Історичний клуб “Холодний Яр”, Національний університет “Києво-Могилянська академія”, ГО “Український студент” та Благодійний фонд “GloryUa” запрошують 31 березня о 18.00 на вечір, присвячений 150-річчю державного і військового діяча Миколи Міхновського. Адреса: Культурно-мистецький центр НаУКМА (вул. Іллінська, 9), актова зала (3-й поверх). Запрошуємо до участі та співучасті в організації всіх, хто шанує Миколу Міхновського. У програмі – концерт Визвольної пісні гурту “Хорея козацька”.

“Українська нація мусить добути собі свободу, хоч би захитала­ся ціла Росія!” – ці слова Міхновського, сказані 1900 року, винесені в епіграф книги “Микола Міхновський. Спогади, свічення, документи”, яка стала книгою 2021 року.
І сьогодні, у час екзистенційної війни з Росією, ми повторюємо їх. Але зараз за нами ЗСУ, Національна гвардія, США і 50 країн Європи, а за спиною в Міхновського в 1900 році нікого не було. Та все ж він із щоптою однодумців кинув виклик колосу-Росії в час її розквіту. Та ще й проголосив ідею Самостійної України тоном “певним себе, ясним, виразним, відважним”. “…Я сказав би, – зазначав Дмитро Донцов, – [тоном] панським, шляхетним, в якім не було й тіні запобігливо-покірного тону до «старшого брата», тоном мужнім, подекуди трагічним, тоном політичного заклику до великих діл”.
Донцов назвав “Самостійну Україну” Міхновського апелем (тобто зверненням) до “неспідлених сердець”. Ці серця Міхновський закликав визволитися “не від гнету того чи іншого (напр., царського) режиму, а від «пановання чужинців» (тобто росіян. – Ред.)... Думка в ті часи серед нашого інтелігентського загалу цілковито єретична”.
“Брошура Міхновського зробила вражіння вибухлої бомби”, – стверджував Донцов. багато хто перелякався, засудив гасло самостійної України як антидемократичне, антиросійське. І все ж він запалив національне багаття в душах мільйонів українців, виплекав героїчне покоління 1917 – 1920-х років. Бо апелював “до людей віри, чести і характеру”.

Велика Олена Теліга ставила Миколу Міхновського в один ряд з Тарасом Шевченком, Оленою Пчілкою, Іваном Франком і Лесею Українкою. Бо вважала, що Міхновський мав “цивільну відвагу”. І в його конфлікті з письменником Володимиром Короленком, якому Міхновський не подав руки як зрадникові нашого народу, була повністю на боці Миколи Міхновського.
Чому досі в Полтаві, де Міхновський проголосив гасло Самостійної України, є музей російського письменника Короленка, який у пресі в 1918 р. виступав проти українського війська, а немає музею українського лицаря Міхновського?!
“Міхновський, Олена Пчілка, Леся Українка – великі взірці цивільної відваги, – стверджувала Олена Теліга. – Сучасники не зносили їх власне за те, за що ми тепер влаштовуємо їм ювілеї”.
І ось надходить великий ювілей – 31 березня виповнюється 150 років від дня народження Миколи Міхновського. Ми маємо гідно відзначити цю подію.
Ця дата є в постанові Верховної Ради “Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2022 – 2023 роках”, які мають відзначатися на державному рівні. Але де гарантія, що це станеться? Вже не одну дату проминули, не відзначили на державному рівні.
Ось приклади за цей рік. Беру їх з постанови Верховної Ради України: 2 січня виповнилося 140 років від дня народження генерал-хорунжого Армії УНР Всеволода Петріва, 7 січня – 170 років від дня народження Миколи Аркаса, 11 січня – 110 років від дня народження останнього головнокомандувача УПА Василя Кука, 12 січня – 150 років від дня народження художника Василя Кричевського, 24 січня – 130 років від дня народження вченого Віктора Доманицького, 3 лютого – 70 років від дня народження кобзаря Миколи Будника; 6 лютого – 210 років від дня народження композитора Семена Гулака-Артемовського…
Ви щось чули про державне вшанування цих визначних українських діячів?.. І це в час війни, коли мають говорити не тільки гармати, а й наші великі предки. Слово, пісня і слава яких допоможуть нам перемогти в екзистенційній війні з Росією.
Було б справедливо, щоб у вшануванні ідеолога Самостійної України об’єднались і держава, і громадськість, і церква. Чому церква? Бо Міхновський один з перших домагався автокефалії української церкви, із завзяттям проповідував цю ідею щонайменше з 1912 року. Тоді в газеті “Сніп” він першим порушив питання про автокефалію української церкви. Цю ідею пропагував і на мітингах навесні 1917 року. Член Центральної Ради Микола Ковалевський писав: “Як сьогодні пригадую його громові слова, звернені до багатотисячної юрби, зібраної перед пам’ятником Богдана Хмельницького: «Патріярха українського нам треба!»”.
Радіємо, що Миколу Міхновського в Україні вшановано: його праці виходять друком в Україні, про нього пишуть монографії.
24 серпня 2003 р. в Харкові на приміщенні Харківської інженерно-педагогічної академії відкрито меморіальну дошку М. Міхновському. У вересні 2007 р. у Львові на фасаді будинку № 1 по вул. Костюшка, де зупинявся Микола Міхновський, встановлено меморіальну дошку. У Львові є вулиця братів Міхновських.
2008 року в родинному селі Міхновського Турівці його іменем названо центральну вулицю. 2013-го на подвір’ї Турівської школи встановлено погруддя. У Турівській школі є музей Миколи Міхновського.
5 квітня 2013 р. в м. Прилуках на будівлі гімназії № 1, яку 1891 року закінчив Міхновський, відкрито меморіальну дошку М. Міхновському. Меморіальна дошка М. Міхновському є і в м. Лохвиці (її встановив адвокат Олександр Панченко).
17 травня 2016 р. вул. Ганни в Харкові перейменовано на вулицю Миколи Міхновського.
27 травня 2017 р. в Полтаві відкрито меморіальну дошку на будинку, у якому Міхновський уперше виголосив доповідь “Самостійна Україна”.
Бронзовий пам’ятник Миколі Міхновському навесні 2008 р. поставлено на центральній алеї Байкового кладовища (ректор МАУП Георгій Щокін, за сприяння Історичного клубу “Холодний Яр”). 2016 року вандали “обезголовили” погруддя і вкрали. Зловмисників не знайдено і не покарано.
8 вересня 2017 р. встановлено новий (гранітний) пам’ятник – зусиллями Історичного клубу “Холодний Яр”, ВО “Свобода”, Національного корпусу, “Правого сектору” та багатьох безпартійних жертводавців (скульптор Дмитро Бур’ян).
22 вересня вандали пошкодили погруддя Міхновського, але вже 2 листопада його відновлено зусиллями Дмитра Бур’яна і Романа Коваля. Зловмисників не знайдено і не покарано.
20 листопада 2020 р. в смт Згурівці Київської області поставлено пам’ятник Миколі Міхновському (скульптор Дмитро Бур’ян, організатор Валерій Мартишко – члени Історичного клубу “Холодний Яр”). Вулиці М. Міхновського є в 9 обласних центрах (Дніпро, Івано-Франківськ, Львів, Кропивницький, Одеса, Чернівці, Чернігів, Суми, у Сумах є й провулок М. Міхновського). Є вулиці Міхновського в Бершаді, Броварах, Винниках, Долинській, Корсуні-Шевченківському, Кременчуці, Новому Бузі, Звягелі, Первомайську, Прилуках та Стрию. Від 8 грудня 2022 р. у столиці є бульвар Миколи Міхновського.
Але обласних центрів в Україні більше, ніж дев’ять. Та й інші міста заслуговують на те, щоб у них з’явилися вулиці, бульвари чи площі Миколи Міхновського. А ще хочу, щоб у ЗСУ з’явилася бригада ім. Миколи Міхновського, творця українського війська. Дасть Бог, з’явиться й художній фільм про Миколу Міхновського – “Апостола української державності”.
“Найбільшою його заслугою було надання великого творчого розмаху українським національним почуванням”, – писав Сергій Шемет.
Найбільшого розмаху “українські національні почування” набули у 2022 – 2023 рр. – під час російсько-української війни, у якій, вірив Микола Міхновський, ми переможемо.
“Українська нація мусить добути собі свободу, хоч би захитала­ся ціла Росія!” – казав він.
Друже Миколо, дякую, що Ти формував нас, заповів ідею і досі твориш колони українського козацького війська!
Хто хоче стати співорганізатором вшанування Миколи Міхновського, зголошуйтесь!
Слава Миколі Міхновському!

Роман КОВАЛЬ, голова оргкомітету із вшанування Миколи Міхновського

Зараз збувається пророцтво Генія.
На початку 2000-х, коли я працював у Мінську, мене якось запросили на творчу зустріч в одну з бібліотек. Говорили про українську літературу та білоруську, про переклади. А коли дійшло до читання поезій, серед інших я прочитав свій чотиривірш про Шевченка та Пушкіна:

Один, як про найвищу нагороду,
Люб’язним довго мріяв буть народу.
А другий – без ніяких нагород –
Був сам народ.

Реакція присутніх виявилася несподіваною: люди, а в залі була переважно молодь, підвелися і стоячи аплодували цим рядкам. Вони зрозуміли відмінність між салонним російським поетом і українським Генієм.
Ми немарно називаємо Тараса Шевченка національним Пророком.
25 грудня 1845 р. Кобзар написав у Переяславі свій знаменитий “Заповіт”:

…Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отоді я
І лани, і гори –
Все покину і полину
До самого Бога
Молитися...

І далі:

...Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте...

Зараз – завдяки нашим Збройним силам, завдяки волі українців назавжди скинути ярмо й порвати московські кайдани – збувається пророцтво Генія.

Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ, перекладач

Навіть у разі ядерного удару РФ 89 % українців хочуть продовжувати боротьбу – опитування, проведене Мюнхенською конференцією з безпеки.
Крім того, для 85 % опитаних відхід Росії до лінії фронту на 24 лютого не був би прийнятною підставою для припинення вогню. Для переважної більшості обов’язковим є повернення Донбасу та Криму.

Tagesspiegel

Історичний клуб “Холодний Яр” щиро дякує козакам і козачкам відділу УККА на Лонг Айленд (США) за фінансову допомогу нашій “Незборимій нації” в розмірі 500 ам. доларів.
Дякуємо особисто і Степанові Куницькому за шляхетну ініціативу.
Нам допомога справді потрібна.
Разом переможемо.
Козакам і козачкам слава!

Анджей Дуда порадив Зеленському прийняти капітуляцію Росії в Переяславі. “Володимире, коли ви переможете Росію, коли росіяни прийдуть на колінах підписувати мир, тоді ведіть їх до Переяслава, нехай там вони підпишуть з вами мир”.

Коли закінчиться війна,
Я розцілую всі ікони.
Присяду в хаті край вікна
І буду чуть церковні дзвони.
І буду гладити лице.
Сльоза покотиться – піймаю.
І кожен клаптик чебрецем
В душі своїй повистеляю.
І я наплачусь досхочу.
Сльозами вмию всі могили.
Зварю відвар із перстачу
І вип’ю келишок для сили.
І вип’ю другий, щоб від ран
Не залишилося і сліду.
Наллю наливки повний збан
І понесу її сусіду.
Ми будемо удвох мовчать.
Хміліти разом й тверезіти.
Ми будем пошепки кричать
І в небо кидать жовті квіти.
І сині айстри розцвітуть
На полі битви під Херсоном.
Червоні маки проростуть
Під Києвом над збитим дроном.
Коли закінчиться... Коли...
Усі говорять, що нескоро.
Але готую я столи
І промовляю – скоро, скоро.
Ще день, ще ніч. Та й ще зима.
А там весна і перші грози.
Коли закінчиться війна,
Я вам нарву букет мімози…

Галина ПОТОПЛЯК

9 лютого 1923 р. в Лук’янівській в’язниці в м. Києві вибухнуло повстання ув’язнених борців за волю України…
На початку свого виступу ініціатор вечора пам’яті Роман Коваль згадав “незлим тихим словом” Юрія Горліса-Горського, який зберіг для нас славні імена отаманів Холодного Яру і Чорного лісу, захопив романтикою збройної боротьби ціле покоління українців у Галичині, а згодом і на Великій Україні, виплекав покоління борців, серед них і сотенного УПА Мирослава Симчича та кулеметника дивізії “Галичина” Леоніда Муху, козаків Історичного клубу “Холодний Яр”, які нині боронять небеса над Україною.
“Горліс-Горський перший розповів про повстання в Лук’янівській в’язниці, століття якого ми сьогодні відзначаємо, – сказав Роман Коваль. – У розповіді Горліса-Горського про арешт отаманів були неточності – він не знав про чекістську операцію «Заповіт», не знав прізвища всіх загиблих під час повстання. Цього не знали наші батьки, наші діди. Вони нам цього не передали. Але ми тепер знаємо. Про це знають наші діти і знатимуть онуки! Наша пам’ять про цю подію засвідчує відновлення історичної пам’яті нашого народу. У цьому велика заслуга нашого історичного клубу”.
Промовляли також Юрій Юзич, Владислав Карпенко, Леся Островська, козак Михайлик, Лариса Ніцой, Юрій Левченко, Євген Букет, капітан поліції Максим Лободзінський, поети Павло Вольвач, Владлен Ковтун і Василь Ковтун. Виступали геніальні музики Тарас Компаніченко, Сергій Василюк, Василь Лютий, Святослав Силенко та Михайло Гречкин.
Був продемонстрований уривок з фільму “Вони боролись до загину” (режисер Володимир Бондаренко) – про трагічний фінал повстання.
Під час бою загинули отамани Холодного Яру і Чорного лісу Ларіон Загородній, Мефодій Голик-Залізняк, Юрій Дроботковський, Денис Гупало, Сергій Захаров, отаман Київщини Гайовий (Іван Грисюк), його помічник Михайло Куценко і “найвідданіший козак” Григорій Олійник із с. Княжичів, полковник Армії Української Держави Кость Здобудь-Воля з Кубані, козаки-холодноярці Олексій Добровольський і Корній Черкас, підпільник Іван Ляшенко з Піщаного Броду, хлопці з Галичини – сотники корпусу СС Армії УНР Микола Опока і Михайло Турок (усього 38 осіб).
Згадали ми й козаків Історичного клубу “Холодний Яр”, які полягли в боротьбі торік улітку, – Олега Куцина та Андрія Жованика. Під час вечора зібрали 3467 грн на побудову їм пам’ятників у Холодному Яру. Щиро дякуємо жертводавцям! Хто хоче підтримати нашу ініціативу, ось реквізити: ПриватБанк, 4731 2196 4692 0573, Оксана Герасимюк (секретарка проєкту побудови пам’ятника Олегові Куцину в Холодному Яру); PayPal (Романа Коваля): kovalroman1@gmail.com
Минуло 100 літ із дня загибелі великих воїнів доби УНР, а ми не забули їхній подвиг. Дай Боже, щоб і герої нинішньої українсько-російської війни ніколи не були забуті, щоб і їхній подвиг вшановували наступні покоління українців, які житимуть у Самостійній Соборній Україні.
У рамках вшанування були представлені картини отаманів Холодного Яру  (художник Дмитро Бур’ян).
Вечір пам’яті українських героїв відбувся з ініціативи Історичного клубу “Холодний Яр”. Співорганізатором виступив Музей Революції гідності (гендиректор Ігор Пошивайло, відповідальна за вечір – Ольга Савенок).

27 січня в Коростишеві Історичний клуб “Холодний Яр” квітами і піснями вшанував Марусю Соколовську. До пам’ятного знака отаманші Марусі, який позаторік створив скульптор Віталій Рожик, прийшли й місцеві просвітяни, бібліотекарі та краєзнавці. Бандурист Святослав Силенко сердечно виконав пісню про Марусю Соколовську, а лірник Михайло Гречкин заспівав пісню “О Україно! О люба ненько!” (сл. Миколи Вороного, муз. Ярослава Ярославенка). А бас у Михайла знаменитий! На спів почали сходитися люди, що гуляли в парку…
Після того гості пішли на вулицю Святотроїцьку, 18 і поклали квіти на місце загибелі отамана Олекси Соколовського. Це місце показав місцевий краєзнавець Володимир Слівінський. Він же розповів і свою версію загибелі отамана. Вказав і прізвище вбивці – Іван Шуренок.
Вшанувавши брата і сестру Соколовських, гості пішли до Коростишівської публічної бібліотеки, де презентували книгу про участь коростишівців у боротьбі за Українську Народну Республіку. Книжка вийшла в бібліотеці Історичного клубу “Холодний Яр” (серія “Видатні українці”). Епіграф книги: “Юнаки-артилеристи з Коростишева – романтики з гарячими серцями. Їх треба згадувати поруч із крутянцями, адже це одне – золоте! – покоління дітей Української революції!”
Представили книгу Роман Коваль, автор ідеї і меценат Максим Коляденко, бандурист Святослав Силенко та лірник Михайло Гречкин. Потім Роман Коваль запропонував місцевій владі вшанувати героїв книжки в назвах вулиць та площ Коростишева, зокрема українську вчительку Євгенію Барцал, яка через переслідування ЧК змушена була покинути Батьківщину; коростишівського семінариста, командира легкого бронепотяга Осадного корпусу Січових стрільців “Гетьман Дорошенко” Івана Коцюрубу; вояка Армії Української Держави Сергія Липського, розстріляного більшовиками; Трифона Міненка (гармаш 1-ї батареї Січових стрільців, козак 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР, стрілець Організації народної оборони “Карпатська Січ” у 1939 р.); старшину Запорозької дивізії Армії УНР Гліба Ніцкевича; командира 4-ї батареї артилерійської бригади Осадного корпусу Січових стрільців Олександра Пилькевича, отамана Олексу Соколовського, сотника Армії УНР Дмитра Солов’я; коростишівського семінариста, коменданта 7-ї батареї 1-го гарматного полку Січових стрільців Сергія Якименка. Роман Коваль запропонував також назвати одну з вулиць міста іменем героїв-семінаристів.
Патріотичним і змістовним був виступ заступника мера Коростишева Сергія Бондарчука, який пообіцяв врахувати думку науковців і діячів культури Історичного клубу “Холодний Яр”.
Неповторне враження на учасників вечора пам’яті героїв справили музики. Ось як про їхній внесок у вшанування борців за УНР відгукнулися журналісти Спілки молодих журналістів: “Пісні в їхньому виконанні стали окремою сторінкою і заслуговують на окремий допис, однак поєднання суто епічних виступів на історично-краєзнавчу тему з музично-поетичним супроводом зробило свою справу: від першої хвилини зустрічі-презентації і до її завершення в залі панувала унікальна атмосфера зустрічі з рідним, воскреслим із пам’яті…”
Михайло Гречкин потужно виконав білоруську народну пісню (в перекладі на українську) “Про битву під Оршею” (про перемогу об’єднаного українсько-польсько-білоруського війська над московським), а також “Йде січове військо (сл. та муз. Михайла Гайворонського) та пісню “Україна” гурту “Nokturnal Mortum”. А Святослав Силенко представив ліричні пісні “Про Марусю Соколовську” (“Ромен жовтий цвіт ружовський”), “На Крути” (сл. Олекси Кобця, муз. Миколи Литвина) та пісню про добровольців “Чи то грім гримить” (сл. і муз. Романа Купчинського).
Участь у зустрічі взяли директор Публічної бібліотеки Людмила Порхун, начальниця відділу культури Олена Хмельова, краєзнавець Володимир Слівінський, вчителі та учні коростишівських навчальних закладів. Максим Коляденко, коштом якого вийшла книжка, зробив ще одну добру справу – закупив для Коростишівської публічної бібліотеки понад десять книг Історичного клубу “Холодний Яр”.
Краєзнавець із сусіднього Брусилова Володимир Святненко в рецензії на книгу “Житомирщина в боротьбі” написав, що ця книга “повертає із забуття імена синів і дочок нашого славного козацького краю, представляючи їх національним ідеалом українства”.
Те саме можна сказати і про книжку “Коростишів у боротьбі за УНР”.
Тепер сучасне покоління коростишівців може стати поряд зі своїми шляхетними предками.
Коростишівським козакам слава!

Історичний клуб “Холодний Яр”.
На світлині Оксани Герасимюк – Максим Коляденко, Святослав Силенко, Михайло Гречкин, Роман Коваль та Олена Хмельова.

“Вшанування на Черкащині – це не лише урочисті заходи та музичний фестиваль, Холодний Яр – це модель ідеальної України, де навколо одухотворені, натхненні українці, палкі патріоти, для яких честь, гідність і совість – не лише слова. Тут скрізь звучить українська мова, майорять жовто-блакитні та червоно-чорні прапори, куди сягає око – рідні обличчя, не треба нікому пояснювати очевидні речі: про любов до Батьківщини, про допомогу фронту, про захист рідної землі, всі розуміють одне одного з пів слова чи погляду. Холодний Яр – це джерело та місце сили українців”, – так у 2016 р. написала учасниця вшанування Марина Хаперська з Харкова. Брав участь у тому вшануванні й командир ОДЧ “Карпатська Січ” Олег Куцин, творець ідеальної України. Торік, 19 червня, він загинув, обороняючи Харківщину. І ось цього року ми хочемо поставити йому пам’ятник у Холодному Яру, на найвищій його точці, на Мотриному городищі.
Відкриття пам’ятників Олегові Куцину та Андрієві Жованику, славним козакам Історичного клубу “Холодний Яр”, стане центральною подією 27-го вшанування героїв Холодного Яру. Запланували провести ці урочистості 17 – 18 червня ц. р. А зараз хочемо  подякувати тим першим, що відгукнулися на наш заклик вшанувати командира 49-го стрілецького батальйону “Карпатська Січ” Олега Куцина. Ось ці імена: Лущан Олександр – 60 грн; Коніченко Юлія, Мостовенко Віра – по 100 грн, Грицак Андрій – 130 грн, Крохмаль Артем – 199 грн, Кулик Сергій, Кондратьєв Юрій, Ключніков Леонід – по 200 грн, Шаменко Сергій – 250 грн, Липська Анна – 300 грн, Лободзінський Максим, Босаковський Ілля, Пискач Юлія, Ференц Петро, Юркевич Юрій, Соколова Мирослава, Мохник Олена – по 500 грн, Куценко Василь – 600 грн, Голуб Олег, Тебешевська Оксана, Девдюк Сергій, Лисий Іван, Дивнич Катерина, Михайленко Леонід, Пиріг Анатолій – по 1000 грн, Гармасій Ірина – 1500 грн, невідомі благодійники – 99,50 грн, 300 грн, невідомий благодійник із Рокитного – 993 грн, невідомий благодійник із Рокитного – 1000 грн. На пам’ятник Олегові Куцину станом на 6 лютого зібрано 16731,50 грн. 
У період 7 – 16 лютого пожертвували Дериж Олена, Лук’янова Валентина по 100 грн, Косицька Зінаїда – 150 грн, Куприєнко В’ячеслав  – 200 грн, Красільчук Галина – 250 грн, Носа Михайло – 300 грн, Тітарчук Микола – 475 грн, Балюк Анатолій, Конечний Ростислав по 995 грн, Зав’язун Василь, Рак Валерій, Загорулько Віктор, Таценко Олександр по 1000 грн, Вовканич Федір – 1492,5 грн, Криворот Любов – 2000 грн, Кізіна Тетяна – 2985 грн, Гапун Тарас – 3000 грн, Зетченко Валерій – 4000 грн, Щербина Віра 5000 грн., а також невідомий жертводавець – 99,5 грн, невідомий жертводавець – 99,5 грн, невідомий жертводавець – 100 грн, невідомий жертводавець – 995 грн, невідомий жертводавець – 1000,91 грн. На пам’ятник Олегові Куцину станом на 16 лютого зібрано 29337,41 грн. Ще під час вечора пам’яті холодноярських героїв на побудову пам’ятників Олегові Куцину та Андрієві Жованику зібрано 3467 грн. 
Хто хоче підтримали нашу ініціативу, ось реквізити: ПриватБанк, 4731 2196 4692 0573, Оксана Герасимюк (секретарка проєкту); PayPal (Романа Коваля): kovalroman1@gmail.com
У цей день плануємо відкрити також пам’ятник командирові V Легіону Андрію Жованику. Скульптор обох пам’ятних знаків – Ігор Семак із Прикарпаття. Ось координати оргкомітету для збору коштів на пам’ятник Андрієві Жованику (очолює його Арсеній Білодуб): реквізити ГО “5 ЛЕГІОН” (грн): ЄДРПОУ 40776214, IBAN: UA383052990000026004046230457. Карта Приват: 4246001002833899. PayPal: Legio.five@gmail.com

Роман КОВАЛЬ, Леся ОСТРОВСЬКА, Богдан ЛЕГОНЯК, співголови оргкомітету побудови пам’ятника Олегові КУЦИНУ

Коли підготовче віче з дня 19 березня (6 березня за ст. ст. – Ред.) [1917 р.] з його 211 учасниками вважали ми, як на початок, задовільним, то Установче віче, яке на год. 18 дня 22 березня (9 березня за ст. ст. – Ред.) зібрало учасників у числі поверх 4000, виглядало вже грандіозно. Величезна саля, натурально, не могла вмістити всіх прибувших, і вони заповнили – обсадили всі вікна, двері, стояли у прилеглих коридорах, на сходах і т. ін.; від деяких частин люди прийшли організовано – по яких 100 – 150 душ і під командою своїх офіцерів... (…)
Далі згідно з наміченою програмою віче вибирає “Організаційний комітет по формуванню українського національного війська”, і йому, на внесок секретаря віча поручника М. Міхновського, доручує: в першу чергу приступити до сформування полку ім. Гетьмана Богдана Хмельницького.
Трудно мені скромними засобами слова зобразити той вибух ентузіязму, з яким приняло віче цей внесок поручника Міхновського! Це була оргія оплесків, гураґан окликів – це був якийсь шал захоплення...
Ледви що по тому вибухові саля заспокоїлася, забирає слово прапорщик [Лев] Ган і просить, щоб його вписати в ряди Богданівського полку; майже одночасно просить слова творець українського театру М.[икола] К.[арпович] Садовський, який просить про те саме, що Ган.
– Молодший, і через те мене випередив, – пояснює М. К. Садовський, показуючи, на Гана...
Десятки разів був я свідком блискучих тріюмфів М. К. Садовського на сцені, коли його викликали сотні захоплених його грою глядачів, але готов нині твердити, що стихійно-сильне привітання, яким приняло віче М. К. Садовського й прапорщика Гана, як перших добровольців Богданівського полку, то навіть для М. К. Садовського, що до оплесків-тріюмфів звик, по силі свого виразу було несподіваним – від зворушення не міг промовити слова, а на очах заблистіла йому... зрадлива сльозинка.
Приклад прапорщика Гана й М. К. Садовського поділав на авдиторію, мов якась зараза, бо з усіх кінців салі почали просити слова – зголошуватися до Богданівського полку.
Щоб заспокоїти салю та не порушати наміченого порядку, провід віча для реєстрування добровольців зараз же виділює поборову комісію. (…)
Тогочасний персональний ад’ютант командуючого військом Київської округи рітмайстер (ротмістр. – Ред.) Сахно-Устимович Олександер (нині проживає на Крем’янеччині) віддає до диспозиції Організаційного комітету два особові самоходи штабу округи і в імені старшин та писарів-українців, що в тому штабі служили, пропонує широку допомогу в справах потрібних друків до всякого листування і в першу чергу забирає до видруковання ухвалену на обидвох вічах постанову (Олександр Сахно-Устимович – ад’ютант командувача Київським військовим округом Миколи Ходоровича, а у 1918 р. – гетьмана Павла Скоропадського. – Ред.). На другий день доставив її особисто, видруковану в накладі 30000 примірників... (…)
Настрій авдиторії підноситься до найвищого степеня, коли після цього заклику, на знак поручника Міхновського, хор гремить “Ще не вмерла”. Оклики “слава”, здавалося, зірвуть стелю. Одного слова вистарчало б на те, щоб усю цю кілька тисячну масу післати на смерть за Україну!
І от, у цю хвилю незабутню, ледви вщухло-вляглося захоплення, як виступає М.[ихайло] Єремієв, у той час студент... У спосіб зовсім не до речі, всупереч програмі й здоровому глуздові, по всіх приписах ес-ерської “мудрости”, пропонує присутнім “землю й волю”. Щодо війська, то щиро радить, бо й сам у те щиро вірить, що для України військо зовсім таки непотрібне чи, навіть, зайве, як велика “стаття видатку” і т. ін. Радить “перекувати штики на плуги”, бо ж тепер, мовляв, усе буде якнайкраще! Бо ж прийшло “царство демократії”, яке нікого кривдити не буде, всі помилки направить, болі-терпіння утишить-затамує, тертя й непорозуміння лагідно усуне і всяке зло знищить! Словом, ніхто нічого не роби й чекай на “манну з неба” від демократії…
Я вже тремтів при думці, що осягнений перед тим настрій високого підйому згине-пропаде без сліду. Безпорадно, хоч старався того не показати, поглянув на М. Ів. Міхновського раз, поглянув вдруге... А той – дивиться крізь Єремієва кудись у далечінь і, здається, що нічого не бачить, але відчуваю, що все бачить, усе чує і до чогось готовиться...
Єремієв скінчив, і я із жахом чекаю: як же прийме його слова авдиторія? Таке очікування хоч тривало якусь, може, пів-секунду, видалось мені вічністю. І oт тут показав себе М. Ів. Міхновський! За цю довгу пів-секунду показав мені очима на Єремієва, якось неуловимо, теж одними тілько очима, всміхнувся й, не давши авдиторії зареагувати на слова Єремієва, попросив слова.
Уже в самій барві його голосу відчули всі, що зараз почнеться щось незвичайне, що впадуть слова, яких ще ніхто не чув. (…)
Не можу, як і всі присутні, відірвати від Міхновського очей – високий, кремезний, очі горять надхненням і сильною волею, пронизують наскрізь – при[й]няв виклик і зараз дасть відправу... (…) І почалось!.. Слухаю... Власним ухам не вірю. Міхновський розхвалює Єремієва – його мудрість нещоденну (тут: небуденну. – Ред.), його безперечне знання людей й обставин, його небуденну здібність відчувати найістотніше, передбачати події грядущі... (…) Єремієв аж сяє і, здається, аж підростає! А Міхновський далі виспівує йому такі дитирамби, що... аж ніхто нічого не може зрозуміти, бо ж Міхновський не на жарт починає розхвалювати всю “програму” Єремієва – “землю з волею”, прекрасну, добру, мудру, справедливу демократію – розхвалює речі й діла цілком протилежні тим, для яких зібралося віче! І... коротесенька павза – так ніби для того, щоб набрати повітря і після неї дещо протягнуте, здавалося, зовсім-зовсім таке невинне “але”, після якого знову, цим разом дещо довша від попередньої, павза...
Під час цеї другої павзи якось незвичайно підморгнув Міхновський вусом і якось незвичайно, якось хижо блиснув у нього в очах такий веселий і такий лукавий-лукавий вогник...
Видно було, що всю цю майстерно переведену і майже невловиму гру-павзу… авдиторія відчула. Бо голови у людей насторожено підвелися, груди повніш набрали повітря, а в кожних очах відгадати було можна напружене бажання довідатися, що ж то буде по тому “але”...
Серед напруженої тиші Міхновський починає... То була промова, що рівної їй по силі й красі, не доводилось мені чути, ні раніш, ні потім... (…)
Випростувався і став ніби ще вищий... Голос – мужній, лагідний баритон. Мов якесь незриме проміння пронизує той голос всю істоту слухача, впливає сам по собі, одним своїм тембром, барвою своєю – незалежно від слів і змісту. Очі, міміка, жест – ілюструють кожне твердження – підсилюють, заперечують, наказують... Недосяжний артизм і незрівняний запал, щирість і простота! Незрівняна техніка володіння словом – уміння виразити словом всі відтіні (відтінки. – Ред.), всі відрухи й нюанси людського почуття – від ніжної лірики до нестримного обурення, сарказму й гніву... Гарна українська мова, пересипана гострим, як вогонь, нещадним дотепом... А над усе – знання людської душі, зокрема української душі... В загальному – нерозривний контакт із авдиторією, постійне панування над її увагою.
Починає спокійно, урочисто:
– Прийшла довгожданна, благословенна революція. Віднині кожен є паном-господарем своєї долі – і вся громада наша і кожен з нас... Можемо тепер жити, не як хтось накаже, а як власний розум порадить, власне сумління підкаже. Та не сама зі себе революція зродилася і не з неба високого впала. А принесло її – власною кров’ю, гарячою кров’ю здобуло-зросило – озброєне вояцтво! Преславний ляйб-ґвардії Волинський полк! Не який інший, а наші брати, з крови-кости наші, рідні діти! Це вони, наші брати, чужих царів неситих з трону повалили, волю-долю золотую нам принесли! На своїх багнетах! Не з голими руками, як у 1905 році, на ворога пішли! Прийшла революція! Надію принесла! На Землю! На нашу Землю! На ту землю родючу, медом-молоком пливучу, що діди-прадіди наші споконвіку посідали, потом-кривавицею тяжко обробляли, від ворога чужого, татарина, москвина до загину боронили й нам у спадку передали... Прийшла надія на ту землю нашу, яку москаль-ледащиця, дармоїд-нероба у дідів-прадідів наших ґвалтом-силою, підступом-зрадою одняв, своїм посіпакам неситим, барам московським на ласеє жирування дав. І землю цю предковічну, нашу землю зайда-чужинець донині ще посідає, сам не оре й не сіє, а жнива багатії збирає, а дітей наших – на чужі краї, між чужі люди, до Сибіру холодного, до Туркестану палючого, на злидні-бідування висилає! Як же нам своє добро батьківське... назад, повернути? – Тільки під захистом власної збройної сили зможемо землю нашу від нероби-зайди відібрати й правдивому господарю – народові нашому, українському народові, передати! А де ж теє військо? Де наше військо, що нас і дітей наших боронити буде? – М. Міхновський обводить авдиторію очима і сам на власне запитання відповідає. – Нема того війська, нема! Так мусимо його створити!..
Чи ж не козацькі ми діти, чи не козацькі сини? А прикладу, як ту волю здобувати від ворогів неситих хіба не маємо, хіба Волинський полк того нам не показав?!
Та ще того мало, щоб волю здобути! Треба її при собі втримати від ворога, що на неї зуби точить, боронити-захищати!..
Де ж нам, панове-браття, тої сили взяти, щоби Рідну Землю в пригоді-напасті відстояти? Сила ця – ми всі! Козацькі діти й самі козаки! І хай спробує ворог, чого наша сила – чого ми самі варті!
Не потребуємо нікого воювати. З добрими сусідами у добрій згоді хочем по-сусідськи проживати... А з лихими... дамо собі й з лихими раду!
Охоче послухаємо, яке слово – добре чи лихеє – скаже нам московська демократія, чи як вона сама себе називає, російська. І коли слово її буде добре, коли слово те не розминеться з добрим ділом, як нераз у бувальщині нашій траплялось, то добрий сусід й від нас лихого не побачить. Але... Прадіди наші москаля доволі знали! Про цього приказки не дурно поскладали: “Москалеві не вір, бо то звір”, “З москалем дружи, а камінь за пазухою держи”. Всі ми гаразд знаєм, що москаль – москаль! Хоч би й братом прикидався – все невіра! Та, хвалити Бога... москаль нам не пан, а ми йому не рєбята! Зрештою, на добро московське не зазіхаємо, бо свого доволі в полі і в коморi маємо... Але й москалям у нашій хаті верховодить не дозволимо! Тому добру пораду шановного пана-добродія (до Єремієва) – як Вас величати, пане-добродію?
Почувши від Єремієва прізвище, говорить далі.
– Так, от-тож, добрую пораду пана Єремієва – малесенький натиск на прізвище – приймаємо і коли на неї прийде нас – коли розмежуємось із Москвою, коли вкопаємо граничні стовпи й збудуємо свою хату, а на сторожі нашої правди поставимо нашу силу – наші залізні полки, то тоді... то і тоді... заліза-криці на плуги-лемеші маємо з достатком, а багнет завжди буде запорукою, що на нашій землі панує не чужа, а власна, наша воля!
І лицарям цієї волі, присланному вояцтву українському – всім нам – на віки вічні “Слава”!
Голосно розляглось по салі “слава”...
Єремієв стояв... малесенький і тихий-тихий... мов би його самого й не було, а тілько його тінь... (…) Міхновський всміхався одними очима...

Вартоломій ЄВТИМОВИЧ
Дж.: Євтимович В. Військо йде. Уривок зі спогадів про березень 1917 р. в Києві. – Львів, “Українська бібліотека”, 1937.
На світлинах – Вартоломій Євтимович та Микола Міхновський.

Дочці Івана Полтавця-Остряниці Гелені торік 31 липня виповнилося 100 років, а ми її не привітали…
12 жовтня 2015 р. ми разом з Віктором Моренцем відвідали пані Гелену в Мюнхені, у будинку для літніх людей. Пані Гелена жила в окремій кімнаті – з меблями, портретами та книжками зі своєї квартири, з усіма вигодами та великими вікнами, через які видно красивий парк. Звичайно, ми порушили її тихе життя… Гадаю, що її серце відкрили 10 світлин, зокрема й родинних, які я їй показав. Більшість із них вона побачила вперше, деякі мала. Її обличчя осяяла сумна усмішка: так, це я в дитинстві, так, це моя мама, так, це мій батько, як давно це було!..
Народилася вона 31 липня 1922 року. Мамі було тоді 19, татові – 31… Хоч батько з народження був Полтавець, але дружині й дочці дав і “доточене”, насправді родинне, прізвище – Остряниця. Повне ім’я дочки – Helena Poltavetz von Ostranitza. Батько називав її Льолею, але німцям важко вимовити оте м’яке “Льоля”, тож дочка отамана каже “Лола”.
Української мови Полтавець-Остряниця дочку не вчив, але роз’яснив, що Україна і Росія – це різні країни, різні народи. Звичайно, намагався прищепити дитині любов до своєї Батьківщини: на деяких світлинах Лола в українському строї. У ньому вона виконувала й танці. Ці світлини я також перефотографував.
Пані Гелена була до нас привітна і сердечна.
Коли я вів розмову, Віктор Моренець сидів осторонь і намагався конспектувати розмову та враження. Ось його оцінка дочки Полтавця-Остряниці: “Спину тримає прямо. Мова чітка. Ввічлива. Відчувається порода. Обличчя чисте. Видно, що стежить за собою… Гарно збереглося волосся. Рухається швидко. Легко встає з крісла і сідає. Доброзичлива. Розмовляє усміхаючись. Знає слово «черкеска». Очі уважні. Красиво жестикулює. Трохи покручені пальці (мабуть, ревматоїдний артрит)”. На них і я звернув увагу, коли цілував їй руку…
Пані Гелена показала товстеньку книгу Герди Вальтер, у якій є розділ про Івана Полтавця-Остряницю. Я цей розділ перефотографував і згодом опублікував уривки з нього в новому своєму нарисі про Полтавця-Остряницю в газеті “Незборима нація”.
Прощаючись, я навмисно залишив на старовинному бюро світлини, які привіз з України. Ми з пані Наталкою Зубенко і Віктором Моренцем уже стояли в коридорі, збираючись іти. Несподівано вийшла пані Гелена. Вона простягнула мені світлини:
– Ось, ви забули…
– Та це я для вас залишив.
Пані Гелена усміхнулася. Звичайно, вона хотіла, щоб світлини залишилися в неї, але ж я не сказав, що їх дарую. Пані Гелена не могла взяти чужого, навіть якщо це образи дорогих їй людей. Ця деталь засвідчує її шляхетність – вона ж гетьманського роду! Рід веде від Якова Остряниці (Острянина) – гетьмана нереєстрового козацтва в 1638 році.
І ось я 5 лютого отримав з Мюнхена листа від Наталки Зубенко, “нашої людини в Мюнхені”: “Добрий день, вельмишановний пане Романе Ковалю! Щойно тепер, пару хвилин тому, розмовляла я з Геленою Остряницею і переказала їй Ваші щирі вітання. Вона дуже потішилася і переказує Вам її щирі вітання навзаєм і бажає Україні всього найкращого.
Сказала мені, що в такому віці (100 років!) жити не так уже то і радісно, але тішиться, що її світлий розум її не покидає в цьому віці. Вона вже є у візочку, бо пару років тому впала і зламала стегно. Мала операцію. Коли я її останній раз відвідала 31.07.2022 року, то вона вже була у візочку…”
Ось така історія про Гелену Остряницю – дочку ад’ютанта Гетьмана України, холодноярського отамана Івана Полтавця-Остряниці.
Дай Боже їй здоров’я!

Роман КОВАЛЬ
На світлині Наталки Зубенко – Віктор Моренець, Гелена Остряниця і Роман Коваль. Мюнхен, 12 жовтня 2015 р.

Григорій народився в Україні, але багато років жив у Канаді, куди емігрував разом із батьками. Він син засновника агрохолдингу “Райз” Віталія Цехмістренка, який входив до переліку 200 найбагатших українців. Хлопець активно долучався до громадського життя на Батьківщині, був учасником Революції гідності. А в січні 2022 р. приїхав в Україну, щоб стати медиком-добровольцем.
На Різдво батьки Григорія прилетіли з Канади до Києва, щоб провести свята разом із сином. Після цих щасливих днів у сімейному колі Григорій повернувся на фронт, у найгарячішу на той час його точку – Бахмут. Проти ночі на 15 січня 2023 р. він загинув. Його вбили вагнерівці.
“Він завжди з посмішкою йшов вперед”, – казав побратим “Акула”. “Його мужність під вогнем, стійкість до стресів, почуття гумору і людяність – це те, що зустрічається не так часто. Світ поменшав без його присутності”, – написав американський журналіст Ніколас Лейдлоу.
“Я бачив багато добрих людей, але добріших за Грішу не зустрічав. Його доброта та порядність настільки безмежні, що взагалі непритаманні людському роду, бо аж поза раціональним… Поки одні покидали Україну, він їхав на зустріч війні”, – така думка близького його товариша.
А ось свідчення Єгора Недашківського: “За декілька днів до війни Гріша оцінював армію Московії як досить потужну силу. На запитання хлопців, якщо вони такі сильні навіщо тоді ти приїхав? Зустріти смерть? Він відповів, що смерть за Україну – це найкраща смерть з можливих”.
Поховали героя 20 січня у с. Чабани під Києвом. Було йому 28 років.
Вічна слава!

У 19 ти з побратимами творив історію України, і найбільший твій страх – не взяти участь у війні. “Я не будую плани, – казав Богдан, вважаючи, що плани для невдах. – Мене завжди бавило, коли люди розповідають про свої плани, забуваючи, що смерть поряд”.
У 19 років він ще не встиг вибудувати життєві плани, а імпровізував своїм юним життям на війні з ризиком не повернутися з бою: 100 разів ходив до чортів у пекло і повертався переможцем.
У твоїй улюбленій “Божественній комедії” 100 віршів, у яких твій герой досліджує позаземний світ від Пекла до Раю. На 101-й раз ти залишився з побратимами в Раю. Ти прочитав свою книжку та обрав найкраще місце у світі – це Рай. Алілуя!

Бахмут. Підрозділ ДПС України. Розвідники Луганського прикордонного загону отримали інформацію про те, що велика група вагнерівців разом з “регулярами” заходить на позиції. Командир групи зважив сили, оцінив дислокацію та ризики в разі, якщо вагнерівці просунуться далі. Й ухвалив рішення атакувати противника вночі.
Прикордонники дочекались, поки рашисти трохи заспокояться та розслабляться. І, працюючи переважно з глушниками, знищили 20 найманців, а 19 рашистів поранили. Трьох окупантів взяли в полон.
Один з них представився санітаром, хоча сидів за наркотики. Мабуть, санітаром призначили тому, що вміє тримати в руках шприц.
А тепер увага: наших бійців було всього п’ятеро! П’ятеро відчайдухів, які все розрахували та зробили неймовірне.
“Фанат”, “Фікса”, “Барсік”, “Мага”, “Мрамор”, ви гідні найвищих бойових нагород!

У листопадовому номері газети “Незборима нація” за 1996 р. (ч. 21 – 22) опубліковано заяву Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України” “Про державне значення вшанування героїв” (автор Роман Коваль, голова ДСУ). Ось її текст:
“Коли серед народу не плекається культ власних героїв, нічого путнього з цього народу не вийде. В той же час безмірно шанобливе ставлення до героїв – найвагоміших, найсвідоміших представників народу – є свідченням високо розвинутого та ефективного суспільства. Герой викликає у населення захоплення і почуття причетності до його слави, відчуття гордості за цю причетність, тобто формує сам народ, скріплює його єдність. Вшанування героїв викликає самоповагу громадян до себе і повагу чужинців до нації, яка спромоглася вилонити із себе таких видатних особистостей, тобто сприяє міжнародному авторитету держави. Культ героїв – фундамент держави, запорука її існування, приклад наслідування для нових поколінь, гарантія з’яви нових героїв, які своїми звершеннями продовжать у віках буття і славу свого народу.
Нинішні керівники Української держави не тільки вкрай мало вшановують українських героїв, вони часто навіть не знають їхніх імен. І головне: нинішні правителі недооцінюють значення слави великих попередників, не розуміють значення державотворчого ритуалу вшанування українських героїв. Нині у Президента України є можливість ствердити нашу державу, розробивши і ствердивши Державну програму увіковічення героїв, яка обов’язково повинна включати в себе і Всеукраїнський день пам’яті героїв та побудови Українського пантеону, куди має бути перенесений прах видатних українців, могили яких ще можна знайти. Місце для Пантеону є. Герої є. Треба лише рішення президента, який, прийнявши і втіливши це рішення, сам стане великим. Історія України – це історія українських героїв. Коли ми почнемо писати її на державному рівні?”
Українсько-російська війна 2014 – 2023 рр. актуалізувала ці думки. Українських героїв почали вшановувати на державному рівні. Увічнення їхнього подвигу допомагає з’єднати наш народ у боротьбі за свою державу рідну.
Тому й летить Україною і світом “Слава Україні! Героям слава!”

Роман КОВАЛЬ, Історичний клуб “Холодний Яр”
1996 – 2023 рр.

Початок 1950-х. Навчалась у початкових класах сільської школи на Миколаївщині. Перше знайомство з віршами Кобзаря, запам’ятовувала їх легко. Одного разу в нашому домі з’явився гість – парторг із радгоспу. Його син, Володимир Жигадло, навчався зі мною в одному класі. Веселий, балакучий той гість розповідав різні пригоди. Згадував Дрогобич, де раніше працював. Тоді я вперше почула слово “бандерівець”. “А ми іх к ногтю, к ногтю!” І він міцно стуляв нігті своїх товстих пальців. “А у ніх в домах портрєти Шевченка, такіє националісти”, – додав. Після того як гість пішов, дивилась у підручнику на портрет Шевченка. Було страшно…
Наприкінці 1960-х, коли навчалась в університеті в Харкові, часто ходила до пам’ятника Кобзарю, була вражена його красою та величчю. Незабаром дізналася про переслідування студентів, які прийшли до пам’ятника 22 травня. Було незрозуміло і дивно…
У 1990-х часто їздила у відрядження в Санкт-Петербург. В одній із поїздок зателефонувала Тетяні Лебединській. Багато добрих слів чула про цю невтомну жінку, кандидата філософських наук, членкиню Національної спілки письменників України, яка гуртувала українців у Петербурзі. Вона відразу запитала, чи давно в місті, що встигла відвідати. Я ділилася враженнями від різних екскурсій. “А чи бачили наш пам’ятник Кобзареві, а на Смоленському кладовищі були?” – спокійно запитала пані Тетяна. “Отак ви всі, скрізь встигаєте побувати, а про шевченківські місця забуваєте…” Стало соромно… Поїхала до пам´ятника, потім на Смоленське. На камені, на місці поховання поета, горіла кимось запалена свічка. Поклала букет білих троянд. Смеркало, падав густий, лапатий сніг. Було дуже сумно…
Новий пам’ятник Тарасові Шевченкові в Конотопі спорудили в 1993 році. У перші роки незалежності місцева влада влаштовувала урочисті збори громадськості до 22 травня. Квіти Кобзареві доручили покладати мені, тоді депутатці міської ради, та голові вуличного комітету, як кажуть у Конотопі, “улічкомші”. Йдемо з корзиною квітів повз пам’ятник Лєніну. Вона почала голосно обурюватися: “К Лєніну цвєти пєрєсталі вазлаґать. Бєзабразіє! Он вєдь революцию арґанізовал, а што Шевченко сдєлал, што на колєні перед нім стайотє?” Слухати мене не хоче. Доходимо до пам’ятника Шевченкові. І раптом ця огрядна дама, немов під дією якоїсь невидимої сили, спіткнулась і впала на обидва коліна. Допомогла їй підвестись. Було смішно…
Кілька років тому початок березня довелося провести на лікарняному ліжку. Розмови точилися здебільшого про хвороби. Ледь жебонів “гучномовець”, розповідали про Шевченка. Прислухалася, підвівшись, і моя сусідка – сухенька, маленька бабуся, що мала далеко за 80. “А я багато його віршів знала, так хотіла вчитись, але до школи ходити не довелось, бо дитинство моє розтоптав більшовицький чобіт”. І вона зі сльозами на очах розповідала про “розкуркулення” і заслання батьків та старшого брата до Сибіру, поневіряння в наймах, важке каліцтво, Голодомор. Трохи заспокоївшись, бабуся Ганна цілий вечір читала нам “Катерину”. Я була вражена…
У кожного є спогади, пов’язані з ім’ям Тараса Шевченка. Згадаймо…

Зоя ШАЛІВСЬКА, членкиня НСЖУ
м. Конотоп

1. Очевидне оманливе і дуже сумнівне.
2. Грішить той, хто творить неправедне, але тричі грішить той, хто неправедне освячує.
3. Якщо не розуміють твоїх слів, поясни їх своїми вчинками.
4. Той, хто знання здобув, знає більше, ніж той, хто їх отримав.
5. Хочеш стати сильнішим – більше мовчи, бо мовчання сприяє накопиченню сили.
6. Стримуй свої бажання, щоб уникнути небажаного.
7. Найважливіший предмет в історії життя – уроки історії.
8. Справедливість вища, ніж доброта; справедливість – це вища доблесть.
9. Як часто пам’ять зраджує нам з уявою!
10. Не намагайся виправити своє минуле, прагни покращити своє майбутнє.
11. Скажи істину – і тебе не зрозуміють, покажи своє справжнє обличчя – і тебе не впізнають.
12. Небезпека, страждання і випробовування – гормони духовного зросту.
13. Не бійся сміливих рішень, нерішучість – тавро невдах.
14. Перетнувши межу дозволеного, почни свій шлях до межі неможливого.
15. Переконайся сам, перш ніж переконувати інших. Переконаний більш переконливий.
16. Шукають істину і знаходять силу, шукають силу – і знаходять істину.
17. Охолоджуй свої палкі бажання. Надмірне бажання віддаляє бажане.
18. Перш ніж у себе повірити, спробуй себе пізнати.
19. Хочеш збільшити свої можливості – прагни неможливого.
20. Найдорожче в житті – довірливість, бо за неї найдорожче платимо.
21. Хочеш знати більше за всіх – учись у всіх.
22. Використовуй свої переваги своєчасно, тому що всі вони тимчасові.
23. Возлюбіть ворогів своїх за те, що вони змушують вас ставати сильнішими.
24. Не шукай удачу, а йди їй назустріч.
25. Гріш ціна твоїм мудрим висловам, якщо ти не здатен керуватися ними.

Андрій КОВАЛЬ, історик

12 січня у Знам’янці поховали Андрія Сидоренка, козака-свободівця. Після поминальної молитви отець Іван (настоятель церкви Успіння Пресвятої Богородиці УГКЦ м. Знам’янки) нагадав слова Степана Бандери: “Коли поміж хлібом і свободою народ обирає хліб, він зрештою втрачає все, у тому числі і хліб. Якщо народ обирає свободу, він матиме хліб, вирощении? ним самим і ніким не відібрании?”.
Андрій свій вибір зробив давно: його подвір’я, де він мешкав останній час у Дмитрівській громаді, прикрашали жовто-блакитні й червоно-чорні прапори, а на фасаді господарського будинку для комуно-совків – напис: “Рабів до Раю не пускають!”
Андрій – активний учасник революцій 2004-го та 2013 – 2014 років, брав участь у меморіальних заходах у Холодному Яру, вшануванні холодноярських отаманів Кропивниччини і багатьох інших. Йому не треба було нагадувати про обов’язок, він часто брав ініціативу у свої руки і робив гарні справи. Не раз для нашого “коша” готував неперевершено смачний козацький куліш.
Андрій був майстром на всі руки. Багато зробив для увічнення пам’яті борців за волю України, допомагав у виготовленні і встановленні пам’ятних дощок у Знам’янці і в с. Плоскому нашому козаку-свободівцю Вікторові Голому, який загинув в обороні України у 2014 році. Допомагав у встановленні пам’ятних дощок у с. Богданівці холодноярському отаманові Мефодію Голику-Залізняку і в с. Цибулевому Миколі Кібцю-Бондаренку.
А в очищенні сіл Знам’янського району від ідолів більшовизму Андрій виявив себе як козак-характерник: ще звечора в селах “гордо” бовваніли ідоли світового пролетаріату, а вранці наступного дня – жодного боввана, тільки осиротілі постаменти і вбиті “горем” комуно-совки… І радісні обличчя Андрія Сидоренка та його побратимів.
Від 2014 року Андрій активно допомагав нашому війську. Незважаючи на тяжке захворювання, системно і самовіддано виготовляв буржуйки, консервацію, віддавав останні кошти і робив це до кінця свого життя. “Я ніколи не рахував, скільки чого вдалося передати на фронт, моя мета – щоб хлопці завжди були в теплі. Найбільше тішить, що я можу бути корисним для наших захисників, і мрію про нашу перемогу”, – казав Андрій про свою волонтерську роботу.
Вічна слава чорноліському козакові Андрію Сидоренку!
Слава Україні! Слава Нації! Слава козакам!

Олександр ГОЛІНЬКО, Історичний клуб “Холодний Яр”.
Юрій МАЙБОРОДА, голова Знам’янської МО ВО “Свобода”, член Історичного клубу “Холодний Яр”

У м. Тячеві Закарпатської області в ліцеї № 1 імені Василя Гренджі-Донського відкрито й освячено пам’ятну дошку на честь Олега Куцина-“Кума” – командира 49-го Окремого стрілкового батальйону Сухопутних військ ЗСУ “Карпатська Січ”. 19 червня 2022 р. Олег Куцин загинув на командному пункті в с. Вірнопіллі під час боїв за Ізюм від прямого влучання російської артилерії.
Засновник і командир “Карпатської Січі”, у цивільному житті обирався заступником голови Тячівської районної державної адміністрації (2005 – 2006), двічі – депутатом Тячівської міської ради, був 1-м віцепрезидентом Історичного клубу “Холодний Яр” та ідейним натхненником Історичного клубу “Красне Поле”.
Олег Куцин застиг у бронзі на стіні рідної школи, де навчався і його син Тарас – боєць “Карпатської Січі”. Тарас Куцин разом із заступником командира 49-го ОПБ СВ ЗСУ “Карпатська Січ” Володимиром Гапуном узяли участь у вшануванні.
Широке коло громадськості віддали шану землякові й побратиму – духовенство, велика родина, свободівці Закарпаття – Ужгорода, Хуста, Іршави, Виноградова, Тячева, Чопа, також Києва, Тернополя, Стрия та інші. На урочистостях виступили тячівський міський голова Іван Ковач, історик Олег Мельник з Хуста.
Заступник командира “Карпатської Січі” Володимир Гапун у своєму виступі зазначив: “Часто чуємо, що незамінних людей нема. Однак це не відповідає дійсності. Олег був з когорти тих, кого важко замінити. Українське військо втратило талановитого командира”.
Олег Куцин понад усе любив життя і Україну. Він справжній соборник і державник. Священна війна з московським ворогом зробила його безсмертним. Життєдайна усмішка Олега з пам’ятної дошки (скульптор Ігор Семак) надихатиме молодь на священну боротьбу за Україну, якій він присвятив усе своє свідоме життя.

Ірина ГАРМАСІЙ.
На фото Анатолія Скакодуба – батько Іван, син Тарас, мама Ліда і Володимир Гапун.

“Тривожна звістка знову сколихнула Бучаччину: 29 грудня 2022 р. ми втратили ще одного Героя – 47-річного Романа Свердлика із Сороків, – йдеться у повідомленні Бучацької міської ради. – Воїн помер дорогою на фронт, повертаючись із відпустки, ймовірно, через серцеву недостатність. Вічна шана і пам’ять захисникові!”

У турецькому готелі “Royal Seginus” між гравцями українського футбольного клубу “Минай” та російського “Шинника”, які приїхали на збори, спалахнула бійка – її спричинило зауваження росіянину про некоректне ставлення до персоналу.
Росіянин був напідпитку і відверто хамив. Він не став вибачатись, і його просто прибив футболіст “Миная”. Потім оркостанець привів одноклубників розбиратись до представників “Миная”. Розмова переросла в бійку.
Наші били противника під музику “Допоможе ЗСУ!”. Вранці в готелі на обличчях росіян було видно сліди вчорашнього бою.
Про це розповів футбольний журналіст Роман Бебех.

У Росії затримали полковника генерального штабу ЗС РФ Івана Мертвищева. Він вирішив перевірити військкомат Раменського району Москви, зателефонував туди і повідомив, що обов’язково знайде, до чого причепитися, навіть якщо за документами все буде гаразд. Щоб уникнути цього, полковник запропонував купити йому пральну машину, при отриманні якої і був затриманий силовиками.

Роман Коваль. Коростишів у боротьбі за УНР. 1917 – 1921 рр. – 175 грн.
Роман Коваль, Юрій Юзич. Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи. –500 грн.
Роман Коваль, Юрій Юзич. Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи. – 300 грн.
Роман Коваль. “Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930” –350 грн.
Роман Коваль. “Житомирщина в боротьбі” Романа Коваля – 300 грн.
Роман Коваль. “Батькам скажи, що був чесний” Романа Коваля – 350 грн.
Роман Коваль. “Здолати Росію” – 300 грн.
Микола Аркас. “Історія України-Русі” – 175 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” / Упорядник Р. Коваль. – 150 грн.
Роман Коваль. Яків “Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” – 100 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрій Юзич. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 2) – 150 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрію Юзич. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 3) – 300 грн.
Роман Коваль. “Тиха війна Рената Польового”– 300 грн

Редактор
Роман КОВАЛЬ

Верстка
Анна ВОЛОВНІК

Коректор
Надійка ОВЧАРУК

Інформаційне забезпечення
Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ, Владислав КАРПЕНКО, Люба КРИВОРОТ

Технічний директор Максим СЕЛЮЗКІН

Адреса для листування
та поштових переказів:
вул. генерала Г. Воробйова, буд. 20, пом. 14. Київ-03049.
Тел./факс: 242-47-38. kovalroman1@gmail.com
roman.koval.1959@facebook.com
Roman Koval

Редакція застерігає за собою право редагувати та
скорочувати тексти.
Видання зареєстровано 30.12.1993 р.
у Державному комітеті України у справах видавництв, поліграфії
та книгорозповсюдження. Серія КБ № 325.
Наклад 1000 прим.
Газету видрукувано 20.02.2023 р.
Засновник
Роман Миколайович КОВАЛЬ
вул. генерала Г. Воробйова, буд. 20, пом. 14, Київ-03049.