| Передплата |
Untitled Document
“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділенні пошти:
Наш індекс – 33545
Індекс 87415 – для передплатників Донецької та Луганської областей.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.
Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.
|
|
| “Воля України– або смерть!” |
 Ніби грім серед ясного неба вразила книга Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр”. Здавалось би, що може потривожити вже немолоду людину, яка перегорнула чимало сторінок різних авторів, аж тут раптом – як виверження вулкана! – страшна, жорстка, оголена правда про героїчні і трагічні події Визвольної боротьби 1918 – 1920-х років у холодноярських лісах. Не кривив душею звенигородець Петро Шкляр, коли, даруючи мені роман, зробив напис: “Я заздрю тобі, що ти ще не читав цієї книги!”
Таке потрясіння, яке отримав від “Холодного Яру”, раніше я відчував лише, читаючи священну нашу “Велесову Книгу” у перекладі Галини Лозко. Обидві книги тривожать занедбаний ген національної гордості й самоповаги, який необхідний кожному, хто хоче бути українцем на своїй землі. Книги вчать, як треба боротися за рідну землю і чому за неї варто вмерти! Вчать ненавидіти ворога, який ще й досі косить лихим оком, закликають битися з ним люто, нещадно, беззастережно, до кінця, не боячись смерті. Бо ця земля наша і більше нічия!
І то добре, що Роман Коваль із друзями перевидав “Холодний Яр”. Шкода лише, що не стотисячним тиражем, бо цей літопис нашої звитяги повинен лежати в кожній українській хаті. Виданнями таких книг має піклуватися не приватна особа, а держава, якщо нею керують українці.
Роман Юрія Горліса-Горського має магічну силу: перечитавши його, тебе неодмінно потягне в Холодний Яр, щоб на власні очі побачити місця перемог і поразок, які так зримо й об’ємно описані у книзі. І навпаки – хто хоч раз побував у Холодному Яру, обов’язково шукатиме цю книгу, бо могили, в яких лежать молоді повстанці, не дадуть спокійно спати аж поки не розшукаєш їх і не довідаєшся від свідків тих подій, як вони жили, як боролися і як приймали смерть.
І ще раз треба подякувати сучасному досліднику і літописцю козацько-селянських визвольних змагань початку ХХ століття Роману Ковалю за те, що дав можливість перетворити обидва ці бажання в реальність. По-перше, подарував нам добре відредаговану, наповнену фотодокументами та біографіями отаманів книгу “Холодний Яр”, а по-друге – ось уже 14 років поспіль під його орудою у квітневі дні здійснюються всеукраїнські меморіальні заходи в холодноярських селах та лісах зі вшанування героїв. Встановлюються пам’ятні знаки, відроджуються занедбані могили, проводяться мітинги, поминальні обіди й екскурсії.
Минулого року поїхав до Холодного Яру і я. Книга покликала. А ще майбутній кінофільм, сценарій якого почав писати. Був приємно здивований побачивши там сотні, якщо не тисячі небайдужих людей з усіх куточків України. Приїхали автобусами з Київщини і Харківщини, Запоріжжя і Сумщини, Черкащини і Полтавщини, навіть із Польщі приїхали українці у строях полку Чорних запорожців зі справжніми шаблями, привезли із собою козацький тулумбас. Такими колись згукував до походу своїх повстанців Залізняк. Видно, таки добряче за ці роки розворушив Роман Коваль священний вогонь Холодного Яру, якщо з’їжджається тепер туди стільки людей. І що прикметно – серед них надзвичайно багато молоді. Що швидше вона пробудиться, то більше матимемо надій на незворотність нашого поступу до волі. Бо тривожно сьогодні стає у світі, неспокійно – знову чується ненаситне вовче виття з північного лісу...
Холодний Яр! Щось правічне, могутнє, непідвладне людській силі чується в цих двох словах. Вони збуджують, надихають, тривожать, навіть лякають. Можна лише здогадуватися, як жахалися їх московсько-жидівські комісари, якщо протягом кількох років війни боялися навіть поткнутися в ті ліси, де діяли повстанці.
Холодний Яр, Мотрин монастир, дуб Залізняка, Гайдамацький став, Мельники, Медведівка, Цвітне, Розуміївка, Грушківка, Цибулеве, Кресельці, Фундукліївка, Чорний ліс, Нерубай ліс, ліс Раєвського, гора Семидубова, Вовчий шпиль, Буда, Веселий Кут, Чучупак, Чорний Ворон, Хмара, Мамай, Кваша, Кібець, Чорнота... – як постріли з недалекого минулого, як застереження нашим ворогам.
Стою в лісі, в якому роками жили повстанці, де гоїли свої рани, планували операції, нападали на московських окупантів, і подумки, як клятву, проказую слова із “Велесової Книги”: “Будемо спати на сирій землі і їсти траву зелену, допоки не буде Русь вільна і сильна”. Хто знає, може саме так і присягалися холодноярські хлопці й дівчата, бо спали й справді в лісах, їли що трапиться, але стояли на смерть за свою землю. Стояли до останнього вояка, який у романі Горського згадує: “На деревах спали, не раз коріння або ворону без солі їли. Полювали за нами завзято – та й ми не одного на той світ відправили. Обидва прапори на наших руках залишилися. Носили ми їх на грудях, у дуплах переховували... Все надію колисали... Та мусили вибиратися. Спакували прапори у гарматну гільзу, загвинтили і закопали в Холодному Яру”.
На цвинтарі в Мельниках біля могили холодноярців приходять до тебе роздуми, що не було і немає для українця святішої справи, аніж захищати свою землю від ворогів. І немає кращої смерті, як смерть на полі битви. І випливають перед тобою епізоди боїв, описаних у романі, уявляєш, як падали в ріллю смертельно поранені повстанці, як у передсмертних судомах стискали у жмені землю... і, знову ж таки, вертаєшся до “Велесової Книги”, яка вчить, що кожен русич-українець, закінчивши життя земне, стане перед богинею смерті Мар-Морією, і вона за справами його судитиме: до неба піде у Праву, чи під землю у Наву. Але якщо явиться перед нею воїн, який закрив рану свою закривавленою грудкою рідної землі – того без слів пропустить у небо. А там він “перебуде до Часу, і дістане тіло нове, і так має жити вічно до віку віків”.
Чи в Мельниках стоїш біля братської могили, чи в лісі під селом Розумівка, де полягло триста козаків Чорного Ворона разом зі своїм отаманом, чи на хуторі Кресельці, на місці останнього бою Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака, чи в інших місцях, де схоронені тіла повстанців. Стоїш і думаєш, що всі ті юнаки і дівчатка, які прийняли смерть у нещадному бою з поневолювачами, постали перед Мар-Морією зі жменею рідної землі, окропленою своєю кров’ю... А ще дослухаєшся до розмов старших людей і радієш, що маєш змогу почути, записати, що не відійдуть у небуття разом з останніми свідками.
Розповідають про те, як за кілька днів перед останнім боєм, занавісивши вікна в хаті свого дядька, чистив свій наган Василь Чучупак, щоб не підвів, не зрадив у вирішальну мить. Він і не зрадив... вистрілив у скроню отаманові, коли той побачив, що оточений ворогом... що все... безвихідь... Холодноярці не здавалися. Приволочили тоді москалі мертвого отамана, прив’язавши мотузякою до коня, в рідне село. Роздягнули і кинули на колоди біля двору. Зібралися довкіл нього червоноармійці – китайці, жиди, кацапи – стояли біля двадцятишестирічного мертвого отамана і штрикали його молоде оголене тіло шаблями. Вони так боялися його і так ненавиділи за свій страх, що навіть мертвого кололи, аби переконатися, що не встане...
1942 року приїздив у Мельники учасник тих подій, автор роману “Холодний Яр” Юрій Горліс-Горський. Спека була. Стояв у сорочці з краваткою і в босоніжках біля могили свого побратима Чучупаки і говорив, що прийде час, коли прах отамана перенесуть на гору Гродок і переховають там, як національного героя. Інші згадують, як у полі і у прилеглому до нього лісі біля села Розумівки збирали селяни розкидані тіла загиблих козаків отамана Чорного Ворона і хоронили їх у братській могилі на узліссі. У багатьох з них були прострелені скроні, “бо краще мертвим, аніж живим бути в неволі”...
Три дні під розповіді Романа Коваля та місцевих жителів відбувалися поїздки по славетних місцях боротьби холодноярських повстанців. І трьох днів було мало...
Святилася біля Гайдамацького ставу зброя. Відроджувалася давня традиція, яку започаткував у ХVIII ст. настоятель Мотриного монастиря Мельхіседек Значко-Яворський, окроплюючи святою водою гайдамацькі ножі. Не знаємо, як це відбувалося в ті далекі часи, але цього разу вдарив козацький тулумбас і стали на коліно перед єпископом Кіровоградським Серафимом та архиєпископом Черкаським і Чигиринським Іоаном козаки, поклавши на долоні перед собою шаблі. Інші з ножами стали, із сокирами... І окропив ту зброю святою водою владика Іоанн. І проказали всі вслід за владикою Серафимом присягу: “Зброю цю не використовувати на лихі справи, а лише для захисту землі своєї!”. А присягнувши, устали з колін... а на очах у кожного – сльози...
Холодний Яр будить глибинну родову пам’ять, нагадує про стародавні заповіді прадідівські. “Ідіть плем’я за плем’ям, рід за родом і бийте ворогів на землі нашій, яка належить нам і ніколи іншим, – заповідав нам великий пращур Велес. – Там помрете, але не повернете спини свої. Ніщо вас не злякає, ніщо не спинить, бо ви в руках Сварожих, а Він у всі дні веде вас до звитяги і геройства многого”.
Про це нагадують нам святі могили повстанців Холодного Яру. Про це ж говорить і Горліс-Горський у своєму безсмертному романі “Холодний Яр”: “Перед очима пробігли події, бої, бойові товариші... Живе Україна! Так, дорогі мої побратими! Живе! Не тільки під сонцем! Живе у тих гарячих променях, що незримо пливуть від вас у душі живих! У душі тих, що ростуть нам на зміну!
Думка побігла до дорогих, зрівняних із землею могил, по степах Херсонщини, лісах і узгір’ях Чигиринщини, над Дніпром, над Богом, на Лису гору... Розтинала землю і приглядалася до кістяків борців... Розрізала схили Холодного Яру... Розгвинтила гарматну гільзу... Хоч і потемнів прапор, та ще видно слова пророка – “І повіє новий вогонь з Холодного Яру”...
Тривожно гуде великий Мотрин дзвін – скликає холодноярців на бойову збірку... Ідуть зімкнутими рядами нескінченні бойові колони... Не лякають їх тюрми, ні кулі, ні голод, ні холод північних таборів. Полеглі борці воскресають у нових.
Ідуть колони тернисто-кривавим шляхом до ясної великої Мети. Дорогу вказують їм могили тих, на прапорах яких було написано: “Воля України – або смерть!” Василь ТРУБАЙ, член Національної спілки письменників України
с. Халеп’я на Київщині На фотографії – василь Трубай виступає на братській могилі холодноярців у Мельниках. 12.04.2008. |
|
| Подяка |
Сердечно дякуємо за підтримку газети “Незборима нація”! Сердечно дякуємо за підтримку
газети “Незборима нація”!
Людмила АНДРУСИШИН – 300 грн.
Ігор СМЕТАНСЬКИЙ (м. Калуш) – 340 грн
Іван КАЧУРИК – 400 грн
Михайло КОВАЛЬ (Черкащина) – 2000 грн
Сергій ТЕЛЯТНИК (м. Первомайськ) – 2000 грн
Олександр РИЖЕНКО (Київ) – 3000 грн.
Передплачуйте газету “Незборима нація”
Передплатний індекс – 33545.
Для Донецької і Луганської областей – 87415.
Ціна – 95 грн на рік.
Читайте, передплачуйте!
|
|
