У ній йдеться про людей, які творили Українську державу в роки Другої світової війни та в 1989 – 2013 роках, – про членів ОУН, вояків та командирів УПА, старшин дивізії “Галичина”, про письменників, кобзарів, художників, скульпторів, акторів, лікарів, редакторів, істориків, краєзнавців, науковців, журналістів, інженерів-винахідників, педагогів, екологів, фольклористів, етнопсихологів, народних депутатів України, дипломатів, нащадків вільних козаків, повстанських отаманів, вояків Армії УНР, дивізійників, членів Центральної Ради та Гетьмана України Павла Скоропадського.
Перед внутрішнім зором читача пройдуть легендарні учасники збройної боротьби проти російських окупантів Микола Лебідь, Василь Кук, Василь Галаса, Марія Савчин, Мелетій Семенюк, Мирослав Симчич, Михайло Зеленчук, Леонід Муха, Святомир Фостун, Володимир Малкош, Мар’ян Голембієвський, Юрій Борець, Данило Шумук, Марія Омелян, Зеновій Красівський, в’язні російських тюрем Анатолій Лупиніс, Василь Рубан, Іван Гнатюк, Михайло Іванченко, Олексій Нирко, Ольга Косовська-Михайличенко, Галина Грабець, Петро Хмарук, Василь Овсієнко, Євген Соколовський, Таїсія Калагурська, Ірина Калинець, Павло Скочок, Михайло Горинь, Ганна Караташ, Іван Кандиба, Левко Горохівський, Василь Барладяну,  Ярослав Гомза, Степан Сапеляк, Василь Лісовий та інші визначні українські особистості.
Параметри видання: “100 облич Самостійної України”. – Київ: “Український пріоритет”, 2013. – 432 с.,  палітурка тверда, повнокольорова. 220 фотографій. Наклад 1500 пр.
Це ювілейна, 50-та, книжка Романа Коваля.
Книжку буде презентовано в Києві о 19.00 10 жовтня 2013 р. в Національному музеї Тараса Шевченка.

Історичний клуб “Холодний Яр”

Увага!

6 жовтня 2013 р. о 16.30 у м. Лозовій на Харківщині розпочнеться марш, присвячений героям-українцям Другої світової війни, воякам Українського визвольного війська. Збір біля пам’ятника Тарасові Шевченку о 16.00 (йти від головного вокзалу міста по головній алеї 5 хвилин). Завершення урочистостей – на пагорбі поруч з пам’ятником лозівським гайдамакам, які 1917 року на станції Лозова прийняли бій з полчищами червоної орди та впали смертю хоробрих. У програмі – виступи істориків, краєзнавців та гурту “Шкіпер & Roman Gromov”.

У Національному музеї Тараса Шевченка презентовано репринтне перевидання маловідомого видання 1912 року “Історії України-Русі” Миколи Аркаса та фотоальбом про вшанування холодноярських героїв “Свято, що кличе до бою” (обидва видання вийшли у видавництві “Медобори”).
Участь у презентації взяли упорядник книг Роман Коваль, ініціатор перевидання “Історії України-Русі” Степан Нагірний, журналістка радіо “Промінь” Ірина Плехова та народний депутат України Юрко Сиротюк, меценат одного з видань.
Євген Стеблівський з Одеси представив свою книжку про повстанський рух на Черкащині “Звенигора”, а Володимир Белінський, автор літописів “Країна Моксель” і “Москва ординська”, розповів про значення Миколи Аркаса в освідомленні українського народу. “В час, коли про нас говорили лише як про малоросів і хохлів, – сказав Володимир Білінський, – Аркас і Яворницький буквально прокричали, що Україна є і має свою велику історію”.
На презентації пролунало чимало гайдамацьких, повстанських і стрілецьких пісень, які виконав кобзар з Черкащини Михайло Коваль та дует у складі Гриця Лук’яненка і Володимира Самайди, а кобзар Тарас Силенко заспівав пісню про Русь – “Ой, світло світла, єси, ти, земле древньоруськая”.
Нові книжки викликали значний інтерес киян на гостей Києва. Серед гостей були і народний депутат України, заступник голови ВО “Свобода” Андрій Мохник, поетеса Антоніна Литвин, скульптор Михайло Горловий, правозахисник Василь Овсієнко, науковець Василь Нагірний, журналісти Костянтин Дикань і Віталій Опанащук, співтворці фотоальбому – фотомитці Настя Сніжна та Вікторія Пришутова й багато інших творців української культури.

Петро БИЛИНА

На світлині Дмитра Колоші – Степан Нагірний та Роман Коваль. Київ, 21 серпня 2013 р.

Відійшов у засвіти видатний український письменник Сергій Плачинда, автор повістей “Неопалима купина”, “Київські фрески”, романів про Олександра Довженка та Юрія Яновського, “Словника давньої української міфології”, книги “Міфи і легенди давньої України” та багатьох інших видань, у тому числі й для українських дітлахів.
Сергій Плачинда не тільки автор романів, він сам людина-роман, життя якого сповнене найрізноманітнішими драматичними колізіями та історіями. Він творець Української селянсько-демократичної партії, безпосередній учасник бурхливого національного відродження кінця 80-х та початку 90-х років ХХ століття.
Попри величезний внесок в українську культуру, Сергій Петрович 18 червня 1998 р., на ювілейному вечорі з нагоди його сімдесятиліття, не рисуючись, сказав із жалем: “Як мало я зробив!”
Наступні 15 років свого життя він активно працював на публіцистичній ниві, його статті часто з’являлися на шпальтах провідних видань, зокрема “Літературної України”.
Сергій Петрович давав мені рекомендацію до Спілки письменників України, був ведучим на презентаціях моїх книг, зокрема “Філософії українства”, його дочка вчила мою дочку… Сергій Плачинда був доброю людиною. Він приязно ставився до всіх, хто щось робив для України.
Останні роки пан Сергій жив на Полтавщині. В серпні цього року в телефонній розмові із журналістом Віталієм Опанащуком він зі смутком сказав: “Мабуть, я вже Києва не побачу”. Так і сталося. Жаль!
Історичний клуб “Холодний Яр” та редакція газети “Незборима нація” глибоко сумують за Сергієм Плачиндою і висловлюють щирі співчуття його рідним.
Вічна пам’ять!

Роман КОВАЛЬ

День Незалежності Українська громада Німеччини відзначала разом з гостями з України – делегацією Історичного клубу “Холодний Яр” та ВО “Свободи”. Так, з нагоди національного свята 24 серпня у Франкфурті-на-Майні було представлено фільм Романа Коваля “Стеком і шаблею” (режисер і оператор Володимир Бондаренко). Прем’єра відбулася в євангелістській церкві, пастор якої фрау Сілка Шром уже не один рік співпрацює з Українською громадою. Роман Коваль представив також свої книжки “Свято, що кличе до бою”, “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”, “Чорний Ворон: 5 біографій”, “Кармелюки”, “Іван Ремболович” та “Історію України-Русі” Миколи Аркаса.
У зустрічі взяли участь консул України у Франкфурті-на-Майні Володимир Кравченко, народний депутат України від ВО “Свобода” Олег Осуховський та заслужений діяч естрадного мистецтва України Василь Панченко, який разом із солістом Франкфуртської опери Григорієм Кульбою створили прекрасний настрій українськими піснями. Пролунала цього дня і пісня про Україну у виконанні чотирьохрічного Станіслава. Її написала мама юного співака – джазова музикантка Наталя Кармазин.
До Франкфурта-на-Майні завітали й мешканці Штуттгарта, Вюрцбурга, Гейдельберга, Гофгайма і Карбена, серед них чимало прихильників ВО “Свобода”. Від їхнього імені організатор зустрічі Олексій Ємельяненко висловив підтримку курсу України на зближення з Євросоюзом та підписанню угод у Вільнюсі. Відбулася й радісна зустріч Романа Коваля з україномовними земляками з Донецька Олександром та Ганною Калиновськими.
25 серпня 2013 р. у Мюнхені, після недільного Богослужіння в соборі Покрови Пресвятої Богородиці й св. Апостола Андрія Первозванного, отець Володимир Війтович привітав парафіян з Днем Незалежності України і запросив присутніх на урочистий захід з нагоди свята в Українську домівку, що поряд з церквою (Schonstr, 55, 81543 Munchen). Відкрив зустріч організатор свята депутат Івано-Франківської міської ради від ВО “Свобода” Тарас Бережанський, який навчається в Німеччині. Українців привітали консул Генерального консульства України в Мюнхені Ірина Лисенко та народний депутат України Олег Осуховський. Роман Коваль представив свої книжки. Слухаючи його розповідь про долі забутих героїв, багато хто впізнавав долі своїх родин, відтак і не міг стримати сліз.
Численні запитання підтвердили зацікавленість українців Мюнхена у таких зустрічах. Василь Бутко розпитував про Холодний Яр, козачку з Лемківщини Наталю Зубенко цікавило висвітлення українсько-польського протистояння на українських етнографічних землях у 1940-х рр., Ігор Олексяк пропонував частіше вживати слово “добродій”, а найстарший член ОУН Мюнхена (92 роки!) Григорій Комаринський закликав до зближення з Європою…
Того вечора чудово співали Василь Панченко та Григорій Кульба, який зокрема виконав пісні братів Лепких “Чуєш, брате мій” та “Реве та стогне Дніпро широкий” Тараса Шевченка. Збори завершилися створенням відділення осередку прихильників ВО “Свобода” в Мюнхені. Очолив його Тарас Бережанський.
Далі гості з України поїхали на цвинтар Вальдфрідгоф (Lorettoplatz, Munchen). Українка з Мюнхена Наталя Зубенко провела змістовну екскурсію. Делегація Історичного клубу “Холодний Яр” та ВО “Свободи” вшанувала могили командира сотні УСС Сократа Іваницького, вояка УСС Дам’яна Пеленського, старшин УГА Михайла Проця та Івана Галушки, члена УВО та співзасновника ОУН і УГВР Зенона Пеленського, коменданта коша Карпатської Січі Степана Сулятицького, провідних діячів ОУН Степана Бандери, Ярослава Стецька, Степана Ленкавського та Івана Кашуби, командира Дружин українських націоналістів Євгена Побігущого-Рена, героїчних старшин дивізії “Галичина” Володимира Козака та Фелікса Кордуби, письменників Михайла Ломацького та Ростислава-Романа Ендика, засновника Української вільної академії на чужині Петра Курінного, Ігоря Зубенка та інших діячів. Біля пам’ятника полеглим за Україну хвилиною мовчання вшанували борців за Українську державність.
Під час поїздки до Німеччини гості поклали квіти до українських могил у Штутгарті та до пам’ятника полоненим українцям у Вецлярі (автор пам’ятника Михайло Паращук).
Щира подяка за організацію зустрічей голові Української громади Франкфурта-на-Майні Олексію Ємельяненку, його заступниці Ользі Пімпл, отаманові Вільного козацтва у Франкфурті-на-Майні Валерію Хлівному, його дружині Наталці, Русланові та Руслані Бондаренкам з Вінниччини, фрау Сілці Шром, Мар’яні Вілівчук, Наталії Зубенко, панотцеві Володимирові Війтовичу, Тарасові Бережанському та народному депутатові України Олегові Осуховському!

Історичний клуб “Холодний Яр”

“До 20-ї річниці смерті”

Використано посмертну згадку Андрія Коморовського у журналі “Вісті комбатанта” (Ч. 5 – 6 за 1993), спогад Романа Лазурка та ін. джерела

На світлинах – Володимир та Іван Козаки.
Роман Коваль і Олег Осуховський на могилі Володимира Козака. Мюнхен, 25 серпня 2013 р.

Відбулися презентації нових книг Історичного клубу “Холодний Яр” – 14 вересня у Львівському музеї “Тюрма на Лонцького”, 16 вересня в Інституті філології Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника та в Народному домі м. Болехова, 17 вересня в Надвірнянському районному будинку культури та Делятинському народному домі, 18 вересня в Калуському палаці культури “Мінерал” і в Долинському центрі культури, 19 вересня у Городенківській ЗОШ І-ІІІ ступенів №1, в Городенківській гімназії ім. Антіна Крушельницького та в Городенківському районному палаці культури, 20 вересня у Львівській обласній науковій бібліотеці. Було представлено книжки Романа Коваля “100 облич Самостійної України”, “Свято, що кличе до бою” та інші його видання, а також роман Володимира Шовкошитного “Білий Кречет”. У Долині, Надвірній, Делятині та Калуші відбулися прем’єри двосерійного документального фільму Романа Коваля “Стеком і шаблею” (режисер та оператор Володимир Бондаренко). 20 вересня за участю Історичного клубу “Холодний Яр” у Моршині було проведено вечір пам’яті Зеновія Красівського. Скрізь лунала бандура заслуженого артиста України Тараса Силенка, пісні якого про героїв Визвольної боротьби зворушували людей до сліз.
Участь у презентаціях взяли письменники Володимир Шовкошитний, Степан Пушик, Василь Олійник, Богдан Дичук, Оксана Тебешевська, Володимир Довганюк, Ростислав Михайловський, Олександра Лазарович, краєзнавці Іван Антошків та Роман Грицьків, директор видавництва “Медобори” Мирослав Мошик, долинський міський голова Володимир Гаразд, голова Болехівської “Просвіти” Богдан Мельник, моршинський міський голова Руслан Ільницький та інші достойники. Під час зустрічі у Городенському палаці культури Іван Антошків представив книжку “Садки. Сторінки історії села”, а вояк УПА Володимир Довганюк презентував свої спомини “Наша доля”.
Тарас Силенко виконав пісні УПА “У повстанці коханого проводжало дівча” (слова Марійки Будник), “Зів’ялі квіти відійшли, зморожені вітрами”, “Рідну землю боронити йшли дорослі і юнацтво”, “Як прощався стрілець зі своєю ріднею”, пісні про отаманів Української Народної Республіки “Ромен жовтий, цвіт ружовський” (про Марусю Соколовську), “Богуслав понад Россю” (про Зеленого; сл. Миколи Щербака, муз. Тараса Силенка), “Проводжала дівчинонька” (про Пилипа Хмару; сл. і муз. гурту “Арт-Вертеп”, літ. редакція Тараса Силенка), “Козаки літали у шаленій січі” (про Івана Савченка-Нагірного; сл. Василя Бойка, муз. Тараса Силенка), “Як рушали козаченьки в січовий похід” (про Зеленого; сл. і муз. Бориса Списаренка; муз. редакція Віктора Лісовола, літ. редакція Тараса Силенка), історичні пісні “Ой, із-за гори чорна хмара як хвиля гуде” (про Івана Богуна), “Ой та із-за гори, та із-за крутої” (про Данила Нечая), “Ой, сів пугач на могилі” (старовинна козацька), “Ой, в 1939-ім році” (про Августина Волошина), “Запорозький марш” (з репертуару Євгена Адамцевича), пісні на слова Тараса Шевченка “Гамалія” (музика народна), Степана Руданського “До України” (з репертуару Ігоря Рачка), Мусія Кононенка “Сховалось сонце за горою”, Олега Ольжича, “Душа відділилась від тіла...” (муз. Тараса Силенка), Степана Малюци “Гей, степами, темними ярами” (муз. Степана Малюци) та “Ой, світло-світла єси, ти, земле руськая”. 
Організатори презентацій: Болехівська міська організація Союзу українок (Лариса Дармохвал), Інститут філології Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника (професор Степан Хороб), Калуська районна організація ВО “Свобода” (Оксана Тебешевська), Калуська міська організація ВО “Свобода” (Ігор Сметанський), Долинська районна організація Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка (Василь Олійник), Надвірнянська районна організація Союзу українок (Ольга Бакота), Наддвірнянська районна організація ВО “Свобода” (Михайло Іваночко),  підприємці Володимир Заньковський і Галина Лицур, директор Делятинського народного дому Марія Івасюк, художній керівник гурту “Черлені пацьорки” Володимир Черленюк, парох церкви Різдва Пресвятої Богородиці, декан Яремчанський о. Богдан (Іванюк), о. Петро (Голіней), Городенківський районний будинок культури (Роман Осадчук), Львівська обласна наукова бібліотека (Іван Сварник), співачка Наталка Криничанка та Історичний клуб “Холодний Яр”.
Вечір пам’яті Зеновія Красівського і вшанування на його могилі організували Стрийська міськрайонна організація ВО “Свобода” (Мар’ян Берездецький), Історичний клуб “Холодний Яр”, міський голова Моршина Руслан Ільницький, греко-католицький та православний священики о. Йосип та о. Іван.
Щира подяка всім, хто сприяв поширенню правди про Визвольну боротьбу українського народу!

Історичний клуб “Холодний Яр”

На фото: у Городенківській ЗОШ 

Під самим Києвом на горбах розкинулося мальовниче село Хотів. На одній з гір у V ст. до н. е. заснував “город” князь Сіряк, ще й замок побудував. 1652 року в Хотові гетьман Богдан Хмельницький видав універсал. 1776 року Печерський архімандрит Зосима побудував тут дерев’яну Царекостянтинівську церкву.
Дивно, але про давню добу ми знаємо більше, ніж про часи, коли народилися наші батьки і діди. Про роки Визвольної війни 1917 – 1920-х років так мало збереглося документів і свідчень! Вони є, але в спецхранах та архівах. Від нас досі – хоч уже 20 років існує Українська держава! – приховують правду про боротьбу нашого народу за землю і волю, за Українську Народну Республіку.
У Галузевому державному архіві СБУ за сімома замками зберігається справа на отамана Гайового (Івана Грисюка), який воював на Київщині на початку 1920-х років. З неї можна довідатися, що Гайовий співпрацював з начальником 10-го повстанського району Косарем, якого визнали за керівника підпільники Київського і Білоцерківського повітів. Входив до 10-го повстанського району і Хотівський повстанком.
Хотів – волосний центр. 1921 року до волості входило 12 сіл. На початку 1922 р. в селі проживало 1910 чоловік. Ходили до православної церкви, навчалися в чотирирічній церковнопарафіяльній школі, відпочивали у народній чайні з читальнею.
Одним з випускників церковнопарафіяльної школи був Петро Троценко. Народився він 12 липня 1896 р. в хліборобській сім’ї Павла Степановича та Марії Григорівни. У родині вже була старша сестра Наталка. Пізніше з’явився брат Іван.
У Росії українці (тоді їх називали малоросами) були приречені все життя вирощувати хліб для імперії, воювати та гинути за її інтереси. Потрапив до війська і Петро. 18-ть йому виповнилося якраз напередодні “германської” війни. На фронті юнак дістав тяжке поранення. Додому повернувся із роздробленою лівою рукою. Це не завадило йому одружитися з Марією Тимофіївною Бондар, 1900 року народження, із Малютянки. Попри каліцтво, Петро продовжував обробляти землю. Мав він її 11 десятин.
Чи воював за Україну Петро у лавах Армії Української Народної Республіки? Можливо, але як доброволець, бо мобілізації через каліцтво навряд чи підлягав. Через інвалідність, напевно, уникнув він і призову до Красної армії та денікінського війська.
На початку 1920-х, за “совласті”, Троценко працював охоронцем земельного відділу Київського повітового виконкому. В односельців здобув авторитет та повагу. Видно, було за що!
Ворог завжди намагається знищити мужів довір’я, тоді вже значно легше підпорядкувати собі “масу”, позбавлену проводиря. За Петром ҐПУ прийшло 15 жовтня 1923 року. Арештували, бо підозрювали, що він є головою Хотівського повстанкому.
“По суті оголошених мені обвинувачень винним себе не визнаю. Начальником підрайону мене призначав Косар, але я відмовився”, – така була відповідь.
– Ніякої контрреволюційної діяльності не проводив, за всіх влад займався хліборобством. Головою повстанкому ніколи не був… Так, у червні 1922 р. отримав записку від Косаря з пропозицією організувати та очолити молодь Хотівської волості, але відповів відмовою.
Це підтвердив на допиті й інший арештований – Трохим Андраш із с. Княжичі Київського повіту.
Через місяць після зустрічі Андраш знову прибув до Троценка, але вже не сам. З ним був Пилип Косар. Переконували Петра “організувати Хотівську волость” та познайомити з хотівськими хлопцями. “Але я відмовився, і вони поїхали”.
На другому допиті Троценко повторив цю версію: “Приїхали до мене Косар з Андрашем у липні місяці 1922 року. Просив мене Косар, щоб я його познайомив з Хотівською молоддю. Коли я його спитав навіщо, він сказав, що скаже потім, але я здогадався, що він хоче познайомитися з молоддю з метою організації банди”.
У обвинувальному висновку 22 січня 1923 р. слідчий Флейшман цілком слушно записав: “Троценко Петро Павлович знав про існування контрреволюційної організації Косаря, за його і гр. Андраша пропозицією повинен був організувати Хотівську волость, для чого був призначений Косарем начальником підрайону, але гр. Троценко в своїх показах заявляє, що відмовився, але та обставина, що гр. Косар запропонував гр. Троценку таку важливу роботу, не побоюючись провокації з його боку, і що гр. Троценко, незважаючи на відмову, все таки не видав існуючу організацію, про яку знав, ясно свідчить про те, що гр. Троценко є довіреною особою, тобто членом організації Косаря”.
30 січня 1923 р. Київський губернський революційний трибунал Надзвичайної сесії постановив: “…Троценка Петра Павловича, 27 років, піддати позбавленню волі із суворою ізоляцією строком на п’ять років, рахуючи з 1 жовтня… На основі ст. 5 Амністії до 5-річчя Революції засудженим: Троценку Петру (…) призначене покарання зменшити на третину. Всіх засуджених після відбуття покарання позбавити прав за ст. 40 Кримінального Кодексу на 2 – 3 роки кожному. У всіх засуджених, за винятком Забудського Мирона, майно, яке їм належить, конфіскувати на користь Республіки. Речові докази по справі – конфіскувати”.
Присуд Троценко оскаржив, адже доказів проти нього слідство не знайшло. Але  Всеукраїнський центральний виконавчий комітет прохання в’язня не задовольнив.
На захист Петра Троценка виступили односельці. 31 січня 1923 р. вони відправили в ОҐПУ листа. “Ми, що підписалися нижче, громадяни с. Хотів, Хотівської волості, Київської губернії і повіту, цим ручаємося за громадянина Петра Павловича Троценка, що знаходиться зараз під арештом при Госполитуправлінні, в тому, що він, проживаючи в с. Малютянка Київського повіту в якості приймака та займаючись по сільському господарству в с. Хотів, по батьку, як політично неграмотний і взагалі малограмотний –ні в яких бандитських організаціях участі не приймав, в арміях білих не служив, а, займаючись чесною працею по сільському господарству, у виступах проти Советськой Влади не помічений, в чому підписуємося, громадяни с. Хотів”. Дві сторінки підписів затвердили підписами і печаткою голова та секретар сільської ради.
От вам і “моя хата  з краю”! Бачимо, що ні, не так було у Хотові. Люди, які поставили підписи на захист, не могли не знати, що ризикують, звертаючись до ҐПУ з проханням звільнити земляка. А Петро Троценко таки “завинив” перед совєтською владою!
З Косарем та його помічником Чмілем він співпрацював ще з кінця 1920 року. На прохання Косаря Петро Троценко запросив на зустріч з ними однодумців. Повідомив, що його знайомий “петлюрівський старшина” хоче організувати в Хотові підпільну “петлюрівську організацію”. На нараду прийшли хотівчани М. Ф. Топчій, Семен Кононенко і Корній Кутовий. Нарада відбулася в хаті Петра Троценка.
Начальник 10-го повстанського району поінформував добродіїв про мету й завдання організації, вказав, що його прислав Петлюра для підняття повстання проти совєтської влади. З цією метою він вирішив створити в с. Хотові осередок, який би підтримував зв’язок з отаманом Гайовим і давав людей до його загону, проводив агітацію серед селян на користь УНР та поширював прокламації. Коли Косар запропонував вступити в організацію, всі з радістю погодилися. Косар призначив Троценка головою Хотівського повстанського комітету, наказав проводити роботу й на Обухівщині. Троценко у свою чергу доручив Корнію Кутовому підбирати надійних людей для вступу в організацію.

У червні 1921 р. начальник 10-го району Косар встановив контакт з отаманом Гайовим із с. Дорогинки. У серпні – вересні 1921 р. налагодив зв’язок з емісаром Партизансько-повстанського штабу Миколою Афанасьєвим та начальником розвідки ППШ у Києві Віктором Алексєєвим, а через них – зі штабом генерала Тютюнника у Львові. Зв’язок із закордоном допомагали здійснювати через Едмунда Брейненсена (Бренейсен?) та вчительку Генрієту Ган, дружину розстріляного чекістами петлюрівця Винника.
13 серпня 1922 р. голова повстанкому Київського повіту Косар організував збір провідників повстанського руху Київського та Білоцерківського повітів. Учасники постановили визнати Косаря керівником повстанкому 10-го району.
За зв’язок між Косарем і Троценком відповідав Андрій Чміль. За сприяння Чміля Троценко організував в Хотові друкарню. Шрифт Петро дістав у Києві – допомогли знайомі з типографії, де він колись працював набірником. Кошти на цю справу зібрали Чміль і Троценко, зокрема пожертвував на підпільну друкарню отаман Гайовий. Дав він і чистий папір.
Про це чекісти довідалася аж в грудні 1929 року, коли до їхніх сітей потрапив Косар. Чекісти виявили, що справжнє його ім’я Пилип Васильович Дранник, що він сотник Армії УНР і від осені 1920 р. був організатором повстанського руху в Україні. З допомогою Василя Забудського, Платона Олійника, Трохима Андраша та А. О. Чміля, 1921 року Косар взявся створювати підпільну організацію з метою підготовки збройного повстання проти совєтської влади в Київському і Білоцерківському повітах Київської губернії.
Схема організації була така: в кожній волості призначався відповідальний, який у свою чергу призначав відповідальних у селах, а ті мали створити підпільні осередки з 2 – 5 чоловік. Заступник Косаря Василь Забудський відповідав за організацію осередків у Шпитьківській волості, Чміль – у Будаївській, Троценко – в Хотівській волості, Петро Олійник – у Княжичах й підтримуванні зв’язку з Гайовим.
Отаманові Гайовому, який підпорядкувався Косареві, було доручено контролювати лісовий район від с. Жорнівки до с. Княжичі, села Бишівської волості та села в районі Ірпеня. Андраш повинен був підтримувати зв’язок з волосними керівниками та виконувати особливо важливі доручення.
У жовтні 1922 р. організацію було розгромлено, багатьох її учасників заарештовано, в т. ч. й отамана Гайового, але Косарю в останню мить вдалося уникнути арешту.
Рідні Троценка вважали, що Петра арештували за участь у “банді Зеленого” (в сім’ї стверджували, що це наклеп). За родинними переказами, Петро рік просидів в одиночній камері Лук’янівської в’язниці. Дружина Марія носила йому передачі. Після звільнення Петро, худий та завошивлений, зайшов до сестри Наталки, що мешкала в Києві, а звідти, вже вимитий, поспішив додому, де його чекали дружина та донечка Ніна, 1922 року народження.
1925 року у родині з’явився син Віктор, а 1929-го – Тетянка. Сім’я Троценків була дружня, в ній панували злагода та доброзичливі стосунки. Дружина Петра, Марія Тимофіївна, мала гарний голос й охоче співала дітям народних пісень. Петро, хоч слуху не мав, але з душею співав гімн “Ще не вмерла Україна” та пісню “Щось сьогодні я дуже сумую”.
Арешт сильно вплинув на Троценка… Він став обережнішим, демонстративно “перестав цікавитися новинами і політикою”, віддався господарству. Та за московськими законами селянин не мав право на заможне життя.
Напередодні “розкуркулення”, ввечері, Петра попередив сільський активіст, що завтра його позбавлять майна – як “куркуля”. Тож зранку Петро “добровільно” відвів на колгоспний двір худобу. Так він став безправним працівником колгоспу ім. 45-ї Волинської дивізії.
Його ж батька, Павла Степановича, і брата Івана, “розкуркуливши”, вислали в “Середню Росію”. Довго вони там не витримали. Повернувшись, переховувалися в старшої, вже заміжньої, дочки Павла Степановича Наталки. Проживала вона на Солом’янці, на вулиці Мокрій. Потім батьки перебралися до сина Петра у Малютянку.
Петрового тестя, Тимофія Бондаря, жителя Малютянки, совєтська влада “розкуркулила”, а потім убила. Дружина Марія померла 1940 року. Брат Іван загинув на фронтах Другої світової війни.
Через скалічену руку Петра Троценка до Красної армії не мобілізували. За німців він з дітьми працював у громадському господарстві, створеному на базі колгоспу. Праця була тяжка.
Після приходу Красної армії Петра Троценка все ж мобілізували – на каліцтво вже не зважали. Призначили завідувачем підсобним господарством у Мар’янівці.
У повоєнні роки Петро Павлович працював на Володимирському ринку продавцем сільськогосподарської продукції радгоспу “Хотівський” Київського овочево-молочного тресту. Помер він 11 червня 1976 р., трохи не доживши до 80-ліття.
Справу, в якій проходив Петро Троценко, переглядали двічі. 1989 року прокурор зробив висновок, що в її матеріалах достатньо доказів, що Троценко у 1920 – 1922 роках був “активним учасником контрреволюційної організації, очолюваної Дранником-Косарем і членом банди Гайового”. Таким чином Петра Троценка 1923 року притягнули до кримінальної відповідальності “законно”, засуджений він “обґрунтовано”, відтак підстав для внесення протесту немає. При перегляді вироку за незалежної України, 1994 року, прокурор зробив висновок, що Петро Троценко не підпадає під дію Закону України від 17 квітня 1991 р. “Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні”. Не підпадає, бо, бачте, був учасником збройного підпілля, тобто борцем проти “московсько-жидівської комуни”, нащадки якої досі панують в Україні.
Напевно, не помилися кати нашого народу, адже Петро Троценко, співаючи пісню “Щось сьогодні я дуже сумую”, переробив у ній деякі слова. Так з’явилися рядочки:

Тоді слава про мене гриміла
І боявсь мене сам комунар.

Напевно, із щемом згадував Петро Троценко часи, коли разом з отаманами Гайовим і Косарем брав участь у Визвольній війні українського народу проти російських загарбників.

Владислав КАРПЕНКО, Роман КОВАЛЬ
Село Хотів – Київ, 2011 – 2013 рр.

У Погребищі до Дня Незалежності України за участи понад сотні жителів та гостей міста було урочисто відкрито величний пам’ятник борцям за волю України та відбувся Марш вишиванок. Ідейним натхненником та замовником спорудження пам’ятника став голова Погребищенської районної організації ВО “Свобода”, депутат Погребищенської районної ради Сергій Скарбовійчук.
Пам’ятник створив відомий український скульптор Володимир Оврах разом із синами. Вартість будівництва сягнула 70 тис. грн. Значну фінансову допомогу на спорудження пам’ятника надали, зокрема, кілька патріотично налаштованих погребищенських підприємців.
Героям слава!

Роман МАРІЙЧАК

“Українці з минулого”

БОЛБОЧАН Петро Федорович (5.10.1883, Бессарабія – 29.06.1919, ст. Балин, нині Дунаєвецького р-ну Хмельницької обл.)
Військовий діяч; командир 1-го Республіканського полку 2-ї Сердюцької дивізії (з осені 1917), отаман 1-ї Запорозької дивізії Запорозького корпусу (1918), командир 2-го Запорозького полку (1918), командир Запорозького корпусу (11.1918), командувач Лівобережним фронтом Армії УНР (1918); військове звання – полковник Армії Української Держави та Армії УНР.

Володимир Покотило
(1922, х. Кірчик, тепер Бишівського р-ну Київської обл. – 8.09.2013, Київщина)

Його батько Кіндрат воював у загоні отамана Панаса Голубенка. Під час голоду 1933 року одинадцятилітній Володимир через протест був арештований, але втік з катівні НКВД на Володимирській, 15 у Києві.
1938 року прийнятий до СВУ, а 1940-го – до ОУН(б). У 1941 – 1943 рр. Володимир Покотило – організатор оунівських боївок у Бишівському, Фастівському, Бородянському районах та конспіративних квартир у Києві й передмісті для похідних груп ОУН. Улітку 1943 року засланий до радянських партизанів, але був викритий та засуджений до розстрілу. І знову – щаслива втеча! У 1943 – 1945 рр. Володимир Покотило – бойовик ОУН на Львівщині, а у 1945-му – провідник юнацтва ОУН в одному з районів Львова. 1944 року переагітував власівський гарнізон Нового Яричева Кам’янка-Буського району Львівської області і привів до УПА (понад сотню осіб). У 1946 – 1948 рр. Володимир Покотило – провідник ОУН на Київщині.
1948 року схоплений енкаведистами. П’ять років провів у камері-“одиночці”. Тюрма у Києві на вул. Рози Люксембург (тепер Липська), московська тюрма на “Красній Прєсні”, табори у Джезказґані, Караганді, Екібастузі, Долинці, Спаську, Кенгірі – такі віхи його поневірянь. Учасник Кенгірського повстання. У 1956 – 1961 рр. карався в Тайшеті разом з Петром Дужим, Михайлом Сорокою, Володимиром Горбовим та Йосипом Сліпим – митрополитом Галицьким УГКЦ у 1944 – 1984 роках. Звільнений 1961 року. Повернувся в Україну. Прописався у Київській області. З відновленням незалежності бере активну участь у громадському житті. Виявив себе і як талановитий художник.
Поховали героя 9 вересня в с. Яблунівка на Київщині.
Вічна слава!