У Національному музеї літератури України відбулася презентація 10-го видання роману Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр” – про Визвольну боротьбу українського народу в 1920-х роках під синьо-жовтим прапором УНР та чорним прапором Холодного Яру, на якому було написано – “Воля України або смерть!”.
Вели вечір Василь Шкляр і Роман Коваль. Допомагали представити книгу народна артистка України Галина Яблонська, заслужений артист України кобзар Тарас Силенко, письменники Михайло Карасьов та Василь Трубай, учасники гурту “Рутенія” – Григорій Лук’яненко та Анатолій Сухий, які заспівали низку повстанських пісень.
Промовці зійшлися на тому, що українських дітей треба виховувати “під брязкання меча”, що “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського повинен лягти в основу виховання сучасної молоді як у 1930-х рр. в Галичині.
Виступила й Оксана Скиталінська, представник інтернет-проекту “Слава героям”. Вона чітко сформулювала принципи національного виховання: не прощати образ національної гідності, не боятися крайніх заходів у обороні свого, боротися завжди до кінця, карати ворогів, а не чекати, коли їм воздасться. “Як виховати українського чеченця, чеченця в собі? – поставила руба питання п. Оксана. – Читати “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського!”
Виступив і старійшина Чучупаківського роду Володимир Чучупак, племінник Головного отамана Холодного Яру. Подякувавши упорядникам та видавцям книги, він подарував упоряднику Романові Ковалю портрет отамана Андрія Гулого-Гуленка, якому свого часу підпорядковувався полк гайдамаків Холодного Яру.
Наприкінці вечора давній прихильник Холодного Яру Василь Шкляр зачитав уривок із художнього роману “Залишенець”, над яким завершує роботу. Книга ця про останніх борців-холодноярців, тих, хто знайшов альтернативу “амністії” чи еміграції – боротьбу до останньої краплі крові. Завершив вечір кобзар Тарас Силенко “Піснею про Василя Чучупаку”.
12 березня роман “Холодний Яр” було презентовано у великій залі Бориспільської міської ради, а разом з ним і двосерійний документальний фільм “Вільне козацтво”. Організатором виступив Бориспільський осередок партії “Свобода” (голова Ігор Петренко, заступник Вадим Шапошников). На думку бориспільського журналіста Мстистава Кутала виступи Роман Коваля, Тараса Силенка та режисера Олександра Рябокриса були такими ж влучними, як “постріли холодноярців по комісарах і чекістах”. На презентації був присутній і міський голова Анатолій Федорчук, який подарував гостям ґрунтовне історичне дослідження краєзнавця Андрія Зіля “Народознавець. Чубинський і його доба”.
20 березня Історичний клуб “Холодний Яр” презентував роман і фільм у стінах Києво-Могилянської академії. І на цей раз сприяли презентації учасники гурту “Рутенія” Григорій Лук’яненко, Анатолій Сухий, Олександр Комісаренко, кобзар Тарас Силенко та Оксана Скиталінська. Виступили також етнопсихолог Володимир Куєвда, бард із Володимира-Волинського Сергій Шишкін, лідер гурту “Тінь сонця” Сергій Василюк, автори фільму Роман Коваль та Олександр Рябокрис. Слід сказати, що на презентацію зійшлося понад 600 небайдужих українців, серед них багато викладачів і студентів академії.
Історичний клуб щиро дякує всім, хто сприяв у презентаціях!
Бажає й іншим українцям щасливої зустрічі з “Вільним козацтвом” та “Холодним Яром”, від яких, за висловом письменника Василя Шкляра, потужно струменить національна енергетика.

1 квітня 1907 р. народився Зенон КОССАК, бойовий референт УВО, оборонець Карпатської України.
2 квітня 1596 р. військо Северина НАЛИВАЙКА зазнало поразки.
5 квітня 1710 р. в м. Бендери козаки обрали гетьманом Пилипа ОРЛИКА.
5 квітня 1882 р. народився історик В’ячеслав ЛИПИНСЬКИЙ.
6 квітня 1984 р. помер бандурист Григорій КИТАСТИЙ.
7 квітня 1919 р. загинув Іван ЛУЦЕНКО, член Центральної Ради, Генеральний хорунжий Вільного козацтва, командир 1-го Подільського січового куреня Армії УНР.
8 квітня 1709 р. у Великих Будищах укладено договір між Іваном МАЗЕПОЮ, Костем ГОРДІЄНКОМ і КАРЛОМ ХІІ про спільну боротьбу проти Московщини.
8 квітня 1793 р. відбувся другий поділ Польщі. До Росії відійшла Київщина, частина Волині та Поділля, а Лемківщина – до Австро-Угорщини.
8 квітня 1920 р. загинув олександрівський отаман БОГДАН.
9 квітня 1908 р. у Станіславі утворено Головний січовий комітет.
10 квітня 1622 р. помер гетьман України Петро КОНАШЕВИЧ-САГАЙДАЧНИЙ.
10 квітня 1868 р. у Львові відбувся перший Шевченківський концерт.
10 квітня 1889 р. народився Олександр ЗАГРОДСЬКИЙ, командир 6-ї Запорозької дивізії, 2-ї Волинської дивізії, генерал-полковник УНР.
10 квітня 1898 р. народився Степан СКРИПНИК, Патріарх УАПЦ МСТИСЛАВ.
10 квітня 1931 р. поляки замордували Степана ОХРИМОВИЧА, крайового провідника ОУН на західноукраїнських землях.
10 квітня 1990 р. помер кобзар Олексій ЧУПРИНА.
11 квітня 1950 р. помер Осип БАБ’ЮК, хорунжий УГА, командант гарматного коша УГА.
12 квітня 1908 р. український студент Мирослав СІЧИНСЬКИЙ убив намісника Галичини графа Потоцького.
12 квітня 1920 р. загинув Василь ЧУЧУПАК, отаман полку гайдамаків Холодного Яру.
13 квітня 1892 р. народився Іван ГОЛУБ, полковник Армії УНР, подільський отаман, редактор часопису “Селянські вісті”.
13 квітня 1933 р. помер Степан ЕРАСТОВ, громадсько-політичний діяч Кубані та України, письменник, член Центральної Ради.
13 квітня 1943 р. помер Іван ШОВГЕНІВ, перший ректор Української господарської академії в Подєбрадах, батько Олени Теліги.
14 квітня 1863 р. в Петербурзі поставлено оперу Семена ГУЛАКА-АРТЕМОВСЬКОГО “Запорожець за Дунаєм”.
15 квітня 1918 р. помер письменник Іван НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ.
16 квітня 1848 р. в Галичині відмінено панщину.
16 квітня 1898 р. народився Іван ТРЕЙКО, сквирський отаман, генерал-хорунжий УПА.
16 квітня 1912 р. народилася Галина ДИДИК, зв’язкова головного командувача УПА, політв’язень російських концтаборів.
19 квітня 1775 р. цариця Катерина впровадила кріпацький устрій в Україні.
19 квітня 1975 р. помер Олександр УДОВИЧЕНКО, командир 3-ї Залізної дивізії, генерал-полковник Армії УНР.
20 квітня 1891 р. народився Юрко ТЮТЮННИК, заступник командувача Армії УНР Першого зимового походу, командарм Другого зимового походу Української повстанської армії, генерал-хорунжий Армії УНР.
21 квітня 1597 р. поляки закатували Северина НАЛИВАЙКА.
21 – 25 квітня 1944 р. в урочищі Гурби відбулася битва південної групи УПА-Північ “Богун” під командуванням Петра ОЛІЙНИКА-“ЕНЕЯ” та з’єднання “Холодний Яр” УПА-Південь на чолі з Миколою СВИСТУНОМ-“ЯСЕНЕМ” проти внутрішніх військ НКВД і частин Красної армії.
23 квітня 1185 р. князь ІГОР вирушив у похід на половців.
23 квітня 1965 р. помер Петро ДЯЧЕНКО, отаман полку Чорних запорожців, командир 2-ї Української дивізії УНА, генерал-хорунжий УНР.
24 квітня 1791 р. почалася дипломатична місія Василя КАПНІСТА від українського дворянства до прусського короля у справі визволення України.
24 квітня 1803 р. народився Олександр ДУХНОВИЧ, український закарпатський письменник, педагог і публіцист.
24 квітня 1899 р. народився Валентин СІМЯНЦІВ, сотник Армії УНР, учасник Першого зимового походу Армії УНР, скульптор, автор спогадів.
24 квітня 1918 р. війська Петра БОЛБОЧАНА звільнили Сімферополь від більшовиків.
26 квітня 1840 р. в Петербурзі вийшло друком перше видання “Кобзаря” Тараса ШЕВЧЕНКА.
26 квітня 1945 р. помер Павло СКОРОПАДСЬКИЙ, гетьман Української Держави у 1918 році.
27 квітня 1929 р. загинув холодноярський отаман Яків МАМАЙ-ЩИРИЦЯ.
27 квітня 1958 р. помер Олександр ПЛІТАС, лікар Армії УНР, лицар Залізного хреста.
27 квітня 1969 р. помер Роман СМАЛЬ-СТОЦЬКИЙ, посол УНР у Німеччині та Польщі.
27 квітня 1972 р. – орієнтовна дата загибелі композитора Володимира ІВАСЮКА.
28 квітня 1915 р. почалися бої на горі Маківці у Карпатах.
28 квітня 1922 р. засновано Українську господарську академію у Подєбрадах (ЧСР).
28 квітня 1943 р. у Львові почалося формування дивізії “Галичина”.
29 квітня 1648 р. Богдана ХМЕЛЬНИЦЬКОГО проголошено Гетьманом України.
29 квітня 1918 р. Павла СКОРОПАДСЬКОГО проголошено Гетьманом України.
29 квітня 1918 р. Чорноморський військовий флот підняв українські прапори.
30 квітня 1973 р. помер кобзар Михайло БАШЛОВКА.

12 квітня відбудуться щорічні меморіальні заходи в Холодному Яру. Запрошуємо до участі членів Історичного клубу “Холодний Яр”, молодіжних українських організацій, козацьких товариств, військово-історичних клубів, читачів “Незборимої нації” та всіх небайдужих.
Збір 12 квітня о 10.00 біля пам’ятника Максимові Залізняку в Медведівці Чигиринського району Черкаської області або на 11 год. біля могили Василя Чучупака на кладовищі с. Мельники – колишньої столиці Холодноярської “республіки”. З Лівобережжя їхати через Черкаси або Кременчук, із Правобережжя – через Кам’янку – Грушківку, або Чигирин чи Суботів – Новоселицю.
Довідки за редакційним телефоном або через е-mail редакції.

Історичний клуб “Холодний Яр”

Василь ТРУБАЙ, член Національної спілки письменників України
с. Халеп’я на Київщині

На фотографії – василь Трубай виступає на братській могилі холодноярців у Мельниках. 12.04.2008.

Серія “Українська воєнна мемуаристика”
Видання Історичного клубу “Холодний Яр”

6 березня 2009 р. вийшла друком книга “Гуцули у Визвольній боротьбі. Спогади січового стрільця Михайла Горбового” (загальна редакція Романа Коваля, упорядники Роман Коваль, Петро Арсенич, Юрко Юзич, відповідальний редактор Ольга Свідзинська, рецензент – кандидат історичних наук Микола Лазарович).
Провідну її ідею висловлено в епіграфі – “На славу гуцулам, які силою духу і зброї втілювали мрію про Соборну Україну”.
У книзі вміщено понад три десятки спогадів, статей та листів стрільця Гуцульської сотні УСС Михайла Горбового з Косова, спогади про Гуцульську сотню січових стрільців Мирона Нижанківського, Олекси Зіня та Василя Софроніва-Левицького, а також спогади про збройні формації буковинських гуцулів, зокрема посла до австрійського парламента Іллі Семаки.
Спогади Михайла Горбового передруковуються з рідкісних видань 1930-х років – “Літопису Червоної Калини”, історичного календаря-альманаху “Червона Калина”, альманаху “Каменярі”, газети “Громадянський голос”.
Щоденники Михайла Горбового оприлюднюються вперше.
Характеристики книги: 472 с.: тверда двоколірна обкладинка, іл., формат 60х84 1/16.
У книзі – 246 фотографій із приватних архівів Михайла Горбового та упорядників (з них 114 оригінальних), а також – цінні біографічні додатки (зміст книги додається).
Основного читача бачимо на галицькій Гуцульщині – у Верховинському, Коломийському, Косівському, Надвірнянському і Снятинському районах Івано-Франківської області, а також у краях, де відбуваються події (Закарпатська, Кіровоградська, Львівська, Тернопільська, Хмельницька та Чернівецька області).

Ціна книги – 40 грн.
Ціна книги з пересилкою – 52 грн.
Кошти надсилати на адресу:
Р. М. Ковалю, вул. Курська, вул.. 20, кв. 14, Київ-03049.
Довідки: тел. 242-47-38, E-mail: koval_r@ukr.net

Вчителька англійської мови із Вінниці Тетяна Косенко вже не перший рік у той чи інший спосіб сприяє Історичному клубові “Холодний Яр” та газеті “Незборима нація”. На цей раз вона, придбавши книгу для дітей старшого шкільного віку “Таємниця отамана Зеленого”, подарувала її Вінницькому обласному інституту післядипломної освіти педагогічних працівників, попросила прочитати і висловити офіційну думку про це видання.
І ось з’явився документ на бланку Міністерства освіти і науки під назвою “Витяг з протоколу засідання методичної ради кабінету суспільних дисциплін Вінницького обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників”. Цитуємо: “Методична рада кабінету суспільних дисциплін, ознайомившись зі змістом книги Романа Коваля “Таємниця отамана Зеленого”, прийшла до такого висновку: “Тема “Україна в 1917 – 1920 рр.” вивчається в шкільному курсі історії України 10-го класу за програмою Міністерства освіти і науки України. Оскільки тема вивчена недостатньо, вона потребує подальшого дослідження. В книзі є ряд цікавих фактів, оповідань, які можуть бути використані вчителями при вивчення даної теми. Доцільним є використання даної книги в позакласній роботі з історії на заняттям історичних гуртків, факультативів, тижнів історії, у проведенні тематичних екскурсій з учнями. 10 лютого 2009 р. Методист кабінету суспільних наук Н. І. Савчук (печатка)”.
Дякуємо Тетяні Іллівні за ініціативність та наполегливість, а іншим прихильникам і прихильницям отамана Зеленого радимо брати приклад з вінницької козачки та активно пропагувати Визвольну ідею.

Редакція “НН”

“До 90-ліття загибелі”

Надвечір 6 квітня 1919 р. командир 1-го Подільського січового куреня Іван Луценко одержав наказ командування вирушити на Старокостянтинів і вибити звідти “большевицькі банди”. Близько 17-ї години курінь, повантажившись у вагони, вирушив на завдання. О 20-й годині прибули на станцію Красилів. Тут довідались, що “большевицькі банди” виявились “6-ю Совітською дивізією з двома батареями”.
По короткій нараді старшин вирішили все ж “розпочати акції для виконання завдання”. Тут зі штабу прийшло ще одне повідомлення: проти ночі 7 квітня українські частини здадуть Проскурів. Отож дороги назад вже не було.
На Рівне пробитись можна було тільки через Старокостянтинів.
Залишивши сотню охороняти ешелон на станції, Іван Луценко на чолі куреня (250 багнетів і 50 шабель) вирушив через Красилів на Кузьмин. Після короткого бою заволоділи цим містечком, а відтак пішли далі – на с. Вороньковець. Тут о 5-й ранку більшовики зустріли їх сильним рушничним і кулеметним вогнем. Козаки засіли в рові, намагаючись прицільним вогнем вибити ворога з села та фільварку.
Шість годин йшов бій. Близько 11-ї години 7 квітня старшина Василь Мірошник доповів отаманові, що набоїв лишилось на дві години бою.
Треба було йти на багнети. Але Іван Луценко не міг наважитись на рішучий наступ.
Ситуацію ускладнювало те, що не було зв’язку з відділом, що лишився охороняти ешелон. А саме звідти могла прийти допомога, саме там можна було поповнити запаси набоїв. Порадившись із сотниками, отаман вирішив їхати до Красилова. Керувати ж боєм залишився його заступник.
У Красилові полковник Луценко застав сумну картину: 2-га кавалерійська совєтська бригада докінчувала розгром ешелону. Полонивши козаків і розстрілявши декількох старшин, більшовики взялися грабувати майно. Тут, на своє нещастя, і наспів курінний. Його також полонили. Довідавшись, хто він, “москалі в нечуваний, нелюдський спосіб замордували (його) коло семафора станції Красилів”. Там він і був пізніше закопаний. “Так загинув один із найбільших українських патріотів, – закінчував свою розповідь старшина 1-го Подільського січового куреня Василь Мірошник, – і навіть хреста не поставлено на його могилі. Чи діждеться він сього від народу, за котрий положив своє життя?”

Іван Митрофанович Луценко не був професійним військовим. Він був військовим лікарем, полковником медичної служби колишньої російської армії, автором наукових праць із медицини, надвірним радником.
Народився він на Одещині 1864 року. Освіту здобув у Петербурзькому університеті (природничий факультет) та Військово-медичній академії. Служив в Одеській військовій окрузі лікарем. За свідченням Сергія Шелухина, Луценко перед Світовою війною лікарською практикою заробляв щорічно до 10 тисяч рублів, з яких 8 тисяч віддавав на розвиток української справи.
Луценко був активним членом Братства самостійників, головою Одеської організації Української народної партії, заснованої 1902 року Миколою Міхновським, який і сформулював її “10 заповідей”, головною з яких була – “Україна для українців!” Активно працював Луценко і в Одеській українській громаді, товаристві “Просвіта”, “Українській хаті”.
Ще активніше взявся він за працю з вибухом Лютневої революції. Ставши членом Українського революційного комітету в Одесі, творив українську збройну силу в цьому південному, вщент зросійщеному і зажидівленому місті.
Наприкінці квітня 1917 р. Іван Луценко стає організатором і головою Одеської української військової ради, творцем Гайдамацького коша.
Під час Національного конгресу в Києві у квітні 1917 р. його обрали членом Центральної Ради. Був він і делегатом трьох всеукраїнських військових з’їздів та членом Українського генерального військового комітету обох складів. Виявив себе і як організатор Вільного козацтва, зокрема його першого з’їзду в Чигирині у жовтні 1917-го, на якому Луценка обрали Генеральним хорунжим та членом Генеральної козацької ради УВК.
У грудні 1917 р. він створив Українську партію соціалістів-самостійників та став її лідером. На засіданнях Центральної і Малої Рад Іван Луценко виступав із самостійницьких позицій, захищаючи українські національні інтереси, зокрема 2 квітня 1918 р., коли російські есери порушили питання допомоги військовослужбовцям колишньої російської армії, полковник Луценко зауважив, що їм не можна допомагати, оскільки вони вороже настроєні до України, і тому “треба проти них боротись і боротись... насамперед ми мусимо допомогти своїм”. Михайло Омелянович-Павленко характеризував Івана Луценка як “першого самостійника в Українській Центральній Раді”, а Павло Скоропадський – як “ідеаліста... фанатика, який ненавидів все російське”.
Високо оцінювали Івана Луценка і підлеглі. Так, старшина 1-го Подільського січового куреня Василь Мірошник писав про свого командира як “високошляхетну... прекрасну людину, фанатично віддану ідеї Самостійності України...” Казав, що незвичайно симпатичне враження залишалось у людей після знайомства з ним.
Українська партія самостійників-соціалістів Івана Луценка перебувала в опозиції до гетьмана Павла Скоропадського. У травні 1918 р. самостійники стали ініціаторами створення опозиційного Українського національно-державницького союзу, а відтак і УНС, який 14 листопада 1918 р. підняв повстання проти гетьмана. Під час повстання полковника Луценка призначили головою цивільного управління Таврійської губернії.
Василь Мірошник у спогаді про свого командира із жалем констатував, що Іван Луценко “на своє нещастя був малодосвідченим вояком”. Напевно, це так. Та в час, коли вирішувалась доля Батьківщини, коли багато професійних старшин вичікували, ховаючись по закутках, він мусив стати до першої лави.
Людина талановита та енергійна, видатний організатор і оратор, він так чи інакше справлявся з новими обов’язками. Але що міг зробити він, коли командування, не провівши як слід розвідки, послало його курінь ліквідувати червону дивізію?
У нього було лише два шляхи. Перший (невиконання самовбивчого наказу) для нього, дисциплінованого вояка української революції, був неприйнятний. Іван Луценко міг тільки виконати наказ...
Хто зараз скаже, чи досвідченіші командири впоралися би із завданням малими силами розбити дивізію? Всяке буває... Слід все ж визнати: Івана Луценка і його курінь послали на вірну погибель.
Василь Мірошник у спогаді “Яскравий епізод з мого життя” не звернув уваги на один промовистий факт: курінному Луценку було вже 55 років. Вік для вояка не зовсім сприятливий. Лікар Луценко міг, безперечно, працювати в запільних установах, він і там був би корисний, наприклад як організатор санітарно-медичної служби Армії УНР. Та він пішов на передову. Щоб покласти своє життя за Батьківщину в бою.
Він мусив віддати їй все.

Роман КОВАЛЬ

“Радий, що Ви відвідали Гуцульщину”

Напевно, причарував Вас, пане Романе, цей дивний карпатський край, що Ви присвятили йому стільки праці й натхнення. Тож хочу побажати подорожей (а значить, і праць) до інших країв України! У Ваших книгах дуже цікаво читати роздуми автора, його рефлексії, критичний аналіз подій чи персоналій. Ці книги – не лише ретроспектива, але й видима присутність автора (в “Багряних жнивах” цікавою є характеристика багатьох сучасних істориків-“раціоналістів” – Ваших антиподів). Чи не плануєте написати про Національно-визвольну боротьби на Донеччині – Вашій малій батьківщині?
Гайдамацького хреста у Лозовій відновили, хоча в ідеалі плануємо щось більш солідне аніж залізний хрест. Бажаю наснаги й творчих успіхів!

В’ячеслав ТРУШ, учитель
м. Лозова Харківської обл.

“Чудово!”

Подивилась фільм “Вільне козацтво”. Чудово! Акценти розставлено гарно. Подібного продукту у нашому ефірі дуже мало.

Світлана ОРЕЛ
м. Кіровоград