, я вийшла вдруге заміж за сільського парубка Бурлаку Федора Никоновича, народила ще семеро дітей, шестеро з них вдалося виростити до повноліття.
Пережила все те, про що не раз говорив Шепель, Микита та інші.
Але це вже окрема історія...

Померла Марія Василівна Побережна (Кулик, Бурлака) на 63 році життя, 25 червня 1957 року, похована на цвинтарі с. Вонячина (нині Городище Літинського району Вінницької області).
Вічна їй пам'ять! Вічна пам'ять Микиті Кулику та його побратимам!

Запис здійснив син Марії Василівни - Іван Бурлака. Підготував до друку Роман Коваль.
Публікація Історичного клубу "Холодний Яр".

Примітки:
1. Родом із с. Головчинці Летичівського р-ну Хмельницької обл.
2. Пояснення моє. Р. К.
3. Напевно, це був керівник операції, начальник слідчої частини "особотдєла" 14-ї совєтської армії Г. Чернобильський.
4. Справжнє прізвище - Андрій Рябенький. За твердженням Г. Чернобильського, Хмара-Рябенький - ад'ютант отамана Якова Шепеля.
5. Балагула - "1. Крытая дорожная повозка, на которой ездят евреи. 2. Еврей-извозчик на таком экипаже". Б. Грінченко.
 

Заклик до солідарності і допомоги

До мене, як до президента Історичного Клубу "Холодний Яр", звернулися молодіжні організації Кіровоградщини ("Спадщина", "Молода Просвіта", "Патріот України", "Студентське братство", Жіноче товариство ім. Олени Теліги та ін.) з проханням допомогти врятувати життя їхньому товаришу -  дев'ятнадцятилітньому Дмитру Грицаю, який хворіє на гострий лейкоз (мієлобластний варіант, панцитопенія тяжкого ступеню). Щоб врятувати життя Дмитрові, необхідні чималі кошти (від 50 до 100 тис. грн.) на пересадку кістного мозку, а родина такої можливості немає.
Нині Дмитро перебуває на лікуванні у Науковому центрі радіаційної медицини (Святошине), де він пройшов курс інтенсивної хіміотерапії. Зараз йому необхідно термінове переливання крові, бо після хіміотерапії різко погіршилась картина крові, а крові 4 групи у розпорядженні лікарів немає.
Звертаюся насамперед до української молоді з проханням надати термінову допомогу Дмитру Грицаю:  йому потрібна кров 10 донорів 4 групи. Звертаюся й до небайдужих українців, які мають можливість надати фінансову допомогу для лікування Дмитрові Грицаю. Для них подаю р/р 290946 ОДАППБ "Аваль" МФО 323538 ОДАППБ "Аваль" м. Кіровоград ЗКПО 13762450, призначення - на лікування Дмитра Грицая. Телефон для довідок 242-47-38.

Провідуючи Дмитра у лікарні, я побачив яка це мужня, світла українська людина, патріотична, розумна і красива. До речі, його псевдонім - Холодноярець. Цей псевдонім свідчить про світобачення юнака, його життєве кредо.
Отож, закликаю українців виявити солідарність і підтримати Дмитра Грицая в хвилину небезпеки.

З повагою
Роман КОВАЛЬ,
президент Історичного клубу "Холодний Яр"
 

Тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим необмежену змогу всестороннього розвитку духового і осягнення найліпшого матеріального гаразду.
Пишний розцвіт індивідуальності можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальності є метою.
Державна самостійність є головна умова існування нації.
Державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних стосунків.
Коли б навіть було доведено, що ми тільки різноманітність російської нації, то й тоді нелюдські відносини росіян до нас освячують нашу до їх ненависть і наше моральне право убити насильника, обороняючись від насилля.
Кров, коли вона пролита братньою рукою, ще дужче благає о помсту, бо то брата кров!
Нехай вчені розшукають, хто був кому родичем, - ображене чуття нації і кривда цілого народу гидують визнати моральні зв'язки з російською нацією!
Ми можемо обсуджувати тільки засоби і способи боротьби.
Коли українська інтелігенція є, коли вона заступник суспільства, коли вона бореться, то чому ми не чуємо про цю боротьбу, не бачимо наслідків її і навіть не відаємо й про те, за що, власне, бореться нова інтелігенція?
Потреба боротьби випливає з факту нашого національного існування.
Нам належиться будуччина, бо зовсім неможливо, щоб... ціла велика нація могла зникнути, могла бути задушеною, коли вона спроможна воювати з цілим світом!
Доки хоч на однім клапті української території пануватиме чужинець... доти всі покоління українців йтимуть на війну.
Як не можна спинити річку, що, зламавши кригу на весні, бурхливо несеться до моря, так не можна спинити нації, що, прокинувшись до життя, ламає свої кайдани.
Ми не допустимо, щоб проміння свободи усіх націй заблищало на наших рабських кайданах: ми розіб'ємо їх до схід сонця свободи.
Усіх, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців, і доки хоч один ворог чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя.
Слава і побіда - це доля борців за народню справу.
Микола МІХНОВСЬКИЙ,
 "Самостійна Україна".

"Самостійна Україна" - головний твір ідеолога державної самостійності України Миколи Міхновського. Ця праця, написана на початку 1900 р. як програма першої української політичної самостійницької організації -  Революційної української партії (РУП), стала програмою дій для цілого покоління, яке в 1917 р. підняло жовто-блакитне знамено Української революції. Можна з впевненістю твердити, що ця книжечка запалила національне багаття в душах мільйонів українців, виплекала   героїчне покоління 1917 - 1920-х років.
Книгу можна придбати в редакції "НН".
 

Останній день зими

Останній день зими 2002 року відійшов разом з Олексою Мусієнком.
Весну я вже зустрічав без друга.
Без однодумця.
Нас зріднили не стільки конкретні спільні справи, як споріднене сприйняття Визвольних змагань українського народу, їхніх героїв і зрадників, однакове розуміння причин її поразки і конкретних винуватців, суголосні реакції на прізвища "Міхновський", "Скоропадський", "Винниченко". Захоплення Міхновським та здригання, коли у свідомість гадиною заповзала тінь Винниченка...
Олекса Мусієнко був чи не найемоційнішим (серед українських письменників) поціновувачем отаманів Гайдамацького краю, буквально був у захопленні від цієї героїчної сторінки української історії. 15 січня ц. р. він зателефонував мені і подякував за "безсонну ніч", яку він провів, читаючи "Повернення отаманів Гайдамацького краю".
Шкодую, що ця розмова не була записана на магнітофон - настільки вона була змістовною. Олекса Мусієнко чітко, ясно і нестандартно висловлював свої думки. Аргументованість підсилювали його емоції, біль його українського серця.
Це промовляв мудрець-однодумець.
Як тепер розумію, промовляв на порозі вічності.
Оцінюючи мій "Начерк до історії Холодноярської організації 1917 - 1922 років", Олекса Мусієнко сказав: "Сила Вашого слова, логіки та аналізу може змінити точку зору навіть у людей, у яких вона вже давно сформувалась і здавалася незаперечною".
Я почувався ніяково. І щасливо.
І от тепер людина, яка сказала ці та інші, вагомі для мене, слова, відійшла за обрій. Власне, він не відійшов, адже, як й інші національні письменники, лишається у свідомості народу, принаймні його провідної верстви - своєю духовною спадщиною.
Залишиться він навіки й у моєму серці, - як людина, яка була по цей, наш бік, барикад, у боротьбі зі світом, байдужим до болю і розпачу, яким переповнені серця тих небагатьох, хто залишився від українського народу.
Хай ім'я Олекси Мусієнка не загубиться на скрижалях історії колись великого українського народу. Хай пам'ять про нього не дає спокійно спати тим, хто зрадив, і тим, хто продовжує на осиротілих барикадах вести боротьбу зі світом, який прагне нашого самознищення.
Мусимо перемогти, хоча б для того, щоб зберегти у пам'яті наших нащадків образи кращих, які дають підстави для гордості за причетність до Українського народу.
Роман КОВАЛЬ
 

Дякую за гіркі і вдячні сльози

Дякую за те, що Ви відкрили нам прекрасні і трагічні сторінки нашої історії. Дякую за гіркі і вдячні сльози, що їх викликали ці радіопередачі. Знаю, що не одне українське серце стискалося від болю, але душа наповнювалась гордістю за прекрасних синів землі нашої. Слава їм і слава Україні!
Леоніда СКРИПЧЕНКО
Книгу можна придбати у редакції газети "Незборима нація". Ціна з пересилкою 12,50 грн.
 

"Срібло злато на три часті паювали
Першу часть брали на церкви покладали
На святого Межигорського спаса,
На Трахтемирівський монастир
На святую Січову Покрову давали..."
Козацька дума

Де Славутич мина Переяслав в обхід,
Круто берег під горами вирив,
Із туману віків зрине пам'яті слід,
Ледве-ледве бринить - Трахтемирів.

Там, де мудрий Баторій вказав козакам оселиться,
Де рубаки старі тихо гоїли рани свої -
Навіть смирній бджолі не дозволено  нині роїться,
Там усе - бакаї, бакаї, бакаї...

На козацькому цвинтарі предкам уже  не вклониться,
До священних могил промайне хіба-що відчайдух,
Бо обснована дротом найперша козацька столиця
На козацьких кістках там палац і басейни для шлюх.

В Яр Холодний нас гнів поведе.
Час збиратись усім на пораду,
Бо і з права, і зліва гуде:
"Чорну раду, брати, чорну раду!"

Віктор СТРІХА

В стані облоги

Вже три роки як в подільському селі Петрик, що на славній колись Літинщині, існує невеличка громада Української Православної Церкви Київського Патріархату. Існує в стані облозі. Адже чимало наших земляків підтримує проімперський Московський Патріархат і активно бореться проти Київського Патріархату. Розгорнули шалену агітацію сектанти, які різними подачками заманюють до свого молитовного будинку односельчан. Вірні ж УПЦ КП моляться в сільській хаті, яку пристосували під храм. Хотіли збудувати церкву, та коштів вистачило лише на закладення фундаменту. У відчаї священик о. Василь Дида оприлюднив звернення до всіх українців в Україні і діаспорі, до громад Православної та Греко-Католицької церков із проханням допомогти фінансово чи літературою - на історичну або релігійну теми, чи вживаними церковними речами - ризами, хоругвами, богослужбовою літературою.
Кому небайдужа доля громади УПЦ Київського Патріархату в с. Петрик, подаємо адресу: священик о. Василь Дида, с. Петрик Літинського району Вінницької обл., 22362.

Вночі 1 травня 1966 року студент Георгій Москаленко та робітник Віктор Кукса встановили над будинком Київського інституту народного господарства синьо-жовтий прапор. КҐБ хлопців викрив. Москаленко отримав три роки мордовських таборів, Кукса - два роки. Вчинок хлопців героїчний, але наші герої (не орденоносно-паперові, а справжні герої України) досі не реабілітовані. У незалежній Україні, якій уже 10 років!
Справа ось у чому: Віктор Кукса ножем зрізав із флагштока прапор УРСР і на його місці закріпив національний. Георгій Москаленко чатував унизу, щоб у разі небезпеки подати пострілом звуковий сигнал. Для цього хлопці виготовили самопал.
Постановою Пленуму Верховного Суду України від 20 травня 1994 р. з Кукси та Москаленка ст. 6-1 КК УРСР знята, але залишено звинувачення у "виготовленні і носінні холодної, вогнепальної зброї", тому кримінальне тавро з них не зняте.
Розглядаючи вчинок Москаленка і Кукси як громадянський подвиг, я звернувся у справі їхньої реабілітації до Верховного Суду України, але там мені відповіли, що Постанова Пленуму Верховного Суду є остаточною і оскарженню не підлягає.
Позиція суддів, від якої відгонить антиукраїнською упередженістю, принаймні байдужістю - очевидна. Вчинок Георгія Москаленка та Віктора Кукси треба розглядати як епізод національно-визвольної боротьби, на яку, згідно з міжнародними правовими нормами, народ має право. Не кажучи вже про те, що в цьому випадку "виготовлення і   носіння зброї" - суто формальний момент, не пов'язаний із небезпекою чиємусь життю.
Чи не пора українській громадськості стати на захист Георгія Москаленка і Віктора Кукси?
Цього листа я розсилаю на 100 адрес посадових осіб і відомих    політичних і громадських діячів. Серед них Президент України Л. Кучма, народний депутат Л. Кравчук, президент НАН України Б. Патон, лідери політичних партій, колишні політв'язні, впливові засоби масової інформації.
Сприйміть цю проблему як власну. Встаньте на перешкоді тих, хто не хоче реабілітувати борців за свободу нашої Батьківщини, реабілітуючи тим самим окупаційну владу минулого.
В. КРАВЧЕНКО
м. Київ
 

Принципова позиція російського шовініста

Газета "Наш вестник" (№11, 2002) опублікувала істеричну замітку полковника В. Лукічьова. Полковник обурюється рішенням Севастопольського союзу ветеранів Афганістану підтримати виборчий блок "Єдність". Який, наголошує Лукічьов, очолює політик "націоналістічєского толка" Олександр Омельченко. Полковника обурило лиш те, що блок Омельченка є українським. "Продалі", завиває полковник, "продалі" Союз ветеранів. "А сколько стоіт Родіна? Сколько стоіт город русской слави?", - посилає він свою голову попелом. І вимагає негайного рішення про вихід СВА з блоку "Єдність".
Що це? Зоологія?
Ні, це принципова позиція російського шовініста.
Гадаю, що нам треба би приклад брати з полковника Лукічьова.
Та чи здатні українці так ненавидіти все, що російським зветься, як полковник Лукічьов ненавидить українське?

Оксана РУМЯНЦЕВА
м. Севастополь
 

Російський моноліт дав тріщину

Голова профспілкового комітету профспілки робітників ВО "Моноліт" Олександр Зубарев таки добився свого: завдяки його наполегливості вперше в історії підприємства колективний договір ВО "Моноліт" видається двома мовами: українською і російською. До цього колективні договори кожного року укладалися та видавалися виключно російською, чим порушувалися конституційні та трудові права частини трудового колективу ВО "Моноліт".
Вітаючи з перемогою українців - членів профспілки робітників ВО "Моноліт", сподіваємося, що вони не зупиняться, і будуть й далі "довбати сю скалу". Хочеться вірити, що через рік-два керівництво ВО "Моноліт" знову видаватиме колективний договір лише однією мовою - на цей раз українською!