Початок 1950-х. Навчалась у початкових класах сільської школи на Миколаївщині. Перше знайомство з віршами Кобзаря, запам’ятовувала їх легко. Одного разу в нашому домі з’явився гість – парторг із радгоспу. Його син, Володимир Жигадло, навчався зі мною в одному класі. Веселий, балакучий той гість розповідав різні пригоди. Згадував Дрогобич, де раніше працював. Тоді я вперше почула слово “бандерівець”. “А ми іх к ногтю, к ногтю!” І він міцно стуляв нігті своїх товстих пальців. “А у ніх в домах портрєти Шевченка, такіє националісти”, – додав. Після того як гість пішов, дивилась у підручнику на портрет Шевченка. Було страшно…
Наприкінці 1960-х, коли навчалась в університеті в Харкові, часто ходила до пам’ятника Кобзарю, була вражена його красою та величчю. Незабаром дізналася про переслідування студентів, які прийшли до пам’ятника 22 травня. Було незрозуміло і дивно…
У 1990-х часто їздила у відрядження в Санкт-Петербург. В одній із поїздок зателефонувала Тетяні Лебединській. Багато добрих слів чула про цю невтомну жінку, кандидата філософських наук, членкиню Національної спілки письменників України, яка гуртувала українців у Петербурзі. Вона відразу запитала, чи давно в місті, що встигла відвідати. Я ділилася враженнями від різних екскурсій. “А чи бачили наш пам’ятник Кобзареві, а на Смоленському кладовищі були?” – спокійно запитала пані Тетяна. “Отак ви всі, скрізь встигаєте побувати, а про шевченківські місця забуваєте…” Стало соромно… Поїхала до пам´ятника, потім на Смоленське. На камені, на місці поховання поета, горіла кимось запалена свічка. Поклала букет білих троянд. Смеркало, падав густий, лапатий сніг. Було дуже сумно…
Новий пам’ятник Тарасові Шевченкові в Конотопі спорудили в 1993 році. У перші роки незалежності місцева влада влаштовувала урочисті збори громадськості до 22 травня. Квіти Кобзареві доручили покладати мені, тоді депутатці міської ради, та голові вуличного комітету, як кажуть у Конотопі, “улічкомші”. Йдемо з корзиною квітів повз пам’ятник Лєніну. Вона почала голосно обурюватися: “К Лєніну цвєти пєрєсталі вазлаґать. Бєзабразіє! Он вєдь революцию арґанізовал, а што Шевченко сдєлал, што на колєні перед нім стайотє?” Слухати мене не хоче. Доходимо до пам’ятника Шевченкові. І раптом ця огрядна дама, немов під дією якоїсь невидимої сили, спіткнулась і впала на обидва коліна. Допомогла їй підвестись. Було смішно…
Кілька років тому початок березня довелося провести на лікарняному ліжку. Розмови точилися здебільшого про хвороби. Ледь жебонів “гучномовець”, розповідали про Шевченка. Прислухалася, підвівшись, і моя сусідка – сухенька, маленька бабуся, що мала далеко за 80. “А я багато його віршів знала, так хотіла вчитись, але до школи ходити не довелось, бо дитинство моє розтоптав більшовицький чобіт”. І вона зі сльозами на очах розповідала про “розкуркулення” і заслання батьків та старшого брата до Сибіру, поневіряння в наймах, важке каліцтво, Голодомор. Трохи заспокоївшись, бабуся Ганна цілий вечір читала нам “Катерину”. Я була вражена…
У кожного є спогади, пов’язані з ім’ям Тараса Шевченка. Згадаймо… Зоя ШАЛІВСЬКА, членкиня НСЖУ
м. Конотоп 
|
