До 150-ліття Миколи Міхновського
Коли підготовче віче з дня 19 березня (6 березня за ст. ст. – Ред.) [1917 р.] з його 211 учасниками вважали ми, як на початок, задовільним, то Установче віче, яке на год. 18 дня 22 березня (9 березня за ст. ст. – Ред.) зібрало учасників у числі поверх 4000, виглядало вже грандіозно. Величезна саля, натурально, не могла вмістити всіх прибувших, і вони заповнили – обсадили всі вікна, двері, стояли у прилеглих коридорах, на сходах і т. ін.; від деяких частин люди прийшли організовано – по яких 100 – 150 душ і під командою своїх офіцерів... (…)
Далі згідно з наміченою програмою віче вибирає “Організаційний комітет по формуванню українського національного війська”, і йому, на внесок секретаря віча поручника М. Міхновського, доручує: в першу чергу приступити до сформування полку ім. Гетьмана Богдана Хмельницького.
Трудно мені скромними засобами слова зобразити той вибух ентузіязму, з яким приняло віче цей внесок поручника Міхновського! Це була оргія оплесків, гураґан окликів – це був якийсь шал захоплення...
Ледви що по тому вибухові саля заспокоїлася, забирає слово прапорщик [Лев] Ган і просить, щоб його вписати в ряди Богданівського полку; майже одночасно просить слова творець українського театру М.[икола] К.[арпович] Садовський, який просить про те саме, що Ган.
– Молодший, і через те мене випередив, – пояснює М. К. Садовський, показуючи, на Гана...
Десятки разів був я свідком блискучих тріюмфів М. К. Садовського на сцені, коли його викликали сотні захоплених його грою глядачів, але готов нині твердити, що стихійно-сильне привітання, яким приняло віче М. К. Садовського й прапорщика Гана, як перших добровольців Богданівського полку, то навіть для М. К. Садовського, що до оплесків-тріюмфів звик, по силі свого виразу було несподіваним – від зворушення не міг промовити слова, а на очах заблистіла йому... зрадлива сльозинка.
Приклад прапорщика Гана й М. К. Садовського поділав на авдиторію, мов якась зараза, бо з усіх кінців салі почали просити слова – зголошуватися до Богданівського полку.
Щоб заспокоїти салю та не порушати наміченого порядку, провід віча для реєстрування добровольців зараз же виділює поборову комісію. (…)
Тогочасний персональний ад’ютант командуючого військом Київської округи рітмайстер (ротмістр. – Ред.) Сахно-Устимович Олександер (нині проживає на Крем’янеччині) віддає до диспозиції Організаційного комітету два особові самоходи штабу округи і в імені старшин та писарів-українців, що в тому штабі служили, пропонує широку допомогу в справах потрібних друків до всякого листування і в першу чергу забирає до видруковання ухвалену на обидвох вічах постанову (Олександр Сахно-Устимович – ад’ютант командувача Київським військовим округом Миколи Ходоровича, а у 1918 р. – гетьмана Павла Скоропадського. – Ред.). На другий день доставив її особисто, видруковану в накладі 30000 примірників... (…)
Настрій авдиторії підноситься до найвищого степеня, коли після цього заклику, на знак поручника Міхновського, хор гремить “Ще не вмерла”. Оклики “слава”, здавалося, зірвуть стелю. Одного слова вистарчало б на те, щоб усю цю кілька тисячну масу післати на смерть за Україну!
І от, у цю хвилю незабутню, ледви вщухло-вляглося захоплення, як виступає М.[ихайло] Єремієв, у той час студент... У спосіб зовсім не до речі, всупереч програмі й здоровому глуздові, по всіх приписах ес-ерської “мудрости”, пропонує присутнім “землю й волю”. Щодо війська, то щиро радить, бо й сам у те щиро вірить, що для України військо зовсім таки непотрібне чи, навіть, зайве, як велика “стаття видатку” і т. ін. Радить “перекувати штики на плуги”, бо ж тепер, мовляв, усе буде якнайкраще! Бо ж прийшло “царство демократії”, яке нікого кривдити не буде, всі помилки направить, болі-терпіння утишить-затамує, тертя й непорозуміння лагідно усуне і всяке зло знищить! Словом, ніхто нічого не роби й чекай на “манну з неба” від демократії…
Я вже тремтів при думці, що осягнений перед тим настрій високого підйому згине-пропаде без сліду. Безпорадно, хоч старався того не показати, поглянув на М. Ів. Міхновського раз, поглянув вдруге... А той – дивиться крізь Єремієва кудись у далечінь і, здається, що нічого не бачить, але відчуваю, що все бачить, усе чує і до чогось готовиться...
Єремієв скінчив, і я із жахом чекаю: як же прийме його слова авдиторія? Таке очікування хоч тривало якусь, може, пів-секунду, видалось мені вічністю. І oт тут показав себе М. Ів. Міхновський! За цю довгу пів-секунду показав мені очима на Єремієва, якось неуловимо, теж одними тілько очима, всміхнувся й, не давши авдиторії зареагувати на слова Єремієва, попросив слова.
Уже в самій барві його голосу відчули всі, що зараз почнеться щось незвичайне, що впадуть слова, яких ще ніхто не чув. (…)
Не можу, як і всі присутні, відірвати від Міхновського очей – високий, кремезний, очі горять надхненням і сильною волею, пронизують наскрізь – при[й]няв виклик і зараз дасть відправу... (…) І почалось!.. Слухаю... Власним ухам не вірю. Міхновський розхвалює Єремієва – його мудрість нещоденну (тут: небуденну. – Ред.), його безперечне знання людей й обставин, його небуденну здібність відчувати найістотніше, передбачати події грядущі... (…) Єремієв аж сяє і, здається, аж підростає! А Міхновський далі виспівує йому такі дитирамби, що... аж ніхто нічого не може зрозуміти, бо ж Міхновський не на жарт починає розхвалювати всю “програму” Єремієва – “землю з волею”, прекрасну, добру, мудру, справедливу демократію – розхвалює речі й діла цілком протилежні тим, для яких зібралося віче! І... коротесенька павза – так ніби для того, щоб набрати повітря і після неї дещо протягнуте, здавалося, зовсім-зовсім таке невинне “але”, після якого знову, цим разом дещо довша від попередньої, павза...
Під час цеї другої павзи якось незвичайно підморгнув Міхновський вусом і якось незвичайно, якось хижо блиснув у нього в очах такий веселий і такий лукавий-лукавий вогник...
Видно було, що всю цю майстерно переведену і майже невловиму гру-павзу… авдиторія відчула. Бо голови у людей насторожено підвелися, груди повніш набрали повітря, а в кожних очах відгадати було можна напружене бажання довідатися, що ж то буде по тому “але”...
Серед напруженої тиші Міхновський починає... То була промова, що рівної їй по силі й красі, не доводилось мені чути, ні раніш, ні потім... (…)
Випростувався і став ніби ще вищий... Голос – мужній, лагідний баритон. Мов якесь незриме проміння пронизує той голос всю істоту слухача, впливає сам по собі, одним своїм тембром, барвою своєю – незалежно від слів і змісту. Очі, міміка, жест – ілюструють кожне твердження – підсилюють, заперечують, наказують... Недосяжний артизм і незрівняний запал, щирість і простота! Незрівняна техніка володіння словом – уміння виразити словом всі відтіні (відтінки. – Ред.), всі відрухи й нюанси людського почуття – від ніжної лірики до нестримного обурення, сарказму й гніву... Гарна українська мова, пересипана гострим, як вогонь, нещадним дотепом... А над усе – знання людської душі, зокрема української душі... В загальному – нерозривний контакт із авдиторією, постійне панування над її увагою.
Починає спокійно, урочисто:
– Прийшла довгожданна, благословенна революція. Віднині кожен є паном-господарем своєї долі – і вся громада наша і кожен з нас... Можемо тепер жити, не як хтось накаже, а як власний розум порадить, власне сумління підкаже. Та не сама зі себе революція зродилася і не з неба високого впала. А принесло її – власною кров’ю, гарячою кров’ю здобуло-зросило – озброєне вояцтво! Преславний ляйб-ґвардії Волинський полк! Не який інший, а наші брати, з крови-кости наші, рідні діти! Це вони, наші брати, чужих царів неситих з трону повалили, волю-долю золотую нам принесли! На своїх багнетах! Не з голими руками, як у 1905 році, на ворога пішли! Прийшла революція! Надію принесла! На Землю! На нашу Землю! На ту землю родючу, медом-молоком пливучу, що діди-прадіди наші споконвіку посідали, потом-кривавицею тяжко обробляли, від ворога чужого, татарина, москвина до загину боронили й нам у спадку передали... Прийшла надія на ту землю нашу, яку москаль-ледащиця, дармоїд-нероба у дідів-прадідів наших ґвалтом-силою, підступом-зрадою одняв, своїм посіпакам неситим, барам московським на ласеє жирування дав. І землю цю предковічну, нашу землю зайда-чужинець донині ще посідає, сам не оре й не сіє, а жнива багатії збирає, а дітей наших – на чужі краї, між чужі люди, до Сибіру холодного, до Туркестану палючого, на злидні-бідування висилає! Як же нам своє добро батьківське... назад, повернути? – Тільки під захистом власної збройної сили зможемо землю нашу від нероби-зайди відібрати й правдивому господарю – народові нашому, українському народові, передати! А де ж теє військо? Де наше військо, що нас і дітей наших боронити буде? – М. Міхновський обводить авдиторію очима і сам на власне запитання відповідає. – Нема того війська, нема! Так мусимо його створити!..
Чи ж не козацькі ми діти, чи не козацькі сини? А прикладу, як ту волю здобувати від ворогів неситих хіба не маємо, хіба Волинський полк того нам не показав?!
Та ще того мало, щоб волю здобути! Треба її при собі втримати від ворога, що на неї зуби точить, боронити-захищати!..
Де ж нам, панове-браття, тої сили взяти, щоби Рідну Землю в пригоді-напасті відстояти? Сила ця – ми всі! Козацькі діти й самі козаки! І хай спробує ворог, чого наша сила – чого ми самі варті!
Не потребуємо нікого воювати. З добрими сусідами у добрій згоді хочем по-сусідськи проживати... А з лихими... дамо собі й з лихими раду!
Охоче послухаємо, яке слово – добре чи лихеє – скаже нам московська демократія, чи як вона сама себе називає, російська. І коли слово її буде добре, коли слово те не розминеться з добрим ділом, як нераз у бувальщині нашій траплялось, то добрий сусід й від нас лихого не побачить. Але... Прадіди наші москаля доволі знали! Про цього приказки не дурно поскладали: “Москалеві не вір, бо то звір”, “З москалем дружи, а камінь за пазухою держи”. Всі ми гаразд знаєм, що москаль – москаль! Хоч би й братом прикидався – все невіра! Та, хвалити Бога... москаль нам не пан, а ми йому не рєбята! Зрештою, на добро московське не зазіхаємо, бо свого доволі в полі і в коморi маємо... Але й москалям у нашій хаті верховодить не дозволимо! Тому добру пораду шановного пана-добродія (до Єремієва) – як Вас величати, пане-добродію?
Почувши від Єремієва прізвище, говорить далі.
– Так, от-тож, добрую пораду пана Єремієва – малесенький натиск на прізвище – приймаємо і коли на неї прийде нас – коли розмежуємось із Москвою, коли вкопаємо граничні стовпи й збудуємо свою хату, а на сторожі нашої правди поставимо нашу силу – наші залізні полки, то тоді... то і тоді... заліза-криці на плуги-лемеші маємо з достатком, а багнет завжди буде запорукою, що на нашій землі панує не чужа, а власна, наша воля!
І лицарям цієї волі, присланному вояцтву українському – всім нам – на віки вічні “Слава”!
Голосно розляглось по салі “слава”...
Єремієв стояв... малесенький і тихий-тихий... мов би його самого й не було, а тілько його тінь... (…) Міхновський всміхався одними очима...
Вартоломій ЄВТИМОВИЧ
Дж.: Євтимович В. Військо йде. Уривок зі спогадів про березень 1917 р. в Києві. – Львів, “Українська бібліотека”, 1937.
На світлинах – Вартоломій Євтимович та Микола Міхновський. |
