Одного травневого вечора на стомленому Хрещатику мою увагу привернула сонцесяйна вітрина розкішного магазину, що сусідить із Головпоштою. За склом спостеріг компанію манекенів у багатих, але чужих строях. Здавалося, манекени зайняли чергу до пункту телефонних переговорів. Та вразило не це, а відсутність голів у демонстраторів одягу.
- Поглянь, - звернувсь я до товариша, - чи не символ це нашої України?
Дійсно, сталося так, що в довгій черзі до переговорів із майбутнім ми не стямились, як згубили еліту нашого народу. У галерній неволі забулися імена багатьох героїв. Солодкий присмак давніх перемог поступився місцем полину сьогоденних розчарувань.
Доля 800 років вела нас через, здавалося, нескінченний тунель жахів, катувань та принижень. Не кожен народ у подібній ситуації зміг би зберегти свою автентичність. Лише наш києворуський велетень спромігся пройти крізь такі випробування. І наперекір фатуму, знову воскреснув.
Та багатовікові блукання в лабіринтах рабства призвели до того, що частина етносу психологічно змінилася: вписавшись в інтер'єри нав'язаних ідеологій, розміняла золотий запас гідності на дрібні монетки пристосовництва і лакейства. І, що найжахливіше - пішла шляхом мутації.
Нація стала політично недієздатною. Не допомогла і велика чисельність українців, яка не обернулась у свідчення правдивої могутності. Та що говорити, навіть кількасотмільйонне населення залишається лише масою біологічних тіл, якщо  відсутній Національний Провід, Національний Лідер.
Наразі за десять минулих літ ще не сформувалася еліта нації - її голова і мозок. Зате бачимо обважнілий тулуб із руками й ногами. І, звісно, - ротом! Великим і пожадливим. Головні реакції цього створіння: ковтати, хапати, а коли небезпечно - тікати!
Мутанти, цебто денаціоналізовані і комунізовані українці, елітою етносу бути не можуть. Але, як не парадоксально, саме вони, маючи вирішальне представництво в органах влади, нині визначають внутрішню і зовнішню політику, очолюють процес занепаду, стелять нашій нації шлях у небуття.
З позицій еніології, євгеніки та політології якість теперішнього народу, перепрошую, населення, його коефіцієнт корисної дії, його духовно-інформаційний потенціал вкрай низькі. Соціум не тільки двомовний і двоментальний, але й двополюсний. Частини його - у смертельному антагонізмі між собою. Об'єднання такого суспільства і скерування його по спільному сумарному вектору - архіважливе і архіскладне завдання. Потрібна нова ідеологічна концепція і програма її втілення. Цю місію може взяти на себе і виконати тільки команда однодумців, з високою дисципліною розуму та точністю мислення під керівництвом харизматичного Лідера.
Період декапітації (безголов'я) мусить закінчитися. Епоха мутантів і політичних старперів відійде в минуле.
На прямому проводі - сонячна ера відродження, розвитку нашого невмирущого народу, який знову стане активним гравцем на всесвітньому турнірі націй.

Анатолій СОПІЛЬНИК,
письменник
м. Маріуполь Донецької обл.
 

Відомому майстру українського слова Василеві ШКЛЯРУ виповнилося 50 років. Василь ШКЛЯР - масштабна українська особистість, напоєна великою внутрішньою енергетикою. Він вже сказав своє слово в українській літературі, воно прогриміло, та все ж, поза сумнівом, його майбутні одкровення своїми передгрозовими громами перевершать сказане і сповіщатимуть Україні велику зливу, яка втопить наших ворогів і напоїть нарешті спраглу українську землю.
Василю, ми чекаємо твого грізного слова.
І блискавок!
Хай пишеться!
І нехай збуваються "найкровожерливіші" мрії!
Від імені Проводу ДСУ
Роман КОВАЛЬ
 

ЧОМУ
Чому не горить земля під ногами зайд?
Чому зникають українські патріоти, а ніхто зі злочинної влади не зник?
Де сучасні Кармелюки, Довбуші, Петлюри?
Відгукніться!

Петро КРАВЕЦЬКИЙ
Донецька обл.
 

ЗАПРОШУЄМО

17 серпня о 19.00. в Київському міському будинку вчителя до 10-ї річниці Незалежності України відбудеться Друга конференція Історичного Клубу "Холодний Яр", в якій, окрім істориків, громадських діячів та діячів мистецтв, візьмуть участь нащадки повстанських отаманів Наддніпрянської України доби Української Народної Республіки: діти та онуки братів Чучупаків, Якова Мамая-Щириці, Панаса Келеберди, Івана Ґонти (Лютого-Лютенка), Марка Шляхового, Костя Степового-Блакитного, Овсія Гончара-Бурлаки, Івана Гайового-Грисюка, Якова Кощового, Гаврила Чорного-Куреди, родини Соколовських та інших.
Запрошуються також учасники Визвольних змагань інших епох, зокрема 1940 - 1960-х років. Планується прийняття звернення до Президента України Леоніда Кучми з проханням ініціювати прийняття Верховною Радою нового закону про реабілітацію жертв політичних репресій, оскільки старий, часів УССР, не дає можливості реабілітувати героїв Української Народної Республіки, не дозволяє рідним ознайомитися зі слідчими справами на своїх рідних, отже позбавляє їх права взнати історію свого роду.
В рамках конференції буде проведена презентація документального фільму "Незгасимий огонь Холодного Яру" (виробництво Кіровоградської державної телерадіокомпанії за участю Історичного Клубу "Холодний Яр").
Вхід вільний.
 

Я запитую в себе,
Питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок,
Роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той місяць,
Той проклятий тиждень і день,
Коли ми перестали гордитись,
Що ми - українці?
І що є в нас душа
Повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума,
Яка ще од Байди нам в,ється,
І що ми на Вкраїні
Таки український народ,
А не просто юрба,
Що у звітах населенням зветься.
І що хміль наш в піснях,
А не у барилах вина.
І що щедрість на серці -
А не в магазинних вітринах,
І що є у нас мова,
І що українська вона,
Без якої наш край -
Територія, а не Вкраїна.
Я до себе кажу
І до кожного з вас: - Говори! -
Говорімо усі, хоч ми
Й добре навчились мовчати.
Запитаймо у себе
Відколи, з якої пори
Почали українці
Себе у собі забувати?
Запитаймо себе,
Чи списати усе на буття,
Котре нашу свідомість
Узяти змогло так на Бога,
Що солодшим од меду
Нам видався час забуття
Рідних слів, і пісень,
І джерел, і стежок від порога.
Українці мої, то вкраїнці
Ми з вами чи як?
Чи в моголах і вмерти
Судилось нам ще від Тараса?
Чи в могили судилось забрати
Нам наш переляк,
Що знітив нашу гідність
До рівня вторинної раси.
Українці мої,
Як гірчать мені власні слова,
Добре знаю, що й вам
Вони теж не солодкі гостинці,
Але мушу казати, бо серце,
Мов свічка, сплива,
Коли бачу, як щиро
Себе зневажають вкраїнці.
І тоді в мені ниє
Крамоли осколок тупий,
Мене думка одна обсідає
І душить на славу:
Ради кого Шевченкові
Йти було в Орські степи,
Ради кого ховати свій біль
За солдатську халяву?
То хіба ж не впаде,
Не закотиться наша зоря
І хіба не зотліє на тлю
Українство між нами,
Коли навіть на згарищі
Долі й зорі Кобзаря
Ми і досі спокійно
Себе називаєм хохлами?
Українці мої, дай вам,
Боже, і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом,
І не згіркне від того хлібина,
Тільки ж хто колись небо
Прихилить до ваших могил,
Як не зраджена вами,
Зневажена вами Вкраїна?

Віктор БАРАНОВ
 

На золотій вербі вродили дикі груші,
Зникає мій народ, як в розчині кристал,
І вже купує чорт лукаві підлі душі
І мостить з них для себе величний п'єдестал

Ліна Костенко

Десять років із погляду вічності - всього лише тисячна частинка миті, але в становленні держави це важливий етап, який необхідно всебічно проаналізувати, підбити підсумки.
Та якщо держава марно втрачені роки й розтринькані можливості ховає за безглуздою пишнотою святкування, вигативши в самому центрі столиці карколомний монумент - як хрест на цвинтарі розстріляних ілюзій, значить, їй нічого сказати власному народу, значить, молода держава безпорадно тупцює на місці, тикаючись в усі боки наосліп.
Народ же продовжує жити відокремлено від держави, часто зовсім не сприймаючи її. Часом здається, що свобода українцям потрібна була тільки для того, щоб розбігтися по всьому світу в пошуках заробітку. Мабуть, на карті не знайдеться такої країни, де б не було українців-заробітчан.
Отримавши додаткові вихідні дні, щедро даровані Президентом із будь-якого приводу, українці в кращому випадку працюватимуть на дачах, в гіршому - пиячитимуть, радіючи, що мають поважну нагоду. На заходи, організовані владою, прийдуть лише заангажовані. Чи й справді, "цьому народу світ уже немилий від зайшлих вбивць і від своїх нікчем"?
А починалося ж все так гарно. Маєво синьо-жовтих знамен заворожувало, палкі промови захоплювали дух, багатолюдні мітинги вселяли впевненість. Вперше відчутий смак свободи, вперше віднайдений сенс буття...
За 10 років пустоцвітом обсипалися ілюзії, зів'яли, не розквітнувши, мрії. Жорстка капіталістична реальність постала у всій своїй непривабливості. Зруйнована еконо-міка, корупція, безробіття, відсутність коштів. Звичними явищами стали цинічна медицина, що наживається на людському горі, наркоманія, проституція. І неприкаяна самотність серед вируючого натовпу в багатолюдних містах. О, дитяча безпосередність народу, що не вміє дати собі ради.
Такими ж по-дитячому безпорадними виявилися й українські партії, що рясно з'являлися в Україні, адже багатопартійність - головна ознака демократії. Отримавши нищівну поразку на виборах 1998 р., українські партії поступово перетворилися на віртуальних примар, які не можуть впливати на політичну ситуацію в країні. Що, втім, зовсім не заважає їм активно готуватися до нових виборів. Вони не хочуть помічати, що стають смішними, бо "не помічає музики ніхто, яка зникає з-під своєї назви".
Чомусь не витворилася в Україні й політична еліта. Жодних нових імен, нових лідерів. Всі старі, добре відомі ще з совєтських часів творчі особистості, вони ж - політики-дилетанти. Але ж еліта - це ті, що беруть на себе відповідальність за долю нації. Творчі особистості далеко не завжди на це здатні. До того ж, вони, як правило, легко купуються за нагороди, не витримують погроз і залякувань, хворобливо прагнуть слави й визнання своїх талантів. Сповнені, своєї величі, отримавши дозвіл Президента, зберуться на Конгрес українців в палаці, де Україна в лапках.
Творчих особистостей не бракувало ніколи. Та зараз їй, як повітря, потрібні герої, здатні горіти й вогнем свого серця освітлювати шлях іншим. Хай нам втовкмачують імена шанованих діячів, вночі до нас приходять інші, освячені любов'ю до України, а не талантами. Вони вже є, бо десятиліття свободи породило, вигартувало їх. Бо є інша Україна, без лапок, вільна Україна, де в шелесті тав-рійських степів, шумі зелених Карпат і морських хвиль панує дух одвічної стихії, що породжує нових і нових борців за волю. Оце і є ще непомічений ніким найбільший здобуток України за минуле десятиріччя.
Яке ж це солодке слово "свобода".

Алла ОСАДЧУК
м. Миколаїв
 

З великим хвилюванням слухаю радіопередачі "Отамани Гайдамацького краю". І ось після чергової радіопередачі в пам'яті випірнули розповіді мого діда Яроцького Федора Леонтійовича та бабуні Ганни Мефодіївни про ті далекі часи. Все це розповідалась уривками, пошепки та ще й із застереженням: "Ти ж дивися, держи язик за зубами". Бабуня і дідусь вже давно пішли із життя. Стерлися з пам'яті і їхні розповіді: забулись прізвища, час подій, але залишились у пам'яті дії тих людей та їхнє ставлення до тих подій, їхня небайдужість і саможертовність задля майбутнього життя.
Два роки тому я був у Гайвороні. Містом ходив колишній матрос Тихоокеанського флоту. Вже тяжко хворий, на схилі свого життя... Ходив із фанерним щитом на палиці. На ньому були наклеєні "фотографії" (світлини) мешканців села Червоного, що колись називалось Темне. Село отримало таку назву тому, що поруч був ліс, та такий густий, що в ньому і трава не росла. Село так заросло деревами, що хату годі було відшукати - тобто темне місце.
Так от, цей колишній моряк, відчуваючи, що його "життєвий шлях закінчується" (як він сповіщав), казав, що хоче розповісти те, що знає про ті часи. Він ходив містом і скрізь, де тільки були люди, розповідав - на базарі, коло пошти, лікарні, на автобусних зупинках - де тільки були люди. Але до нього ставились так, ніби він був не з повна розуму.
Він розповідав, що у Темному повстанці розбили загін Котовського. Котовського це зачепило, і він, бажаючи помститись, невдовзі вже на чолі більшого загону оточив село і вирізав майже всіх його мешканців - насамперед чоловічої статі. Вирізав та порубав. Від того часу село Темне в "честь" тієї страшної події стало називатись Червоне. І по цей день воно так зветься (поштовий індекс 26312).
Перейшовши з лівого берега Південного Бугу на правий, Котовський вчинив подібну розправу з мешканцями села Вільшане. І невдовзі й це село перейменували - на Котовку, зрозуміло, на честь Котовського. І по сей день на карті України можна здибати це село - Котовка (поштовий індекс 26322).
До речі, цього року на Паску директор школи № 2 м. Гайворона, за фахом історик, родом із с. Могильнецького того ж району, дав учням завдання написати реферат про "героя громадянської війни Котовського". І діти писали...
Та що це?! Що це робиться?!
Виходить, з одного боку будуємо Українську державу, а з іншого - руйнуємо її. Руйнуємо, починаючи зі школи, з учнів. Дивно. "Будуємо", а що і як нікому не спадає на думку. Куди не поглянеш, одягаємо штани через голову. Багато галасу: "Держава, визнана у світі", "самостійна" і таке інше. А на ділі? Що в Білій Церкві, що в Гайвороні, що в сотнях інших міст і містечок стоїть Ленін і не збирається рушити з місця. Люди йдуть і бачать, що влада не змінилась -  Ленін стоїть твердо.
А галас? Ну, галасуйте. І що? Дій же - нема. То і люди не спішать, мов, поживемо - побачимо, що далі буде.
Немає в нас національної гідності, скрізь проглядає "молодший брат".
Хочеться все те зрозуміти. Хочеться відновити в пам'яті те, що розповідали дідунь і бабуня, розповідали мені, ще дитині. Не дітям своїм, а онукові. Хочеться зрозуміти того матроса, що в останні дні свого життя дістав збережені світлини і пішов із ними до людей (і все це при тому, що він ледь пересувався).
Що його підняло? Чому заговорив? Чому вийшов до людей?
Хочеться все те зрозуміти. Відновити в пам'яті.
І передати своїм нащадкам.

Ростислав СВІДЕРСЬКИЙ
м. Біла Церква Київської обл.
 

Життя показує, що вбити безвинну людину легше, ніж її реабілітувати. Все життя ми з братом несемо тяжкий хрест, а за що, не зрозуміло. Як можна, щоб Україна не визнала тих, хто боровся за її незалежність?! Пишу у всі інстанції, і дивуюсь, що мені відповідають на підставі законів неіснуючої держави.
Я не одна зі своїм горем, нас, нащадків учасників Визвольних змагань ще багато, всі ми живемо в напрузі чекання.
Переконана: немає нічого святішого, ніж захисники своєї землі.
Пройшло десять років незалежності, за цей час рідні і нащадки борців за незалежність не один раз писали та оббивали пороги прокуратур, а й досі питання про реабілітацію їхніх батьків і дідів не вирішено. Кожен раз Генеральний прокурор України М. Потебенько у відповідь на листи покликається на закон "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні" від 17 квітня 1991 р., хоч  добре знає, що це закон неіснуючої держави - УССР - й згідно з ним реабілітовували жертви по-літичних репресій 1930-х років, а про жертви репресій ЧК-ҐПУ часів Визвольних змагань українського народу за свою незалежність у 1917 - 1920-х роках в цьому законі не згадується.
Три листи написала Президентові Л. Кучмі, але їх із президентської канцелярії переправляли до прокурора. Вважаю це утисненням моїх прав, зокрема, порушенням ст. 42 Конституції України.
З цього замкненого кола вихід один - прийняти новий закон  "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні". Це допоможе розсекретити карні справи на холодноярців та інших учасників збройної боротьби проти російських окупантів, взнати правду про ті часи, і, врешті, реабілітувати найкращих синів і дочок нашої Вітчизни.
Тепер же, коли звернешся з проханням ознайомитися з карною справою на нашого Батька - Якова Щирицю (холодноярського отамана Мамая), то відмовляють, бо він, бачте, не реабілітований. Коли ж звернешся з проханням реабілітувати Батька - відповідають на основі закону держави, яку на кістках українських героїв збудували окупанти...
Мені було три роки, коли розстріляли мого Батька, наша безбатьківщина в умовах совэтськихчасів була жахливою. Доля дітей закатованих - це одна з страшних помст комуністів. Їх, сиріт, виховували у дитячих будинках, часто розташованих у монастирях, які взимку не опалювались. Уявіть, скільки їх вмерло тоді? А ті, що виживали, часто під впливом пропаганди поневолювачів ставали ворогами своєї Вітчизни...
Мені гірко, що батька розстріляли за вільну Україну, а в вільній Україні його не реабілітують. Чому наша влада так ставиться до людей, які віддали життя за свободу нашої Батьківщини?
Ви єдині, до кого можу звернутись зі своїм горем, тому прошу надрукувати ці мої роздуми у газеті "Незборима нація".

Ніна ЩИРИЦЯ,
дочка отамана Мамая-Щириці
м. Дніпропетровськ
 

Вирішив на конкретних фактах розповісти про життя провінції "незалежної України". Ці факти досить промовисті, особливо тепер, коли Україна святкує десять років "незалежності."
Ще 10 квітня 2001 р. - в річницю розстрілу в 1938 р. 34 жителів Тальнівщини - я, науковий співробітник музею, та щойно призначений редактором районного радіомовлення Михайло Атаманюк підготували радіопередачу. Мета була конкретна - вшанувати пам'ять замордованих земляків. Але ми не обмежилися традиційними звинуваченнями Сталіна, а згадали й злочини Леніна, злочини Красної армії, провели історичні паралелі.
Наслідки цієї передачі дали можливість вкотре переконатися, що монополія на історію досі знаходиться в руках комуністів та їхніх покровителів. Уже через день нас викликали "на килим" до голови райради А. Кравчука. В його кабінеті (в нашій присутності) члени райкому КПУ зачитали лист-ультиматум, адресований владі. В листі комуністи вимагали заборонити мені виступати в засобах масової інформації (бо я, бачте, систематично паплюжив історію "наших батьків" та їхньої матері - КПУ), а Михайла Атаманюка звільнити з посади редактора. Лист - очевидно, для реагування -  забрав заступник голови райради Саєнко. Він все допитувався у мене, для чого дратувати ветеранів? А коли почув мету передачі - вшанувати пам'яті земляків, то буркнув: "Оце й всього лиш..."
Не минуло й місяця, як Атаманюка зняли з роботи. Причину не приховували: критика комуністичних ідей у відомій радіопередачі.
А ось інша історія. 24 квітня ц. р. я запланував вшанувати Юрка Тютюнника в його рідному селі Будищах, що в сусідньому Звенигородському районі. Питання було погоджене із Звенигородською районною державною адміністрацією. Але в останню мить місцеві керівники перенесли 110-ю річницю народження на інший день. Потім ще раз перенесли, а після - спланували на день Незалежності...
До речі, Юрка Тютюнника місцева влада продовжує сприймати як бандита. Скільки я не посилав у обласні газети матеріали про нього - нічого не надрукували. Не було й інформації про мою книжку "Генерал Юрко Тютюнник".
Не краще ставлення до героїв України і в Черкасах. 12 червня 2001 року "Історичні сторінки", додаток до обласної офіційної газети "Нова доба", подали матеріал "Холодноярська республіка" за підписом Міни Поліщука. Цей матеріал насичений виразами: "розвиток бандитського руху", "на цьому тлі шаленого бандитського розгулу вирізнялися окремі вогнища" (це про холодноярців!), "контрреволюційні елементи", "український бандитизм". У Чучупаки "у складі полку були й рвачі, і злодії, і любителі грабунку й оковитої" і т. д.
Як Вам це подобається?..
Отож, з днем Незалежності нас.

Олег ШАТАЙЛО, краєзнавець
м. Тальне Черкаської обл.
 

До "народу" України з нагоди 10-ліття "незалежності"

У 1964 р. після відставки Хрущова побутувала така самооцінка народом СССР своєї поведінки:
Простота мы, простота
Десять лет лизали жопу,
Оказалося - не та!
Но мы ждем, не унываем,
Ведь такой уж мы народ,
Наша партия родная
Нам другую подберет.
"Народе" України! Вітаю тебе з 10-літтям "незалежності".
Завдяки тобі, "народе" України, наша незалежність - в лапках, а Україна благоденствує.
Ти, "народе", не обирав і надалі не обирай українських націоналістів.
Ти, "народе", лизав і продовжуй лизати...
Хай щастить тобі!

Сергій БАБИЧ,
колишній політв'язень
м. Житомир
 

10 років Незалежності  - чи ...

Україна готується до вікопомної, як стверджують ЗМІ, події. Але спробуймо скинути з очей пов'язку облуди, глянути відкритим поглядом і збагнути, що ж це за подія, яке вона має значення для Українського народу?
1991 рік. Руйнується найбільша імперія світу, яка десятиліттями наганяла жах на народи світу. Через кров та втрати виборюють незалежність Литва, Латвія та Естонія. Кров грузинських патріотів на саперних лопатках солдатів совєтського спецназу сколихує весь грузинський народ і, врешті, приносить Грузії омріяну у віках Волю. І лише Україні, яка необхідних зусиль не доклала, обов'язкових жертв на олтар визволення не поклала, жертв, які завжди освячують Визвольні змагання, незалежність підноситься, як дарунок долі.
Та, як виявилося, цей подарунок для більшості українців виявився не потрібний. Вони навіть не знали, що з нею робити. Для загалу свобода виявилась не потрібною.
Та нова віха в історії держави все ж почалася - хотів того народ, чи ні. Поступово малюк виростав. Але виховувався він у спецшколі-інтернаті -  "дядьками отєчєства чужого"...
Які могли бути наслідки такого "виховання"? Досить подивитися на Україну  незашореним поглядом -  і ми бачимо рідну, та не свою землю.
Але не варто забувати, що цей малюк - нащадок славетних предків - великих і гордих Воїнів Нації, солдатів Духу, що тіло рве до бою. Мине зовсім небагато часу і він зрозуміє, що нічого в житті не дається задарма. За все потрібно боротися та відстоювати здобуте. І коли сильна, мужня рука Великої України стиснеться в кулак і заявить про себе, як про Націю, яка ЗДОБУЛА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ, кожна річниця цієї події - ювілейна чи ні - стане святинею для кожного українця - за кров'ю і духом.
Андрій МАЛИК,
Голова Кіровоградської МО  СНПУ
 

Від Карпат до донецьких степів

Нам сьогодні, як ніколи, потрібні високі чесноти, які були притаманні отаманам Гайдамацького краю: жертовність, шляхетність, героїзм.
На превеликий жаль, тодішній українській еліті не вдалось об'єднати більшість українських військових угруповань супроти російських - як білих, так і червоних - інтервентів...
 Наше традиційне українське самоїдство стало просто подарунком для російських більшовиків, котрі, використавши давній, як світ, імперський принцип "розділяй і пануй", зуміли встановити своє панування в Україні.
Коли енергія народу в умовах постійного і тривалого тиску з боку імперії не знаходить свого самовираження  через творення самого себе у формі самостійної держави, тоді ця енергія стає саморуйнівною. Прикладів такого явища ми сьогодні спостерігаємо більше ніж достатньо. Перш за все - це непримиренна, гостра, до виснаження по-літична боротьба між владою й опозицією.
Ціла серія компроматів, заведення (до кінця не доведених) цілої низки кримінальних справ на високопосадових осіб - вся ця політична боротьба виснажує українське суспільство і не дає можливості сконцентрувати увагу на розвиткові. Справа Гонгадзе, яка отримала міжнародний резонанс, стала свого роду дзеркалом українського самоїдства, його апогеєм.
Наявність великого бруду в сучасній українській політиці обов'язково призведе до катарсису, бо все більше і більше громадян переконується, що так далі жити не можна, і це буде доти, доки саморуйнівна енергія сублімується на енергію творення, і цей час уже не за горами.
Отже нам сьогодні, як ніколи, потрібна єдність, не тільки декларована, формальна, яку ми сьогодні вже маємо, бо живемо в одній державі, а єдність змістовна, загальноукраїнська - від Карпат до донецьких степів.

Євген ТУРЧИН, історик
 

Андрій Клим народився 15 квітня 1891 року в с. Шилах Збаразького повіту. Після середньої школи вступив до Торговельної академії у Відні (Австро-Угорщина), яку закінчив у 1912 р. Потім - рік військової служби в австрійській армії. Закінчивши школу кадрових старшин, стає старшиною австрійської армії.
Під час Першої світової війни як комендант сотні і куреня в 3-му полку крайової оборони брав участь у боях на різних фронтах. Після двох поранень приділений до відділу розвідки 3-ої австрійської армії. Паралельно продовжував навчання як аспірант військової школи Генерального штабу.
Після розпаду Австро-Угорщини сотник А. Клим призначений членом австрійської ліквідаційної комісії в Києві. Тут переходить до Січових Стрільців і бере участь у боях проти червоних московських окупантів, а відтак починає працювати у Генеральному штабі Січових Стрільців. Згодом, вже підполковник, Андрій Клим приділений до Генерального штабу Дієвої Армії УНР. Був призначений комендантом Ставки при Генеральному штабі.
На цій посаді працював до жовтня 1919 р., відтак із Генеральним штабом Дієвої Армії переїжджає до Галичини. В дорозі захворів на тиф.
Помер 13 грудня 1919 р. у Тернополі. Похований на місцевому цвинтарі.
Вічна пам'ять учаснику Визвольних змагань українського народу, підполковнику Армії УНР Андрію Климу!

Історичний Клуб "Холодний Яр"
 

Силами Кіровоградських молодіжних організацій товариства "Патріот України", "Батьківщини Молодої", "Спадщини", спільно з Кіровоградським обласним відділенням "Просвіти" та за сприяння обласних партійних організацій ВО "Батьківщина", НРУ та Кіровоградської міської організації СНПУ проведений молодіжний краєзнавчий туристичний похід "Козацьке гніздо". Його маршрут проліг холодноярськими стежками - по території Кіровоградської та Черкаської областей.
Основною метою проведення мандрівки стало дослідження Холодного Яру, пропагування здорового способу життя, залучення молоді до активної роботи у громадському русі.
Учасники походу ознайомилися з експонатами Медведівського краєзнавчого музею, відвідали унікальні перлини краю - Мотрин монастир та тисячолітній дуб Максима Залізняка, зустрілися з безпосередніми учасниками Холодноярських подій, а також із кінознімальною групою документального фільму "Незгасимий огонь Холодного Яру" - кінорежисером Володимиром Мощинським та авторами сценарію Миколою Хомандюком і відомим дослідником Холодного Яру Романом Ковалем. Молодь побувала на могилі Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупаки. Підсумком акції став святковий концерт, поставлений силами учасників таборового збору, - з нагоди 10-ї річниці незалежності Української держави.

Андрій МАЛИК,
Голова Кір. МО  СНПУ
 
 

Шановний Романе! Пише тобі слухачка з Хмельниччини.
Коли чую, що мелють зараз по радіо, то вуха в'януть від вашої брехні. Вашої - це таких українських "рупорів" як Погребняк (правильно Погрібний. - Р. К.), Яворівський, і ти та інші, такі як ви. Я - українка, мій батько - українець, предки - православні: всі українці, яких в моєму селі споконвіку  називала сільська "шляхта", тобто католики, - руснаками, бидлами і т. д.
Шановний "захисник" України, ти, і такі, як ти - хами, які забули, що росіяни нас спасали від винищення. Турки і татари мріяли потурчити нас. Тільки свині невдячні можуть таке на росіян городити, як ви городите. Мені соромно за таких хамів, які обпльовують росіян. За що ж ти плюєш?
Ти забув, хам, що коли сотні тисяч росіян бились з німцями на смерть під Сталінградом, іуди, юди в Західній Україні створювали дивізію "СС-Галичина".
Чому ж ти, хам, мовчиш?
Російські сини під Сталінградом голови ложили, а українці-бендерівці німцям допомагали. Хіба це українці? Це потомки австріяк, поляків і інших "яків", які ніколи не любили православних росіян і нас, потомків руснаків, тобто православних українців. Твої атамани - бандюги, такі самі як бендерівці, які в моєму селі вирізали, як худобу, сім'ю голови колгоспу, єврея і комуніста. Вирізали як худобу, не здригнулася рука, коли різали дітей маленьких. Коли люди зайшли в хату, то все було залите кров'ю, як сатанисти, садисти вирізали сім'ю. Грабили ночами хати, жерти хотіли "захисники" самостійної України. Та я цього ніколи не забуду, мій батько свідком цього був.
А ти, хам, побійся Бога і не викручуй язик, коли вставляєш слова російські. Якби не росіяни, то тебе задушили як худобу в газовій камері фашисти. Чи, може, вони би виняток зробили для "СС-Галичина", чи "шуцманів" - поліцаїв, які фашистам служили і спали на награблених єврейських перинах і подушках? Схаменися, неблагодарний хам.
Радянська влада не була безгрішною, страшне горе революція принесла в першу чергу росіянам. Це всі, навіть такі селюки, як я, знають. А щодо бідних і багатих, то зараз видно, що між бідними і багатими завжди була, є, і буде пропасть. І 1000, і 2000, і 5000 років назад і 100 років назад і сьогодні ми вже це бачимо самі. Шевченко - буде вічний завжди.
А ти не плети брехні, бо гидко слухати.
Якщо ти не католик чи греко-католик, то напевне з секти філаретівської, який захотів патріархом стати, чи можливо з автокефалії, там тоже свій патріарх. Знаєш, не так давно по радіо чула передачу звідки взялись наші імена і що вони означають. Виявляється, до хрещення Русі в нас були язичеські імена, навіть таке, сказали по радіо, як "Кобиляча голова". Так що тільки у потомків кобилячих голів може бути аж 2 (!) патріарха. Дійсно - два Івана - три гетьмана. А ти закривай свою брехливу передачу. Гидко слухати.
Твої гайдамаки захищали бідних? Якщо вони і захищали щось, то впершу чергу свої кишені. Шевченко описав панщину добре. Панщина є панщина - чи то Росія, чи то Франція, чи то Україна - панщина одна. Багач - бідняк. Тире стоїть. Тільки козі це може бути не зрозумілим. Я слухаю ту твою "галіматьню" і думаю: от час настав, і з повітря роблять гроші і ім'я собі. Переписуєш історію?
Хоча за бидло маєш нас, але православним не привикати. Їх всі за бидло мають такі, як ти. Але Бог в правді, а не в силі. А правда в тому, що Росія, Україна, Білорусія - це одне. Зрозумів, хам? Історію Київської Русі забув?
Ти і такі, як ти, плодите брехню, перекручуєте, вивертаєте, брешете аж піна з рота летить. Ти, мабуть, такий українець, як папа римський.
Папа римський вліз таки в історію. Все-таки вдалося йому ступити своєю лапою на православну нашу землю, на яку майже 1000 років не смів ніякий папа вступити. Нагло приїхав, плюнув в обличчя православним і поїхав. Ти не православний, а католик, або греко-католик, що майже одне і теж тому ти обхаркуєш росіян.
Хам, хам, хам. Ти - не українець, а юда, видно, прихильник "СС-Галичина". Не забивай баки юним, брехун безбожний.
Порядні люди помнять все життя тих, хто спас їх від смерті, помнять і їх потомки. Болгари помнять до сьогоднішнього дня, як росіяни їх спасли від турків, а ти, хам, швидко забув. Проти кого ти цькуєш українців? Проти наших братів православних? В тебе і таких, як ти, нічого не вийде.
На брехні далеко не поїдеш. Люди - не бидло, за яке ви нас маєте. Богдан Хмельницький був мудрим. А ти розумніший Богдана?

"Пані" Валентина

P. S. А відносно Заходу - то нас в усі віки вважали бидлом. Навіть недавно показала по телевізору як наша жінка-українка плакала на таможні і розповідала, як до неї ставились польські поліцаї і в обличчя їй казали - бидло. Це - сьогодні, так було вчора, 10, 100, 1000 років назад. Чи ти не знаєш це, лукавий чоловіче? Православні слов'яни ніколи не були людьми для Західної Європи, хоча тільки слов'яни зберегли Європу від нашестя Орди. Ти забув? Слов'яни, тобто ми, для Європи недоумки. Правда, є виключення для тих, хто має мішки грошей і ховають їх по Європах. Для тих - Європа рідна і вони для Європи.
Знай, нещасний, що тільки ро-сійський православний цар - потомок князів Київської Русі, міг сказати: "Коли російський цар ловить рибу, Європа нехай зачекає". А російські царі - наші царі і вихідці з Київської Русі. І наші православні царі русичі заставляли Європу поважати таке бидло, як ми, слов'яни, тобто: руснаків, українців, білорусів, росіян. Це знають усі, у кого на плечах не гарбуз, а голова.

м. Дніпропетровськ
Пунктуація виправлена, правопис збережений.
 

Нам сьогодні, як ніколи, потрібні високі чесноти, які були притаманні отаманам Гайдамацького краю: жертовність, шляхетність, героїзм.
На превеликий жаль, тодішній українській еліті не вдалось об'єднати більшість українських військових угруповань супроти російських - як білих, так і червоних - інтервентів...
 Наше традиційне українське самоїдство стало просто подарунком для російських більшовиків, котрі, використавши давній, як світ, імперський принцип "розділяй і пануй", зуміли встановити своє панування в Україні.
Коли енергія народу в умовах постійного і тривалого тиску з боку імперії не знаходить свого самовираження  через творення самого себе у формі самостійної держави, тоді ця енергія стає саморуйнівною. Прикладів такого явища ми сьогодні спостерігаємо більше ніж достатньо. Перш за все - це непримиренна, гостра, до виснаження по-літична боротьба між владою й опозицією.
Ціла серія компроматів, заведення (до кінця не доведених) цілої низки кримінальних справ на високопосадових осіб - вся ця політична боротьба виснажує українське суспільство і не дає можливості сконцентрувати увагу на розвиткові. Справа Гонгадзе, яка отримала міжнародний резонанс, стала свого роду дзеркалом українського самоїдства, його апогеєм.
Наявність великого бруду в сучасній українській політиці обов'язково призведе до катарсису, бо все більше і більше громадян переконується, що так далі жити не можна, і це буде доти, доки саморуйнівна енергія сублімується на енергію творення, і цей час уже не за горами.
Отже нам сьогодні, як ніколи, потрібна єдність, не тільки декларована, формальна, яку ми сьогодні вже маємо, бо живемо в одній державі, а єдність змістовна, загальноукраїнська - від Карпат до донецьких степів.

Євген ТУРЧИН, історик
 

Холодноярський вeлeт

Все в пам'ятку йому - Залізняка хода,
Шевченкове безсоння, гнів Богданів...
Старезний дуб. Він листя не скида
Аж до весни і мріє про титанів.
А скільки гроз прогримало над ним,
А скільки блискавок-шабель розбилось!
Вогнем палило - синім, вороним,
Та диво дивне - гілля зеленилось!
В невидану посуху навісну,
Таку, що важко і дихнути навіть,
В'язались жолуді, щоб у майбутнім славить
Правічне древо і його весну.
У жолуді його - могутні крила,
Тарасового слова твердість в нім,
У жолуді - землі одвічна сила,
Залізнякова клятва, наче грім.
І підняли свої зелені руки
Навколо нього радісні онуки...
 

Отак і живемо

Сумське життя за мовною ознакою - Україна. За результатами останніх виборів місто "провітренківське". Отже, виборець ласий до брехні. Словом, "суржик" панує на рівні з брехнею. В школах продукуються манкурти. Загал молоді говорить підкреслено російською мовою. В установах - українська на вимогу: "Яка разніця?" Прихильники національної ідеї - суцільні "питальники": "Коли об'єднаємося?" Ще й прогнозують, що ці вибори будуть останніми, якщо не об'єднаємося. Відповідаю, об'єднуйтесь в ДСУ, ОУН. Хто забороняє? Коливаються.
Ще трохи і світ побачить кримінал-комуністичну Україну, де вільно почуватиметься двоноге - "с лєніним в башкє і наганом в рукє".
"Народоводство" національної ідеї слабеньке. Панує "кого не обери - однаково". Останній український стенд у центрі міста прокучмівці зрізали під приводом, що зістарився, обіцяли новий, "архітектурновписаний". Та де там?
Отак і живемо в нашій рідній "самостійній" Україні...

Володимир ГЕРАЩЕНКО,
Голова Сумської ОО ДСУ
 

Так можна охарактеризувати книгу "Українська афористика", яка нещодавно побачила світ. Вона умістила в собі понад 3500 афоризмів ста авторів. Серед тих авторів - і добре знаний на Буковині та й в Україні Флоріан Боднар, викладач Чернівецької гімназії №1. А у товариство він потрапив дуже гонорове: Святослав Хоробрий, Ярослав Мудрий, Григорій Сковорода, Феофан Прокопович, Тарас Шевченко, Іван Франко. Варто звернути увагу й на те, що тираж книги - 10 тисяч примірників. Востаннє бачила таку цифру на "Берестечку" Ліни Костенко - до речі, також одного з авторів "Української афористики".
Значення виходу цієї антології (а саме такою вона є) важко переоцінити, бо це дуже вагоме свідчення того, що ми нарешті можемо жити своїм розумом і опиратись на закодований у коротких висловах досвід видатних попередників.
Для вдумливої людини ця книга - підручник. Може вона також слугувати своєрідною шпаргалкою - при підготовці виступів, доповідей, статей. А насправді це енциклопедія української мудрості, в якій віддзеркалено наш менталітет: глибину думки, тонкий гумор, почасти - іронію, іноді - й злу сатиру. У ній бачиш наш час, наші проблеми, недоліки...
Передмову до книжки написав український філософ Вадим Скуратівський. Є й післямова, де повідомляється, що це - перша збірка. Отож будуть і наступні, і якщо хтось із читачів відчуває в собі дар афориста, - будь ласка, пишіть. Отож, до праці!
 

Редакції газети "Незборима нація"
Зубарєва Олександра Миколайовича
61039, м. Харків, пров. Виконкомівський, 4

З 1975 р. я працюю налагоджувальником на Харківському державному приладобудівному заводі ім. Тараса Шевченка Виробничого об'єднання "Моноліт".
Всі ці роки Колективний договір ВО "Моноліт" - державного підприємства України, укладається, реєструється та друкується виключно мовою іноземної держави.
Про це я повідомив Уповноваженого з прав людини при Верховній Раді України. З Секретаріату Уповноваженого з прав людини я отримав відповідь: "Вашого листа щодо грубого порушення посадовими особами виконкому Жовтневої районної Ради м. Харкова, державного виробничого об'єднання "Моноліт" статті 10 Конституції України та статей 10, 11 Закону України "Про мову" в Секретаріаті з прав людини уважно розглянуте. Повідомляємо: Ваше звернення направлено за належністю до прокуратури Харківської області для вжиття відповідних заходів із проханням про наслідки розгляду повідомити Вас та Секретаріат з прав людини. З повагою завідуючий відділом (підпис) М. Ткаченко".
В листі до мене начальника 2 відділу прокуратури Харківської області С. В. Польшина від 26. 06. 2001р. за №21/14ж - 92 в ч. 4 зазначено: "Статтею 11 ч. 2 вищезазначеного Закону передбачено, що у випадках, передбачених у частині 3 статті цього Закону, мовою роботи, діловодства і документації поряд з українською мовою могла бути і мова, прийнята для населення даної місцевості. Як відомо, мовою загального спілкування на Східній Україні (Харківська, Донецька, Дніпропетровська та Луганська області) є російська мова. Колективний договір ВО "Моноліт" на 2001 рік викладено російською мовою, прийнятою для більшості населення. Таким чином, порушень діючого законодавства при підготовці та друкуванні колективного договору ВО "Моноліт" на 2001 рік не вбачається".
У мене з цього приводу виникло запитання: до якої країни світу податися мені, державномовному працівникові державного підприємства України ВО "Моноліт", щоб отримати змогу спілкуватися і укладати юридичні документи державною - моєю рідною мовою?

З пошаною до Вас
Олександр ЗУБАРЄВ
м. Харків
 

СПОВНИТИ ТАРАСОВИЙ ЗАПОВІТ

Сьогодні, коли ми святкуємо десяту річницю незалежності, не можемо похвалитися тим, що сповнили "Заповіт" Тараса Шевченка, головний заклик якого: "Кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте!"
Не можемо, хоч протягом всього ХХ століття українці намагалися виконати імператив Тараса Шевченка. Полуботківці Миколи Міхновського в 1917 році, Вільне Козацтво в 1917 - 18 роках, Запорожці Петра Болбочана в 1919 році, Армія УНР під проводом Симона Петлюри, Михайла Омельяновича-Павленка, Юрка Тютюнника в 1919 - 1921 роках,  Степова дивізія Костя Блакитного в 1920-му, гайдамаки Холодного Яру під проводом Василя Чучупака, Івана Деркача, Герасима Орла-Нестеренка та Ларіона Завгороднього в 1919 - 1922 роках, ОУН під проводом Євгена Коновальця, а потім Андрія Мельника та Степана Бандери, Українська Повстанська Армія під керівництвом Тараса Бульби-Боровця і Романа Шухевича в 1940-і роки - хіба згадаєш всіх, хто зі зброєю в руках намагався виконати заповіт Тараса Шевченка...
Як хотілося б поставити в цей ряд й Українську армію кінця ХХ - початку ХХI століть!
Знаємо: багато не погодиться з нами і скаже оптимістично: "Заповіт Шевченка виконаний, кайдани порвані, Україна нарешті вільна".
Якби це було так, то чи святкували б ми з нашим поневолювачем його перемогу у Другій світовій війні? Чи витрачали б мільярди гривен на пенсійне утримання вірних слуг російської імперії, на їхню безбідну старість?
Якби "Заповіт" був виконаний, то чи заливала б вулиці і площі українських міст повінь російської мови - мови тих, хто прийшов до нас із мечем?!
Не забувайте, що мова - це зброя Шевченка. Саме мову Тарас Шевченко поставив на сторожі української нації.
Друзі! Не заколисуйте себе: кайдани ще не порвані, заповіт Тараса Шевченка ще не сповнений нами!
Провід ДСУ
 

Згадка про земляка
 
Валентин Сім'янців народився 1899 року на Харківщині в с. Великий Бурлук. Його ім'я занесене до "Енциклопедії українознавства", але ми, великобурлучани, навіть не чули про нього.
Після розпаду Російської імперії Валентин Сім'янців визнав себе громадянином проголошеної Української Народної Республіки і добровільно зголосився до її війська. Оскільки він став професіоналом військової справи ще в царській армії, де здобув офіцерське звання, йому довірили другу сотню Богданівського полку армії УНР. Зі своїми бойовими побратимами у 1920 р. Валентин Сім'янців опинився на вигнанні. Проживав у Чехословаччині, де здобув освіту інженера-гідротехніка, Німеччині, а в 1949 р. переїхав до Сполучених Штатів Америки, де й помер на початку восьмидесятих. Своє драматичне життя він описує в книгах "Роки козакування", "Спогади Богданівця", "Студентські часи".
До нашого часу скульптури Валентина Сім'янціва, які він творив до останніх днів, милують око відвідувачів українських виставок на чужині.
В'ячеслав ВИНОГРАДОВ
 

Просимо Вашого сприяння в отриманні дозволу Севастопольській громаді УПЦ КП проводити службу у Володимирському соборі, який розташований на території Національного Херсонеського заповідника і є українською власністю, до того ж, реставрується за кошти Київської міської адміністрації.
Дивуємося, що Володимирський собор наданий в користування УПЦ МП, яка не є українською церквою. Служба в УПЦ МП проводиться російською мовою. УПЦ МП традиційно вороже ставиться до всього українського. Фанатики  московської церкви намагаються не допускати віруючих УПЦ КП на територію Херсонеса.
Севастопольська міська організація Всеукраїнського політичного об'єднання "Державна самостійність України" підтримує прагнення віруючих українців м. Севастополя проводити службу у Володимирському соборі.
Просимо Вашого сприяння в цьому питанні.

Провід СМО ВПО "ДСУ"

"33 афоризми"
Флоріан БОДНАР

1. На бойню завжди жива черга.
2. Коли в пеклі закінчується опалювальний сезон, воно стає раєм.
3. Гола правда - це та, яку обібрали до нитки?
4. Все залежить від того, чого вам більше хочеться: їсти чи жити чесно.
5. Тим, хто тебе має з'їсти, ти можеш хіба що насолити.
6. Аби побачити все тверезими очима, треба гірку чашу випити до дна.
7. Людина - всього лише шість літер, а скільки нещасть!
8. Не хочете, щоб Вам наступали на п'яти, ідіть своєю дорогою.
9. Весела людина справу вирішує з пляшкою, серйозна - з автоматом.
10. Енштейн не одну формулу вивів у люди.
11. Якщо всі шляхи ведуть до Риму, то навіщо нам провідники?
12. Серцю не накажеш, коли командує шлунок.
13. Аби харчуватись лише духовною їжею, треба добряче зібратись із духом.
14. Привілеї завойовуються в боротьбі з привелійованими.
15. Почуття прив'язаності зникає з путами Гіменея.
16. Якби Фортуна не відверталась, хто б на неї звертав увагу?
17. Щоб не говорили розумні, а дурних слухати цікавіше.
18. Найстрашніше те, що нас вже нічим не налякаєш.
19. Що робити після того, як ми стільки наробили?
20. Хочеш жити, умій вмирати від кохання.
21. Ціни - це наше національне багатство.
22. Якщо іншого шляху немає - навіщо нам стільки провідників?
23. Якщо у Вас не має грошей, платної медицини можете не лякатися.
24. Популярність - справа наживна. Чим більше нажився, тим більша популярність.
25. Незважаючи на всі успіхи медицини, врешті-решт, людей вмирає рівно стільки, скільки народжується.
26. Як же це треба напитися, аби навіть чорти боялись приходити до тебе по одному?!
27. Совістю торгують ті, у кого її нема..
28. Все створив Бог, все інше натворила людина.
29. Щоб ми не будували, а колючий дріт завжди знадобиться.
30. Цей друг мені не по кишені, а той ворог мені не по зубах.
31. Нелегко йти за тими, хто у тебе на шиї.
32. Сказав правду - тепер відбріхуйся.
33. З соломинкою людина тоне повільніше.

"І чужому навчайтесь..."

Московська церква подала до прокуратури на отця Паїсія через те, що на день Конституції України він провів службу на Херсонесі. В позові зазначається, що 28 червня українські бойовики порушували спокій і порядок на Херсонесі націоналістичними вигуками. В той день в богослужінні брали участь у більшості жінки і діти, які "порушували спокій" співом "Многая літа". По закінченні служби, під час ходи навколо Володимирського собору, лунали "націоналістичні вигуки" "Слава Україні!" Саме за це московська церква намагається притягнути до відповідальності отця Паїсія?
Помешкання о. Паїсія було пограбовано. Вкрадені церковні речі. В помешкання була підкинута гадюка. Московські недоброзичливці пустили чутку, що о. Паїсій і його парафіяни хворі на СНІД. Люди примушені були здати кров на аналіз. Виявилося, що все нормально.
Єдине досягнення: директор ТРК Севастополя погодився надавати слово українським священикам.

Оксана РУМ'ЯНЦЕВА
м. Севастополь